Українознавче дослідження "Народ про родину, сім’ю та родинне виховання"

Про матеріал
Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме.. З давніх-давен серед україн¬ців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані вихову¬вав молоде покоління.
Перегляд файлу

                                                                                      Українознавче дослідження

 

                       Народ про родину, сімю та родинне виховання

З давніх-давен серед україн­ців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей — як на святий обов'язок батьків. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані вихову­вав молоде покоління. Коли на­роджувалася дитина, її у зв'язок роду приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний цере­моніал, яким об'єднували молоду па­ру з двох родів. Впли­вова дія народних традицій повністю зливається з самою сутністю ук­раїнської етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, наці­леним на маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь.

Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме. Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народ­них пісень:

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила,

А у мене ні хатинки

Нема щастя, нема жінки.

Цю думку стверджують також народні афоризми: «Без сім'ї нема щастя на землі», «З родини йде життя людини».               Народних афоризмів, що відобра­жають інституцію роду й сім'ї, в українському фольклорі дуже ба­гато. І всі вони, як правило, наголо­шують на важливості роду й родин­них зв'язків у житті кожної людини: «Який рід, такий плід», «Яке корін­ня, таке й насіння».

Звичайно, увага й повага до сім'ї до роду не приходить сама собою. Її треба виховувати. Це і є той природ­ний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналеж­ність до родини, роду, а через них — до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості на­шого народу: «Умів дитину породи­ти, умій і навчити», «Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив», «Не та мати, що породила, а та, що виховала».

Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: «Свого доправляйся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече».

Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди—якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей.

У плеканні історичної пам'яті наших дітей, у виробленні пошанівного ставлення до роду, сім'ї чимале значення має також живе спілку­вання з ними в родинному колі у формі бесід та розповідей про наших пращурів, історію українсь­кого народу, рідного краю, села чи міста.

 

Народна вікова періодизація дитинства

Визнаючи необхідність вікового та індивідуального підходу до дитини, сучасна педагогіка спирається на ідеї української етнопедагогіки, яка заснувала психолого-педагогічні знання про вікові та індивідуальні особливості дітей і виховання. Українське дитинознавство найбільшу увагу приділяє характеристиці дітей від народження до п'яти років. Це свідчить про те, що народ емпірично дійшов висновку про вирішальну роль раннього дитинства у формуванні особистості.

Народне дитинознавство дає психолого-педагогічну характеристику кожному року життя дитини до п'ятирічного віку.

1. Про новонароджену дитину кажуть «пискля», «народженяточко». Назви кількамісячної дитини характеризують її дії як здобутки розвитку. Дитина, яка емоційно спілкується з дорослим, — «сміюн», «плакса»; починає сидіти і повзати, — «сидун», «плазун», «лазуночка»; ходить, — «дибун», «ходун»; вчиться говорити, — «сокотун», «белькотун», «воркота»; має успіхи в оволодінні мовою, — «щебетун», «цвіркотун»; повільно вчиться говорити, — «мовчун». Уже в цьому віці звертали увагу на індивідуальні особливості дітей: швидка дитина — «бігунець», голосна — «зіпун», любить хвалитися — «хвастунець».

2. Дворічну дитину називають «стрижак», «друга каша», «друге літо», її як індивідуальність характеризують словами «балакуча», «нишкла», «понура», «тихоня».

3. На третьому році життя: «третяки», «третє літо», «гулячки», бо допитливість і активність у пізнанні світу є головною ознакою цього віку.

4. Чотирирічна дитина — «четвертак», «четверте літо», «четверта каша», її рухливість і самостійність позначають назвами «метунець», «шмиглик» та ін.

5. П'ятирічна дитина— «п'ятак», «п'ятиліток», «підпасок» (готується допомагати старшим дітям по господарству, виявляє інтерес до праці).

Згідно з етнопедагогікою кожен вік дитини потребує відповідного виховання, в якому найголовніше — співучасть в усіх здобутках розвитку. У народі кажуть, що людина, крім свого дитинства, стільки разів вчиться ходити, говорити, діяти самостійно, скільки у неї є дітей. Дитина в дошкільному віці, коли відбувається особистісне становлення, має бути центром уваги батьків та інших членів сім'ї, які впливають на її розвиток. Народна мудрість наголошує на необхідності гуманного виховання: не втручання, не управління, а співучасть у розвитку дитини.

У психічному розвитку дитини простежуються періоди відносно помірних, поступових змін (дитина упродовж тривалого часу зберігає однакові психологічні риси) і різких, стрибкоподібних змін, пов'язаних із зникненням попередніх, появою нових психологічних рис. Л. Виготський назвав їх віковими кризами.

У стабільному періоді розвиток відбувається поступово, шляхом малопомітних змін, які, відповідно до закону переходу кількісних змін у якісні, реалізуються стрибкоподібне — як новоутворення в організмі та психіці людини.

Виховання дітей дошкільного віку ґрунтується на його загальних особливостях. Головними напрямами виховання є:

— фізичний розвиток дитини, охорона і зміцнення її здоров'я;

— розвиток діяльності, пізнавальної активності, формування різних видів мислення, пам'яті, уяви;

— вироблення моральної спрямованості особистості; навчання спілкуванню і стосунків з людьми;

— формування готовності до систематичного шкільного навчання.

Загалом, без знання і врахування закономірностей вікового та індивідуального розвитку дітей неможлива ефективна педагогічна діяльність.

 

Обереги дитинства і материнства

Що означає зміст слова Берегиня? Воно утворене від дієслова берегти, на означення оселі, хати.

З Берегині починається і Батьківщина. Рідна домівка... вона оспівана в піснях, оповита легендами, зігріта теплом материнської любові, яка передається з колисковою піснею. А чи багато з нас пам'ятає мамину пісню? Напевно, ні. Що ж ми будемо співати своїм дітям? Адже лагідна добра колискова вже виховує дитину, створює для неї світ прекрасних ліричних образів.

Багато доріг манить нас у житті, але слово, виспіване мамою в колисковій, повертає до рідного дому, якого не можна зрадити, як не можна зрадити Вітчизні, хлібові. Споконвіку в народі існував звичай: якщо вийшла з ужитку колиска, то її ніколи не викидали, а берегли доти, доки люди жили в хаті. А робили її з клена або ясена, щоб діти були співучими,

Колискову пісню можна сприймати лише у співі. Виконується вона спокійно, лагідно, заспокоюючи маля і допомагаючи йому засинати.

Саме в Берегині (домівці, хаті) мати розповідала своїй дитині про найдорожче для їхньої родини, вчила своє дитя добру, поваги до старших, любові до рідної землі, яка нас годує.

Берегиня, обереги - наші давні і добрі символи, їхнє коріння сягає глибини століть, у них закладена мудрість народна. Буває, що люди не знають нічого про батьків, не говорячи вже про дідів і бабусь. А ось деякі народи знають свій родовід за 7 - 8 поколінь, а іноді - й більше. Кожен родовід - це окрема книга життя.

Кожному варто записувати від своїх батьків, дідів, поки вони живі, історію свого роду, щоб потім було що розповісти своїм дітям і внукам. Дорогими речами мають для кожного з нас стати ті домашні обереги, які є в кожній сім'ї.

Найдорожчих гостей в Україні завжди зустрічають піснею, хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Хліб завжди був на почесному місці в берегині. У народі говорили "Без хліба - нема обіда", "Хліб житній - батько рідний".

У кожній сільській оселі існував непорушний звичай: як тільки родина заселяла нове житло, у ньому обов'язково повинна бути піч, стіл, діжа. Багато чого можна було позичити чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а ось пікну діжу ніколи не виносили з хати. Вона вважалась святістю і недоторканістю, бо народжувала хліб. Навіть у роки війни, коли люди покидали свої оселі, пікну діжу завжди брали із собою.

Перед тим як пекли хліб, чепурили світлицю, зі скрині виймали рушник, яким щойно витирали руки, і з словами "Бог на поміч" готували тісто. Замішане тісто в діжці накривалося теплою фуфайкою. Вчиняли тісто в четвер, а пекти вже треба в жіночій день — п'ятницю. Вдень, коли пікся хліб, в сім'ї не повинно було бути сварок. Випечені паляниці клали на рушник, зверху теж накривали рушником, щоб хліб дійшов. На обід зі свіжим хлібом, як на свято, збиралася вся сім'я. Батько різав хліб, притримуючи його лівою рукою і притискуючи до грудей. Різати хліб потрібно тільки до себе. Окраєць давали дівчатам, щоб їх хлопці любили. А коли впала додолу скибочка хліба - неодмінно слід підняти і, поцілувавши, покласти на стіл.

Мудрою є народна педагогіка. Ніколи хліба не клади догори, бо це великий гріх. Святим правилом було не залишати недоїдків хліба: "Доїж, дитино, хліб, у ньому залишається вся твоя сила" - вчили батьки дітей.

Коли народжується дитина, йдуть з хлібом, виряджає мати сина -ув'язує в рушник житній окраєць, справляють весілля чи будують хату -приходять з книшем, йдучи на поминки - несуть паляницю, дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю. Болісно слухати, коли говорять, що хліб поганий. Поганим хліб не буває, то його спекли невдало.

Рушник на стіні - давній звичай. Не було жодної в Україні оселі, навіть найбіднішої, яку б не прикрашали рушники. Рушник - обличчя оселі, її господині. З рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, вшановуючи появу немовляти в родині, з ним виряджали в дорогу батька, сина, під час шлюбу молоді ставали на рушник, зустрічали рідних, гостей, проводжали людину в останню путь, ним прикривали хліб на столі.

Кожен рушник - це окрема розповідь. Тут можна побачити гарні квіти, співучих пташок, неповторний орнамент. Часто на рушниках вишивали калину - це оберіг, який зігрівав оселю.

 

 

Родинні традиції, свята, обряди та участь у них дітей

Сім’я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім’ї, через сім’ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні ціннісні орієнтації та соціальні настанови молодого покоління.

Рід наш багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду.

Від найпершого скрику новонародженого, та й навіть ще задовго до появи його на світ, жінка, керована материнським інстинктом, безпомильно визначала свою поведінку і, відчуваючи дію сил природи, точно вміла вибирати серед величезної різноманітності рослин найнеобхідніші для харчування.

До традиційних дійств української сім’ї, як уже зазначалося, долучалися християнські обряди хрещення дітей, вінчання тих, хто бере шлюб, поминання померлих рідних тощо.

Традиції, звичаї та обряди – це та висока поезія, без якої душа дитини не може повноцінно сформуватися, розкритися, дати багаті плоди доброти, людинолюбства, розуміння складних проблем людського суспільства. У дитинстві й підлітковому віці діти сприймають багато народних традицій ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В цьому й полягає особлива роль народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується особистість людини. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у формуванні особистості дитини.

Будь-яке свято не існувало саме по собі; воно обростало багатьма допоміжними дійствами. Візьмемо, для прикладу, різдвяно-новорічну святковість. З нею безпосередньо ув’язуються колядки і щедрівки, вертепні та маланкові вистави, засівання збіжжям осель, обряди з кутею, дідухом, романтичні ворожіння тощо. Чи, скажімо, великодні дні. Вони опоетизували дійства з виготовленням крашанок та писанок; під цю пору вперше починали водити весняні хороводи. Зі святом Купала пов’язані обряди очищення вогнем та водою, оспівування літепла тощо.

Практично будь-яке свято мало свою, характерну лише для нього, обрядову структуру. В грудневому циклі, коли в селян, особливо молоді, було вдосталь вільного часу, відповідно опрактиковано і найбільше свят: Андрія з романтичною калитою, Варвари з пирхунами, Миколи з почастунками дітвори, Наума – покровителя науки і знань, а отже, й обряду, пов’язаного з початком навчання, тощо. Відтак кожне свято мало своє обрядове тло, що надавало йому оригінальності й неповторності. Свята не тільки акумулювали втрачені обряди, а й регулювали циклічність, були своєрідною календарною структурою духовного життя людини, його етнокодом.

Відповідно до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів: родильні, весільні, поховальні й поминальні.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу. Цикл родинної обрядовості складався з таких обрядів: народини, ім’янаречення, очищення, обрання кумів, хрестини, пострижини тощо.

Проаналізувавши розвиток дозвілля через сімейні та родинні традиції, звичаї, свята та обряди, можна зробити такі висновки:

– форми та методи дозвілля застосовуються за певними етапами відповідно до віку індивіда: немовля, дитинство, юність, повноліття, середній вік, зрілий вік;

– середовище дозвілля: рідний дім (хата) як мікросередовище, вулиця, корчма, заклади дозвілля як макросередовище;

– аспекти впливу дозвілля на індивіда: психологічний розвиток, екологічне, трудове, моральне, патріотичне, культурно-дозвіллєве та комунікативне виховання.

Обряди, пов'язані з народженням дитини

Етнографічні матеріали засвідчують, що в усіх місцевостях України велика увага приділялася традиційним звичаям і обрядам, пов'язаним з народженням дитини.

Цей комплекс обрядовості поділяють в етнографії на чотири групи: дородові звичаї і обряди; власне народини; післяродові; обрядові дії, що знаменують "приєднання" дитини до сім'ї, роду, громади.

Період вагітності був обставлений низкою оберег, пересторог і вірувань.

Цикл звичаїв і обрядів, якими супроводжувалося народження дитини, зберіг у народному побуті українців ще в ХІХ — початку XX ст. багато архаїчних світоглядних уявлень.

Пологи (злоги, родиво, народини) відбувалися в домашніх умовах, але без посторонніх. Приймала пологи бабка-повитуха, котру заздалегідь запрошували.

Крім безпосередніх заходів щодо прийняття дитини, бабка-повитуха виконувала певні обрядові дії, що також додавало їй поваги: розв'язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс та інше — для полегшення родів, відсікання пуповини хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці — на веретені.

Вагомим ритуалом після народження дитини була перша купіль. Вона супроводжувалася певними діями і словесними формулами, в яких зберігся відгомін давніх вірувань у магічну силу води, слова і першого (ініціального) стикання дитини з різними життєво необхідними предметами.

Подекуди в народних обрядах збереглися обсушування дитини після першої купелі біля палаючої печі.

Упродовж кількох днів після народження дитини звичаєво устійненим в українців було відвідування породіллі заміжніми жінками з родини, сусідів, подруг із поздоровленнями й обов'язковим принесенням традиційних для такої оказії продуктів.

Церковне хрещення також зазвичай супроводилося різними народними звичаями, магічними діями і замовляннями.

Подекуди складовою хрестин були й спеціальні обрядові пісні.

Традиційно визначали і набір страв на хрестини. Майже повсюдно обов'язковою в ньому була каша.

Після хрестин також практикували різні охоронні дії для захисту дитини та матері від шкідливого впливу злих сил і духів, "поганих очей" — вроків. У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку), вірячи в їх магічну силу. На руку дитині пов'язували червону стрічку або нитку — "від уроків".

Зібрані в XIX—XX ст. етнографічні матеріали про звичаї та обряди, пов'язані з народженням дитини, доносять до нас багаті архаїчні елементи і різноманітність їх локальних варіантів. У побутуванні вони не завжди осмислювалися відповідно до первісної магічно-символічної значущості. Проте оберігалися порівняно стійко, оскільки народна традиція поєднувала їх з життєво важливою функціональністю — успішним народженням, здоров'ям матері та дитини, благополуччям і щастям новонародженого. Це основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів, їх практично-раціональних і магічно-ілюзорних, забобонних елементів.

У наш час і в цій сфері народних традицій сталися значні зміни. Забулися, злегковажилися не лише різні магічні ритуали, а й чимало раціональних моментів, які виконували охоронно-профілактичне значення, посилювали сприйняття гуманістичної сутності акту народження дитини, символізували прийняття народженого у сімейний і громадський колектив. Ті моменти традиційної родильної обрядовості, що зберігаються (відвідування породіллі, обдарування матері й дитини, перша купіль, гостина тощо) побутують здебільшого без їх колишнього ритуально-магічного забарвлення.

 

 

 

 

docx
Додано
2 вересня
Переглядів
35
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку