"Творець добра і справедливості". Урок вивчення творчості Григора Тютюнника

1. Історія України

Дисидентський рух: течії, форми і методи боротьби.

І. Організація навчальної діяльності студентів.

• Перевірка наявності студентів на занятті.

• Виявлення готовності студентів до заняття.
• Підготовка аудиторії до заняття.

ІІ. Актуалізація опорних знань

•          Перевірка домашнього завдання.
•          Бесіда. Які факти з біографії Григора Тютюнника вам відомі? Пригадайте, які твори цього письменника ви раніше вивчали?

ІІІ. Повідомлення теми, мети, завдань заняття

     Сьогодні на занятті ви познайомитесь із людиною, яку по праву можна називати творцем добра і справедливості. Він увесь із життя. Перо Григора Тютюнника воістину золоте. Багато творів ним написано, але одні з найкращих – це  новели  про  кохання. Мабуть, найбільш щемливою  серед них є «Три зозулі з поклоном». Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають її  герої. (Студенти записують тему заняття)

Епіграфом до нашого заняття будуть слова Григора Тютюнника:

Найдорожчою темою, а отже,

й ідеалом для мене завжди були

й залишаються доброта, самовідданість

і милосердя людської душі

в найрізноманітніших її виявах.

V. Сприйняття та засвоєння студентами навчального матеріалу

1. «І що я в Господа за людина…». Життєпис Григора Тютюнника

Викладач розповідає і демонструє декілька уривків з фільму

     Викладач. Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі — коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.

Хтозна, кому з них було важче в житті, а відповідно і в творчості. Старшому— Григорію, який пройшов війну, встиг тільки відчути манливу звабу хрущовської «відлиги», завдяки якій створив свій знаменитий роман «Вир», а в розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Було йому всього сорок один рік. Чи меншому — Григору, який так непросто пробився до найціннішого свого джерела — рідної мови, зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучасності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.

Порівняно невелика творча спадщина Тютюнника-молодшого. Не встиг сказати людям усього, що тримала в собі, чим мучилася його страдницька душа, Його двотомник, у якому помістилися всі оповідання, новели, повісті, вийшов уже після смерті письменника. За нього Г. Тютюнника 1989 р. удостоєно Шевченківської премії — нагороди, на яку заслуговують так небагато митців у нашій літературі. Якби був живий, вважав би це для себе за велику честь. В українській літературі він має своє, самостійне місце. Він — її гордість, коштовна перлина. Його твори ніколи не залежуються на полицях книгарень, ними цікавляться і читачі за кордоном.

Коли почали друкуватися оповідання Григора Тютюнника, в літературі вже були Павличко, Драч, Шевчук, Гуцало — ціла когорта «шістдесятників», як тепер називаємо цю буйну молоду хвилю, що в часі захопила хрущовську «відлигу» і початок «застою». Але коли прийшов Григір, багатьом стало зрозуміло, що тим шляхом, яким ішов він, уже не міг іти ніхто. Не дивно, що після нього з'явився цілий потік епігонів, який не міліє дотепер. Наслідування відбувається на тематичному рівні, і тільки. Характери сільських дядьків і бабусь виходять невиразними, здебільшого схожими один на одний. З цього приводу варто нагадати один епізод, описаний у спогадах близьким другом митця Петром Засенком.

Якось один початківець допитувався у Григора Тютюнника про секрет творчості. І так напосідав, що вивів письменника з рівноваги: «Слухайте, голубе. Я знаю, що ви із сім'ї, яка ніколи не знала нестатків. Ви ніколи по-справжньому не мерзли на морозі, не обливалися потом від роботи. У вас завжди все було і все є. Відповідно вам здається, що так і у всіх. Вас не кольне в серце, коли побачите побиту життям людину, і не відчуєте її стану. Пишіть собі те, що пишете...

— Ну все ж таки, секрет є?

— Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет — біль... так ви ж його не візьмете...».

Його новели — це насамперед біль, страждання за людину. «Іноді я відчуваю людину, як рана сіль»,— писав у щоденнику.

Непросто було в житті і самому автору.

Народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. Дідівська хата, старовинна, велика, стояла над шляхом, що веде до Гадяча. В базарні дні проїжджі дядьки зупинялися тут перепочити, попоїти коней, послухати балачок трьох братів Тютюнників: Павла, Михайла та Филимона, які вміли «гарно перекривляти, себто копіювати односельців».

Батько Михайло Васильович столярував у колгоспі. Був він від природи інтелігент, таємно від усіх готувався поступити в учительський інститут, писав вірші. Перше одруження на Газі Буденній (матері Григорія - старшого) склалося невдало, вони розлучилися ще до народження дитини. Друга дружина Ганна Михайлівна була молодшою від нього на шістнадцять років (жінці було 19 років, а батькові – 35, коли народився Григір). Вона теж працювала в колгоспі.

У 1937 р., коли Григору було шість літ, батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Звинуватили Михайла Васильовича в антирадянській агітації – хтось начебто чув, як він одного разу сказав: «Який дурень придумав колгоспи? Це настояне поміщицьке ярмо».  Мати залишилася молодою вдовою, тому невдовзі вийшла заміж. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Филимон. Він разом із дружиною Наталією Іванівною стали для хлопця на той час батьками. Обоє працювали в школі. Вчився майбутній письменник російською мовою. Як пише в автобіографи, «з того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою».

Під час війни, коли дядька забрали на фронт, а тітка народила дівчинку, Григір, рятуючись від голоду, повернувся на Полтавщину, до матері. Минав 1942 рік. «Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні...»,— згадує Г. Тютюнник. Про цю двотижневу «одіссею» розповідає повість «Облога». Серед її персонажів є фронтовий листоноша Калюжний, у довоєнному житті – директор школи. Із 14-літнім Харитоном, «сиротою, старцем, приблудою», який бреде услід за фронтом, він розмовляє так, що йому весь час згадується батько.

Після війни пішов у Зіньківське ремісниче училище. Там одягали і давали 700 грамів хліба на день. Це і порятувало тоді Григора та його маму від голоду. Після закінчення навчання трохи працював на Харківському заводі ім. Мали-шева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив же за тодішніми законами відпрацювати на заводі три роки. За «втечу» з Харкова відсидів 4 місяці в колонії. Сумний спогад тих років: «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...».

Григір тікає світ за очі, як кажуть у народі. Вертається в край свого дитинства — на Донбас, де «слюсарював, їздив на машинах, майстрував»... Трохи жив з дядьком і тіткою, від них пішов до армії. Служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же серйозно зайнявся самоосвітою, яку не залишав і після демобілізації. Закінчив вечірню школу.

Під час армійської служби почав листуватися зі старшим своїм братом Григорієм, який уже публікувався. Він заступив йому батька, став найпершим літературним учителем. Допомагав матеріально, підтримував морально, наполегливо, але делікатно схиляв Григора до української мови, рецензував його оповідання. Згодом брати часто зустрічатимуться в Шилівці, де ранку простоюватимуть за розмовами на містку через річку, стануть справжніми друзями. Смерть Григорія в 1961 р. стане для Григора непоправною втратою, що мучитиме все подальше життя, відгукнеться болем не в одній новелі.

А поки що були щасливі п'ять років (1957—1962) навчання на філологічному факультеті Харківського університету. Ці роки якраз збіглися з потеплінням у суспільстві після XX з'їзду партії, на якому було розвінчано «культ особи Сталіна».

Важке робітництво, поневіряння, пошуки себе — все це було для Григора десь позаду. Чи ж є сьогодні студенти, яким було би зрозуміле таке зізнання: «Чомусь я не уявляв університету без музики, звідкись згори, з високих стель, повинна була линути тиха музика, схожа на органну»? У нього з'явилася можливість багато читати, осягати премудрості всіляких наук, спілкуватися з цікавими людьми, прислухатися до самого себе, втішатися цими відкриттями, нарешті, пізнавати таємниці творчості.

Але не Можна сказати, що атмосфера в університеті була дуже сприятливою для розвитку неординарної особистості. Григір Тютюнник скоро зрозуміє це. Система освіти була консервативною, догматичною, заідеологізованою. Молоді прищеплювалася вакцина, яка блокувала прозірливість, самостійність мислення. Лише внутрішній спротив непокірної вдачі, надзвичайна цікавість і пильне вдивляння в життя могли врятувати від неминучого манкуртства, духовного зубожіння. Та щастило далеко не всім.

Тим часом життєдайний вітер «відлиги» вже гуляв довгими університетськими коридорами, обвівав темні закутки гуртожитку на Товкач і в ці, де мешкав Григір. Студенти заслуховуються Висоцьким, Окуджавою, Утьосовим, тихцем танцюють під заборонений «буржуазний» джаз, з-під поли читають Цвєтаєву, Пастернака... Але то була лише ілюзія демократизації суспільства. В університеті діяла налагоджена «система шпигування». Недавній страх бути запідозреним, викликаним в «органи» охолоджував гарячі голови.

Звичайно, непросто було запальному, нетерпимому Григорові Тютюннику стримувати себе, інколи «проривало», як, скажімо, на загальних комсомольських зборах чи «підозрілими» репліками на семінарах з історії КПРС. Нічого не миналося безслідно. Пляма неблагонадійності «сина трудового народу», «правдошукача», а ще сина репресованого (про що наче ніхто і не здогадувався, батька 1957 р. посмертно реабілітували) супроводжувала його. До того ж писав оповідання, які кидали тінь на радянську дійсність... Хто знає, чим би могло скінчитися для Григора навчання в університеті! Певно, якийсь ангел-охоронець все ж оберігав його для майбутнього.

У ті роки Григір противиться всьому, що нав'язувалось із професорської кафедри, намагається окреслити і захистити власне, осібне світобачення, прагне душею відчути «тиху музику». Але вона по-справжньому зазвучить йому не там, звідки чекав, зазвучить згодом у процесі творчості.

У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує оповідання Григора Тютюнника «В сумерки», написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.

Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син Михайло, названий на честь закатованого свого діда. Але письменника мучить чуже йому російськомовне середовище. Він хоче жити там, де живуть його герої.

З 1963 р. Тютюнник — у Києві, цьому сприяли передовсім А. Дімаров,                     О. Гончар. Поселяється в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в «Літературній Україні», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

У тогочасних журналах друкуються оповідання Григора Тютюнника. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники. Взагалі про нього скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, з чорними очима, «глибокими й розумними», з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Валерій Шевчук. Любив «оживлювати» епізоди своїх майбутніх творів, робив те досить артистично й дотепно.

Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді директор кіностудії                                   ім. О, Довженка, запрошує його на кінопроби фільму за повістю В. Земляка «Дочка Стратіона». «Всі, коли побачили кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив... Мені рішуче запропонували Григора не знімати, мовляв, нехай краще пише свої новели»,— згадує М. Вінграновський.

У 1966 р. виходить перша книжка «Зав'язь», 1968 р.— «Деревій». Однойменне оповідання відзначене премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой». Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито і спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношувався в серці. Так, дуже спокусливо було партійним наглядачам біля літератури приручити гордого і сильного чоловіка, яким був Григір Тютюнник. Для цього йому тихцем отруювалося життя шельмуванням у пресі (наприклад, статтями Л. Санова), гальмуванням видань і публікацій.

А з якогось часу письменник покинув працю по редакціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.

У 70-х «застійних» побачили світ його книги новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Трохи перекладав, зокрема В. Шукшина, якого дуже любив.

Тим часом віз фарисеїв, поскрипуючи, котився битим шляхом української літератури. Але дивовижна доба 60-х рр., виявляється, змогла породити і вулканів, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник).

Тютюнника дуже не любили за прямоту. І коли почалося переслідування української інтелігенції в 1974 році, його занесли в чорний список для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам письменник переживав це дуже складно, і говорив, що він писав тільки половину правди, а якщо б він написав всю, то його напевно вбили б.

Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи «кодло» своїх потенційних опонентів. «На кожного Авеля по три Каїни», — так він характеризує тогочасну моральну атмосферу в Україні. В суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним.

Головний літературний прокуратор 1970-х років академік Микола Шамота картав Тютюнника за «поетизацію села як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини, як джерела національної самосвідомості та ін…». Мовляв, треба писати про робітничий клас, науково-технічну революцію. Але  Григір не здавався. Пристосовуватися він не вмів. Зраджувати своїх героїв не хотів.

Розповідають, що за два роки до своєї смерті зустрів у підземному переході на Хрещатику Ларису Письменну. Якраз покінчив із собою поет Грицько Бойко. Григір схопив її за руку і спитав: «Що це — мужність чи боязнь?». Вона відповіла: «Як для кого. Для мене — мужність».

Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність.

У лютому 1980 р. Г. Тютюннику присуджено премію імені Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»). А 7 березня він заподіяв собі смерть.

2. Робота з текстом новели «Три зозулі з поклоном»

Перегляд буктрейлера до твору

     Викладач. Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Поштовхом до написання твору послужила така подія6 у 1976 році до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою хату…». Ішлося в ній не просто про нещасливе кохання, а й про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Почувши пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати працювати.

Бесіда зі студентами.

•     Чи були ви вражені, читаючи твір? Що саме вас схвилювало?
•     Про що цей твір? (про почуття любові, про людські долі, що були скалічені тоталітарною системою; про людей, що вміли кохати; )
•     Чи можна вважати новелу автобіографічним твором? (У новелі багато автобіографічних моментів: батько, якого теж завали Михайлом, так само зазнав репресій; оповідач-студент нагадує автора. Крім цього, Тютюнник розповідав, що справді була така жінка, котра кохала його батька. Після арешту мати шукала підтримки саме в суперниці, і горе зблизило цих жінок.)
•     Чи змогли б ви за назвою новели спрогнозувати, про що йтиметься у творі? Чи вдалося зрозуміти назву після прочитання твору? Що символізують три зозулі з поклоном? (Символічним є, по-перше, число 3 – магічне у фольклорі. Символіка зозулі багатогранна: це символ туги, жіночої самотності, провіщення. «Три зозулі з поклоном» - це глибока чоловіча подяка за любов. Навіть на величезній відстані Марфина душа не відпускає Михайла. Він із повагою ставиться до її почуттів, але не в змозі дивитися на страждання, тому хоче, щоб жінка його забула, покликала свою душу назад. Три зозулі – символічні три долі, три туги, освячені любов’ю. Тому й уклонився їм автор. Людина попри всі життєві буревії має зберегти високу любов і передати її у спадок дітям. Традиційно в народі побутував звичай: аби позбавити мук людину, які не могли відповісти взаємним коханням, через старця чи малу дитину  передавали «три зозулі з поклоном», що означало: «Забудь, залиш мене відпусти». )
•     Чим саме незвичайною є присвята? Словом «Всевишній» звертаються до Бога. Яка ж вона, «любов всевишня»? (Це любов чиста, щира, висока, така саможертовна і всесильна, коли люди відчувають одне одного навіть на відстані.)
•     Як ви вважаєте. Що в новелі Тютюнника важливіше – зображення подій чи вираження почуттів? Чи традиційно розв’язується в цьому творі так званий «любовний трикутник»? (Кохають усі: Михайло – Софію, Софія і Марфа – Михайла. Страждають від цього почуття теж усі. Проте шляхетність, моральна високість кожного з героїв не дозволяють навіть помислом осквернити високе почуття.)
•     Пригадайте, що таке художня деталь. Назвіть художні деталі, наявні в новелі, прокоментуйте їх. (Очі героїв, Марфине волосся – психологічні деталі; синів костюм, лист, галушки – предметні деталі, зорові деталі – «товстопикий, товстоногий».)

Теорія літератури

     Художня деталь – риса або штрих, що роблять зображувану автором картину особливо яскравою і глибокою за змістом, яка особливо збуджує думку і робить зображення дуже відчутним і яскравим.

•     Яка деталь є наскрізною? Що символізує батькова сосна? (Це багатозначна деталь: спогад про батька, що житиме вічно, Михайлова душа, плинність часу (сосна спочатку маленька, потім велика), для Михайла – символ рідної домівки).
•     «три зозулі з поклоном» - новела. Проте її композиція особлива. Чи можна сказати, що твір складається трьох новел і обрамлення. Яка роль обрамлення?  (лист ніби зміщує часові площини, наближає батька до сина, - це послання у вічність. Тож неповною була б історія кохання, адже саме з листа дізнаємося, що Марфина любов долає відстань , і душа її перебуває поряд із Михайлом.)
•     Хто об’єднує три частини в одне ціле? (Син-оповідач).

3. Складання літературного паспорта новели «Три зозулі з поклоном»

     Викладач. Думаю, ви помітили, що ця новела хоч і невелика за обсягом, але має своєрідну, складну композицію. Автор використовує прийом обрамлення, щоб через безпосередню розповідь ліричного героя досягти більшої емоційності в зображенні. «Останній лист від тата» - це як новела в новелі. Така композиція є характерною  для психологічної новели.

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Ідея: возвеличення любові як високої християнської цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищає її душу.

Проблематика:

•          проблема кохання як найвищого вияву духовної краси;
•          взаємозв’язок поколінь;
•          репресії, життя людини, відірваної від дому, у засланні;
•          збереження людських цінностей;
•          вірність.

Композиція: новела в новелі, наявність обрамлення.

4. «Лист до Софії»(студент читає напам’ять).

     «Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він цілий світ почуттів — сум за родиною, за втраченою свободою за життям та безмежну любов.

