Творча робота "Голодомор"

Україна

Головне управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації

Відділ освіти Синельниківської райдержадміністрації

Комунальний заклад освіти

Майська середня загальноосвітня школа

Дослідницька робота

на тему:

«Голодомор 1932 – 1933 рр. – геноцид Українського народу в приватних історіях і просторі культур»

Роботу виконав:

Якушев Максим Олександрович

учень 10 класу

Майської середньої

загальноосвітньої школи

Науковий керівник:

Хасенко Н.В.

вчитель історії

Майської середньої

загальноосвітньої школи

ЗМІСТ

1. Вступ…………………………………………………………….3
2. Причини та організація Голодомору

Передумови……………………………………………………………5

3. Початок репресій. «Закон про п'ять колосків»……….7

1.        Запровадження натуральних штрафів і чорних дощок, блокада УСРР…………………………………….14
2.        Пік Голодомору…………………………………………….17

4. Географія Голодомору………………………………………..20
5. Демографічні дослідження…………………………………23
6. Реакція на Голодомор за межами Радянського Союзу……………………………………………………………..28
7. Намагання влади СРСР приховати наслідки Голодомору………………………………………………………30
   1.        Заперечення Голодомору………………………………....32
   2.        Протидія Росії…………………………………………….34
8. Визнання Голодомору………………………………………38
9. Голод 1932-1933 р. в Україні. Спогади очевидців………41
   1.        Меню Голодомору…………………………………………..49
10. Вшановування жертв Голодомору в Україні…………………………………………………………..50

Галерея……………………………………………………………….52

11. Висновки…………………………………………………..55
12. Список використаної літератури…………………..56

ВСТУП

Голодомо́р 1932—1933 років — геноцид українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних^[1]  людських втрату сільській місцевості на території Української СРР^[2]   та Кубані^[2], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян^[4].

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932—33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[5]. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[6,7], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду^[8,9].

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

Щоб дати означення масовому голоду 1930-х років, очевидці й дослідники використовували різні назви. Роберт Конквест назвав свою книгу «Жнива скорботи», Семен Старів свої спогади — «Страта голодом». Широко вживалося поняття «штучний голод», а також «навмисно організований голод» ^[10,11].

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятом^[13] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2015 року, 80 % громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом^[14]  українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УСРР Власа Чубара^[15,16] і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб^[17,18]

ПРИЧИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОЛОДОМОРУ

ПЕРЕДУМОВИ

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби із цим явищем у грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

На тлі цього продовольче становище українських сіл ставало дедалі важчим. У результаті хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, унаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». У ті часи люди організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці й комсомольці втікали.

Радянська влада не приживалася в Україні. Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:

Розумів це і Сталін. В листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року, вождь писав:

Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.

ПОЧАТОК РЕПРЕСІЙ. «ЗАКОН ПРО П'ЯТЬ КОЛОСКІВ»

19 квітня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «про насіннєву позику Україні». Як виняток, позика відпускалась безвідсотково, але з «централізованих ресурсів всередині України». Держава забрала зерно, а потім дозволила використати зерно, зібране в Україні, для потреб України, не залучаючи зовнішні ресурси. Аж 12 тис. тонн і лише 3 тис. тонн для продовольчої допомоги колгоспникам.

Станом на 17 травня 1932 року в Україні не було запасів борошна, що зафіксовано постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо виконання постанов ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні»: з 6,5 млн пудів зерна, відпущених Україні, Політбюро просило завезти 1,5 млн борошном, «зважаючи на повну відсутність в Україні запасів борошна».

Станом на 30 червня 1932 року з більшості районів України посівний матеріал було вивезено.

Голова РНК УСРР В. Чубар писав В. Молотову та Й. Сталіну про становище в сільському господарстві УСРР (10 червня 1932 p.). За його підрахунками, на той момент в Україні уже можна було нарахувати мінімум 100 районів, замість 61 станом на початок травня, які потребували продовольчої допомоги та зривали план весняної сівби. Ці ж райони, на його переконання, в подальшому зриватимуть обробку і збирання врожаю.

Улітку 1932 року Україна мала повернути в рахунок погашення позики 8 млн 250 тис. пудів зерна понад встановлену норму хлібозаготівель.

7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.

За кілька днів до того, 4 серпня 1932 року, надіслано лист Й. Сталіна до Л. Кагановича — повідомлялося про повернення проекту декрету щодо охорони суспільного майна з правками та додатками, надано вказівку видати його якомога швидше. У пункті третьому запропоновано ОДПУ залучати озброєних осіб для охорони залізничних вантажів (ешелони із зерном) та надавати їм право розстрілювати на місці осіб, які посягнули на розкрадання залізничних вантажів.

11 серпня 1932 року Сталін у листі до Кагановича вимагав направити спеціального листа ЦК ВКП(б) до партійних і судово-каральних органів про застосування закону щодо охорони громадської власності та боротьбу проти спекулянтів. Підкреслював, що «найголовніше зараз — Україна», оскільки справи в Україні дуже погані. Повідомлялося, що в двох областях України близько 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. Висловив звинувачення на адресу українських керівників (генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, В. Чубаря та голови ДПУ УСРР С. Реденса), а також побоювання втратити Україну через підривну діяльність агентури Ю. Пілсудського та наявність свідомих і несвідомих петлюрівців, а також прямих агентів Пілсудського в ЦК КП(б)У. Пропонував вжити рішучих заходів для виправлення господарської і політичної ситуації в Україні: зняти з посади генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора та поставити на його місце Л. Кагановича; висунути на посаду голови українського ДПУ В. Балицького, пересунувши С. Реденса на посаду заступника; замінити В. Чубаря іншим керівником, наприклад Г. Гриньком; перетворити Україну в найкоротший строк на фортецю СРСР «і грошей на це не шкодувати».

Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. Із 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна.

Станом на 22 серпня ДПУ зафіксовано 220 випадків відмови колгоспів і сільрад від прийняття планів хлібозаготівель, непогодження з ними місцевих партосередків за мотивами нереальності поставлених завдань; у Харківській області у 20 районах — 91 випадок, у Дніпропетровській у 12 районах — 19, у Вінницькій у 16 районах — 96, в Одеській у 6 районах — 14. Усього у 54 районах — 220 випадків.

Того ж дня видана постанова Укрколгоспцентру про заборону видавати хліб для громадського харчування колгоспникам, крім трактористів. Пропонувалося повністю забезпечити видачу колгоспникам натурального авансу на трудодень відповідно до рішення ЦК і РНК СРСР, крім тих, що отримували громадське харчування на роботі, які мали приносити свій хліб.

Аналіз 20 тисяч справ показує, що серед засуждених було 83 % колгоспників та селян-одноосібників і лише 15 % — «кулацько-заможних елементів». Отже, цей закон було спрямовано проти селян, котрі, рятуючи дітей від голодної смерті, змушені були нести додому з току чи поля кілограм чи два зерна, ними ж вирощеного^[21].

27 серпня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО СРСР М. Чернова керівникам заготівельних організацій УСРР про негайне відвантаження зерна для млинів, які забезпечували борошном північні райони СРСР. Того ж дня прийшла телеграма заступника голови РПО В. Куйбишева до ЦК КП(б)У про необхідність прискорення відвантаження зерна в Україні на експорт. Вказувалося на зрив плану хлібного експорту через слабке відвантаження зерна до портів республіки: 20 тис. т замість запланованих 190 тис. Для виправлення ситуації пропонувалося відвантажити до кінця серпня 30 тис. т пшениці, 20 тис. т ячменю та 10 тис. т жита, незважаючи на раніше вивезене^[22].

31 серпня 1932 року в Луганську вийшла постанова бюро міському КП(б)У про неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів.

За серпень-місяць 1932 року до приймальні голови ВУЦВК Г. Петровського надійшло близько 1,5 тис. заяв колгоспників про вихід із колгоспів. Майже 70 % поданих заяв припадало на Харківську область, переважно з Гадяцького, Великописарівського, Олексіївського та Богодухівського районів (170—180 заяв). Основна маса селян, що подали заяви (80 %) бідняки, решта середняки.

1 вересня 1932 року в Москві політбюро ЦК ВКП(б) затвердило вересневий план хлібозаготівель в обсязі 290 млн пудів для селянського і радгоспного секторів, розподіливши по регіонах: для України — 85 млн, для Північного Кавказу — 30 млн, для Поволжя — 51,2 млн, для Казахстану — 13,1 млн, для Уралу — 11,6 млн, для Башкирії — 10,4 млн, для Московської області — 8,8 млн, для Сибіру — 14,6 млн, для ЦЧО — 30 млн, а для решти — від 0,4 до 10,7 млн пудів зернових культур^[22].

2 вересня 1932 року всеукраїнська контора «Торгсин» інформувала, що населення купує в обмін на побутове золото винятково хліб, борошно, крупу, цукор, сіль, відмовляючись від промислових товарів.

3 вересня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО М. Чернова про відвантаження з УСРР хліба на експорт: зобов'язав уповноважених заготівельних органів вивезти за кордон наявну в Україні пшеницю першого і другого класу для виконання планового завдання третього кварталу.

Станом на 14 вересня після прийняття закону від 7 серпня (Закон про п'ять колосків) Наркомюст УСРР у доповідній записці констатував про 250 вироків на розстріли.

24 вересня постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) відхилено всі пропозиції про видачу насіннєвої позики, попереджено радгоспи і колгоспи, що «насінпозики не видаватимуться ні для озимої, ні для ярої сівби».

30 вересня генеральний консул німецького посольства в Харкові К. Вальтер направив річний звіт посольству Німеччини в Москві по ситуації в Україні; зазначив про невиконання хлібозаготівельного плану (356 млн пудів), високі ціни на продукти, відсутність торгівлі в селах, підкреслював руйнівні наслідки колективізації.

Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року в основних хлібозаготівельних регіонах створені Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК). В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В'ячеслав Молотов. 23 жовтня прийнята постанова політбюро ЦК КП(б)У про необхідність «перелому в ході хлібозаготівель» — річний план виконано лише на 38 %.

25 жовтня — постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель» — жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов'язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити листопад та останні дні жовтня вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, у 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневої революції; рекомендував «безжалісно придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель». Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів.

Подібні НХК були створені також на Північному Кавказі (очолив Лазар Каганович) та на Поволжі (очолив Павло Постишев). Однак, на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які до Голодомору становили більшість населення регіону. Разом із цим, кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу, а Постишев і Каганович наприкінці 1932 року були направлені в Українську РСР.

Держава переймалась питанням повернення насіннєвої позики: у постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з посилення хлібозаготівель» від 30 жовтня 1932 року окремим пунктом (№ 11) ішлося про встановлення кінцевого терміну покриття заборгованості з насіннєвої позики по всій Україні до 1 грудня 1932 року. Цю позику повинні були погасити районні та обласні організації республіки.

1 листопада РНК УСРР визнало незадовільним виконання річного плану хлібозаготівель по Україні, встановлено остаточний план хлібозаготівель по секторах, областях та культурах у розмірі 282 млн пудів, із них для одноосібних господарств — 36,9 млн, для колгоспів — 224,1 млн, для радгоспів — 21,6 млн, а також стягнення мірчука — 28,8 млн і насіннєвої позики — 8,1 млн пудів.

3 листопада надіслана телеграма секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича до Косіора, Молотова, Чубаря з пропозицією зменшити постачання промтоварами районів, які не виконали плану хлібозаготівель та формувати списки селянських господарств — саботажників хлібозаготівель. 5 листопада Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву на місця з вимогами негайного виконання Постанови від 7 серпня «з обов'язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». 6 листопада надіслана телеграма ЦК КП(б)У до обкомів партії про товарну блокаду районів, які не виконували хлібозаготівельних планів: зменшити завезення промислових товарів для 7 районів Одеської, 8 районів Дніпропетровської, 8 районів Харківської, 5 районів Київської області. Надвечір 8 листопада відправлена шифрограма В. Молотова, Й. Сталіна для ЦК КП(б)У: із цього дня «призупиняється відвантаження товарів для сіл всіх областей України», допоки колгоспи та «індивідуальні селяни» не розпочнуть «чесно і добросовісно виконувати свій обов'язок перед робітничим класом і Червоною Армією» в справі хлібозаготівель. 11 листопада надіслана інструкція РНК УСРР «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі» — суворі судові репресії щодо господарств, у яких виявлено закопаний у ямах хліб, кваліфікуючи як навмисне псування хліба та шкідництво, забороняти «відпуск промтоварів» з оголошенням списку одноосібників, рішуче стягувати сільгоспподаток, державне страхування, самообкладання, негайно застосовувати «найжорстокіші та найсуворіші» репресії до куркульських господарств, за невиконання ними твердого завдання — продаж усього майна, арешт і виселення. 15 листопада політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про запровадження паспортної системи і розвантаження міст від «зайвих елементів». 21 листопада надіслана телеграма Молотова, Чубаря, секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У В. Строганова, Кагановича Сталіну — надати спецкомісії ЦК КП(б)У (Косіор, Раденс, Кисельов) повноваження на час хлібозаготівель вирішувати питання винесення вироку про розстріли. Голова ДПУ УСРР Станіслав Раденс 22 листопада розробив план операції з виявлення контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель (рос. по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок), спрямованої, практично, на виконання директив Молотова-Хатаєвича. Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона розпочалася негайно. 26 листопада у пресі з'явився наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі».

Згідно із цими настановами було засуджено тисячі людей. Непоодинокими були випадки, коли люди добровільно просили записати їх до переселенців. Як свідчить секретар Краснопільського райкому партії, після закінчення суду в селі Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав:

ЗАПРОВАДЖЕННЯ НАТУРАЛЬНИХ ШТРАФІВ І ЧОРНИХ ДОЩОК, БЛОКАДА УСРР

18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Того ж дня вийшла постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», доручено Реденсу та Косіору розробити до 23 листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел, ДПУ вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», зобов'язати ДПУ провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено 300 осіб); доручено Чубарю у Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію у найближчі дні, каральні органи мають «завдавати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням». Через два дні вийшло рішення Раднаркому УСРР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпали всі колгоспи УСРР за виключенням півтори тисячі. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.

Постанова РНК УСРР та ЦК КП(б)У про занесення ряду сіл на «чорні дошки»

1 грудня Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов'язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м'ясом і тваринами. Із 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки»: телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей, вимагали негайного виконання постанови, щоб показати, як «радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками». Згодом ці села абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу. 11 грудня керівництву УСРР надходить шифрограма В. Молотова і Й. Сталіна з вимогою «негайно судити і дати п'ять, краще десять років тюремного ув'язнення» за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами.

14 грудня 1932 року. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західних областях», «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Північному Кавказі пов'язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації і наказувалося негайно переводити на російську мову діловодство, навчання і пресу, провести ув'язнення у концтабори і виселення на Крайню Північ та заселення на їх місце червоноармійців.

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялася також поставка промислових товарів.

Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 — на початку 1933 року було запроваджено блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні області Російської РФСР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України була організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УСРР. Разом із цим, громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії було заборонено провозити харчі без дозволу держави^[23]

ПІК ГОЛОДОМОРУ

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік

16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйонів пудів без мірчука, котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь-яку ціну».

Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

22 січня 1933 року. Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані.

Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди півстакана й висипали.

13 лютого 1933 року. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з ряду районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав «принять решительные меры»: знайти для годування голодуючих «внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба».

Хочу  зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років^[25],

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.

Народний комісаріат охорони здоров'я УСРР у доповідній записці до ЦК КП(б)У від 3 червня 1933 року зазначив, що частина потенційно працездатних селян через перешкоди, пов'язані з початком посівної кампанії, не отримувала роботи, «а потому не имела возможности получать производственную помощь», укладаючись таким чином в схему: нема роботи — нема харчування^[23].

ГЕОГРАФІЯ ГОЛОДОМОРУ

Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-ому, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів людей.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисячі, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 роки, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 років в Україні.

Згідно з дослідженнями Месле та Валліна за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За цими даними в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15 % населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УСРР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях. Найменше українців загинуло в Донецькій області.

За підсумками судової справи за фактом Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932—1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців у частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб, судом не встановлювалися.

Слід зазначити, що під час другої світової війни серед українців загинуло близько 8 млн осіб^[29], тобто умовно 2 млн смертей українців за рік бойових дій Радянського Союзу. Таким чином у мирний час за рік між урожаями 1932 і 33 років загинуло у два рази більше українців ніш за рік бойових дій під час другої світової війни.

Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений. Це означає, що був зруйнований потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення.

31 серпня 1933 року побачила світ постанова РНК «Про переселення на Кубань, Терек та Україну». Запропоновано Всесоюзному переселенському комітету при РНК СРСР організувати до початку 1934 року переселення в Україну 15—20 тисяч сімей, а на Кубань і Терек не менше 10 тис. сімей^[30].

4 вересня 1933 року у промові на обласному «зльоті» передових колгоспів Дніпропетровщини Г. Петровський зазначив, що «колгоспний лад остаточно переміг усіх своїх ворогів».

Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань. 2 листопада 1933 року відправлено повідомлення німецького консула в Києві А. Хенке про поширення в місті висипного тифу, зазначено, що кожного дня до лікарень потрапляє близько 200 хворих на тиф; причиною поширення тифу стало сільське населення, яке масово приїздить до Києва за хлібом; на селі розпочалася епідемія, спричинена масовою смертністю людей.

ДЕМОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

4 жовтня 2016 р. в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації». Ключовим питанням конференції була проблема демографічних втрат української нації під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років, яка досі не вирішена в науці і залишається дискусійною. Попри те, що в українській історіографії, зокрема діаспорній, на підставі документів іноземних дипломатів і наукових розвідок дослідників, а також розсекречених останнім часом архівних документів, оприлюднених свідчень сучасників масштаби смертності внаслідок Голодомору оцінюються від 7 до 10 мільйонів осіб, частина істориків та демографів, спираючись здебільшого на московські архіви і застарілі дослідницькі студії, обстоює цифру 3,5—3,9 мільйона.

Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисячі осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяча), одержуємо нормальний приріст за цей рік у 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродну смертність у 1933 році. Природний приріст за 1927—1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тисяч), одержуємо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу людей. Облік механічного руху населення, який проводився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 мільйон 343 тисячі осіб. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.

Кількість загиблих^[26]

«Тоді був неврожай, засуха. А ще відбирала влада те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред'являли. Люди їм не заперечували… Приходили чоловіки — 4—5 осіб. З'являлися в вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа — і з'їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували. Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім'ями. Ховали їх попід хатами. На них нема ні хрестів, ні пам'ятників. їх згадують ті, хто зостався живим. В їх смерті я виню лише владу.»

Заріцька Станіслава Іванівна, 1923 р.н., село Яворівка Житомирської обл.

 «Пам'ятаю, тоді у людей все забирала влада — проводила „викачку“. Робили це місцеві. Людей залишали без засобів існування. Виживали хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур'ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, то міняли на їжу.»

Патлатюк Ядвіга Миколаївна, 1922 р.н.

За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1933 роках становлять близько 4,5 млн осіб, у тому числі 3,9 млн — втрати, пов'язані з надсмертністю, а ще 600 тисяч — із дефіцитом народження. Автори використали більш точну методику оцінки втрат, в результаті чого були уточнені дані французьких демографів Месле та Валлена, які давали цифру 2,6 млн загиблих. Основна похибка французів у тому, що вони дали надзвичайно високу цифру міграції селян у 1933 році з України — 1,4 млн. Українські дослідники не змогли знайти доказів міграції такої значної людей, до того ж в період Голодомору радянська влада закривала кордони України, не випускаючи селян^[31,32].

У 2015 році Інститут інформував, що втрати через надсмертність, тобто через перевищення смертності її природного рівня, в Україні внаслідок голоду в 1932—1934 рр. становлять 3,9 млн осіб^[33].

Під час проведення міжнародної науково-практичної конференція «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації», яка пройшла 4 жовтня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка її учасники окрему увагу надали аналізу експертних оцінок демографічних втрат України від Голодомору Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України. Конференція розцінює їх як неостаточні і умовні через застосування в розрахунках некоректних базових даних, взятих експертами з матеріалів сфальсифікованих всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, та відправної цифри кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року (31,7 мільйона осіб), яка, порівняно з опублікованою в 1933 році в Довідниках з основних статистично-економічних показників господарства районів по усіх областях УСРР, зменшена майже на мільйон (32°680,7 тисяч — загальна кількість населення УСРР, з них — 25°553,0 тисячі селян), і вважає, що отриманий на некоректній базі показник кількості жертв Голодомору є заниженим. Також у доповідях прозвучала критика щодо використання демографами дефініції «надсмертність» для визначення власне жертв Голодомору (3 942,5 тисячі осіб) і неврахування у загальну кількість демографічних втрат від геноциду 1 606,8 тисяч осіб, померлих за цей час, за їхніми твердженнями, через природні чинники, наполягання на остаточності своїх підрахунків тощо^[27].

РЕАКЦІЯ НА ГОЛОДОМОР ЗА МЕЖАМИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Напад комуністів на кількатисячну маніфестацію українців проти організованого радянської Росією голоду в підрадянській Україні, Чикаго, США, 17 грудня 1932 рік

Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав^[34].

• 27 вересня 1933 року представник Уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин звернувся до 14-ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні.
• На знак протесту проти дій уряду СРСР та щоб привернути увагу світової громадськості до трагедії України, ОУНорганізувала замах на консула СРСР у Львові. Виконати вирок ОУН зголосився 19-річний гімназист Микола Лемик. 21 жовтня (22 жовтня) 1933 року він застрелив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова(емісара ГПУ, особистого представника Й. Сталіна). Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933 року, засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.
• Коли в УСРР, на Кубані та в Автономній республіці німців Поволжя лютував голод, Євангелічні церкви у Німеччині отримали близько 100 000 листів про допомогу від німців, що жили у СРСР. Голова уряду Німеччини А. Гітлернаказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали гроші для надання допомоги співвітчизникам, і особисто пожертвував 1000 марок до фонду допомоги німцям, що голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців та поляків, що жили разом із німцями. Місцеві комуністи називали її «гітлерівською» і, за наказом із Москви, примушували голодуючих відмовлятися від допомоги^[35].
• Керівництво ВКП(б) та уряд СРСР відхиляли будь-яку допомогу з-за кордону голодуючим в Україні. На звернення Української торговельно-кредитної організації Галичини «Центроспілка» до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодним Радянської України один мільйон центнерів зерна, за кілька днів із Москви надійшла категорична відмова^[36].

НАМАГАННЯ ВЛАДИ СРСР ПРИХОВАТИ НАСЛІДКИ ГОЛОДОМОРУ

У СРСР сам факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. Кремлівське керівництво заборонило державним органам та закладам фіксувати в документах справжню причину смерті людей від голоду^[38]. СРСР застосовував політику інформаційної блокади та дизінформації щодо масового голоду^[39]. Під час скорботних заходів пам'яті в США і Канаді на відзнаку 50-х роковин трагедії в компартійній інструкції говорилося: «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками» ^[40]. 1986 року Іван Драчперший в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор»^[41], яке походило від слів голод і мор. В Україні вперше голод 1932—1933 років почали визнавати лише в 1988. Того року письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а з неї перейшло і до наукової історичної літератури.^[42]

17 вересня 1932 року — постанова політбюро ЦК ВКП(б) про депортацію кореспондента канадської газети «Дейлі Експрес» за публікацію інформації про «повстання та голодні бунти» в СРСР.

Доповідна записка ДПУ УСРР ЦК КП(б)У від 30 серпня 1933 року: прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо відвідав Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одесу, Київ «…цікавився головним чином двома питаннями: 1) чи є у нас голод, до того ж це питання він пов'язував, звичайно, з основним питанням про успішність чи крах колективізації і 2) національне питання…», але після розмов із представниками влади мав «…тверде переконання, що ніякого голоду у нас немає і, хоча Альфан і Рей підкреслювали, що зовсім недавно голод в Україні був, він переконався, що ми вірно інформуємо його про минулі і тепер подолані труднощі» ^[30].

На початку 1980-х КДБ СРСР приймав провокативні заходи, націлені проти поширення правди про Голодомор на міжнародній арені^[43]. Підтвердженням цьому можуть бути документи, з яких був знятий гриф таємності та які були оприлюднені громадськості^[44]

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ

Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують такі альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:

• Ніякого голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) завищена з метою спекуляції.
• Апологети радянщини заявляють, що Голодомор був спричинений неурожаєм, але замовчують факти, що в інші роки при ще меншому урожаї голоду не було, що радянська влада під час Голодомору конфісковувала продукти харчування у селян, включаючи малопридатні та непридатні до споживання сурогати їжі, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, здійснювала експорт зернових за кордон та зберігала значні запаси зерна в резервах^[3], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[45], замовчувала та заперечувала факти масового голоду і загибель людей від нього. Для порівняння Голод на Поволжі (1921—1922) висвітлювався в ЗМІ, радянська влада збирала допомогу в середині країни та за кордоном для голодуючих Поволжя в 1921—1922 р. ^[46]  Вони також називають деякі інші фактори Голодомору, як, наприклад, колективізацію, надмірний план хлібозаготівель, шкідництво ворогів радянської влади і т. д. з метою, щоб відвернути увагу від вказаних справжніх причин Голодомору та таким чином виправдати сталініський режим.
• Прихильники радянщини стверджують, що, відповідно до чисельних докуменів та свідчень, багато селян загинуло не від голоду, а тільки від хворіб. Однак вони не враховують те, що саме масове голодування, викликане конфіскацією продуктів харчування радянською владою, та пов'язані з ним стреси значно ослаблювали організм голодуючих та сприяли поширеню хворіб, які разом з голодом спричинювали масову смертність людей.
• Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
  • Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій, необхідних для індустріалізаціїСРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян; ^[47]  (хоча насправді валютна виручка, отримана від експорту зернових під час Голодомору, становила незначну долю у загальному об'ємі валютної виручки.) ^[48]
  • Те, що в Україні ситуація (тобто кількість мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України;
  • Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в тогочасну Німеччину допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й поставити економіку Німеччини на «військові рейки».

Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидомподії, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948) до того, що, оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

ПРОТИДІЯ РОСІЇ

За мотивацією, що дослідження українських істориків про Голодомор 1932—33 років «підривають авторитет російської влади», праці деяких українських науковців про Голодомор 1932—33 років, зараховано в Російській Федерації до «екстремістських видань». До переліку заборонених, що його оприлюднює Міністерство юстиції, включено працю українського правознавця й дипломата Володимира Василенка «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка» ^[49,50]  (рос. «Голодомор 1932—33 годов в Украине как преступление геноцида»). А також працю Юрія Шаповала, Володимира Пристайка та Вадима Золотарьова «ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи».

На думку українських науковців, наведені у заборонених книгах докази суперечать «концепції» нинішньої російської влади про «голод як спільне горе для країн колишнього Радянського Союзу і без особливостей в Україні», на підтвердження якої у Москві підготовлена багатотомна збірка документів «Голод в СССР». "Підважуючи історичні міфи, створені теперішньою російською владою, українські науковці «зазіхають» на легітимність цієї влади і авторитет Росії, — вважає кандидат історичних наук Марта Гавришко. — А це вже небезпека. Тому ці видання і опинилися в списку «екстремістів» ^[49].

Росія також чинила тиск і шантажувала інші країни з вимогами не визнавати Голодомор геноцидом. У листопаді 2010 року сайтом «Wikileaks», серед інших, було опубліковано таємну телеграму Держдепартаменту США від Посольства в Киргизстані, де зазначалося, що британському принцу Ендрю відомі факти тиску. Про них йому розповів, зокрема, президент Азербайджану Ільхам Алієв, про що, власне, йдеться в повідомленні:

Прес-служба Алієва назвала ці матеріали провокацією, однак, прямо не спростувала факт шантажу^[53].

Дослідження та опублікування фактів про Голодомор

 «Кровопролиття на Дністрі (Розстріляно селян за спробу перетнути кордон)» — замітка у румунській газеті «Glasul Bucovinei» від 27 лютого 1932 року

На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунзопублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932—1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

Радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими. У той же час у 1933 році іноземним журналістам, які перебували в СРСР фактично заборонили в'їзд в Україну та Північний Кавказ^[54].

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 1940-х — на початку 1950-х років Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами, але не були широко відомі.

У повісті «Все тече» (1955—1963), яку вперше надруковано у ФРН 1970 року, Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської):

Наступний етап досліджень було проведено після створення у 1984 році Всесвітнім конгресом вільних українцівміжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

Уперше в СРСР 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5—6 рядків»), і причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки Письменників України. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так:

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.

ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ

Вперше на офіційному рівні поняття «Голодомор» було застосоване в грудні 1987 року першим секретарем ЦК КПРС Володимиром Шербицьким під час його виступу на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР.

Визначення причетних до здійснення Голодомору

Починаючи з 2008 року, Служба безпеки України почала оприлюднювати списки осіб, причетних до здійснення Голодомору в Україні в 1932—1933 роках. За словами директора архіву СБУ Володимира В'ятровича, для встановлення цих осіб широко застосовуються партійні документи, аби визначити відповідальних за Голодомор вже на районному рівні.

22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932—1933 роках, від якого загинули мільйони людей^[55].  У листопаді було названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосип Сталін. 5 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав розгляд справи. ^[56]   Суд визнав, що Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю^[57].

14 січня 2010 президент України звернувся до лідерів інших держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів — Росії, Польщі, Грузії, країн Балтії та інших — з пропозицією про підписання угоди про створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму^[58].

Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені правонаступницею Радянського Союзу, відмовляється визнавати голодомор 1932—1933 років і в офіційному зверненні тодішнього  президента Росії Дмитра Медведєва від 14 листопада 2008 року використовує слово «голодомор» тільки в лапках^[59]. Небажання Росії визнати Голодомор навіть просто злочином спричинене взятим в останні роки російським керівництвом курсом виправдовування та відбілювання злочинного радянського минулого, у тому числі сталінського періоду історії СРСР. Вище керівництво Росії воліє, щоб тема Голодомору взагалі не згадувалась, як така, що очорнює злочинне радянське минуле, до якого Росія має стосунок як правонаступник СРСР. У Росії суди приймають рішення, якими забороняється поширення деякої української історичної літератури: переважно історичних книг про Голодомор та злочини НК—ДПУ—НКВС в Україні^[60].

Спираючись на міжнародний досвід проведення судів і трибуналів стосовно геноцидних дій на Балканах, у Руанді та Судані, юридичну відповідальність держави за наміри вчинити геноцид або незапобігання йому, Федеральний суддя США Богдан Футей вважає, що Російська Федерація, до якої перейшло 95 % власності СРСР, найбільшою мірою відповідає і успадковує відповідальність за дії та злочини радянських часів. Свого часу над тим, щоб досягти відповідного визнання в ООН, працювало багато експертів. Однак з політичних причин російська сторона заявила протест, заблокувавши навіть дебати із цього питання у Раді Безпеки ООН. Україні варто спробувати звернутися до Міжнародного трибуналу ООН у Гаазі. Україна сама має подавати судовий позов на РФ. За судовим прецедентом, що виник під час процесу «Боснія і Герцеговина проти Сербії» 2007 року, встановлено, що існує відповідальність держави за акти геноциду, хоча Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) й не містить окремих положень, які передбачають відповідальність держави. Остання навіть може бути притягнута до відшкодування потерпілим. У випадку Голодомору 1932—1933 років залишилося не багато живих свідків (зокрема, ті, хто дітьми пережив катастрофу), але є їхні родини, які можуть позиватися за те, що родичі потерпіли від Голодомору. Нині Україні потрібно діяти різними способами. Зокрема, й далі намагатися досягти визнання Голодомору геноцидом в ООН, а також вести переговори з окремими країнами. Попри всі перепони, уряд України зобов'язаний і надалі працювати над тим, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом^[61].

Рафал Лемкін, як перший із фахівців міжнародного права, визначив злочин сталінського комуністичного режиму Голодомор як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права^[62,63,64].

Також злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[65,66].

ГОЛОД 1932-1933 Р. В УКРАЇНІ. СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

Збір свідчень про трагедію винищення голодом українців 1932 – 1933 роках розпочався після закінчення Другої світової війни. Першою книгою такого характеру було саме видання за редакцією Юрія Семенка „Голод 1933 року в Україні”. Голос уцілілих після Голодомору лунає з кожної сторінки книги. Так М. Козко згадує:

„Мої батьки були селянами, що померли від голоду злощасного 1933 року. Тоді померли, крім батька і матері, ще три мої сестри і два брати. Я сам став безпритульним і скитався по всьому СРСР.

Кілька фактів, що особливо врізалися в мою пам’ять, я подаю сьогодні в цьому короткому епізоді.

Весна 1933 року. По всій Україні панує голод. Селяни кидають свої рідні хати, села. Вони, від голоду, ідуть до великих міст з надією, що там зможуть дістати шматочки хліба і спасти своє життя. Але в місцях виловлює їх міліція, вантажить на автомашини, вивозить за місто і скидає у провалля. Люди гинули у великій кількості.

В Харкові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кінній площі лежала пухла від голоду жінка. Її живу, точили черви. По тротуарах проходили люди, клали їй по крихті хліба, але нещасна жінка його не їла, бо то було близько до смерти. Вона плакала і просила лікарської допомоги, якої їй ніхто не дав.

По всіх вулицях Киркора лежало багато померлих від голоду людей” .

„Селянин Безручко розповідає про своє село Шрубків Меджибіжського району Вінницької області, що мало біля 200 дворів та про сусіднє село Митківці – понад 150 дворів...

– У 1933 році в нашому селі вимерло, згідно з реєстрацією сільради 700 душ, яких поховано кагатами”, себто в спільні ями. У селі Митківцях із 150 дворів не залишилося ні однієї живої душі: всі вимерли крім хіба тих, що порозбігалися .

Надзвичайно цінні свідчення було зібрано Американською комісією з дослідження голоду в Украйні, створеною 12 жовтня 1984 року. Так професор С.Кульчицький згадує, як він уперше ознайомився з цими матеріалами: „1990 року в Україну вперше приїхав Джеймс Мейс. Він привіз мені комп’ютерну роздруківку зібраних комісією Конгресу США свідчень про голод 1932 – 1933 рр. Кожен із 206 свідків годинами згадував про те, що з ним відбувалося в Україні з 20 – 30-х рр., відповідаючи на ретельно продумані запитання. Десятки різних відповідей на однакові питання давали можливості застосувати компаративний аналіз, що позволяло джерело властивого мемуарній літературі суб’єктивізму. Відповіді розшифровували натяки на справжню причину голодомору, які містилися в компартійних документах.

У грудні 1990 року тритомник свідчень обсягом 1734 сторінки побачив світ у державній друкарні Вашингтона” .

У цьому тритомнику свідчень, виданих Комісією з українського голоду 1932 – 1933 рр. в Конгресі США, змальована яскрава картина того, що трапилося. Так, Федір Коваленко із села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: „У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно все що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали” .

Багато свідчень наводить і Роберт Конквест у своїй книзі „Жнива скорботи”. Надзвичайно цікавими є спогади партійних чи комсомольських активістів, які щоденно вилучали останні запаси, свідомо прирікаючи людей на голодну смерть. Що відчували вони? Невже у глибині їхньої чорної душі не закрадалася хоч крихта сумління?

„...Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом, у пошуках прихованого зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили там, у результаті житиметься краще; що їхні горе ти страждання були наслідком їхнього власного неуцтва або підступів класного ворога; що ті, хто послав мене, і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли орати.

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи – трупи в зношених вовняних кожухах та дешевих повстяних черевиках, трупи в селянських хатинах, на талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелети або болісно опухлі, вийти в поле, щоб „виконати більшовицький посівний план ударними темпами”.

І я також не втратив віри. Які раніше, я вірив, бо хотів вірити” .

Один із найбільш повних видань, вражаючих силою свідчень про голод 1932 – 1933 років в Україні є книга „33-й: Голод. Народна книга-меморіал”. Так Неліпа Онисія Андріївна, жителька Городищенського району на Черкащині згадує: „У тридцять третьому було стільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш... У Серафима Горідька було троє хлопців. Малий збігав до Литвинки, по сусідству. Вона йому вряди-годи молочка давала. Та ось раз пішов, а додому нема! Кинулись до неї. Питають – вона зам’ялась, язик заплітається. Почали шукати – в казані тільки нігтики плавають...” .

І в цей час у посланні, яке 29 грудня 1932 року направив обкомам і райкомам партії секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, йдеться: „До сих пор еще районные работники не поняли, что первоочередность хлебозаготовок в колхозах, не выполняющих свои обязатильства перед государством, означает, что всë имеющееся в наличии зерно в этих колхозах, в том числе и так называемые „семенные фонды”, должно быть в первую очередь сдано в план хлебозаготовок” .

Варто зазначити, що документи тих часів засвідчують, що про можливість голоду в Україні, а також про його згубні наслідки було відомо міжнародній спільності, але вона залишалася байдужою до трагедії, яка розгорталася в Україні, в колишній житниці Європи: „З офіційного повідомлення відділу міжнародної преси Міністерства закордонних справ Італії „Голод в Радянській Україні”. Рим, 9 червня 1932 р.

Кореспондент „Vossishe Zeitung” (Берлін, 8), газети, яка підтримує німецько-радянський союз, надіслав тривожне повідомлення з Радянської України, в якому він заявляє про те, що „ця споконвічна житниця Європи перебуває на межі голоду, який судячи з обставин, може стати ще жахливішим ніж відомий голод 1921 року. Журналіст каже, що причиною цього є поспішність у проведенні колективізації землі” .

Збір свідчень та їх документування в Україні розпочалися в кінці 80-х – на поч. 90-х років ХХ ст. Як уже згадувалося вище, наріжний камінь у цій короткій роботі було закладено журналістами Володимиром Маняком та Любов’ю Коваленко, письменником Олександром Міщенком, а пізніше цю роботу підхопили ентузіасти-краєзнавці.

Однак темпи збору свідчень очевидців невдовзі суттєво знизились, і хіба що в деяких українських газетах („Слово Просвіти”, „Народна газета”, „Шлях перемоги”, „Українське слово” та ін.) час від часу друкувалися листи – свідчення або ж записані науковцями спогади. Причини цього лежать на поверхні. Насамперед відхід голодоморного покоління, який останнім часом прискорився через тяжку економічну кризу, що особливо вдарила по селу. Дався взнаки і „відкат” у розбудові Української держави у другій половині 1990-х років, внаслідок чого владні структури все частіше ігнорували трагедію Голодомору, щоб не викликати невдоволення Москви. Звідси – відмова у фінансуванні відповідних програм, навіть видань вже підготовленої до друку наукової продукції, в т. ч. й публікації свідчень тих, хто пережив цей штучний голодомор.

У спогадах Косткевич Яніни Феліксівни страшні розповіді її матері Віри Іванівни, яка прожила в ті голодні роки на Хмельниччині в с. Оріхова Старокостянтинівського району: „В село часто навідувалися буксири”, які вилучали в кожної родини все, що знайшли. Ні про які записи чи заощадження їжі і мови йти не могло. Був такий випадок: сусідня сім’я засипала на горищі хліб, закривши його зверху дошками і килимами. Але перевіряючі помітили схованку, забрали зерно і жорстоко побили господаря будинку. Будь-які спроби залишити собі їжу жорстоко каралися. Голод призвів до занепаду сільського господарства. Люди виживали хто як міг. Варили лободу, гнилу картоплю, якщо залишилася з зими, кропиву. Збіднілі сім’ї, які до голоду жили зубожіло, просто вмирали. Нажахані голодом люди доходили до крайнощів: були випадки людоїдства та трупоїдства. Батькові, який працював ковалем, час від часу вдалося доставати хліб або зерно.

У нашому селі випадки смертей як серед односельчан, так і серед прибулих до села людей, які сподівалися порятуватись від голоду, було дуже багато. Зокрема у родині був такий випадок: до моєї бабусі прийшла тітка, яка майже тиждень нічого не їла. Наша родина прийняла тітку і дала їй поїсти. Тітка досхочу поїла і після цього, так як після тривалого голодування організм не міг уже переробляти їжу, вона померла. У селі від голоду у людей пухли ноги, помирали і дорослі, і діти, загинуло багато людей.

Радянська влада нічого не робила щоб допомогти голодуючим, а навпаки – забирала у людей зерно та продукти, вигрібали все з мішків. Свідомо залишаючи цілі сім’ї на вимирання” .

Єфросинія Сергіївна Шерембей (Селюх) теж розповідає про голод зі слів своєї матері. Вона згадує, що все, що вона чула про голод у родинній оселі, не можна було розказати будь-кому, боялися навіть ділитися пережитим зі своїми друзями.

„Коли почався голод, люди ховали запаси їжі: одні закопували в землю, інші під підлогу. Заможних людей (куркулів) вивозили на Соловки або в Сибір, а їхнє майно забирали. В бабці Олени (Шерембей Олена Степанівна) біля печі стояв горщик з бобом, то забрали з бобом ще й горщик. Як тільки почалась весна, люди починали їсти траву, лободу, кору дерев, кропиву, листочки і цвіт конюшини. Влітку діти любили жарити жаб, коли-не-коли попадалось їм в одіж зловити рибу. Серед людей пішла приказка: „Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні”.

„Картоплю ховали в ямах, щоб зберігалась добре, – розповідала моя мама, – того року була дуже холодна зима, і картопля погнила. Коли я з сестрою верталися з мішками гнилої картоплі, нас зупинив об’їждчик і пошмагав нагаєм до крові (особливо спину) і конфіскував їжу. В нас був шок, який перейшов в істеричний регіт від побаченого». Влада забирала все: моркву, буряки, зерно. Всю їжа забиралась і вивозили в місто і віддавали, як пайок, людям, що працювали на заводах. Відібрала й поле, і воно стало колгоспним. Ті, що вступили в колгосп, а їх було більшість, хоч якось виживали. Спочатку мій тато працював вантажником. Моя мама (Шерембей Марія Гересимівна) і тато (Шерембей Сергій Федорович) в колгосп працювати пішли не зразу, але під тиском голоду були вимушені” .

Ломакіна Ніна Миколаївна розповідає, як вдалося вижити в ті голодні роки її сім’ї, яка прожила у с. Новософіївка Миколаївської області.

„Люди пухнули з голоду, вимирали цілими сім’ями. Мої батьки, щоб врятуватися поспіхом переїхали в миколаївську область, хоч там теж був голод. Але вони змогли вижити завдяки винахідливості мого діда Романа, який змайстрував ручну мельницю, яка була годувальницею сім’ї. Люди приходили з різних сіл перемелювати пшеницю на борошно, і частину помолу залишали дідові.

У цей час моя мама Уляна працювала на коне заводі. Там вирощували дуже гарних породистих коней, і годували їх набагато краще, ніж простих людей. Цей завод охороняли озброєні солдати, але мамі вдавалося інколи принести в пазусі жменю вівса. Овес цей молотили, і пекли млинці, додаючи кропиви. Але за цей період в сім’ї померло двоє дітей, бо були виснажені довготривалим голодом.

Радянська влада не робила жодних заходів, щоб допомогти голодуючим, навпаки, „буксирні бригади” вигрібали із сіл останні запаси, навіть основний фонд колгоспів, пояснюючи: „Це на допомогу голодуючому Поволжю» ^[11].

Свідчення №1

Я, Васько (Бідна)Анастасія Никонівна, народилася в 1937 році, в селі Кочережки Павлоградського  району Дніпропетровської області, нині живе в селі Майському Синельниківському районі Дніпропетровської області.

Моя мати, Бідна (Шемет) Ганна Іванівна, народилося в селі В'язівок у 1898 році.

Мій батько,  Бідний Никін Матвійович, народився в селі Кочережки в 1896 році.

У сімї виховували ще три сестри: Тетяна, Марія, Катерина та я. Мої рідні сестри Олександра та Галина померли в голодовку.

Коли почався голод, мій рідний дядько Петро, по маминій лінії, жив із своєю сім'єю у нас, так його жінка дуже захворіла.

Вночі, коли батько та дядько були на роботі, до нас зашли люди, які забирали все… (крізь сльози говорила мама), забрали корову та почали йти. Мати встала на коліна і дуже просила оставити корову, бо дуже багато діток у хаті, що це єдине спасіння від голоду.

Чоловіки, а їх було чотири, переглянулись та й давай реготати, вийшли, забравши корову та закрили двері і підперли  якоюсь палкою.

Мати моя, давай через вікно, і бігла, легкоодягнута та боса, по їхнім слідам. А не задовго до цього був сніг з дощем, земля вкрилася кригою, мати бігла за чоловіками просячи не відбирати корову, поліцаї робили вигляд що не чують, але все рівно мати бігла. Чоловіки зупинились…, але зупинись не для того щоб віддати корову… Вони чекали матір, для того щогб відлупити її… дуже сильно побили…, зв'язали та кинули у глибоке провалля, говорячи їй:

«Помирай! Ніхто нас не зупинить! Корова нам!»

А в цей час моя старша сестра Тетяна разом з двоюрідним  братом побігла в інший бік села до батька, що б сказати що з мамою трапилося.

Батько наш кида роботу та й бігом по кривавих слідах мами (крига перетворилася на колюче скло та порізала ноги) через усе село …

Знайшов тато  маму … ледь живу, вкутав її своїм кожухом.приніс він її на руках додому, ледве виходили її.

Свідчення №2

Кулик Григорій Олександрович, 1935р.н. згадував:

«Їсти давали на роботі один раз, мама іноді дітям (нам) приносила».

Виручала нас минулорічне картопляне поле, це була непогана підтримка. Мама пекла оладки з неї. Поля нашого села охороняв обїждчик на коні з батогом, а комори  - сторож весь колгоспний двір.

Ніхто добровільно в колгосп не йшов, заможні виживали за рахунок власного господарства)

Свідчення №3

Срібна Феофанія Теодорівна, 1925 р.н., говорила:

Влада відбирала все вирощене людьми.

Усі люди були залякані, бо ходили з броєю, стріляли в людей, що чинили опір. Люди настраждалися…., вивозили багатьох людей, палили хати, вбивали людей ( бували випадки щол й вішали)

Свідчення №4

Ямпольський Дмитро Іванович, 1936 р.

Про голод 1932-1933 р. знаю з розповідей батьків.

Мама говорила, що був неврожай, відбирали хліб, картоплю, худобу, та взагалі все, що можна було їсти – все відбирали, головне виконати план сталінських  заготовок.

Наші приховували все, але все рівно знаходили, обходили все, пронизували землю піками, солому та сіно.

МЕНЮ ГОЛОДОМОРУ

Гнила картопля   Бадилля з кукурудзи

Собаки    Баланда

Картопля торішня  Мерзла картопля

Боби      Сорочачі яйця

Сороки    Бовтанки

Квасолиння    Соя

Бруньки    Квіти

Спориш    Бузина

Кінські кізяки   Трава

Буряк     Кішки

Тирса    Бурян

Кози     Фекалії

Колоски зелені   Ховрахи

Висівки    Конина

Хрущі    Вода

Кора дерев    Цвіт дерев

Ворони    Кульбаба

Цибуля    Газети    

Кукурудза    Черепашки

Галушки     Листя дерев

Шпаки    Гарбузи

Лобода    Щавель кінський

Глина біла    Лопухи

Ящірки    Голуби

Лушпиння    Горобці

Макуха    Горох

Миші     Гриби молочай

Гусінь    Незріле зерно

Дерть     Очерет

Жаби     Паслін

Жолуді    Пацюки

Затірка    Пирій

Здохлятина    Полова

Зелень    Пуголовки

Зерно згоріле   Пшоно

Зерно з мишачих нір  Равлики

Зерно посівне   Риба

Зілля різне    Калачики

Сіно     Капуста

Картопля сира   Слимаки

ВШАНОВУВАННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щорічно, в цей день проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку».

Найбільш монументальними серед пам'ятників жертвам Голодомору є меморіали у Києві та Харкові. Пам'ятники жертвам Голодомору встановлені також у Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Кропивницькому, Луганську, Сумах, Черкасах, Коломиї та багатьох інших українських містах і селах. Закордоном пам'ятники встановлені у Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та інших містах^[16]. Піднесення до Національного меморіалу пам'яті жертв Голодоморів символічних горщиків з зерном та свічками (лампадками), а також посадка кущів калини поблизу меморіалу є обов'язковим пунктом в протоколі офіційних візитів лідерів держав до Києва.

Свічки і колоски як символ пам'яті.

Ушанування жертв Голодомору.

ПрезидентиП. Порошенко, Л. Кравчук, Л. Кучма,В. Ющенко,

 2015.

У листопаді 2016 року США висловило солідарність з українським народом у вшануванні пам'яті жертв Голодомору, однією з найстрашніших трагедій сучасної історії, йдеться в офіційній заяві Білого дому, приуроченого до річниці трагедії.

ГАЛЕРЕЯ

 «Засвіти свічку» біля пам'ятного знаку у столиці України — Києві.

 Емблема жалобних днів за жертвами Голодомору.

 Ювілейна монета на честь 75-ї річниці Голодомору.

Монумент у Києві.

 Монумент у Обухові Київської області.

 Меморіал у Вінніпезі.

 Австралія Плакат художника Леоніда Денисенка з Австралії.

 Пам'ятник Голодомору в Едмонтоні, перший у світі.

 Меморіал у Віндзор, Онтаріо.

 Церква святого Андрія у Саут-Баунд-Брук. Збудована 1965 року в пам'ять Голодомору в Україні.

Пошана тим, хто пішов під час Голодомору 1932—1933 років.

ВИСНОВКИ

Упродовж 26-річного періоду незалежності України різноманітні джерела, які висвітлюють трагедію Голодомору 1932-1933 років в Україні, стали доступними широкому загалу. Це і ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор, здійснені українською діаспорою, і ряд цінних документальних публікацій, наукових досліджень, що вийшли в Україні, це можливість ще поспілкуватися зі свідками тих подій, а також літературні, мистецькі твори, фотографії тих часів та монументальні споруди, встановлені для того, щоб пам’ятали безневинних жертв антигуманного комуністичного режиму.

Що ж відчуваємо ми, торкнувшись сторінки цієї трагічної історії України?

Душа обпечена болем минулого. Не можливо спокійно, без підсвідомої треми сприймати того, про що чули, збираючи свідчення, що читали у спеціальних джерелах чи бачили на фотографіях. Але цей опік душі викликає не страх, а стає пересторогою, гартом для нас, сьогоднішніх, і, надіємося, для майбутніх поколінь. Це жорсткий, але важливий урок для усвідомлення того, звідки у нашого народу мовчазна понурість, безнадія, звідки острах і „переконання не висуватися”.

Отже результатом мого дослідження є переконливе розуміння того, що голод 1932 – 1933 років в Україні мав штучний характер і був ціленаправленою політикою радянської влади на винищення українського селянства як класу приватних власників і українців як нації. Голод 1932 – 1933 років в Україні був Голодомором і Геноцидом українців.

Враховуючи вищевказане, людина початку ХХІ століття має можливість дати об’єктивну оцінку подіям 1932 – 1933 рр. в Україні. Вважаємо цілком справедливими клопотання Президента України про запровадження в Україні кримінальної відповідальності за заперечення факту Голодомору 1932 – 1933 років в Україні, як Геноциду українців.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Василенко В. Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка. — К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2009. — 48 с. — К-2 [9(С2)25/В19.
2. Воля О. Мор: Книга буття України. — К. : Кобза, 2002. — 1152 с. — ISBN 966-8024-08-7.
3. Голодомор на Чернігівщині 1932—1933 рр. мовою документів: Тематичний перелік / Упорядн.: Л. П. Коноваленко, А. В. Морозова, Н. М. Полетун. Ред. А. І. Неділя. — Чернігів : КП "Видавництво «Чернігівські обереги», 2003. — 72 с.
4. Голодомор (1932—1933) — невідома українська трагедія. — 2013. — 280с. — ISBN 978-989-8377-39-5.
5. Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали / Упоряд. Р. Я. Пиріг; НАН України. Ін-т історії України. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 1128 с.
6. Голодомор 1932—1933 років: Геноцид українського народу: Виставка / Автори виставки: Д. Гетьман, І. Юхновський; Український ін-т національної пам'яті. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2008. — 48 с. — К-2 [9(С2)25/Г61].
7. Голодомор 1932—1933 років і Україні: злочин влади — трагедія народу: Документи і матеріали / Упоряд. В. С. Лозицький, О. В. Бажан, С. І. Власенко та ін. — К. : Ґенеза, 2008. — 504 с. — К-2 [9(С2)25/Г61].
8. Голодомор в Україні 1932—1933 рр.: Бібліогр. покажч./ Одес. держ. наук. б-ка ім. М. Горького; Ін-т історії НАН України; Фундація українознавчих студій Австралії. — О.; Л. : Вид-во М. П. Коць, 2001. — 654 с. — К-2 [9(С2)25/Г61].
9. Голодомор в Україні 1932—1933 років за документами Політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина/ Упоряд. А. І. Кудряченко. — К. : НІСД, 2008. — 336 с. — К-2 [9(С2)24/Г61].
10. Голодомор 1932—1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: Матеріали міжнародної конференції (м. Київ, 25-26 вересня 2008 р.)] / Відп. ред. І. Р. Юхновський; Український інститут національної пам'яті. — К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2009. — 447 с. — К-2 [9(С2)25/Г61.
11. Гриневич Л. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933. Том I: Початок надзвичайних заходів. Голод 1928—1929 років. Книга 1. — К. : Критика, 2008. — 552 с.
12. Захаров Є. Чи можна кваліфікувати голодомор 1932—1933 років в Україні та на Кубані як геноцид?. — Х. : Права людини, 2008. — 48 с. — К-2 [9(С2)25/З-38].
13. Конквест Р. Жнива скорботи. — К. : Либідь, 1993.
14. Котляр Ю. В. Голодомори 1921—1923 рр. та 1932—1933 рр. на Півдні України: етнічний та міжнародний аспекти: Монографія/ Ю. В. Котляр, І. С. Міронова. — Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. — 204 с. — К-2 [9(С2)2/К73].
15. Кульчицький С. Голод 1932—1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. — К. : Наш час, 2008. — 239 с. — К-2 [9(С2)25/К90].
16. Кульчицький С. В. Голод, Голодомор 1932–33 //ЕСУ
17. Кульчицький С., Єфіменко Г. «Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні» + «Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали».
18. Лановик Б., Лазарович М., Матейко Р. Голодомор 1932—1933 // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворськийта ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 384. — ISBN 966-528-197-6.
19. Марочко B. Голодомор 1932—1933 років в Україні: Хроніка / В. Марочко, О. Мовчан. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 294 с. ISBN 978-966-518-477-5.
20. Мейс Джеймс: «Ваші мертві вибрали мене…» / За заг. ред. Л. Івшиної. — К. : ЗАТ «Українська прес-група», 2008. — 672 с. — К-2 [9(С2)25/Д40].
21. Український голокост. 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив. ВД «Києво-Могилянська академія». 2005. с. 296.
22. Пам'ять народу: геноцид в Україні голодом 1932—1933 років. Свідчення. Книга перша. — ВД «КАЛИТА». Упорядники: О. Веселова, О. Нікілєв.
23. Парламентські слухання щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років: 12 лютого 2003 р./ За ред. Д. В. Табачника, О. О. Зінченка, Г. Й. Удовенка; Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. — К., 2003. — 203 с. — К-2 [9(С2)25/П18].
24. Репресії в Україні (1917—1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Авт.-упор. Є. К. Бабич, В. В. Патока; авт. Вступ. Статті С. І. Білокінь. — К. : Смолоскип, 2007. — 519 с.
25. Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 604 с. — К-2 [9(С2)25/Р65].
26. Руденко Р. Г. Драматична і трагічна історія голодомору 1932—1933 рр. в Україні: Монографія. — Х.: ХНЕУ, 2009. — 92 с. — К-2 [9(С2)25/Р83].
27. Сергійчук В. «Як нас морили голодом». На основі невідомих досі матеріалів з колишніх таємних архівів простежено геноцид українського народу в XX ст. Уперше в одному дослідженні мовою документів розповідається про три штучні голодомори, що були організовані в Україні, — 1921—1923, 1932—1933 та 1946—1947 років.
28. Спротив геноциду. Книга-каталог виставки / Український інститут національної пам'яті. — Львів-Київ : Часопис, 2015. — 80 с. — ISBN 978-966-2720-17-4.
29. Страта голодом: Пер. з англ./ Семен Старів; За ред. Р. Доценка. — К. : Українознавство, 1997. − 250 с.: іл. — ISBN 5-7770-0895-Х.
30. Трагедія голодомору в Україні 1932—1933 рр. у пам'яті народній: Матеріали науково-практичної конференції (м. Харків, 22 листопада 2007 р.)/ Відп. за вип. П. Є. Минко. — Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ, 2008. — 188 с. — К-2 [9(С2)24/Т65].
31. Улянич Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К. : МАУП, 2004. — 84 с.
32. Хмельковський Л. 136 призвідців Голодомору. — Львів : «Свічадо», 2009. — 136 с. — К-2 [9(С2)25/Х65].
33. Цвілюк С. А. Трагедія нескореної нації: Монографія. — 2-ге вид., доп. — О. : «Астропринт», 2008. — 264 с. — К-2 [9(С2)25/Ц28].
34. Гроссман В. Все течет. — Повість (перша згадка в художній літературі). (рос.)
35. Таугер М. Голод, голодомор, геноцид: Голод, сельское хозяйство и советская сельскохозяйственная политика. — Пер. с англ. — К.: Еженедельник «2000»: Изд-во «Довіра», 2008. — 427 с. — К-2 [9(С2)25/Т23].

Інтернет-ресурси

36. Томи Книги пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні
37. Бібліографія та анотований покажчик матеріалів про Голодомор (НТШ у Нью-Йорку).
38. Боряк Геннадій. «Інтернет-ресурси документально-публіцистичних матеріалів з проблеми Голодомору».
39. Веб-сторінка про історію Голодомору на Миколаївщині.
40. Геноцид українського народу. Спеціальний розділ офіційного веб-порталу Державного комітету архівів України.
41. Голодомор 1932—1933 років на Бериславщині.
42. Голодомор 1932—1933 років у Голопристанському районі.
43. Голодомор 1932-33 рр. у Херсонській області.
44. Голодомор 1932—1933 років у Чаплинському районі.
45. Голодомор в Україні 1932—1933 роки.
46. «Голодомор в Україні 1932—1933: Офіційні документи. Бібліографія публікацій джерел. Огляди джерел. Інтернет-ресурси» Державний комітет архівів України. — К., 2003 [компакт-диск]. (див. Зміст)
47. Голодомор у хронологічних межах 1932—1933 рр.
48. Голодомор: факти, статистика.
49. Громадський комітет із вшанування пам'яті жертв Голодомору. Офіційний сайт. Вересень 2013 (оновлено).
50. Громадський проект: Збір переказів очевидців та фото пам'ятних знаків.
51. Звіт Державного архіву Львівської області про роботу з теми: «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (2008 р.)
52. Золотарьов Вадим. Начальницький склад НКВС УСРР У середині 30-х рр.
53. Історія голодомору.
54. Мартиролог жертв голодомору 1932—1933 років в Україні.
55. Матеріали комісії Конгресу США по українському голоду 1932-33 років.
56. Офіційні фотодокументи з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України.
57. Порятунок у годину смерті.
58. Свідчення очевидців Голоду, Матеріали комісії конгресу США.
59. Спецпроект про Голодомор української служби Бі-Бі-Сі.
60. Тема «Голодомор» на сайті «Історична правда».
61. Українці Угорщини: Голодомор 32-33 років.
62. Українці Угорщини: Світлини.
63. Уроки історії: Голодомор 1932—33 рр.
64. Цей день в історії // Інститут історії НАНУ.
65. «Государство против своего народа» Первая часть справочного издания «Черная книга коммунизма» Глава 8. Великий голод. (рос.)
66. Infoukes.com: The Artificial Famine/Genocide in Ukraine 1932-33.

