Творчий учнівський проект «Сім чудес Сумщини».

 Проєкт

Творчий учнівський проект «Сім чудес Сумщини».

Обґрунтування вибору проблеми: оскільки національно-патріотичне виховання визначено одним із пріоритетних напрямків освітнього процесу та відповідно до методичної проблеми закладу було вирішено провести пошукову роботу з учнями 8 класу і для більш широкого її висвітлення провести презентацію проекту.

Мета проекту: дослідити визначні місця Сумської області; дізнатися про видатних особистостей Сумщини, розширити вивчення даної теми в школі, спонукати до вивчення творів письменників Сумщини та про рідний край; формувати національну свідомість школярів; розвивати вміння виразного читання художніх творів; навички ораторських здібностей; виховувати почуття любові до рідної землі; бути гідними громадянами своєї держави.

Завдання проекту: опрацювати різні джерела інформації (у співпраці зі шкільним бібліотекарем, а також Інтернет-джерела), підготувати інформаційні повідомлення по даній темі, виступ та підготувати захист-презентацію проекту.

Характеристика проекту:

вид проекту - груповий

тип проекту: дослідницько-пошуковий

Учасники проекту: учні 5-9 класів.

Термін реалізації проекту: 3 місяців

Методи досягнення мети: пошук інформації в мережі Інтернет, в друкованих виданнях, інших документах, групування її за розділами та оформлення у вигляді виступу та електронної презентації.

Прогнозований результати роботи над проектом:

Навчитись організовувати свою діяльність, працювати в малих групах, здійснювати пошук інформації, узагальнювати її та створювати власні інформаційні продукти, оцінювати і представляти роботу.

План роботи над проектом:

1. Визначення актуальності даної теми.

2. Обговорення та розподіл завдань між учасниками проекту

Учасники проекту

Завдання

Групова робота «Історики». Зібрати інформацію про визначні місця Сумщини

Групова робота «Літератори». Підібрати вірші з різних збірок по темі проекту

Індивідуальна робота «Пошуковці». Знайти відеоматеріали про визначні місця Сумщини в мережі Інтернет

Групова робота «Журналісти» Зібрати матеріали періодичних видань

3. Пошук матеріалів: документів, фотографій, відеороликів.

4. Узагальнення матеріалів

5. Захист проекту.

Ресурси і матеріали: мережа Інтернет, навчальна та енциклопедична література.

Форма захисту: виступ з демонстрацією ММП.

Реалізація проекту: заочна екскурсія

Обладнання: мультимедійна презентація, відеоролики, виставка книг та малюнків.

Хід заходу

Вчитель. Здавна овіяна легендами та славою. І нинішньому поколінню є чим гордитися.

Сумщина має унікальну історико-культурну спадщину - майже 1,5 тис. пам’яток історії, 780- археології, 102 пам’ятники монументального мистецтва та 373 пам’ятки архітектури. Збереглись чудові садово-паркові архітектурні ансамблі (Суми, Хотінь, Кияниця, Куянівка, Бочечки, Волокитино), монастирські ансамблі (Мовчанський, Сафроніївський, Глинський).

   З метою зберегти пам’ятники і пам’ятні місця у квітні-травні 2007 року в усіх районах та містах області пройшла обласна акція "Сім чудес Сумщини".

Експертна рада, до складу якої увійшли провідні архітектори області, історики, краєзнавці, враховуючи думку громадськості, визначила сім найцікавіших пам’яток Сумщини:

1. Пам’ятник мамонту у с. Кулішівка Недригайлівського району;

2. "Круглий двір" у Тростянці;

3. Комплекс Софроніївського монастиря у Путивльському районі;

4. Група Посульських курганів у Роменському районі;

5.Трьох-Анастасіївська церква у Глухові;

6. Поле Конотопської битви (1659 рік, с. Шаповалівка Конотопського району);

7. Свято-Покровський собор у Охтирці.

