Українські народні казки по складахазки по складах

Про матеріал
Легкий та швидкий спосіб навчити дитину читати українські казки по складах
Перегляд файлу

Лисиця і глечик

Бу-ли со-бі дід та ба-ба. Пі-шли во-ни в по-ле жа-ти. І взя-ли із со-бо-ю гле-чик мо-ло-ка. При-йшли в по-ле, ба-ба й ка-же:
— Де б це гле-чи-ка по-ста-ви-ти в спра-гу?
— По-став, ста-ра, під ку-щем.
Ба-ба по-слу-ха-ла ді-да і по-ста-ви-ла під ку-щем.
От пі-шли во-ни жа-ти. Жнуть та жнуть.
Аж бі-жить ли-сич-ка. По-ба-чи-ла гле-чи-ка, ви-пи-ла з ньо-го мо-ло-ко, а го-ло-ви не ви-тяг-не на-зад. Хо-дить, кру-тить го-ло-во-ю, при-ка-зу-є:
— Ну, гле-чи-ку, по-жар-ту-вав — і го-ді. Ви-пус-ти мо-ю го-ло-ву! А гле-чик не від-пус-ка-є, хоч ти що хоч ро-би.
— Пі-до-жди ж, кля-тий гле-чи-ку! — ка-же ли-сич-ка. — Ось я тебе втоп-лю.
По-біг-ла во-на до річ-ки. Встро-ми-ла го-ло-ву в во-ду. На-пов-нив-ся гле-чик во-до-ю, а ли-си-ця шу-бовсть — і ску-па-ла-ся.

 

 

 

 

 

Сім лозин

Жив ко-лись о-дин чо-ло-вік, і мав він се-ме-ро си-нів. Бра-ти бу-ли не-роз-лий-во-да: ра-зом ї-ли — пи-ли, ра-зом су-му-ва-ли й ра-ді-ли. Не бу-ло на сві-ті си-ли, здат-но-ї по-до-ла-ти їх.
Спли-ва-ли ро-ки, всі бра-ти по-же-ни-лись, у них на-ро-ди-лись ді-ти. Ко-жен звив сво-є гніз-до, й не зо-гля-ну-ли-ся во-ни, як від-цу-ра-ли-ся о-дин від од-но-го.
Бать-ко по-ста-рів і жив сам. Ча-сом ді-ти при-хо-ди-ли до бать-ка, та вже не бу-ло між ни-ми ні ко-лині-ньо-ї зла-го-ди, ні друж-би. Ба-чить бать-ко, що ко-ли й да-лі так бу-де, ста-нуть во-ни зов-сім чу-жи-ми між со-бо-ю.
По-кли-кав він я-кось у-сіх си-нів до се-бе та й ка-же:
— Си-ни мо-ї, зав-тра ко-жен при-не-сіть ме-ні по вер-бо-вій ло-зи-ні тов-щи-но-ю з па-лець.
— Га-разд, та-ту, — від-по-ві-ли си-ни та й пі-шли.
У-ран-ці ко-жен при-ніс по ло-зи-ні. Бать-ко взяв ті ло-зи-ни до-ку-пи й по-се-ре-ди-ні міц-но зв'я-зав мо-туз-ком.


— А те-пер, си-ни мо-ї, — зве-лів бать-ко, — я хо-чу по-ба-чи-ти, чи по-ду-жа-є хто з вас пе-ре-ла-ма-ти цей пу-чок ло-зи.
Ко-жен з бра-тів брав той пу-чок і, хоч як ста-рав-ся, не міг ви-ко-на-ти бать-ко-во-го по-ба-жа-ння. То-ді бать-ко роз-в'я-зав пу-чок і роз-дав кож-но-му по ло-зи-ні.
Ко-жен син лег-ко пе-ре-ла-мав сво-ю ло-зи-ну.
— Ці сім ло-зин, — від-по-вів бать-ко, — це ви, сім бра-тів. Як-що ви три-ма-ти-ме-тесь ку-пи, ні-хто вас зла-ма-ти не змо-же, як і
о-ці сім ло-зин.
По-слу-ха-ли си-ни бать-ко-во-ї по-ра-ди й з то-го дня по-ча-ли знову жи-ти друж-но, в ми-рі й зла-го-ді.

 

 

 

 

 

 

 

 

Півник і двоє мишенят

Жи-ли со-бі дво-є ми-ше-нят — Круть та Верть і пів-ник Го-ло-сис-те Гор-леч-ко. Ми-ше-ня-та бу-ло тіль-ки й зна-ють, що тан-цю-ють та спі-ва-ють. А пів-ник у-до-сві-та вста-не, всіх піс-не-ю збу-дить та й до ро-бо-ти бе-реть-ся. О-то я-кось під-мі-тав у дво-рі та й знай-шов пше-нич-ний ко-ло-сок.
— Круть, Верть, — став гу-ка-ти пів-ник, — а глянь-те — но, що я знай-шов!
По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та та й ка-жуть:
— Ко-ли б це йо-го об-мо-ло-ти-ти...
— А хто мо-ло-ти-ти-ме? — пи-та-єть-ся пів-ник.
— Не я! — од-ка-зу-є од-не ми-ше-ня.
— Не я! — од-ка-зу-є дру-ге ми-ше-ня.
— Я об-мо-ло-чу, — ка-же до них пів-ник. І взяв-ся до ро-бо-ти. А ми-ше-ня-та й да-лі гра-ють-ся.
От вже й об-мо-ло-тив пів-ник ко-ло-сок та й знов гу-ка-є:
— Гей, Круть, гей, Верть, йдіть глянь-те, скіль-ки зер-на я на-мо-ло-тив!
По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та.
— Тре-ба, — ка-жуть, — зер-но до мли-на од-нес-ти та бо-рош-на на-мо-лоть.


— А хто по-не-се? — пи-та-є пів-ник.
— Не я! — гу-ка-є Круть.
— Не я! — гу-ка-є Верть.
— Ну то я од-не-су, — ка-же пів-ник. У-зяв на пле-чі мі-шок та й пішов.
А ми-ше-ня-та со-бі ска-чуть — у дов-го-ї ло-зи гра-ють-ся. При-йшов пів-ник до-до-му, знов кли-че ми-ше-нят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я бо-рош-но при-ніс. По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та, по-ра-ді-ли.
— Ой, пів-нич-ку! Вже те-пер тіс-то тре-ба за-мі-си-ти та пи-рі-жеч-ків спек-ти.
— Хто ж мі-си-ти-ме? — пи-та-є пів-ник. А ми-ше-ня-та знов сво-є:
— Не я! — пи-щить Круть.
— Не я! — пи-щить Верть.
По-ду-мав, по-ду-мав пів-ник та й ка-же:
— До-ве-деть-ся ме-ні, ма-буть.
От за-мі-сив пів-ник тіс-то, при-ніс дро-ва та й роз-па-лив у пе-чі. А як у пе-чі на-го-рі-ло, по-са-див пи-ріж-ки.
Ми-ше-ня-та й со-бі ді-ло ма-ють: пі-сень спі-ва-ють, тан-цю-ють.
А ось і спек-ли-ся пи-ріж-ки, по-вий-мав їх пів-ник, ви-клав на столі.
А ми-ше-ня-та вже й тут. І гу-ка-ти їх не тре-ба.
— Ох, і го-лод-ний я! — ка-же Круть.
— А я я-кий го-лод-ний! — ка-же Верть. Та й по-сі-да-ли до сто-лу.
А пів-ник ка-же:
— Стри-вай-те — но, стри-вай-те! Ви ме-ні пер-ше ска-жіть, хто знайшов ко-ло-сок?
— Ти, — ка-жуть ми-ше-ня-та.
— А хто йо-го об-мо-ло-тив?
— Ти, — вже ти-хі-ше від-ка-зу-ють Круть із Вер-тем.
— А тіс-то хто мі-сив? Піч ви-то-пив? Пи-ріж-ків на-пік?
— Ти, — вже зов-сім ни-щеч-ком ка-жуть ми-ше-ня-та.
— А що ж ви ро-би-ли?
Що ма-ли ка-за-ти ми-ше-ня-та? Ні-чо-го. Ста-ли во-ни ви-ла-зи-ти з-за сто-лу, а пів-ник їх і не три-ма-є. Хто ж о-та-ких лі-ню-хів пи-ріж-ка-ми при-го-ща-ти-ме?

 

 

 

Лисичка та журавель

Бу-ли со-бі ли-сич-ка та жу-ра-вель. О-то й зу-стрі-ли-ся я-кось у
лі-сі. Та та-кі ста-ли при-я-те-лі! Кли-че ли-сич-ка жу-рав-ля до се-бе в гос-ті:
— При-ходь, — ка-же, — жу-рав-ли-ку, при-ходь, ле-бе-ди-ку! Я для те-бе — як для се-бе...
От при-хо-дить жу-ра-вель на лас-ка-ві за-про-си-ни. А ли-сич-ка на-ва-ри-ла каш-ки з мо-ло-ком, роз-ма-за-ла по та-ріл-ці та й при-про-шу-є:
— При-го-щай-ся, жу-рав-ли-ку, при-го-щай-ся, ле-бе-ди-ку! Жу-ра-вель до каш-ки — сту-кав, сту-кав дзьо-бом по та-ріл-ці — ні-
чо-го не вхо-пив.
А ли-сич-ка як у-зя-ла-ся до стра-ви — лизь та лизь гар-нень-ко я-зи-ком, по-ки са-ма всю ка-шу чис-то ви-ли-за-ла.
Ви-ли-за-ла, та до жу-рав-ли-ка:
— Ви-бач, жу-рав-ли-ку, — що ма-ла, тим те-бе й при-го-ща-ла, а біль-ше не-ма-є ні-чо-го.
— То спа-си-бі ж, — мо-вить жу-ра-вель.
— При-ходь же, ли-сич-ко, те-пер ти до ме-не в гос-ті.
— А при-йду, жу-рав-ли-ку, при-йду, ле-бе-ди-ку! На то-му й ро-зі-йшли-ся.
От у-же ли-сич-ка йде до жу-рав-ля на гос-ти-ну. А жу-ра-вель на-ва-рив та-ко-ї смач-но-ї стра-ви: у-зяв і м'я-са, й кар-то-пель-ки, й бу-ряч-ків — у-сьо-го — у-сьо-го, по-кри-шив дріб-нень-ко, склав у глечик з дов-го-ю та вузь-ко-ю ший-ко-ю та й ка-же:
— При-го-щай-ся, лю-ба при-я-тель-ко, не со-ром-ся! От ли-сич-ка до гле-чи-ка — го-ло-ва не вла-зить!
Во-на сю-ди, во-на ту-ди, во-на й бо-ком, і лап-ко-ю, і нав-сто-яч-ки, і нав-си-дяч-ки, і за-зи-ра-ла, і ню-ха-ла... Ні-чо-го не вді-є!
А жу-ра-вель не гу-ля-є: все дзьо-бом у гле-чик. По-ма-лень-ку — по-ма-лень-ку — та й по-їв, що на-ва-рив.
А то-ді й ка-же:
— О-це ж, — мо-вить, — ви-ба-чай, ли-су-ню, що мав, то тим і при-го-щав. Та вже біль-ше ні-чо-го не ма-ю на гос-ти-ну.
Ох і роз-гні-ва-лась же ли-сич-ка! Так роз-сер-ди-лась, що й по-дя-ку-вать за-бу-ла, як го-дить-ся, чем-ним був-ши.
Так — то їй жу-рав-ле-ва гос-ти-на до сма-ку при-па-ла! Та від то-го ча-су й не при-я-те-лю-є з жу-рав-ля-ми.

doc
Додано
22 січня 2021
Переглядів
1763
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку