ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КОМПОЗИТОРА МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КОМПОЗИТОРА МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

(рекомендації для проведення виховної бесіди для гуртківців хореографічного колективу)

 

 

ЗМІСТ

 

1. ВСТУП ………………………………………………………………..   2

2. ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КОМПОЗИТОРА МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

2.1. Життєвий шлях М.Д. Леонтовича ………………………………..    4

2.2 Музично-педагогічна спадщина М.Д. Леонтовича ……………..     12

2.3 Вплив М. Д. Леонтовича на організацію музичної освіти в

Україні у другій половині XIX  та на початку ХХ сторіччя ……….     15

3. ВИСНОВКИ ………………………………………………………….    19

4. Список використаної літератури ……………………………………    20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

        Формування нової генерації освічених духовно-розвинених та патріотично вихованих громадян України – завдання, що постало перед вітчизняною педагогічною наукою. Кризові явища сучасного життя підсилюють необхідність оновлення змісту, як загальної, так і музичної освіти та музичного виховання.

        Мета даної методичної розробки – дослідити роль акомпаніатора в естетичному вихованні дітей, формуванні творчої гармонійно розвинутої особистості виховання.

        Заняття хореографії проводяться у супроводі музики. У підготовці та проведенні занять поряд з керівником бере участь акомпаніатор, який готує музичний матеріал відповідно до вимог програми та конкретного уроку. Компетентність акомпаніатора у хореографічному колективі поєднує творчі та педагогічні функції.

Навчальні завдання музичного виховання:

• розвиток музичного сприймання метроритму;
• ритмічне використання рухів під музику;
• розвиток уяви, художньо-мистецьких здібності.

Виховні завдання музичного виховання:

• підвищення інтересу учнів до музики;
• розширення музичного кругозору дітей.

       У акомпаніатора немає спеціальних занять, але є завжди невеликі перерви, в які можна привернути увагу дітей для їхнього музичного розвитку.

       На заняттях гуртка велике значення має національне виховання на народних традиціях та звичаях, бесіди про українську музику, українських композиторів.

       Микола Дмитрович Леонтович – видатний український композитор, фольклорист, педагог, хоровий диригент, громадський діяч.Спадщина М. Леонтовича в історії української музики, її характерні риси та вплив на подальший розвиток музичного мистецтва, на формування сучасної української національної музичної мови має надзвичайно велике значення.

        Він відомий сьогодні на весь світ своїми хорами, у яких поєднав загальносвітові музичні надбання з проявами національної української музичної культури. Леоновича не дарма називають у США, Англії, Канаді «українським Бахом».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КОМПОЗИТОРА МИКОЛИ ЛЕОНТОВИЧА

Життєвий шлях М.Д. Леонтовича

        Микола Леонтович  народився  1 (13-го за старим стилем) грудня 1877 р. в с. Селевинцях – присілку с. Монастирьок колишнього Брацлавського повіту на Поділлі. Його батько, дід і прадід були священиками. У родині любили музику. Батько Дмитро Феофанович добре грав на цитрі, балалайці, гітарі, скрипці. Слухаючи гру батька, Микола і сам став підбирати народні мелодії на музичних інструментах.

       Мати композитора – Марія Йосипівна – з роду Ятвинських, була людиною “рідкої духовної та фізичної краси”, кохалась у народній пісні і гарно співала. Від батька Леонтович успадкував гарний голос, любов до музики, щирий український гумор, а від матері – красу і ніжну музичну душу.

      Інші члени сім’ї Леонтовичів теж були тісно пов’язані з музикою. Так, брат Миколи Дмитровича Леонтовича Олександр – співак-професіонал, сестра Марія навчалась співу в Одесі, а Олена займалась у класі фортепіано у Київській консерваторії. Сестра Вікторія грала на декількох музичних інструментах.

       В музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.

