Творча робота «Об’єднаймося ж брати мої!»

Творча робота

в номінації «Історія України та державотворення»

під гаслом «Об’єднаймося ж брати мої!»

 

Вступ

 Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Т.Шевченко

 

Історія ХХ століття насичена великою кількістю подій, тісно пов’язаних між собою. Відомий американський політолог Збігнєв Бзежинський серед цих подій у Європі виділив три: розпад Австро-Угорської імперії, поділ Європи на два табори в 1945р. та розпад СРСР і здобуття Україною незалежності. Цим визначенням можна гордитися, адже і наше здобуття незалежності входить до числа великих історичних подій. На карті Європи виникла велика держава з чисельністю населення понад 50 млн (у 1991р.), причому відбулася ця подія без особливих зусиль з боку самих українців. За оцінкою з німецьких банків, Україна мала найкращі шанси для швидкого переходу до демократичного суспільства та ринку завдяки великому економічному та людському потенціалу.

Цими здобутками можна пишатися, адже і наше здобуття незалежності

З тих часів минуло майже 25 років і, дивлячись на сучасне становище України, незважаючи на всі декларовані успіхи (як очевидні, так і надумані), на думку приходять слова великого українського поета Т.Г. Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно

…Сама розіпнешся. Во злобі

        Сини твої тебе уб’ють…

 Ці слова, написані поетом у 50-ті роки ХІХ століття, і сьогодні є актуальними, і від цього стає страшно за нашу державу, за наш народ, за наше майбутнє. Чому так? Чим ми так прогнівили Бога? Що зробити, щоб це пророцтво не збулося? Багато вчених: істориків, економістів, соціологів – працюють над цими питаннями, розробляють програми розвитку, соціальні та економічні проекти, прориви та концепції, а віз і нині там.

 Що можу написати я, студентка 26 групи звичайного українського ліцею, які нові відповіді можу дати на ці питання? Особисто я не дуже високо оцінюю свої знання і здібності, але бажання дати відповіді на це питання в мене з’явилося. Можливо, вони будуть простими, але саме цієї простоти і не вистачає багатьом нашим політикам, які часто вважають, що чим складніше вони говорять і пишуть, тим ефективніші їхні слова.

Об’єктом дослідження є творчість  Т. Г. Шевченка, поетичні й художні твори письменника, які містять мотиви любові до рідного краю, батьківщини – України.

Мета роботи полягає в розкритті особливостей відображення любові до рідного краю у творчості Т. Г. Шевченка, які своїм корінням сягають української історії й засновуються на любові до рідної землі.

 

Розділ І. Шляхи до державності та соборності

Україна… Скільки світанків та заходів сонечка зустріла ця чудова, щедра земля! Здавалося б, люди, які населяють її, повинні бути щасливими й заможними, тим більше, що вони відзначаються працьовитістю й лагідною вдачею. Україна повинна бути раєм на Землі, а вона протягом століть почорніла від горя, злиднів і нескінченних війн.

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний надвечірній

Тихо засіяє.

Т.Г.Шевченко

Я живу на славній Україні, волелюбний народ якої сотні років не має своєї державності. Зараз вона визнана у світі, користується авторитетом серед міжнародної спільноти

В одній газеті я прочитала, що Україна стала незалежною випадково, що це збіг обставин. Це дуже мене зацікавило, і я вирішила переглянути книги з історії. У середньовіччі існувала так знана і могутня держава Київська Русь. Її володарі – благородні князі – користувалися неабиякими авторитетами. Святослав – то був хоробрий воїн, Володимир – розважливий політик. Ярослав був мудрим і далекоглядним діячем. При ньому Київська Русь досягла своєї найвищої величі. Багато монархів хотіли поріднитися з Ярославом, його ж недарма називали сватом усієї Європи.

