Українське дворянство

Українське дворянство прагнуло визнання за собою таких прав і привілеїв, якими користувалася польська шляхта, але які були нехарактерними для російського дворянства. Захист колишньою козацькою старшиною своїх класових інтересів ставав водночас підґрунтям суспільно-політичної боротьби за відстоювання автономних прав українських земель.

містовими складовими першого, фольклорно-етнографічного етапу українського національного відродження в Наддніпрянщині стали матеріали з історії, мовознавства й фольклору, що стали підтвердженням національної самобутності українців. Зокрема, відтворенню минулого українського народу сприяла поява вже згадуваних праць Олександра Рігельмана «Літописна оповідь про Малоросію, її народ і козаків узагалі», Якова Марковича «Записки про Малоросію, її мешканців і твори», Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії», Миколи Маркевича «Історія Малоросії». Першим наважився написати й видати в 1798 р. літературний твір народною мовою українців Іван Котляревський, переклавши нею поему «Енеїда». Мовознавець Олексій Павловський у своїй «Граматиці малоросійського наріччя» першим розробив граматичну будову української мови, принципи її розмовного та літературного використання.

Першим аматором-дослідником українського фольклору став грузинський князь Микола Цертелєв, що видав у 1819 р. в Петербурзі зібрані ним українські історичні думи. Три збірки народних пісень українців створив й опублікував перший ректор Київського університету Михайло Максимович.

Досягнення дослідників-аматорів, зроблені протягом першого етапу українського відродження, стали основою для його подальшого розвитку й переходу до культурницько-літературної стадії.

Із кінця 20-х рр. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. Тому у 20—30-ті рр. XIX ст. альманахи й збірки друкувалися на Харківщині. У них розміщував свої твори й переклади українською мовою Петро Гулак-Артемовський. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ’яненко. Поетів Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського називали «останніми бандуристами» за їх романтичні балади про славне минуле, написані українською мовою.

У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в Петербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, багато прихильників серед місцевої еліти здобули українські народні пісні. У 1831 —1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. У 1840 р. в Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря».

Велике значення мало видання в імперській столиці в 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою.

Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету дістав Т. Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.