•     Чому Михайло писав дружині про своє почуття до іншої?
•     У яких прочитаних раніше творах українських письменників ми зустрічали «любовний трикутник»? ( «Марія» Уласа Самчука, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.)
•     Чи можемо ми засуджувати Марфу за те, що так ненароком, мимоволі втрутилася в сімейне життя Софії і Михайла?
•     Що говорить Біблія про осуд?  (« Не судіть своїх ближніх. Не судіть і вас не будуть судити; і не засуджуйте, то й не будете засуджені; прощайте , то і вам простять.» Ми маємо бути дуже обережними з осудом, адже  осуджуючи ближнього, ми заподіюємо часом несправедливість. )

5. Характеристика  образів  твору.

     Робота в групах.     

     Викладач. В основі твору – любовний трикутник: Софія – Михайло – Марфа. Схарактеризуйте їх образи, заповнивши таблицю (викладач роздає картки), доповніть її рисами характеру, а також дослідіть, яку роль у житті героїв відіграє кохання, доберіть відповідні цитати.

1-ша група – Марфа;

2-га група – Софія;

3-тя група – Михайло.

Михайло

      Кохання Михайла

1) «Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і у двадцять, і в тридцять годочків. Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє, як бачила його (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману».

2) «… співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде… Ото гляне, було, як чоловік над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах — наче дві свічечки голубі. До тата… Я то бачу. А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько».

3) «Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

4) «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна».

Марфа

Любов у житті Марфи

1) «Марфа серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій, вишиваній сорочині й рясній спідничці над босими ногами, — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки».

2) «Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші. Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу…»

3) «Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу…»

4) «Марфа… не скоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:

— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила…»

5) «А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах.

Софія

   Любов у житті Софії

1) «Ти, Михайло, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». А він: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».

2) «Очі мамині сухі, голос не здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли».

3) «… А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я бо теж за нею слідком з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

І ви на неї не сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?»

6. Риси української ментальності на образах новели.

      Викладач. Новела «Три зозулі з поклоном» настільки правдива, переконлива і прониклива, що, попри відсутність драматичних сюжетних зіткнень, кожне слово відгукується щемом у серці читача. Персонажі твору дуже глибокі психологічно і написані у традиційному ключі. Це звичайні люди, які живуть на землі своїх батьків, трудівники з діда-прадіда.

•     Які ж риси української ментальності притаманні героям новели? (Дослідити, порівняти з творами інших авторів.)

     Мати – спокійна, врівноважена, здатна до прощення, адже вона відповідальна за життя свого сина, народженого від коханого чоловіка. Мудра жінка, ніжна, делікатна, добра, готова прийти на допомогу, сильна, чесна, співчуває суперниці. Такою є мати братів Половців у романі «Вершники» Ю.Яновського, мати Марусі Чурай з роману Ліни Костенко.

Батько Михайло – мудрий і сильний, відповідальний, справжній чоловік, турбується про родину, навіть у засланні. Правильний, урівноважений, чуйний, з ним легко спілкуватися, душа компанії, вірний чоловік, що кохає свою дружину, делікатно ставиться до почуттів Марфи. Цими ж рисами наділений старий Сірко з роману «Тигролови» І.Багряного, Мирон Катранник з повісті «Жовтий князь» В.Барки.

     Марфа – чутлива і ніжна, одчайдушна, безтямно закохана і нещаслива, але не здатна будувати своє щастя на нещасті інших. Здавна вважалось, що дівчина, яка має це ім’я, простодушна й мила. Їй не властива хитрість і злість, вона приємна і легка в спілкуванні. Добродушна, готова прийти на допомогу, доброзичлива й невимоглива, однолюбка, емоційна, страждає через не роздільне кохання.)

VІІ. Систематизація й узагальнення  вивченого. 

1. Творче завдання. Складіть схему узагальненого образу любові за новелою «Три зозулі з поклоном».

2. Проблемне питання. Чого вчить  новела «Три зозулі з поклоном» нас, читачів ХХІ століття? (Благородства в коханні, здатності зрозуміти й пробачити іншого, прагнення поважати чужі почуття й не зашкодити іншому).
3. Повернення до епіграфа.

VІІІ. Підбиття підсумків. 

     Викладач. У новелі «Три зозулі з поклоном»  Григір Тютюнник з такою любов’ю змалював своїх героїв, що серед цієї трійці, як не дивно, ми не бачимо третього зайвого. Хочеться доземно вклонитись кожному з них за любов і страждання: за мудрість – Софії, за відданість – Марфі, за чоловічу ніжність – Михайлу. І варто пам’ятати, що людина в будь-якій ситуації має залишатися людиною.

ІХ. Оцінювання. Аргументація оцінок

Х. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал у підручнику на с. 203-208.
2.  Напишіть есе на тему: «Що для мене означає доброта?»

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!