Та, на жаль, почався занепад Русі. Що не могли зробити печеніги та половці, зробили князі своїми чварами та міжусобицями. Занепав Київ – матір міст руських, піднісся Галич, та нова страшна біда прийшла з Дикого  степу. Князям би об’єднатися перед смертельною загрозою кочівників-татар. Понадіялись нащадки Кия, що біда їх омине, пройде стороною.

Не оминуло, не пройшло лихо. Спустошливою була навала татар. Міста лежали в руїнах, а земля була щедро полита кров’ю наших пращурів. Чорна хмара смутку й жалоби надовго опустилась на нашу землю. Заростали травою колись родючі поля. Князь Данило, славетний лицар, до останнього подиху боронив землю рідну від бусурманів-завойовників, та сили були надто нерівними. Із заходу на допомогу прийшли литовці. Коли Україна втратила свою самостійність, Литва та Польща почали змагатися за українські землі, щоб над ними панувати. Довго боролись українці за Галичину, але у 1349-1360 роках вона була прилучена до Польщі. Тим часом інші українські землі потрапили під владу Литви. Але під час влади Литви українці були майже вільними. Всюди гомоніла милозвучна українська мова, бо литовські князі самі говорили нею. Литовці запозичили нашу грамоту і звичаї. Навіть усі закони були написані українською мовою. Тарас Шевченко сказав про ті часи:

«Отож-то весело жилось!..

 Пишались вольними степами».

Мова наша українська – це золотий запас душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право і гордість іменуватися народом українським.

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з небесних висот,

І там, де звучить рідна мова,

Живе український народ.

Але Польща не відступала. Шляхта та магнати давно вже зазіхали на Україну. Їх безмірно вабили чудові землі. Польща уклала союз із Литвою і таким чином перешкодила  планам литовців, що були прихильні до України. Все було проти українців. Коли литовська шляхта прийняла латинську віру, вона стала страшним ворогом України.

І запанувала Польща, бідний народ не мав нічого. І розлилося широке море сліз і крові. Пан міг не  тільки забрати у селянина все, що він має, але й позбавити його життя. Польські пани жили, як у раю, а селяни страждали, мов у пеклі. Українцям дуже тяжко жилося в таких умовах. А тут ще татари грабували: палили села, забирали людей у неволю. Народ гинув від меча, голоду, але не здавався. З’явилася нова сила – козаччина. Славні лицарі-козаки не раз схрещували свої шаблі з ненависною шляхтою. Щедро полита земля наша кров’ю козацькою. Не одна мати виплакала очі, виглядаючи свого сина. Жорстоко карали поляки козаків, які відстоювали свободу.

А були ж у нас гетьмани – високоосвічені мужі, що вміли і шаблею махати, і володіли європейськими мовами. Славетний Сагайдачний  боронив тебе, Україно, від зазіхань поляків і зводив величний храм освіти, і став духовною опорою для тебе, наша рідна земле.

Богдан Хмельницький у жорстокій безкомпромісній боротьбі домігся визнання козацтва, існування Гетьманщини – цієї першої української держави. Він уперше почав згуртовувати українців, щоб називатися народом, та перший повів козацьке військо до боротьби за волю народу рідної землі. Щоб вистояти, треба  було йти на компроміси. Тільки маючи підтримку, можна було перемогти. Чи змогла би протриматись невеличка козацька держава у війні проти Речі Посполитої, однієї з наймогутніших європейських держав того часу. Напевно, ні. Кого обрати в союзники: православного царя чи турецького султана, піддані якого століттями експлуатували Україну, продаючи тисячі бранців з Поділля, Полісся та з Галичини на ринках Кафи.

Цар обіцяв допомогу і збереження давніх привілеїв. Помер Богдан Хмельницький. Його смерть підірвала інтереси Української держави. Згадуючи ті часи, не можна не згадати Івана Виговського. Він теж прагнув самостійної України. Але намагався налагодити стосунки з Москвою. Козаки ставали заможнішими, це призвело до невдоволення народних мас. Виговський бачив Україну такою ж, як Річ Посполита. Тиск на Україну посилювався, запорозьке військо розділилося на два табори, козаки почали боротьбу між собою. Україна втратила свою державність, почалася братовбивча війна. Цей період в історії називається Руїною. На мій погляд, найкраще про нього сказав поет ХVІІ століття О. Бачинський-Аскольд:

Геть обдерта з багатства ворогами чужими,

Та найбільше у сварах між синами своїми,

Боже! Боже! В ці літа тне щербата,

Батька син убиває, брат іде на брата…

Дуже тяжко жилося українському народу під пануванням чужих володарів. Скрізь на Україні була панщина. Селяни працювали на панській землі. Люди не мали ніякої свободи.

Тільки в кінці ХVІІ століття запанував спокій на Україні. Поділили наші землі Польща і Росія. Царі нагороджували гетьманів, надавали їм почесті, а самі обмежували козацькі привілеї. Цар Петро І «рубав вікно в Європу», будував нову столицю на людських кістках. Не одна козачка гірко оплакувала свого чоловіка, який загинув у болотах Петербурга. Не одному вкоротила віку Польща. Іван Мазепа зробив відчайдушну спробу зберегти Українську державу, обравши в союзники шведського короля.

Та не сталося, як гадалось. Гетьманська столиця була зруйнована, а сам гетьман, усіма забутий і проклятий церквою, помер у Бендерах. Справу Петра І завершила Катерина ІІ. Вона спочатку ліквідувала Гетьманщину, а потім настала черга Запорізької Січі. Хто із запорожців утік за Дунай, хто загинув, а кошового відправили на далекі Соловки. Катерина ІІ роздавала українські землі своїм фаворитам, щоб ті зробили з вільного селянина забитого хлопа. Але попри все, навіть за повної заборони української мови, при вилученні з бібліотек усіх стародруків, написаних українською мовою, народ не дав  умерти своїй історії. Саме завдяки селянству на рубежі ХVІІ-ХІХ ст. він був одним з мужніх борців проти самодержавства. У своїх творах Тарас Григорович викрив «люте зло» тогочасного життя:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

З дитячих років Тарас набирається страшних вражень, які викликають у його душі протест проти соціальної неправди.

Розділ ІІ. Творчість Тараса Шевченка та ідеї українства

Серед учасників українського національно-визвольного руху середини XIX століття однією з наймогутніших постатей виступає фігура українського поета і художника, вихідця з кріпацько-селянського середовища Т. Г. Шевченка. За життєвими орієнтаціями та вподобаннями, рівнем культури та отриманої освіти він органічно вписувався у коло своїх ідейних спільників.

Академія мистецтва, яку він закінчив, дала йому не лише знання, що були необхідні професійному художникові, а й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства  Тарас Шевченко протягом усього свого життя виявляв нестримну жагу до знань. Його „Щоденник”, листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань і цілком певну ідейну спрямованість, яка єднає його з найкращими представниками тогочасного українського національного руху. І все ж місце Тараса Шевченка в колі спільників було особливим, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.

„Муза Шевченка, – писав один із провідних діячів Кирило-Мефодіївського товариства історик Микола Костомаров, – роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болісно, і п’янко було заглядати туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями” .

„Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, – зазначає інший кирило-мефодіївець Пантелеймон Куліш, – з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділилися на живих і мертвих” .

Звичайно ж, таке враження справляє, передусім, поетичний доробок Тараса Шевченка, якому притаманна  напружена емоційність, абсолютизація почуття та емоційність сприйняття довколишньої дійсності. Однак не лише цими надзвичайно високими естетичними якостями відрізняється поетична творчість Т. Шевченка. Тут чи не найяскравіше знайшла свій прояв принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилося на його творчості. Він – не селянин, але й не дворянин, він не може повернутися до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його.

