Україна в умовах наростання системної кризи комуністичного режиму

§ 25. Україна в умовах наростання системної кризи комуністичного режиму

1964-1982 - суть подій цього періоду зводиться до слова «стабілізація» або «застій», неосталінізмситуація вимагала негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ («Косигінські реформи»)почали з С/Г, проте істотних змін на селі не сталось, соціальна сфера оновилась лише ззовні.1966-1970 – VІІІ п'ятирічний план «Золота п'ятирічка»У ІХ (1970-1975 рр..), Х та ХІ п’ятирічці приріст продукції аграрного сектору незмінно зменшувався. 1982 р. було розроблено і прийнято «Продовольчу програму», реалізація якої протягом 8 років мала забезпечити країну основними видами продовольства. економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в НТП від розвинених країн.

На посаду першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста було призначено за правління Микити Хрущова, у 1963 р. Політика П. Шелеста була доволі суперечлива. Він підтримав придушення «Празької весни»критикував виступи дисидентів(за час його керівництва УРСР прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша в 1965 р., а друга в 1972 р. )П. Шелест вважав недоцільним і повернення кримських татар на батьківщину.

- щиро вірив у федеративну структуру СРСР- виступи на захист прав української мови у шкільній освіті, друці газет, журналів і книжок- захищав від звинувачення окремих українських діячів культури

П. Шелест обстоював економічні інтереси України перед центром, виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. У 1972 р. його звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ - формально у зв'язку з призначенням заступником голови Ради Міністрів СРСРУ квітні 1973 р. в журналі «Комуніст України» з'явилася погромна стаття, де Шелесту інкримінували нібито наявні у книжці «Україно наша Радянська»

П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ змінив його давній конкурент Володимир Щербицький. (1972-1989). Він був прихильником радянської системи управління з її централізацією, плановими засадами, екстенсивними методами, уважаючи «місцеві особливості» (національну культуру, у тому числі господарську) за перешкоду для розвитку СРСР загалом. У культурно-освітній сфері в Україні посилилася цілеспрямована русифікація(Провідником політики русифікації та репресій проти дисидентів став Валентин Маланчук, секретаря ЦК КПУ з питань ідеології з 1972 р., 1967 р – V управління по боротьбі з ідеологічними диверсіями)

Дисидент (лат. dissidens - незгодний) — людина, яка активно виявляє незгоду з суспільно-політичними процесами в країнах з репресивними, диктаторськими режимами. Спроба Л. Брежнєва згорнути лібералізацію викликала протидію, особливо серед інтелігенції, що і посприяло переростанню руху шістдесятництва у дисидентство. 1965 р. (заарештовано 24 особи) – І хвиля арештів1972 р. (73 особи) – ІІ хвиля арештів, «генеральний погром»1975 р. – Конституція СРСР (ст.6 про керуючу спрямовуючу силу радянського суспільства - КПРС), тоді ж опубліковано текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (в одній із його статей ішлося про неприпустимість переслідування громадян за їх переконання)

1976 р. - у Києві створено Українську Гельсінську групу (УГГ) на чолі з письменником Миколою Руденком До її складу увійшли 37 осіб – В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, Ю. Шухевич, І. Кандиба, та інші. Аналогічні групи сформувалися в Росії, Литві, Грузії та ВірменіїТаким чином дисиденти зробили спробу легально відстоювати свої переконання. Збирали докази того, що в СРСР продовжують переслідувати за переконання.

В 1977 р. заарештували Миколу Руденка й Олексу Тихого, згодом Левка Лук'яненка і Мирослава Мариновича, а до 1981 р. режим не залишив на волі жодного учасника групи.