Статті та окремі дослідження

1. Статті Станіслава Кульчицького
2. «Скільки нас загинуло від Голодомору 1933 року?»
3. «Демографічні втрати України В ХХ столітті»
4. «Причини голоду 1933 року в Україні. По сторінках однієї призабутої книги»
5. «Причини голоду 1933 року В Україні-2»
6. «Чому Сталін нас нищив?» (ч. 1), (ч. 2), (ч. 3), (ч. 4), (ч. 5), (ч. 6)
7. «Чи був Голодомор 1933 р. геноцидом?» 20.09.2006 (ч. 1), (ч. 2), (ч. 3),
8. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні
9. «Чорні дошки» Голодомору — економічний метод знищення громадян УСРР (СПИСОК) Георгій Папакін, Українській інститут національної пам'яті
10. Два обличчя терору. Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні у порівнянні з голодом 1932—1933 рр. у СРСР
11. Безансон Ален: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит ЕЛІТИ і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу» (Діалог з Тарасом Марусиком)
12. Веселова О. «Пам'ятні знаки і пам'ятники жертвам голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 13.
13. Веселова О. «Пам'ять про жертви голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні: смертність й ушанування загиблих» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 10.
14. Вознюк П. «Повернення правди про „Великий голод“ в Україні. Як попередження і пересторога для світової спільноти».
15. Давиденко В'ячеслав. Сорокоріччя Великого Голоду 1932-33 р.
16. Граціозі А. «Концепція постгеноцидного суспільства Джеймса Мейса встановлює порядок денний на майбутнє» (Діалог з Ігорем Сюндюковим)
17. Мейс Д. «Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)»
18. В. І. Марочко. Сучасна зарубіжна історіографія голоду 1932—1933 рр. в Україні: нова чи стара інтерпретація? (pdf)
19. Снайдер Т., професор Єльського університету: «Янукович заперечує Голодомор як акцію, спрямовану проти українців. Але це було саме так» (укр.)
20. Георгій Касьянов. «Danse macabre: голод 1932—1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті — початок 2000-х)» (2010). уривки з книги
21. Коваль Р. Селянські рухи напередодні Голодомору
22. Микола Воротиленко: Голодомор в Україні мовою фактів
23. Нестор-літописець Голодомору // «Історична правда», 21 листопада 2014
24. Левчук Н., (Київ, Україна), Боряк Т. (Київ, Україна), Воловина О. (Чапел-Гілл, США), Рудницький О. (Київ, Україна), Ковбасюк А. (Київ, Україна). Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору 1932—1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4 (523) (липень-серпень). — С. 84-112. — ISSN 0130-5247
25. Голодомор 1932—1933 рр. як етнічний та культурно-духовний геноцид українського народу: історіографія питання / Л. О. Слободян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. — 2013. — № 3. — С. 100—109.
26. Голодомор-геноцид 1932—1933 років в Україні: політичний дискурс / В. І. Марочко // Історична пам'ять. — 2014. — № 30-31. — С. 53-62.
27. Збір, приймання на державне зберігання та організація використання свідчень жертв і очевидців Голодомору 1932—1933 рр. в Україні / Л. Левченко // Архіви України. — 2008. — № 5-6(262). — С. 16-22.
28. Голодомор: позиція нашого сумління / Володимир. Кудлач // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 1. — С. 50-52.
29. Внесок Руслана Пирога у дослідження історії Голодомору 1932—1933 років в Україні: мовою документів / С. В. Кульчицький // Архіви України. — 2011. — № 2-3(273). — С. 275—289.
30. Міжвідомче засідання «Внесок архівістів України у відродження історичної пам'яті (до 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні)» // Архіви України. — 2008. — № 5-6(262). — С. 5-12.
31. Зміст і склад документів, переданих до державних архівів відділами РАЦС\Методика виявлення фактів про смерть від голоду, встановлення населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 рр. / Раїса. Воробей // Архіви України. — 2008. — № 5-6(262). — С. 22-26.
32. Голодомор 1932—1933 років очима українців діаспори (документи з фондів ЦДАВО України) / Владислав. Берковський, Наталія. Григорчук, Олена. Петрук // Архіви України. — 2008. — № 5-6(262). — С. 44-55.
33. Голодомор в Українській СРР 1932—1933 рр. та реакція на нього українського населення міжвоєнної Польщі / М. П. Гетьманчук // Військово-науковий вісник. — 2010. — Вип. 13. — С. 123—131.
34. Історична травма Голодомору: проблема, гіпотеза та методологія дослідження / В. І. Огієнко // Національна та історична пам'ять. — 2013. — Вип. 6. — С. 145—156.
35. Професор із Вірджінії Марк Таугер — адвокат Сталіна та його оточення щодо причин голодомору в Україні / П. Брицький // Питання історії України. — 2009. — Т. 12. — С. 180—184.
36. Замовчування трагедії голодомору в Україні провідними державами світу в 30-х роках XX ст./ В. Демочко // Питання історії України. — 2010. — Т. 13. — С. 29-34.
37. Джерельні свідчення штучного характеру Голодомору в Україні 1932—1933 років / Л. Слободян // Українознавство. — 2013. — № 1. — С. 41-51.
38. Голодомор 1932—33 рр. крiзь призму жiночого досвiду / О. Кiсь // Народознавчі зошити. — 2010. — № 5-6. — С. 633—651.
39. Комплексне дослідження питання ідеологічного протистояння довкола проблематики Голодомору 1932—1933 рр. / В. М. Воронін // Архіви України. — 2013. — № 5. — С. 230—234.
40. Голодомор 1932—1933 років як інструмент політики деукраїнізації / Л. Слободян // Гілея: науковий вісник. — 2013. — № 74. — С. 48-51.
41. Тема голодомору 1932—1933 рр. в Україні в контексті музики постмодерну: на прикладі опери Вірко Балея / Г. В. Карась // Культура і сучасність. — 2013. — № 2. — С. 102—107.
42. Сергійчук В. Втрати від Голодомору 1932—1933 років набагато більші, ніж вважають українські демографи // Голос України. — 2017. — № 17 (6522) (28 січ.). — С. 8. — (Історія).
43. Сучасні історіографічні дослідження проблеми голодомору 1932—1933 рр. в Україні: тенденції та напрямки / К. В. Чернявська // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Сер. : Історичні науки. — 2013. — Вип. 3.35. — С. 262—268.
44. Нікольський В. «Голодомор 1932—1933 рр. на Україні за матеріалами „Окремої папки“ Політбюро ЦК КП(б)У» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12.
45. Особливості репресивної політики радянської влади в українському селі в умовах голодомору / Н. Р. Романець // Чорноморський літопис. — 2011. — Вип. 3. — С. 45-50.
46. Репресії проти південноукраїнських робітників під час голодомору 1932—1933 рр. / Р. М. Крайник // Інтелігенція і влада. — 2010. — Вип. 19. — С. 61-68.
47. Людські витрати під час голодомору 1932—1933 років в Україні / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2010. — Вип. 19. — С. 99-106.
48. Марочко В. І. ГОЛОДОМОР 1932—1933 років в УСРР // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 145—146. — ISBN 966-00-0405-2.
49. Мотиви проведення радянською владою голодомору 1932—1933 рр. в Україні: політико-соціальний аспект / В. Є. Мусієнко // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». Сер. : Історичні науки. — 2009. — Т. 94, Вип. 81. — С. 41-45.
50. Причини Голодомору 1932—1933 рр. в Україні / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2011. — Вип. 23. — С. 90-94.
51. Голодомор 1932—1933 рр. як механізм упокорення українського селянства / Л. Б. Лехан // Інтелігенція і влада. — 2012. — Вип. 24. — С. 127—135.
52. Дослідження демографічних наслідків Голодомору в Україні у 30-ті — 80-ті роки ХХ століття / В. Ґудзь // Українознавчий альманах. — 2014. — Вип. 16. — С. 241—245.
53. Голодомор 1932—1933 рр.: сторінки історії / С. С. Богатчук // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 81. — С. 36-40.
54. Голодомор 1932—1933 рр. в історичній і національній пам'яті / В. І. Головченко // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 82. — С. 46-53.
55. Юридичні дослідження:
56. Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: до проблеми визначення політичної відповідальності / Журбелюк Г. В. // Матеріали з V міжнародної науково-практичної конференції — 2009. — Софія: Бял ГРАД-БГ, 2009. — С. 55-60.
57. Осмислення Голодомору у світлі конвенції ООН про геноцид / Роман. Сербин // Архіви України. — 2008. — № 3-4(261). — С. 53-62.
58. Висновок Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо правового визначення Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року // Архіви України. — 2008. — № 3-4(261). — С. 63-74.
59. Голодомор 1932—1933 років в Україні як геноцид української нації: суб'єктивна сторона злочину / М. Антонович // Мандрівець. — 2013. — № 6. — С. 4-8.
60. Щодо встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні та Голокосту єврейського народу (до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України») / Б. В. Романюк, М. А. Погорецький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2007. — Вип. 15. — С. 231—234.
61. Голодомор 1932—1933 років в Україні як геноцид української нації: суб'єктивна сторона злочину / М. Антонович // Мандрівець. — 2013. — № 6. — С. 4-8.
62. Голодомор 1932—1933 років у документах СБУ / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2009. — Вип. 16. — С. 156—163.
63. Полеміка:
    • Валерій Солдатенко «Голодний тридцять третій суб'єктивні думки про об'єктивні процеси»
      • Ігор Гирич «Чи був планованим голод 1933 року, або коли вже українці перестануть бути жертвами обставин?»
        • Віктор Бідненко «Коли за деревами не видно лісу»
    • Михайло Білецький. «Світ повинен це пам'ятати (Про юридичну кваліфікацію Голодомору)»
      • Євген Зарудний «Деконструкція геноциду?»
    • Дмитро Полюхович Точка зору: Голодомор як акт творіння «гомо совєтікус»
64. Дмитро Каневський Чи отримає Україна компенсацію за Голодомор від Росії?
65. Іван-Павло Химка: Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо?
66. Шаповал Ю. «Голод 1932-33 років в Україні: що ми знаємо про нього сьогодні?»
67. Боряк Тетяна. Продовольча допомога Кремля як інструмент голодомору в Україні.
68. Голодомор в Україні 1932—1933 років на сайті газети «Факты и комментарии» в статті «Даже имея закопанное зерно, опасавшиеся доноса селяне умирали от голода, так и не откопав своих запасов». (рос.)

• Свідчення:
  • «Голодомор 1932—1933 років: спогади очевидців»