Твір-опис місцевості на основі особистих вражень і спостережень

Вранці прокидаюся після приємних сновидінь і, наче холодною водою облита, згадую: я не вдома, то лише був сон.

        А дім далеко. На моїй вулиці всі хати побудовані за зразком одного сільського архітектора, старого-престарого вже діда Архипа. Він перший будуався на цій вулиці. Всі інші не переймалися, всі скористалися його проектом. Як під шнурок відміряна відстань від парканів до будинку, а всі будинки виглядали на вулицю трьома вікнами-очицями. А паркани ті - одного виду штахетини, тільки кожна господиня фарбувала в свій колір. Там були різні барви: сині й зелені, коричневі та бордові, білі та фіолетові.

       Дорога - суцільне рівненьке полотно. Широка, встелена асфальтом, на якому навіть розмітка присутня. З обох боків проїжджої частини на однаковій відстані, метрів десять-дванадцять  одна від одної, ростуть , впершись верхівками в небо, старезні ялини. Гілля їх є лише вгорі, знизу залишилися лише стовбурі, що осиротіли після всихання гілок. Але ці верхівки в спекотну пору створюють затінок, прикриваючи  дорогу від палючого сонця.

        Йдучи вулицею від центру села, бачиш не лінію горизонту, а золтаві хрести, що, здається, проколюють хмари. Дорога веде прямо до воріт Хрестовоздвиженської церкви. З новим кам’яним парканом, відреставрованим фасадом, викладеними плитами доріжками вона схожа не на 130-річну пам’ятку  церковної архітектури, а на щойно збудовану. Вздовж кованого паркану насаджені клумби з вічнозеленими ялівцями та розложистими кущами троянд.

             Серце крається від думки, що цього всього можу більше ніколи не побачити. А ще більше болить, що це все може бути зруйноване хижою ордою. Адже фронт вже за якихось двадцять-тридцять кілометрів.