Три перші: пам’ятник мамонту у с. Кулішівка Недригайлівського району, "Круглий двір" у Тростянці, комплекс Софроніївського монастиря у Путивльському районі представляли Сумщину у загальнодержавній акції "Сім чудес України".

Пам'ятник мамонтові

 Єдиний в Україні пам'­ятник мамонтові знахо­диться в селі Кулішівка Недригайлів­ського району.

 Село Кулішівка розташоване в мальовничій місце­вості, в декількох кілометрах від районного центру і входить у туристичний маршрут. Тут зараз проживають 320 жителів.

Перші поселення в Кулішівці з'явилися на початку XVІІІ століття, коли після розпаду Запорізької Січі козаки шукали тихі місця для проживання. "Більшість козаків розбрелося по притоках  Дніпра. Наші прадіди на чолі з козаком Кулішом знайшли місце на нині пересохлій річці Хусть (права притока Сули), де зараз перебуває Кулішівка..." Село назвали Хороша Слобода, або Хорошки, козаків приписали до сусіднього великого села Константинівки. Коли Куліш помер, село назвали в його честь Кулішівка.

В 1639 році на території Кулішівки відбулася ще одна знаменна історична подія: згідно Поляновського договору, по річці Хусть став проходити державний кордон між Польщею й Росією. "Місце це було границею між Польщею й Росією" , - говорить напис на одній із чавунних плит на пам'ятнику мамонтові. До речі, історія зберегла пам'ять і про "польські" часи: недалеко від Кулішівки є яр, що називається Напівлях. Колись одна його половина належала Польщі, інша - Росії. Границю ліквідували лише після Переяславської ради в 1654 році.

Початок XІХ століття для Кулішівки був часом розквіту. Місцевий поміщик, камергер, граф Головкин розвивав виробництво й торгівлю. Село Констянтинівка, в якому перебував його маєток, було портовим і, за історичними даними, тут проживало близько 13 тис. чоловік.

В 1839 році граф задумав побудувати в Кулішівці спиртзавод. Місце вибрали недалеко від річки. Коли під бугром копали льох для горілки й вина, робітники наткнулися на кістки величезних розмірів. "Граф Головкин був людиною освіченою і зрозумів, що відкрив щось сенсаційне", - розповідає Василь Матвійович Глухий. У терміновому порядку він сповістив  про це  Харківський університет, звідки негайно виїхав відомий натураліст і математик професор Калиниченко, що згодом опублікував статтю "Допотопні кістки мамонта в Малороссії" у петербурзькому журналі "Північна бджола". Розкопки велися десять днів, поки копальникам не перешкодили ґрунтові води.

Серед тисяч кісток були знайдені кістки й зуби дикого коня, зуби слона, останки копит північного оленя. Кісток мамонта вистачило на два кістяки.

Коли розкопки були закінчено, кістки на возах відправили в Харків, де вони якийсь час перебували в зоологічному кабінеті університету. Потім їх передали в Зоологічний музей Академії наук у Санкт-Петербурзі, де вони зберігаються й зараз.

Кулішівська знахідка стала світовою сенсацією, тому що в європейській частині Російської імперії кістки мамонта були знайдені вперше. Щоб відсвяткувати цю подію, граф Головкин розпорядився на місці знахідки поставити чавунний пам'ятник, проектуванням і установкою якого зайнявся все той же професор Калиниченко.

Кулішівський пам'ятник мамонтові - один з найстаріших в Україні.

Пам'ятник вирішили зробити досить великим, через що виникали деякі труднощі. Чавунні плити довелося везти в Кулішівку на шести возах. Через два роки, в 1841-му, монумент був готовий. З тих пір його вигляд не змінився: чотиригранна зрізана піраміда, нижня частина зібрана із чотирьох квадратних чавунних плит із зображенням кістяка мамонта, на кожній верхній частині відлиті написи.

Пам'ятник мамонтові став символом Недригайлова. Про  нього пам'ятають і знають не тільки місцеві жителі, кожний з яких може провести тут цілу екскурсію. Жителі села, зустрічаючись, часто жартують: "Ну як, попаcли своїх мамонтів?". А кілька років тому один місцевий хлопець розмалював стіну свого будинку написом "Вулиця Мамонта, будинок №16". Тепер у Кулишівці є хоч одна вулиця з назвою.

Круглий двір

„Круглий двір” є унікальною спорудою Тро­­­­с­тянця, побудований у 1749 році Йосипом Надар­жинським. Садиба входила до складу величезного  по­містя  і була побудована  для манежу цирку та госпо­­­дар­ських  потреб.

Будівля включає еле­мен­ти готичного стилю, вона цегляна, оштукатурена, овальна з вісями 60 і 40 м. За зовнішнім виглядом вона схожа на середньовічний замок із глухими високими стінами і чотирма круглими баштами по периметру. Зі східної частини двору розташовані в'їзні ворота у вигляді  великої стрільчатої арки з кілевим закінченням, карнизом розділені два яруси.

Верхній ярус прикрашений вузькими стрільчатими нішами, схожими на бійниці, і завершується карнизом на кронштейнах. Башти - триярусні із стрільчатими вікнами, вкриті шатровим дахом з невеликим шпилем.

Архітектурна пам'ятка - найбільш рання громадська споруда східної частини України, яка збереглася до нашого часу. „Круглий двір” по своїй архітектурі не має аналогів в Україні серед будівель середини XVIII ст.

Після Надаржинських Круглий двір перейшов до Корсакових, а потім до Голіциних. Шанувальникам мистецтва князь О.В.Голіцин організував із своїх кріпаків виступи театральних груп - драматичної, циркової і балетної. У Круглому дворі було обладнано арену, а під стінами для глядачів установили ложі.

Перегляд відео про сучасний вигляд пам’ятки

У 1916 році журнал "Столица и усадьба" писав, що „...в баштах жили циркові артисти і танцівниці балету. Вздовж стін були розташовані конюшні і місця для глядачів. Бар'єри лож не збереглися, але кімнати, де проживали артисти, залишилися майже в первозданному стані. Зараз у них проживають службовці маєтку. У середині цього чотирикутника була циркова арена під відкритим небом, своєрідний грецький чи римський колізей. Ці циркові і балетні вистави князя Голіцина чекають ще свого історика . Місцевий краєзнавець В.В.Безсмертний вивчав історію Круглого двору. Зокрема він відзначав: "Відомо, що на заокруглені стіни в будівлях тисне зсередини відцентрова сила. Щоб протистояти їй, у 1905 році, під час капітального ремонту, ззовні стіни поставили цегляні підпори - контрфорси. Ремонт проводився під керівництвом механіка Кейля з підприємств заводчика Кеніга. Тоді ж було перекрито наново дахи башт, встановлено подовжені стропила, щоб дощова вода менше лилася на карнизи, зроблено в стіні залізні двері для виходу на випадок пожежі, а над аркою встановлено флюгер. Як казав мені пізніше син Кейля, архітектор, тоді ж було засипано підземний хід, який зв'язував "Круглий двір" із старовинним панським будинком, що стоїть поруч "двору" ще й зараз".

(Діти виконують пісню про Путивль)

Комплекс Софроніївського монастиря

Перлиною Сумщини є стародавній Путивль. Особливо привертає увагу путивльський край своїми духовними святинями - Софроніївським та Мовчанським монастирями.

1405 року за правління Великого князя Московського Василія Дмитровича на високих горах, порослих дубовим лісом, над болотом Молче з'явилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили невеличку дерев'яну церкву Богородиці, біля якої згодом стали селитися ченці-пустельники. Деякі з них розпочали копати собі печери на схилах гір. Так виник невеликий монастир, що називався Мовчанською Різдва Богородиці пустинню.