      В атмосфері народної пісні відточилась і творчість Миколи Леонтовича…

      “Історія знає такі поодинокі факти, коли постать окремої непересічної індивідуальності набуває значення загальнолюдського символу, стає визначальною для цілої соціально-культурної доби, формує світогляд та менталітет нації. Зазвичай, це особистості великого духовного потенціалу і бурхливої діяльності. Тим більший подив викликає світлий геній Миколи

Дмитровича Леонтовича, якого всі його сучасники називали тихою, лагідною людиною. Він не був активним лідером національно-революційного руху, який вияскравив у 1917-1921 роки ціле гроно видатних борців за Українську республіку, він був будівничим нових світів у душах людських і здійснював свою справу натхненно й з великою любов’ю до свого народу та його безцінного одвічного скарбу – пісні”, – так написав про свого земляка наш сучасник Зиновій Яропуд, завідувач кафедри музики Кам’янець-Подільського державного педуніверситету.

         Стало вже правилом, що великих людей за життя не визнають, але їх хоч знають. “…Леонтович, – пише Олесь Чапківський – мистецтвознавець, критик, перший біограф М. Леонтовича у статті “Микола Леонтович. Життя – творчість – смерть” (1923 р.),- навіть і такого щастя не мав, щоб його знали за життя. …Хіба це не трагедія для композитора? Бути відомим, славним за кордоном і бути зовсім невідомим, широким колам українського громадянства, з яким він жив, задля якого він творив”. Як це часто буває, справжнє визнання музи Леонтовича прийшло вже після його смерті. Почасти у цьому, як далі зазначає Олесь Чапківський, “… винен і сам композитор. Він був надто суворим до себе, бо почував себе, як він казав, “неготовим”. Деякі пісні він обробляв по кілька років, не даючи нікому; цурався слави, боявся галасу”. З іншого боку, заздрість, боязнь конкуренції, неприйняття новизни “господарями старої хати” (О.Чапківський) ще більшою мірою спричинили замовчування творчості Леонтовича. І лише трагічна смерть митця змусила звернути на нього увагу всього громадянства, і відтоді “Леонтович сам у найтемніші кутки засвітив”.

         Дитячі роки М.Леонтовича пройшли в селі Шершні, де він вчився грамоти в тамтешнього вчителя Павла Сильвестровича Тарноградського. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, - все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.

         На Поділлі, де він народився, звучали народні пісні і малий Миколка часто слухав гру свого батька, а згодом сам почав співати і підбирати народні мелодії на музичних інструментах, зокрема, на скрипці. Особливо багато часу віддавав він їм у період навчання в Кам'янець-Подільській семінарії. Його музичні здібності одразу привернули увагу місцевих спеціалістів, які навіть запросили Леонтовича співати в архієрейському хорі.

          Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної семінарії, яку закінчує через чотири роки.

          З 1892 р. майбутній композитор навчається в Подільській духовній семінарії в Кам`янець-Подільському. Її головний будинок – велика семінарія – розташовувався по вул. Семінарській (тепер тут міститься один з корпусів Подільської державної аграрно-технічної академії). Вулиця впиралася у величезний пустир, що тягнувся до міського іподрому (де нині стадіон педуніверситету). Північна частина пустиря називалася Циганівкою, бо там часто зупинялися мандрівні цигани та влаштовували табори. У Циганівці проживало бідніше населення міста – кустарі-ремісники, робітники. В них квартирувало чимало семінаристів.

         Привселюдно співати українські пісні було заборонено височайшим указом. Тому суботніми вечорами семінаристи збиралися на пустирі біля Циганівки. Микола Леонтович приносив сюди збірку українських пісень в обробці Миколи Лисенка. Леонтович був диригентом семінарського хору і тому жив у казеннокоштному будинку, що містився у головному корпусі семінарії. Весь вільний час проводив біля фісгармонії в актовому залі. На концертах диригував хором і грав на фісгармонії.

        Улюбленим заняттям Леонтовича на той час була обробка народних пісень. Часто він записував їх з голосу співаків, сидячи у глибині училищного парку на горбочку, де часто вечорами збиралась молодь. У своїй творчості він використовував і пісні, які вже були у збірниках. В той час він писав багато, але композитором ніколи себе не називав.

        Закінчивши у 1899 р. повний курс семінарії і здобувши звання регента, пішов вчителювати. Працював регентом семінарського хору в Кам’янці-Подільському. Викладав співи, організовував шкільні оркестри, хори. Заняття проводились у будинку так званої Великої семінарії (головного учбового корпусу) і Малої семінарії (додаткового корпусу). Леонтович одним з небагатьох народних учителів в Україні, які в шкільній практиці використовували триголосний спів. Знавець старовинної хорової літератури, він добре опанував знамениті київський, подільський та інші розспіви, мелодику яких нерідко наближав до народних зразків.

         Микола Леонтович, не виходячи за рамки творчої роботи, обмежившись у своїй творчості майже виключно цим жанром, розкрив те, що дало йому нове життя і зрівняло цей жанр з іншими жанрами професійної композиторської творчості, з перспективою дальшого розвитку.

        Леонтович це нове слово сказав своїм “Щедриком”, “Дудариком”, “Прялею”; піснями “Піють півні”, “Зашуміла Ліщинонька”, “Ой пряду, пряду”, “Женчичок-бренчичок”. Музично-творча спадщина Леонтовича – це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми “Льодолом”, “Літні тони” (хори), “Легенда” та “Моя пісня” (соло з хором і супроводом фортепіано) і фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович – ціла нова епоха. Він надзвичайно тонко розумів народну душу і вмів талановито передати характер пісні. Його обробки народних пісень ні в якій мірі не можна назвати “обробками” – це самостійні художні твори, для яких музика народної пісні дає лише певний ґрунт, кожен з них – окремий твір, окремий зразок, оригінальна музична форма.

         1902 р. Микола Дмитрович одружився. Клавдія Феропонтівна з пошаною ставилася до музичної праці чоловіка. У родині підростали доньки Галина і Євгенія.

          У 1916 році після виконання студентським хором Київського університету “Щедрика” до нього раптом прийшло визнання. Ім’я Леонтовича стало відомим у музичних колах і серед широкої публіки і це додало йому більшої впевненості у своїх силах. Кирило Стеценко висловився, що “він – ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка… настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ… і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.”

          У 1908-1918 рр. Леонтович працював в старовинному подільському місті Тульчині. Викладав співи у всіх класах Тульчинського єпархіального духовного училища. Був керівником училищного хору, який 2-3 рази в рік давав концерти української музики. На виступи приїздили гості з Вінниці, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси. У суботу та неділю хор співав у церкві – і тоді народу збиралося стільки, що заповнювали і сходи, і майдан перед храмом. Леонтовича обрали головою тульчинської “Просвіти”. Читав лекції на політичні, економічні та літературні теми. У Тульчині подружився з двоюрідним братом відомого російського поета – Яковом Маяковським, який в училищі викладав словесність, історію, російську літературу.

         Леонтович з родиною переїхав до Києва. Тут узяв участь у створенні симфонічної капели ім.Лисенка, був активним членом гуртка музикантів, які мали намір організувати товариство для студіювання нової музики. Викладав хоровий спів на вечірніх диригентських курсах при Музично-драматичному інституті ім.Лисенка. Крім нього, на курсах працювали відомі педагоги і діячі музичної культури – Пилип Козицький, Василь Верховинець, Болеслав Яворський, Мар’яна Лисенко. Працював у Київській учительській семінарії, замінивши на посаді диригента Кирила Стеценка.

          Композитор і диригент Кирило Стеценко шанобливо ставився до Леонтовича. Він першим високо оцінив хорову творчість свого колеги: “Леонтович – відомий на Поділлі знавець музики. Записав багато народних пісень… Пісні ці гармонізовані для мішаного хору. Гармонізація виявила в авторові великого знавця як хорових співів, так і теоретичних наук”.

        20 років свого короткого життя Леонтович віддав педагогічній діяльності в учбових закладах Поділля (Кам’янець-Подільський), Донбасу (Гришино (тепер Красноармійськ)), Києва, Тульчина.

        У справах організації хорових колективів Микола Дмитрович приїздив до Кам’янця-Подільського, який у 1918-1919 рр. був одним з головних культурних центрів України. Тут він познайомився з талановитою молоддю: студентом Кам’янець-Подільського університету, майбутнім солістом Львівської опери Михайлом Голинським, композитором Михайлом Гайворонським. Навесні 1919 р. з Кам’янця вирушила за кордон українська капела Олександра Кошиця. Кошиць був прихильником творчості Леонтовича, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі сльозами на очах, і тим спричинився до популяризації творчості видатного композитора за рубежем.

       Хор мандрував по багатьох країнах світу. І скрізь виступ капели був тріумфом багатої музичної творчості талановитого українського народу, його митців-композиторів, у сузір’ї яких сяяла невмирущим світлом творчість Леонтовича. Бахом у хоровій музиці назвали його у Франції.

        5 жовтня 1921 року “Щедрик” Леонтовича був вперше презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський (родом з України), який працював для радіо NBC, пише англійську версію слів до “Щедрика” – “CaroloftheBells”. Під цим іменем мелодія українського “Щедрика” стала всесвітньо відомою.

Ще́дрик, щедри́к, ще́дрівочка,

При́летілала́стівочка,

Ста́ла собі́ ще́бетати,

Го́сподаряви́кликати:

«Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару —

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

В тебе товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей,

Хоч не гроші, то полова,

В тебе жінка чорноброва.»

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

 

         Під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов’язково вставляють у програму як шедевр “CaroloftheBells” М.Д.Леонтовича. Жоден хор не може оминути цієї пісні – вона є в переліку обов’язкових…

          Всі, хто знав цього чоловіка, високого, худого, з прекрасними тонкими руками, великими очима, що дивилися уважно і спокійно, згадують його скромність, душевну щедрість, доброзичливість, сердечність, щиру любов до дітей. Ми дізнаємося про його методику викладання співів, збирання музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських оркестрів. Досвід своєї педагогічної роботи М.Леонтович узагальнив у навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України “Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах” (Київ, 1920), який в наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу “Пам’ятна книжка” М.Леонтовича (1919 р.), в якій знаходимо важливі для характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження народної пісні. Творчість М.Леонтовича чарувала і надихала на хвальні вірші Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, і вони створювали йому поетичний вінок слави. Подаємо уривок з вірша Миколи Бажана “Криниця Леонтовича”:

Він викликає духів. Він – чаклун.

З пісень і гомонів, із променів і лун

Над світом ставить струменисту арку,

Прозорчасту, розцвічену, тугу.

Стовпи, на обрії зіперті,

Небес вологих сяйне опертя,

Світ одмежовують од темряви і смерті

І знаменують вхід у музику й буття.

Під благовістям райдуги цієї

Стоїть він, сіроокий чоловік.

Яка йому хвала? Які його трофеї?

Пісні й життя. Пісні й життя навік.

 

         Сучасна хорова українська музична культура по праву може пишатись таким самородком, яким є Микола Леонтович. Сталося так, що у 1921 році у батьківській хаті на Вінничині безжалісна ворожа рука перервала життя цього безмірно талановитого чоловіка, тим самим не давши можливості для української хорової музики ще більше збагатитись його геніальними роботами.

       У ніч з 22 на 23 січня 1921 р. в батьківській оселі в с.Марківка Гайсинського повіту життя 43-річного Миколи Леонтовича обірвала куля бандита (чекістського агента Грищенка). Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.

        Великий шанувальник таланту композитора Павло Тичина відгукнувся на його смерть віршем у прозі: “Микола Леонтович говорить: – Лежу. Сам. Прострелене серце зотліло. О як земля поволі опадає – в труну, на мене: тепер ти мій! Так: грудочка по грудочці: тепер ти мій! Земле, – кажу я, – а коли ж я та не твоїм був?..”

        Сьогодні ім’я Леонтовича носять вітчизняні музичні колективи, зокрема Капела бандуристів та навчальні заклади (зокрема Вінницьке училище мистецтв і культури). Іменем Леонтовича названі вулиці у Києві та інших українських містах. Меморіальний музей Леонтовича працює у місті Тульчин Вінницької області, 1977 року було відкрито також музей Леонтовича у с. Марківканеподалік місця його поховання.

        Музичний доробок Леонтовича порівняно невеликий: понад сто обробок українських народних мелодій, розкладки музики релігійно-духовного характеру, чотири твори на оригінальні теми, незакінчена опера “На русалчин Великдень” (цю оперу, за казкою Бориса Грінченка, більше ніж через півстоліття, – 1975 року, львівський композитора Мирослав Скорик завершив, відредагував та інструментував для сучасного складу симфонічного оркестру). Він автор двох збірок пісень з Поділля. Але якби М.Леонтович залишив за собою одного “Щедрика”, то і цього було б достатньо, щоб українську пісню пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!

 

Музично-педагогічна спадщина М.Д. Леонтовича

 

      Микола Дмитрович Леонтович – композитор, педагог, музично громадський діяч. В своїй творчості обмежився хоровою мініатюрою, але це не є свідченням жанрової одноманітності його творчості.

       Творча спадщина Леонтовича - надзвичайно яскраве і самобутнє явище в українській музичній культурі, вся його творчість побудована на народних піснях. М. Д. Леонтович глибоко відчув ідейно - образні багатства народної пісенної культури і так тонко, і неповторно відтворив обмежені, на перший погляд щодо виражальних засобів, хорові мініатюри.

      Особливістю творчого методу Леонтовича є те, що основним своїм завданням, він ставив розкриття в музиці внутрішнього змісту поетичного тексту пісні, динаміки її розвитку, сюжету, образів.

      Леонтович опрацював близько 200 українських народних пісень. Поряд з обробками українських пісень, Леонтович писав авторські твори: “ Льодолом”, “ Літні тони”, “ Моя пісня”, “ Літургія”, а також він написав оперу “На русалчин Великдень”, яка на жаль, не була ним закінченою. А завершив її Мирослав Скорик в 1977році до сторічного ювілею з дня народження композитора

       Свої творчі спроби він об'єднав у “ Першій збірці пісень Поділля”. Так як композитор був дуже вимогливим до себе, він вважав, що ця збірка ще не є досконалою, і тому вона не була надрукована . “ Друга збірка пісень з Поділля “ була надрукована в 1903 році.

        Дуже плідний був період з 1905- 1917рр. На цей час припадає остаточне формування принципів Леонтовича, його манери письма.

       Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри -- обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні і діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу “Козака несуть”, “Дударик”, “Із-за гори сніжок летить”, “Женчичок-бренчичок”, “Гаю, гаю, зелен розмаю” та багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодів у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації й поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

        Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, “Ой у лісі при дорозі”, “Ой темная та невидная ніченька”, “Мала мати одну дочку”, “Ой з-за гори кам'яної”. Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Взірцем такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня “Пряля”, в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

        В піснях-реквіємах “Козака несуть”, “Із-за гори сніжок летить”, “Смерть” Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

       Найвищим досягненням композитора вважаються пісні “Щедрик” та “Дударик”, в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається “Щедрик”, в якій органічно поєднані прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

        Музично-педагогічна спадщина відомого українського композитора і педагога Миколи Леонтовича знайшла своє відображення в практиці сучасної загальноосвітньої школи України. Увага до творчості М. Леонтовича пояснюється передусім багатою спадщиною педагога для школи, особливо обробками народних пісень. Шкільна практика відібрала найкращі з нотних обробок, а саме: „Щедрик”, „Дударик”, „Грицю, Грицю до роботи”, „Женчичок-бренчичок”, „Пряля”, „Козака несуть”, „Гра в зайчика”, „Над річкою бережком”, „Зоре моя вечірняя”, „Їхав козак на війноньку”, „Тиха вода” а також оригінальні хорові твори: „Льодолом”, „Літні тони”, „Моя пісня”.

        Пісні Миколи Леонтовича дуже подобаються дітям, вони доступні за змістом, добре сприймаються на слух, мають великий виховний вплив. Важливе значення у засвоєнні учнями хорів Леонтовича має розуміння ними змісту і форми. Багаторічна творча діяльність Миколи Леонтовича в проблем оригінальну форму розгортання сюжету- варіаційність і чергове варіаційно-куплетність -це нове музичне „оповідання”, що розкриває нові сторони тексту, завдяки чому діти зможуть глибше зрозуміти настрої пісень, пройнятись їх емоційними почуттями.

        Той факт, що обробки пісень Миколи Леонтовича посідають чільне місце у репертуарі хорів сучасної загальноосвітньої школи свідчать про справжню художньо педагогічну цінність спадщини композитора, яка випробувала випробування часом, стала значним і дієвим фактором у справі музично-естетичного виховання дітей. М.Д.Леонтович, як відомо, ввійшов у історію світової культури як палкий шанувальник і натхненний поет рідної пісні, як незрівнянний майстер її художнього перетворення і збагачення. Тому , природно, що початковий етап музичного виховання у системі народної школи він пов'язував з піснею, як найправдивішим за своєю етичною і художньою сутністю життєвим явищем. Микола Дмитрович дорогий нам тим, що проявив себе надзвичайно самобутнім творцем-композитором, палким музично-громадським діячом, диригентом, пристрасним педагогом, самовідданим державним працівником, що віддав музичній культурі увесь свій час. Всі види і форми музичної роботи він вважав своїм святим обов'язком, розглядав участь у них як особисту , кровну справу, а тому успіхи і досягнення його були справді визначними.

          М.Д. Леонтович зробив великий внесок в українську музичну культуру. Він був художником - новатором, який творчо використовував усе краще, що було в українській музиці до нього, і накреслив нові шляхи її розвитку.

 

Вплив М.Д. Леонтовича на організацію музичної освіти в Україні

в другій половині XIX  та на початку ХХ сторіччя

 

      Друга половина XIX століття - доба опанування української народної пісні у професійній музичній культурі. Видатні музиканти, вчені-фольклористи, виконавці беруть активну участь у збиранні народної пісні, її художній обробці, виявленні її специфічних особливостей. Оскільки фольклористи зіткнулись із проблемою узгодження української мелодії з європейськими правилами гармонізації, саме в цей час було закладено основи наукового дослідження народної музичної творчості, методу її запису, гармонізації та обробки.

       М.Леонтович розробив теорію, ідеєю якої було поєднання кольорів зі звучанням музичного твору як однієї з найважливіших умов цілісного сприйняття музичного образу. З цією метою він створив власну систему показу мистецького матеріалу, що ґрунтувався на співвідношенні світлотіней і кольорів із музичними звуками. Він підкреслював, що кожний педагог мусить викладати музику в контексті інших наукових і художніх знань, а тому вважав за недоцільне обмеження фахової підготовки вчителя одним предметом.

      Центральне місце у творчості М.Леонтовича посідають хорові обробки українських народних пісень, а також оригінальні, самобутні композиції, написані на основі народних мелодій.

       Працюючи вчителем у школах і постійно керуючи учнівськими хорами, М.Леонтович нерідко змушений був створювати спеціальний репертуар. Це було викликано тим, що хорових пісень, розрахованих на сприйняття й виконання дітьми, було дуже мало, а головне, що майже зовсім був відсутній український національний дитячий репертуар. Композитор мріяв про організацію музичної освіти, яка б охоплювала дітей з перших кроків їх перебування у школі. Ним був створений “Практичний курс навчання співів у середніх школах України” з музичними ілюстраціями. Шкільні розкладки композитора - невибагливі, гранично прості. Фактура завжди строго гармонічна, акордова. Менше всього у шкільних хорах поліфонічності. За стилем вони найближче підходять до традиційних аранжировок. Мабуть, з тієї самої причини написав М.Леонтович для дітей і музику до казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. Пізніше за рахунок її розширення композитор планував створити справді фантастичну українську оперу, музика якої була б пройнята непідробною народністю, яскравим казковим колоритом, але завершити твір він не встиг. Творчість М.Леонтовича - це національна гордість українського народу, який з повним правом пишається його піснями.