Саме цим зумовлюється вибір Шевченком ролі посередника, поета-пророка. З одного боку, він не є селянином, але прибере на себе функцію репрезентанта духовних цінностей, носієм яких виступало насамперед селянство. Безумовно, ці цінності мали суто український національний характер, а українське селянство волею історичної долі виступало у ХІХ столітті єдиним їх носієм (оскільки українська еліта до того часу фактично перестала бути українською, майже повністю зрусифікувавшись) .

З іншого боку, своєю поетичною творчістю Т. Шевченко звертався до вищих кіл суспільства, але сам, хоч і мав у цьому середовищі визнання, так і не став його часткою через те, що продовжував ототожнювати себе з українським народом (українці ж у ті часи в силу названих вище причин вважалися суто селянською нацією).

Принциповий антропоцентризм, притаманний сприйняттю Т. Шевченка, зумовлює сприйняття ним навколишнього світу природи, історії та культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Водночас цей світ – це Україна. Особиста доля Кобзаря і доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, який вимальовується в поезії Тараса Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підгрунтя, що зумовлювало і на той час, і в майбутньому спрямування інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української ідеї. Саме в цьому полягає головний внесок поета у розвиток української національної свідомості.

Поезія Шевченка як така, звичайно, не є філософією української ідеї, однак вона виявилася безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого на усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії – світ, всесвіт, але не тільки як об’єктивна дійсність, що виступає сферою дослідження науки.

Філософія та наука дивляться на світ „різними очима”. Результатом філософського осмислення виступає образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди знаходиться людина. Найважливішою ознакою філософії виступає те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософське питання постає лише тоді, коли воно набуває прямого зв’язку з проблемою сутності та сенсу буття людини. Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій -  життя, смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі.

Філософське світосприйняття Тараса Шевченка належить до тієї царини, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як „філософію трагедії”. Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираження душі страждальця, вираження усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не тільки про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка. Він бере на себе трагедію рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

 

Розділ ІІІ. Україна та її історія у творчості Т. Шевченка

Варто відзначити найбільш характерні риси образу України, який вимальовується в поезії Т. Шевченка, що зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Тараса Шевченка та після нього.

Світ України для Т. Шевченка утворюють два головні компоненти – це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення цих світів неоднакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність – світ козацтва. Це зумовлено і неоднаковим значенням, яке їм надається. Якщо світ козацтва уособлює собою українську історію, то світ села – позачасовий, це світ, органічно пов’язаний з природою, з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села – це, передусім, світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом” . 

 Таке зображення світу села як ікони виступає узагальненим образом ідеального світу людини. Не випадково ознаки його Т. Шевченко переносить й за межі рідної України. У пізньому вірші „Саул” (1869 р.), звертаючись до подій, які відбулися в інших просторово-географічних вимірах, Т. Шевченко побудував картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан, було, в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає...

Однак до ідилічної картини світ українського села не зводився. Варто для цього нагадати, що вірш „Саул” розповідає про народження суспільної структури, яка несе у світ зло.

А перед цим цитовані рядки з поеми „Княжна”, в якій розповідається про потворні сімейні стосунки. З ідилічної картини тут розпочинається оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України Шевченко показує в першу чергу світом дисгармонійним, конфліктним. Україна сприймається поетом як край, сповнений суперечностями, через котрі не може вважатися щасливим життя. Це край, де „останню свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих”, де „кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають” .

Таким самим конфліктним та дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яким уособлюється світ козацтва. Гетьманщина – чільний період козацтва – багатьма, і Т. Шевченком у тому числі, зображується як форма ідеального існування. У вірші „Сон” („Гори мої високії...”) старий дідусь розповідає про неї як про „Божий рай”. Чигирин – стара козацька столиця – це „святе” і „славне” місто. Але якби цим обмежувався погляд

Т. Шевченка на українську історію, то він мало чим  відрізнявся б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про „золотий вік” козацької минувшини, яка всіляко героїзувалася як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Такий погляд можна оцінювати як неісторичний за своєю суттю, оскільки він протиставляв минуле і сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.

На цьому духовному тлі Тарас Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У „Посланні” („І мертвим, і живим, і ненародженим...”) він сприймає Україну з її пасмом могил як книгу історії, яку треба „прочитати”, „не дурячи самих себе”. Для Шевченка в українській історії не було і не могло бути „золотого віку”, оскільки історія безперервна. Минуле не протистоїть сучасному, а існує „там і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне України, то не менш трагічне і її минуле. „Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла”. Гострий бій за минуле рідного краю переповнює поезія Т. Шевченка. „Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме пекло можна” . Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, виступає однією з провідних тем творчості Тараса Шевченка. Стану країни, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з іншого – підступних і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить в середині – воно у втраті національної пам’яті й національної гідності. Шевченко висміює самовдоволені гімни українському минулому:

„А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!”

Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого і сучасного України:

 

... ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.”

Таким чином, і в минулому, і в сучасному України поет не бачив „золотого віку”. В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє, як прокляття, над долею.

У час, коли жив Шевченко, кріпосні порядки захищали уряд, військо, церкву. Поет завжди й у всьому був правдивою людиною. Він глибоко вплинув на формування національної ідеї українського народу. Його поезія навчила людей пізнавати несправедливість, навчила боротися з гнобителями.

«Кобзар» Т.Шевченка – це книга, пронизана вірою в самостійну Україну. У багатьох творах цієї патріотичної книги героєм є повсталий народ. Поет не може спокійно дивитися на те, як пани «народ у ярма запрягли», і  мучиться разом з усіма людьми.

Тарас Григорович бачить, яка Україна занедбана, бо навколо свавілля:

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися

На чужину, а України брати розійшлися.

Серце поета завжди боліло за знедолених, бідних людей, у творах Кобзаря Україна неодноразово стає схожою на вдову. Він звертається до України, як до живої людини:

А  ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тиху – сумну,

На раду з тобою.

Тарас Шевченко виявляє глибокий патріотизм, почуття національної гідності, любові до рідного краю. Україна для поета – чиста, широка, вільна земля, а дніпровські гори для нього святі. Поет закликає до єднання і братання:

Полюбіте щирим серцем

Велику  руїну.

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Т. Г.Шевченко з повагою ставиться до мов і культур інших народів, але він вважає обов’язком кожної людини знати рідну мову, любов до якої дитина вбирає з материнським молоком. Тому поет висловлює своє розуміння необхідності знання своєї мови і культури:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

З іронією поет ганьбить антипатріотів, називає їх «гряззю Москви». Адже вони своїм синам «передали свої кайдани, свою славу». Шевченко називає їх «славних прадідів великих правнуки погані», підкреслює, що в нас «воля кров’ю умивалась», а не «спала на купах, на козацьких вольних трупах».

Поет звертається до української інтелігенції із закликом обняти «найменшого брата», бо вірить у могутність сили українського народу.

Довгий шлях довелося пройти народові до незалежності. Три революції, дві світові і одна громадянська війна. Українці відчули необхідність у створенні своєї держави. О.Бачинський та І.Франко, М.Костомаров та В.Антонович, М.Грушевський та В.Винниченко були фундаторами і першими архітекторами нашої державності.

Наша незалежність надто щедро полита кров’ю  кращих синів України. У буремні роки боротьби за збереження української незалежності, у 1919 році, вперше за всю історію української нації українці об’єдналися в одній державі – Українській Народній Республіці. На жаль, обставини склалися так, що знову наш народ був розділений кордонами.

Українці! Хто ж, як не ви, повинні жити щасливо? Ви, які пережили три страшні голодомори! Ви, які вистояли перед фашистською навалою! Ви, хто має таку славетну історію! Ви, хто заплатив таку ціну за незалежність!

Розділ IV. Прагнення суспільних перетворень

Хоча Т. Шевченко відмовився від ідеалізації української історії, яка часто була притаманна його сучасникам, образ „золотого віку” як втілення ідеального світу не зник остаточно з поля бачення поета. Він був перенесений у жадане майбутнє, з яким пов’язана центральна ідея Шевченкової поезії – ідея перетворення рідного краю, так традиційна для української духовності. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину золотого віку українського майбутнього. Саме в цій функції поета-пророка і сприймає Тараса Шевченка українська суспільна думка.

Світ щасливої спільності, зародки якого існують і у минулому, і в сучасній Шевченку Україні, бачиться абсолютно панівним у її майбутньому. Це світ, який звільнений від сил зла – закріпачення людини людиною, національної та політичної залежності.

Образ ідеалу вимальовується як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування виступають принципи, щоб „укупі жити, з братом добрим добро певне познать, не ділити”. Своїх земляків, які розділені суспільним статусом, багатством, рангами, привілеями, серед яких панує фальшива наука та фальшива філософія, що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, Тарас Шевченко закликає: „Розкуйтеся, братайтеся!”.

Цим завершується його остання настанова послання „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...”

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами” .

Єдність та відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, „Рідної хати”. Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може утвердитися шляхом запозичень „з чужого поля”:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля .

Лише шляхом внутрішнього перетворення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Намагання ж зберегти несправедливий світ загрожує силам, які прагнуть цього, неминучою карою. Ідеал, що визріває в серці України, – це грізна суспільна сила, здатна до кривавої розправи зі злом. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поетичних творів

Т.Г. Шевченка – від „Гайдамаків”, „Заповіту” й аж до написаного наприкінці життя „Світе ясний! Світе тихий”, що завершується картиною знищення існуючого суспільного ладу:

 

... Будемо, брате,

З багряниць онучі драти… .

В „Осії. Глава XIV”, написаній у 1859 р., від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати – Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:

…не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста, а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять..

І все ж ці і подібні їм місця з поетичного доробку Тараса Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.

Образ кривавої розправи у поета не містить конструктивного начала. Це страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбутнього. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, – Т. Шевченко зображує її не як народне свято, а як антисвято. „Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!”  Кров не радує поета, він не прагне її: „Слава Богу, що минуло” . Справжнє звільнення ж, ідеальний стан мислиться як свята справа, що реалізується людьми у процесі перетворення, здійснюваного з волі Божої. Не закликом, а пересторогою лунають слова:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

Тарас Шевченко сповнений віри у „силу і дух живий”, у те, що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові.

Своїм творчим доробком Поет започатковує тему „будительства” як покликання. Саме ця тема визначила зміст творчості наступних поколінь діячів, які продовжили започатковану Тарасом Шевченком та його спільниками справу розробки філософії української національної ідеї.

Висновки

Особливістю творчості великого українського поета та художника Тараса Шевченка виступає те, що він спромігся зробити справжній революційний переворот у напрямі розвитку української національної ідеї, яка, врешті, і визначає становлення української національної свідомості. На відміну від діячів українського відродження, які жили і працювали до нього, і навіть багатьох його сучасників,  поет брав за основу виховання національної свідомості ті явища і процеси минулого і сучасного, які існували в Україні без усякої ідеалізації.

Особливістю шевченківської філософської парадигми виступало те, що вона не тільки будувалася на реальності сьогодення та минулого, а й була проникнута духом соціального оптимізму, вірою у світле майбутнє українського народу.

Таким чином, усе це стало основою розвитку української національної ідеї для майбутніх поколінь діячів національно-визвольного руху.

Література

Горський В. С., Кислюк К. В. Історія української філософії. – К., 2004.

Костомаров Н. Избранные сочинения. – К., 1991.

Сарбей В. Г. Історія України. Кінець XVIII – початок ХІХ століття. – К., 1994.

Шевченко Т. Кобзар. – К., 1984.