У XVI столітті, коли пустинь перетворилася на більший монастир, її ченці купили в Путивлі кілька "осадних дворів", а в острозі на посаді спорудили десь у 1580-х роках храм Різдва Богородиці з приділом Софії, Премудрості Божої.

1592 року під час нападу татар на Посейм'я Мовчанська пустинь була спалена, і всі ченці 1593 року на чолі з ігуменом Пафнутієм переселилися до Путивля, перетворивши монастирське подвір’я на новий Мовчанський монастир. А місцевість колишньої пустині при болоті Молче стала володінням путивльського монастиря. Незважаючи на часті татарські напади, на місці пустині жевріло життя: напевно, кілька схимників жили в печерах. 1605 року Мовчанська пустинь була приписана до Путивльського Мовчанського монастиря, тут влаштовано монастирську пасіку. На місці храмів, спалених татарами, поставили дерев'яну церковицю в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці Печерської, а при ній три келії, у яких жив один старець з Путивльського монастиря і монастирський бортник. 1630 року монастир спорудив тут першу муровану церкву Різдва Богородиці. Біля неї 1653 року відновлено й колишній монастир. З того часу, щоб уникнути плутанини, Путивльський монастир став іменуватися Великим Мовчанським, а той, що над болотом Молче, - Малим Мовчанським пустинним. 1656 року будівничим, а згодом - ігуменом монастиря став ієромонах з Путивля Софроній - людина напрочуд енергійна і господарна. Він правив братією до 1692 року, його клопотами Мовчанський пустинний монастир значно розрісся, отримав багаті вотчини, завів широке муроване будівництво, став одним з найвідоміших монастирів Посейм'я. З поваги до заслуг ігумена ще за його життя монастир у народі стали називати Софронієвим, а після його смерті закріпилося офіційне найменування Софронієва пустинь, або ж Софроніївський монастир. 1672 року ігумен Софроній дав притулок у монастирі Семену Медведєву (1640-1691), який згодом став одним з найвизначніших московських дисидентів XVII століття.

У XVIII столітті Софроніївська пустинь була настільки відома й популярна, що російська імператриця Єлизавета Петрівна, подорожуючи 1744 року до Києва, навмисно відхилилася від маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут вона взяла участь в освяченні новозбудованих споруд. 1758 року Софроніївська пустинь прибрала до рук Путивльський Борисоглібський монастир і його маєтності.

Учень.

Вона давала дихання мерцям,

Життя за чудо-ниточку тримала.

М'які стежки вкладала манівцям,

Безсилля і безпомічність долала.

Вона робила зрячими сліпих,

Ковток водиці спраглим дарувала.

Була рятунком жадібним для тих,

Від кого все недоля відібрала.

У Віри очі - зорі осяйні,

У неї руки - крила водограю.

Без неї сірі ночі, чорні дні,

Без Віри і Надія помирає.

У XIX столітті кількість ченців у монастирі досягла кількох сотень. Та після революції його закрили, ченців частково вибили, частково розігнали, книгозбірню та монастирський архів, у якому були документи з XVI століття, розгромили. Слід відзначити, що софроніївські ченці не чекали пасивно своєї долі, а зі зброєю в руках боронили монастир, та сили були нерівні...

Величезний комплекс споруд стояв пусткою кілька десятиріч, аж поки в повоєнні роки місцевим колгоспам не забаглося дешевої цегли. З блискавичною швидкістю, буквально за пару років розібрали, висадили в повітря собор 1630 року, дві церкви XVII століття, кілька десятків мурованих корпусів і монастирський мур.

Відродження храмів розпочалося одночасно з розбудовою незалежної України. Тисячі повернених і новозбудованих православних святинь - перлини Сумщини: Глинська Пустинь; Софроніївська Пустинь і Путивльський Мовчанський монастир.

22 грудня 2002 року в повній красі звівся над Путивльськими кручами монастир. Золоті куполи головного Храму - Собору Різдва Пресвятої Богородиці, ошатні господарські будівлі, ігуменський і чернечий корпуси - до цього доклали зусиль чимало людей і організацій Сумщини.

Предстоятель Української православної церкви митрополит Володимир особисто освятив цей храм.

Учень.

Сумщино,краю рідний мій!

Дивлюсь в поля і бачу там кургани.

Той кожен пагорб,свідок живий твій.

Кургани ті,на тілі твоїм рани.

Хто в них лежить під товщею землі?

Хтось із князів, старійшен, полководців?

Для них століття, проміжки малі.

Набіги пам’ятають інородців.

Кургани, свідки сивої давнини!

Я, приклоняю голову й коліна.

Ми слави вашої нетлінної сини.

Ми ваша пам’ять, й воля соколина!..

Група Посульських курганів

Як спогад про одну з наймогутніших колись у світі - Скіфську державу, залишились численні кургани та неприступні городища, що густо вкривають майже всю територію сучасної України. Значна концентрація скіфських пам’яток у нашому краї дала підставу вченим виділити їх в окрему Посульську групу. До неї також входять скіфські пам'ятки середніх течій Псла та Сейму, що концентруються навколо унікальних скіфських курганних некрополів біля міста Ромни.

Основна кількість курганів знаходиться північніше Ромен. Найбільші групи розкинулись поблизу сіл Пустовійтівка, Великі Будки, Басівка.   

  Від Великих Будок,вгору за течією,  вздовж правого берега Сули простягнувся майже безперервний ланцюжок курганів, який закінчується великим курганним некрополем неподалік від Вовківець. Останній великий курганний могильник з цього ланцюга знаходиться поблизу Плавинища і Герасимівки. Курганні групи на південь від Ромен відомі поблизу сіл Чеберяки, Глинськ, Ярмолинці, Сурмачівка, Попівка.

В кінці минулого століття відомий вчений    І. А. Лінніченко писав про посульські кургани: "Роменський повіт являє собою одну з допитливих в археологічному відношенні місце­вість. Тут по всьому нагірному березі          р. Сули протягом бага­тьох верст тягнуться обширні групи кур­га­­нів дуже великих розмірів. Як прави­ло, в кожній такій групі підвищуються 1-2 величезні кургани висотою до 20 м. Ці центральні велетні оточені кількома меншими курганами, але значних розмірів 8-12 м, і великою кількістю (сотнями) маленьких".

За свідченням археологів, більшість Посульських курганів було споруджено в VІ-V ст. до н. е.

За більш ніж 2,5 тисячі років більшість малих курганів було розорано і зрівняно із землею, а значну кількість великих пограбовано ще до нашої ери і розкопано понад сто років тому.

Про те, як насипались кургани в IV ст. до н. е., розповідає в своїх творах Геродот. Коли гинув або помирав скіфський вождь або цар, його тіло муміфікували і в парадному вбранні на колісниці обвозили по всій підвладній йому території. За колісницею слідували воїни, слуги, дружини, гнали рабів і коней. При зустрічі з похоронною процесією місцеве населення виявляло глибокий сум і покору, відправлявся відповідний обряд. На сороковий день траурна процесія досягала місця поховання. Біля могили вбивали одну із дружин вождя або наложницю, рабів, коней і ховали разом з ним. У могилу клали зброю, особисті речі, їжу. Після цього справляли поховальний обряд (тризну) і насипали високий курган.

У багатьох могилах ставились бронзові казани, амфори і художньо оздоблений посуд. Прикрашали воїнів золотими гривнями і бляшками. У 18-ти чоловічих похованнях виявлено кістяки супроводжуючих жінок у багатих нарядах, очевидно, дружин або наложниць.

 Безумовно,  перше місце серед курганів Посулля належить скіфському некрополю на високому плато поблизу Пустовійтівки в урочищах Стайкин Верх та Солодка, розділених між собою ярком. На початку XX століття на некрополі нараховувалось понад 600 насипів. Сьогодні видніється близько 250 курганів, серед яких виділяються своєю величністю кургани, що не поступаються за розмірами перед царськими із степового Причорномор'я. Найбільшим з них є "Стара Могила" висотою 21 метр. Його почав розкопувати ще в 1876 році Т. В. Кибальчич. Зрізавши верхню частину кургану і викопавши яму до гробниці, вимушений був через значні обсяги припинити роботу. Закінчив розкопки цього кургану Д. Я. Самоквасов у 1889 році. Під курганом виявилась велика яма площею понад 100 м2, в якій на глибині 1 м зроблено виступ і викопано поховальну яму глибиною понад 4, довжиною 8,5 та шириною 5,6 метра. В ній знаходилась гробниця у вигляді балочного зрубу зі стовпами по кутках, перекрита зверху двома рядами дубових брусів.

        Від скіфських часів на Посуллі також залишилось декілька укріплених городищ: Роменське, Глинське, Ведмежівське, Басівське. Всі городища за своїм характером багатошарові. Окрім скіфської культури VІ-ІІІ ст. до н.е., на них виявлені комплекси пізніших слов'янських культур VIII-XVIII ст.

Учениця.

100 років сонцем праведним сіяє

В серцях і душах церква золота.

Парафіянам щиро посилає

Любов і Божу ласку всі літа.

Протоптані за довгий час стежини

З усіх сторін у славний храм ведуть.

І тихий спів, і дзвін величний лине,

А люди поспішають - йдуть і йдуть.

Несуть в серцях свої жалі і болі,

Шукають порятунку в каятті.

Складають руки і молитви молять,

Які їм помагають у житті.

А як тут гарно, як тут любо бути,

Мов у куточку раю на землі.

Щоби про вічне, про святе збагнути,

До церкви йдуть дорослі і малі.

Ось бабця сива, як голубка рання,

До церкви подолала довгу путь.

Через роки звучать її благання,

А їй під 90 вже, мабуть.

Розв’язує хустинку, образочок,

Неначе скарб найбільший дістає.

Цілує, просить милості для дочок

І для онуків, хай Господь дає.

Вона завжди у церкву цю ходила,

Ще змалечку, з матусею удвох.

Життя, як терня, покололо тіло,

Але у серці залишився Бог.

Ось підбігає дівчинка маленька,

І оченята радістю цвітуть.

Складає ручки, молиться тихенько,

Їй так цікаво, урочисто тут.

Трьох-Анастасіївська церква

Нині наймасивнішою архітектурною домінантою історичного центру міста Глухова є Трьох-Анастасіївська церква, посвячення якої безпосередньо пов'язане з родиною Скоропадських, а будівництво — з родиною  місцевих цукрозаводчиків Терещенків.

Уперше Трьох-Анастасіївську муровану церкву було споруджено в південно-східному куті загальноміської фортеці на місці погорілої дерев'яної Воскресенської церкви 1717 року коштом гетьманової Анастасії Скоропадської за взірцем Іллінської церкви — усипальниці Богдана Хмельницького в Суботові. Тридільний безкупольний зального типу храм із гранчастою апсидою і дзвіницею над західним притвором став домовим при гетьманській резиденції, яка з 1710 року розташувалася в цьому кварталі. Церква зазнала ушкоджень унаслідок пожеж 1748 та 1784 років. Відбудована 1816 року, після чого набула класичних рис: з'явилися сферична зусиллями підрядника К. Семендяєва церкву збудовано доволі швидко й освячено 1893 року.

А 21 травня 1894 року брати Микола й Федір Терещенки звернулися до Святійшого Синоду з проханням дозволити знести стару гетьманську церкву "како старшуюся вследствие своїй ветхости без всякого употребления".

Для визначення подальшої долі старої будівлі з Києва відрядили професорів Петра Лашкарьова та Миколу Петрова. Вони дійшли висновку, що  „старая Трех-Анастасиевская церква со стороны зодчества не представляет ничего замечательного”.  Протягом 1894-1897 її розібрали.

Нова Трьох-Анастасіївськаї церква має масивний кубічний п'ятибанний храм, який  вирішено в архітектурних формах неовізантійського стилю, дуже поширеного в Російській імперії в другій половині XIX сторіччя. Він тринефний, чотиристовпний, хрестово­купольний, з трьома апсидами і просторим напівпідвалом, що використовувався для господарських потреб, зокрема й для влаштування повітряного опалення. Храм пишно, з великим смаком декоровано зовні і всередині. У зовнішньому декорі домінують вертикальні членування — лопатки, вузькі високі вікна, напівколонки тощо. В інтер'єрі велику цінність становлять розписи, виконані 1893 року під керівництвом видатних митців — братів Павла й Олександра Сведомських — у неовізантійському стильо­вому ключі, з широким застосуванням золотого тла й геометричних орнаментів, подібно до розписів Володи­мирського собору в Києві. Монументальні багатофігурні композиції "Таємна вечеря" у головному вівтарі, "Вхід Господній до Єрусалима" на південній стіні та "Суд Пілата" на північній виконав Олександр Сведомський. Розписи у верхній частині конхи головного вівтаря (Матір Божа з Христом) та західної стіни належать пензлеві видатного українського маляра Миколи Пимоненка. Передвівтарна перегорожа (невисокий іконостас) із сірого баня, портики, дзвіниця над південно-західним кутом. Старостою цього храму все своє свідоме життя (1846-1877) був Артемій Якович Терещенко. Артемій Якович Терещенко утримував старий храм Св. Трьох Анастасій. За що ще за життя отримав від Св. Синоду золоту нагороду! У1872 р. Артемій прибудував до „своєї” церкви правий приділ на честь Св. Мученика Артемія, у склепі якого його й було поховано (1877) поруч з дружиною – Пріською Григорівною. Пізніше їх прах перенесли до нового Анастасіївського храму, де згодом були поховані Федір, Пелагея і Микола Терещенки.

1884 року Чернігівське губернське правління затвердило проект побудови нової Трьох-Анастасіївської церкви. Автором був відомий академік архітектури з Санкт-Петербургу Андрій Гун.

Церква будувалася коштом глухівських промисловців братів Миколи та Федора Терещенків. Микола подарував під храм велику ділянку землі, а Федір 1889 року пожертвував 60 тисяч карбованців золотом. Завдяки піклуванню меценатів і карарського мармуру зроблена за проектом відомого глухівського іконописця Миколи Мурашка. Ікони писали А. Ве-рещагін і Ф. Журавльов.Загалом глухівська Анастасіївська церква належить до найвидатніших в Україні комплексних пам'яток архітектури й монументального мистецтва XIX сторіччя.

У різниці церкви було знайдено чимало рідкісних книг: "Євангеліє учительне" 1606 року видання, "Апостол" 1695 року з 50 ритинами відомого штихаря Іллі, "Пролог" 1763 року та ін.

Конотопська битва

(перегляд відеофільму)

Покровський собор в Охтирці

На початку XVIII ст. в Охтирці була давня дерев'яна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, в якій служив священик о.Даниїл (Полянський) - «муж благоговейной, простой, кроткий и благочестивой жизни». Саме йому довелося бути свідком того, як ікона набулачудотворного образу. У літописах говориться, що у дворі своєї будівлі, густо зарослому травою і дикою ромашкою, під час косіння він побачив ікону, що стояла у траві. Від неї йшло яскраве сяйво, і священик, «...сотворив на себе крестное знамение, начал читать пришедший ему на память кондак празднеству Рождества Богородицы». Про цей випадок отець Даниїл нікому не сказав і заніс ікону в дім, а через три роки, коли сяйво навколо образу повторилось, переніс її до храму.

Ікона зцілювала людей від багатьох хвороб, насамперед від лихоманки, вона була також покро­вителькою сиріт, до неї зверталися за благословенням у державних справах. За наказом імператриці було записано і перевірено 324 випадки зцілення людей від тяжких хвороб. У 1751 р. Святіший Синод визнав ікону Охтирської Богоматері чудотворною.

У 1744 році Охтирку відвідала імператриця Єлизавета Петрівна з графинею Марфою Шуваловою, щоб вклонитися шанованому образу. Радуючись Божій милості, що ікона з'явилась саме під час ії правління, імператриця вирішила збудувати для неї новий храм і „...благоволила жертвовать от своїх царских щедрот 2000 рублей”. За ініціативою охтирського полковника Федора Каченов­ського та з „величайшего соизволения" у квітні 1753 року був закладений Свято-Покровський собор. Побудований за проектом видатного російського зодчого Д.В. Ухтомського, собор був відкритий і освячений 2 липня 1768 р. Бєлгородським єпископом Порфирієм (Крайським).

 Свято-Покровський собор в Охтирці є одним з кращих зразків українського бароко. Будівництво тривало досить довго — з 1753 до 1768 року. Під час спорудження собору виникли тріщини в склепіннях арок, що загрожувало обвалом. На допомогу будівникам приїздили московські архітектори С. І. Дудинський і Д. В. Ухтом­ський.

Архітектурний стиль Покровського собору став своєрідним зразком при зведенні кам'яних і дерев'яних храмів не тільки в Охтирці, а й у багатьох інших містах Слобідської України. Собор, якщо дивитись на нього з висоти пташиного польоту, схожий по формі на корабель довжиною 24, шириною 14 і висотою (без хреста) 30 саженів. Орієнтація бокового фасаду, який має 50 метрів, площу не зменшує, а навпаки, підсилює монументальність будови.

Найвищу центральну восьмигранну баню під­тримують чотири пілони, дві квадратні нижчі (бабинець і вівтар) — розташовані симетрично з боків. Баню вінчає купол з ліхтарем і маківкою, бабинець і вівтар завершують маленькі баньки з арочними віконцями і маківками. Собор — одноповерховий, але його фасад ніби поділяється на два поверхи. Декоративне оздоблення виконане у стилі раннього бароко.

Художню цінність цієї пам'ятки архітектури мають і використані в її внутрішньому вбранні елементи образо­творчого мистецтва. Хоча з часу спорудження собору мину­­ло більше двох століть, серед яких були роки рево­люційних потрясінь і війни, до наших днів в його інтер'єрах збереглись ліпні прикраси, окремі монумен­тальні роз­писи.             

У роботі над іконостасом брав участь відомий український художник і педагог, академік живопису І. С. Саблуков. Для Покровського собору він написав 46 ікон. Храм колись прикрашали три картини знаменитого іспанського художника Б. Мурільйо «Поклоніння волхвів», «Поклоніння пастерів», «Розп'яття Спасителя».

На жаль, сьогодні не можна побачити Охтирську чудотворну ікону, на честь явлення якої, за переказами, і збудовано собор. «Иконасия письма древнерусского. На ней Матерь Божья зображена стоящею на Голгофе, с непокритою главою, ниспадающими на плечи власами, согбенными к груди руками — с прискорбием и горестью взирающею на крест и распятого, но нами возлюбленого, Сына своего, Господа нашого Иисуса Христа».

До нашого часу збереглося багато списків з цього образу.

З Покровським собором тісно пов'язані імена українських діячів культури. Тут в 1823 році було зареєстровано народження Якова Івановича Щоголіва — майбутнього поета.

А наприкінці 70-х років ХІХ століття в церковному хорі співав тодішній учень бурси Павло Грабовський — пізніше видатний поет і революціонер-демократ.