        Саме зазначені українські композитори успішно поєднували творчу діяльність з педагогічною роботою. Їх внесок в організацію музичної освіти сприяв плідному розвитку національної педагогіки мистецтва.

         У другій половині ХІХ століття спостерігається тенденція до організації спеціальних музичних навчальних закладів. Підготовку хорових диригентів починають здійснювати музичні училища, що відкриваються в багатьох губернських центрах. Важливими осередками хорового співу були духовні навчальні заклад. Обсяг здобутих знань, у тому числі й з хорового диригування (у семінаріях), дозволяв багатьом вихованцям цих навчальних закладів стати хоровими диригентами. Серед випускників духовних навчальних закладів М.Леонтович, О.Кошиць, К.Стеценко, П.Козицький.

         Високий рівень вокально-хорової освіти відзначав діяльність Київського інституту шляхетних дівчат, заснованого у 1836 році. Навчання музики в цьому та інших подібних закладах здійснювалось упродовж усього терміну навчання (6 років) за спеціальною “Програмою музичного курсу в інститутах Відомства закладів Імператриці Марії”. У цьому документі розкрито сутність та основні положення музично-педагогічної освіти того часу, основною метою якої була підготовка вихованок до викладання елементарних музичних знань.

        Яскравим прикладом мистецької освіти були педагогічні навчальні заклади (учительські семінарії та учительські інститути), де вокально-хорове навчання становило важливий елемент професійної підготовки майбутнього педагога. Навчальним планом передбачалось вивчення хорового співу, теорії музики та сольфеджіо, гри на музичних інструментах.

       Істотне місце відводилось хоровому мистецтву в гімназіях. У процесі занять хоровим співом характерною для всіх гімназій була орієнтація на формування в учнів розвиненого естетичного смаку.

       В інших навчальних закладах (прогімназіях, училищах, початкових школах) музично-виховний процес не набув систематичного характеру, залежав від керівництва або викладача цього предмета, часто регулювався потребами богослужіння, подіями з життя школи, міста.

       В історії становлення музичної освіти на Західній Україні друга половина ХІХ ст. позначена розгортанням музично-освітньої роботи та активізацією хорового руху.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                   ВИСНОВКИ

       В музичному побуті України завжди широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні и просто гуртовий спів – звичайне явище українського музикального життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об`єктом художньої обробки професіоналів – композиторів.

       В атмосфері народної пісні відточилась і творчість Миколи Леонтовича. Відтворені в автентичному вигляді маловідомі твори для українських дітей педагога-музиканта М. Леонтовича дозволяють удосконалити методику розвитку творчого потенціалу дитини, вирішувати на сучасному етапі важливі виховні задачі.

      Опираючись на вищевикладений матеріал, можна сказати, що немає завдання шляхетнішого, ніж залучити дитину до світу прекрасного, допомогти розвинути її загальну музичність, разом впроваджувати творчій підхід до музично-художньої діяльності.

      А все це можливо завдяки творчому підходу педагога до роботи з дітьми. Акомпаніатору XXI сторіччя необхідно бути компетентним музикантом. Він повинен завжди пам’ятати про те, що він виконавець, акомпаніатор та педагог.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Барвінський В. – Музика / Історія української культури / К.: Либідь, 1994 – 111 с.

2. Витвицький В. – Леонтович Микола. / В. Витковицький / / Енциклопедія українознавства – Львів, 1994

3. Гордійчук М. - Микола Леонтович, т. 4 – 285 с. Муз. Укр, 1977 – 134 с.

4. Кубанцева Є. І. «Концертмейстерство – музично-творча діяльність». Музика в школі – 2008 – №2.

5. Люблінський А. П. – «Теорія і практика акомпанементу» - Музика, 1972 р.