Николай комов В ЧЕРНИГОВГРАДЕ

   Жить на этой земле интересно -

   Среди славных легенд и имён.

   Этот край придеснянский - как песня,

   Как былина далёких времён.

   И когда-то под солнцем всё это

   Русью было от моря до гор:

   Столько вольного ветра и света

   Принял этот бескрайний простор.

   Эти пущи и тучные земли

   Эти лавры, где купы церквей,

   Вечно граю вороньему внемлют

   И ветрам с дальних гор и степей.

   Город-сад на высокой опушке

   Возникает, как сон, на заре.

   Здесь когда-то Шевченко и Пушкин

   На "царьградском" гостили дворе.

   Где б ты ни был, куда б ни поехал,

   Путешествия в мире любя,

   Лишь вернувшись к родительским вехам,

   Здесь покой обретёшь для себя.

   Побродив по задворкам Эллады

   Иль в турецком каком-то углу,

   Так захочешь, как высшей награды,

   Постоять на родимом Валу.

Долаток

АРХІЄПИСКОП ФІЛАРЕТ (ГУМІЛЕВСЬКИЙ) І ДОСЛІДЖЕННЯ ЦЕРКОВНИХ ПАМ'ЯТОК ПОДЕСЕННЯ

Філарет (Гумілевський) був одним з найосвіченіших архієреїв Російської православної церкви в ХІХ ст. Вихованець Тамбовської духовної семінарії та Московської духовної академії, він усе життя присвятив науці. Його праці з історії церкви, богословської думки, духовної літератури користувалися популярністю і досі зберігають цікаві матеріали, про що свідчить сучасне їх перевидання. Розквіт наукової творчості Філарета (Гумілевського) відбувся саме під час служіння на архієрейських кафедрах у Харкові і Чернігові.

Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. характеризуються піднесенням краєзнавчого руху в Російській імперії, що було зумовлено стрімким розвитком історичної науки в цілому. В різних регіонах, у тому числі і на теренах України, створюються історичні товариства, архівні комісії, музеї, активно провадиться наукова робота у світських і духовних вищих навчальних закладах, тиражуються численні історико-літературні часописи, збірники документів та досліджень, монографічні видання, культивуються різноманітні історичні дисципліни - архівознавство, археографія, археологія, геральдика, генеалогія тощо. І на загальному, і на регіональному рівнях вивчення історії набуває організованого, систематичного характеру.
Втім, «передісторія» такого наукового піднесення пов'язана з іменами ентузіастів-аматорів старовини. Говорячи про Чернігово-Сіверський регіон, у перший ряд достойників уваги і світлої пам'яті варто поставити ім'я Чернігівського архієпископа Філарета (Гумілевського) (1802 - 1866). Його напружена семирічна діяльність (1859 - 1866) на ниві регіональної церковної історії принесла вагомий плід у вигляді «Историко-статистического описания Черниговской епархии», на який і до сьогодні спираються чернігівські краєзнавці. 

Отже, метою даної розвідки є огляд діяльності Філарета (Гумілевського) в галузі зібрання, опрацювання і популяризації церковних пам'яток Подесення. Життя Філарета (Гумілевського) неодноразово ставало предметом історико-біографічного жанру. Єдиним поки що монографічним виданням залишається книга І. Листовського, оприлюднена наприкінці ХІХ ст.1 Що стосується оцінки науково-літературної діяльності Філарета (Гумілевського) в цілому, то науковий інтерес зберігає перша посмертна стаття про нього, яка належить літературознавцю і бібліографу Степану Пономареву 2. Автор уважно стежив за публікаціями вченого-архієрея і досить точно схарактеризував основні їхні сильні та слабкі сторони. Церковно-краєзнавчий доробок Філарета (Гумілевського) постійно вивчається. Ота його частина, що стосується Чернігово-Сіверщини, в наш час досліджувалась місцевими істориками О. Коваленком, О. Гейдою, О. Тарасенком 3. Філарет (Гумілевський) був одним з найосвіченіших архієреїв Російської православної церкви в ХІХ ст. Вихованець Тамбовської духовної семінарії та Московської духовної академії, він усе життя присвятив науці. Його праці з історії церкви, богословської думки, духовної літератури користувалися популярністю і досі зберігають цікаві матеріали, про що свідчить сучасне їх перевидання. Розквіт наукової творчості Філарета (Гумілевського) відбувся саме під час служіння на архієрейських кафедрах у Харкові і Чернігові. У листопаді 1848 р. Філарета (Гумілевського) призначили на Харківську архієрейську кафедру, де він прослужив одинадцять років. З особистого листування вченого-архієрея відомо, що Слобідська Україна, як і Наддніпрянщина в цілому, справила на нього і природою, і культурою, і звичаями приємне враження.

У Харкові, крім активної адміністративної діяльності, Філарет відзначився напруженою дослідницькою роботою: він багато написав і видав, у тому числі такі капітальні праці, як "Обзор русской духовной литературы", "Историческое учение об отцах церкви", "Русские святые, чтимые всею церковью или местно" і чимало статей у тогочасній періодиці. Але чи не найбільшою заслугою архієпископа Філарета було те, що він зібрав величезний джерельний матеріал з історії Слобідської України й опублікував п'ятитомну працю "Историко- татистическое описание Харьковской епархии" (1852-1858). Збирати матеріал для своєї монументальної праці Філарет розпочав ще близько 1849 р. Про це свідчить його рапорт (27 листопада 1850 р.), який він надіслав згідно з розпорядженням Св. Синоду від 19 травня 1850 р. про укладання в кожній єпархії «историко-статистического описания». Зокрема він повідомляв: «По сему предмету делано мною распоряжение назад тому два года, и дело приводится к окончанию» 4 . В «Историко-статистическому описании Харьковской епархии» основну увагу автор зосередив на церковних старожитностях, однак вона становить інтерес і для широкого кола фахівців. Опріч регіональної історії та цінної інформації щодо культових споруд і речей, стародавніх ікон, стародруків тощо, преосвященний історик оприлюднив чимало документального матеріалу - десятки актів, універсалів, розпоряджень церковних і світських властей, приватних листів, купчих, духівниць тощо. Як влучно відзначив Д.Багалій, "за цю поважну працю архієпископа Філарета можна вважати немов Нестором-літописцем слобідсько-української церковної історії"5. Для місцевих краєзнавців ця його праця і тепер є "настільною книгою", яка, до речі, нещодавно перевидана.

У 1859 р. Філарета (Гумілевського) перевели в Чернігів, де пройшли останні сім років його життя. Але за цей незначний термін він зробив так багато, що його слушно називають визначним Чернігівським архієреєм поряд з Лазарем Барановичем, Іоаном Максимовичем. На новій кафедрі Філарета (Гумілевського) чекало чимало невирішених проблем. Незважаючи на завантаженість по управлінню єпархії, у цей період він продовжував інтенсивно працювати на науковій ниві.

Слід відзначити, що до масштабної церковно-краєзнавчої роботи Філарета (Гумілевського) Чернігово-Сіверщина вже мала певні історіографічні та археографічні здобутки в галузі церковної старовини 6. Ще наприкінці ХVІІІ ст. діячі головного культурно-освітнього осередку краю - Чернігівського колегіуму, за синодальними та урядовими програмами почали збирати матеріали з місцевої церковної історії 7 . Історик, етнограф і видавець Ф. Туманський підготував окрему програму, призначену для історико-топографічного опису монастирів, храмів, церковних старожитностей Лівобережної України 8 . Церковну старовину в першій половині ХІХ ст., зокрема історію монастирів, студіював відомий історик М. Маркевич. Підготовлені ним історичні нариси однак залишилися неопублікованими 9 . Справжнім організаційним центром краєзнавчої роботи на Чернігівщині 1840 - 1850-х рр. були "Черниговкие губернские ведомости". На шпальтах цієї газети систематично друкувалися документальні матеріали і статті, присвячені, зокрема, церковним старожитностям Сіверського краю10.

Найпоширенішим жанром цих студій були описи окремих населених пунктів, монастирів, персоналії церковних діячів 11 . У той же час у "Черниговских губернских ведомостях" було опубліковано корпус документів, які стосувалися церковного життя Чернігівщини другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. Тут же побачили світ перші розвідки з історії храмів і чернечих обителей Чернігово-Сіверщини, які належали П. Ліневичу, А. Страдомському, Г. Милорадовичу. У 1830 - 1840-х рр. у кількох єпархіях Російської православної церкви з ініціативи місцевих любителів церковної старовини ведуться роботи по збиранню матеріалів для укладання описів. Серед таких ентузіастів, як зазначалося вище, був і харківський владика Філарет (Гумілевський) 12. 19 травня 1850 р. Св. Синод циркулярно розіслав «определение» про створення на місцях церковно-історичних і статистичних описів єпархій 13. Цей наказ Синоду мав виконуватись і в
Чернігівській єпархії, яку тоді очолював архієпископ Павло (Підлипський). Автором же кількох цікавих статей з історії Чернігівської та Новгород-Сіверської єпархій, біографічних нарисів про діяльність видатних церковно-культурних діячів Сіверщини був архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря Никодим (Алешковський), якого можна вважати безпосереднім попередником Філарета (Гумілевського) в галузі дослідження місцевої церковної старовини. Вивчати історію Чернігівської єпархії владика Філарет почав одразу після прибуття у Чернігів. 

Спосіб збирання й опрацювання джерельного матеріалу на Слобожанщині він застосував і на чернігівській землі. Уже у 1860 р. "Труди Киевской духовной академии" надрукували його нариси "Черниговские иерархи" та "Исторические сведения о раскольниках Черниговской епархии". Того ж таки року ці нариси з невеликим додатком вийшли одним окремим виданням у
Чернігові під назвою "Общий обзор епархии Черниговской". Наступного року побачила світ його книга "Кафедральные Черниговские монастыри: Ильинский, Елецкий и Борисоглебский (с приложением нескольких неизданных сочинений Св. Димитрия и многих грамот)". 

На початку 60-х рр. ХІХ ст. у Російській імперії спостерігалося піднесення духовної журналістики. Один за одним з'являються академічні й провінційні духовні часописи. У липні 1861 р. з ініціативи архієпископа Філарета було засновано "Черниговские епархиальные известия", які складалися з двох частин. У першій - офіційній - друкувалися урядові та синодальні накази, розпорядження та інша офіційна інформація. Неофіційна частина часопису - більша за обсягом і цікавіша за змістом - призначалася для висвітлення минулого і сучасного життя краю. Саме на сторінках "Черниговских епархиальных известий" учений розпочав реалізацію свого задуму - створення повного історико-статистичного опису Чернігівської єпархії. 

Зрештою, Філарет (Гумілевський) уклав описи 23 монастирів Чернігово-Сіверщини і населених пунктів 15 повітів Чернігівської губернії. При укладанні описів Філарет (Гумілевський) залучив документи, які зберігалися в архівах Чернігівської консисторії, Чернігівського архієрейського дому і Чернігівської духовної семінарії. Описи монастирів укладав також на
підставі монастирських архівів. Філарет користувався архівом губернського правління і приватними зібраннями. Архієпископ Філарет перебував у близьких творчих стосунках з ісцевими дослідниками О. Марковичем, О. Ханенком, Г. Милорадовичем, С. Носом. 

Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії Філарета (Гумілевського) став значним явищем у розвитку церковно-історичних студій у регіоні. Значний інтерес становлять відомості про стародавні ікони, культові речі, стародруки і документи, що зберігалися у монастирських архівах та приходських церквах. Автор оприлюднив сотні актів, універсалів, розпоряджень церковної та світської влади, приватних листів. Великий обсяг залученого документального матеріалу надавав особливої цінності праці Філарета (Гумілевського), яка стала помітним явищем у церковній історіографії. Невдовзі після заснування Чернігівського губернського статистичного комітету, Філарет (Гумілевський) став дійсним його членом і протягом усього часу свого архієрейства у Чернігові тісно співробітничав з цією установою. 

Чимало краєзнавчих матеріалів потрапляло до статистичного комітету з рук Філарета. У першій половині ХІХ ст. фактично єдиний дієвий археографічний осередок на українських землях - Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при Київському, Волинському, Подільському генерал-губернаторі - друкувала насамперед документи з історії Правобережжя. На розлогому ж терені від Києва до Харкова і в подальшому подібної інституції не існувало, хоч і були безрезультатні спроби створити у Чернігові історичне товариство. 

Знайдений у 1907 р. чернігівським істориком і краєзнавцем П. Добровольським документ засвідчив намір архієпископа Філарета (Гумілевського) заснувати подібну установу. Коли було написано цей документ - невідомо, але не пізніше 1865 р., бо він підписаний також істориком О. Марковичем, який того року помер. Філарет, відзначаючи плідну діяльність археографічних та історичних товариств тогочасної Російської імперії, зауважив, що "при всем этом каждый должен согласиться, что по громадности предмета, труды одних этих обществ далеко не исчерпывают его!"

Архієпископ Філарет (Гумілевський) закликав усіх місцевих любителів історії до співпраці й складання необхідної документації, щоб звернутися до урядових установ Російської імперії з проханням про відкриття у Чернігові історичного товариства і затвердження його статуту. Але ці плани владика не встиг реалізувати. 

Влітку 1866 р. на півдні Чернігівської губернії спалахнула епідемія холери. Архієпископ Філарет вирішив відвідати цей регіон, незважаючи на те, що сам, за свідченням очевидців, був "нездоровым, расстроенным душевно и физически". Під час подорожі владика захворів і 9 серпня помер у м. Конотопі. Філарета (Гумілевського) було поховано під олтарем Троїцького собору в Чернігові. У 1884 р. коштом відомого історика Г. Милорадовича на стіні храму встановили бронзову меморіальну дошку (не збереглася), що мала увічнити пам'ять про Чернігівського архієрея. На початку 2009 р. Синод Української православної церкви ухвалив рішення про канонізацію чернігівського владики і вченого, архієпископа Філарета (Гумілевського).

Таким чином, архієпископ Філарет (Гумілевський) був одним з найвизначніших церковних діячів ХІХ ст., ім'я якого нерозривно пов'язане з Чернігово-Сіверщиною. Великий творчий доробок у галузі церковно-історичного краєзнавства свідчить про неабияку працездатність вченого-архієрея. Водночас його студії дали потужний поштовх подальшій роботі в цій галузі. Черниговские епархиальные известия» і надалі залишалися основним виданням, де друкувалися матеріали про церковні старожитності Понесення. Церковно-краєзнавчі студії були ідтримані й гідно культивовані в інших регіонах Чернігівщини, зокрема в Ніжині (Ніжинське історико-філологічне товариство), яке мало два напрямки: вивчення церковно-релігійних споруд та комплексів (храми, монастирі) і вивчення писемних пам'яток 14. У 1890-х рр. подібну роботу вело Братство святого Михайла, князя Чернігівського. А у 1908 р. в Чернігові постало Церковно-археологічне товариство і розпочало свою діяльність Чернігівське єпархіальне древлесховище. Продовжуючи справи Філарета (Гумілевського), в тому числі духовенство,
викладачі духовних навчальних закладів, плідно працювали на ниві регіональної церковної історії: проводили дослідження, брали участь у роботі різних наукових установ, товариств, заходів, зокрема, в роботі XIV Всеросійського Археологічного з'їзду, де були оприлюднені матеріали щодо церковних старожитностей Подесення.
 

Вишивка Полісся та приклади основних видів вишивання

Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської та північні райони Київської, Чернігівської й Сумської областей. Віддаленість цього етнографічного регіону від крупних промислових і культурних центрів, несприятливість природних і географічних умов життя спричинили ізольованість культурно-побутових та економічних процесів його розвитку. Відрізані лісами й болотами поліщуки довше, ніж в інших районах України, зберігали в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін не лише давньоруської, а й праслов'янської традиції.

Поліський одяг з дитинства причарував геніальну поетесу Лесю Українку. У своєму рідному селі Колодяжному вона завжди носила народні строї. Поетеса захоплювалася орнаментами вишивки, розуміючи їх високий естетичний смак, глибоке осмислення народом поезії навколишньої природи, відчуваючи давню магію символів і знаків, що збереглись у вишивках. Мати поетеси Олена Пчілка звернула увагу на самобутність і красу вишивки й уперше в Україні видала альбом орнаментів вишивки Полісся, що вийшов друком 1877 року. Вишивали за волинсько-подільськими мотивами діти Олени Пчілки — Леся Українка та Ольга Кривинюк. В Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються клаптики домотканого полотна з родини Косачевих із зразками різних узорів вишивки рідного краю. Одна з вишитих сорочок Лесі Українки донині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

На Поліссі поширені жіночі сорочки, що густо призбируються навколо шиї, мають виложистий комір і чохли. Чоловічий костюм на Поліссі був дуже стриманий щодо оздоб. Святкове вбрання чоловіків складалось із сорочки, яка мала широку вишиту маніжку, стоячий або виложистий комір і чохли, на які рясно призбирували рукав сорочки.

Здавна існує на Волинському Поліссі звичай прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом, під впливом якого утворилася техніка шитва «занизування». Характерною особливістю цієї техніки є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву «уперед голку». Вишивається, залежно від узору, горизонтальними паралельними стібками справа наліво до кінця ряду, а потім у зворотному напрямку. Основним, домінуючим завжди виступає червоний або вишневий колір, силу звучання якого підкреслюють синім або чорним. Орнаментальні мотиви геометричні і вкривають усе поле рукава. На полику й підопліччі орнамент лягає в горизонтальному напрямку, а нижче полика організовується у вертикальні смуги. Часто в оздоблених ткацтвом сорочках чохли й комір вишиваються дрібним хрестиком червоно-чорними квітковими мотивами. На відміну від орнаментів сорочок Середнього Подніпров'я, які мали ефект глибини простору, ажурності, на Поліссі орнамент на рукавах сорочок лягає площинно, вкриваючи все тло, вишивка виступає активно завдяки червоному кольору й технікам поверхневого шва — «занизування», «заволікання», «настилування».

Для Житомирщини характерною є вишивка червоного з синім або чорним кольорами, що суцільно вкриває рукав сорочки. Поряд з «занизуванням» набуває поширення дрібний хрестик.

В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив «осьмирожка». Розетка — основний і найпоширеніший мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення — червоне або чорне чи синє. Часто у вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого відтворення лебедя, орла, пави, качки. На Чернігівському Поліссі зафіксовано мотив пугача, зрідка грифонів, орлів, коней. З архаїчних мотивів побутують сильно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака».

Вирізняється поліська вишивка розміреним ритмом лаконічного за абрисами мотиву. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів, у середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.

У вишивці Полісся зберігається багато геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідними оберегами від злих сил. Однак з часом їхня семантика забулася, втратилося первісне значення. Вишивки слугували тільки художнім оздобленням. За асоціацією з яким-небудь предметом утвердилися нові назви: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».

Поліські орнаменти не мають деталізованої внутрішньої розробки мотивів, застосування водночас кількох технік виконання. Основне емоційне навантаження належить червоному кольорові, який відіграє важливу роль і подається без напівтонів. Чергування червоного узору й білого тла доповнює вишивку додатковою ритмічністю і красою.

Поліські майстрині досягали у вишивці безконечних варіацій одних і тих самих мотивів. На Західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор одного й того ж мотиву. Вільний простір між ними заповнюється половинками інших елементів. Так, якщо бордюр складається з ромбів, то простір між ними заповнюють трикутники або половинки розеток, утворюючи чудові за своєю красою узори. Орнаменти вкривають суцільно все поле рукавів жіночих сорочок, широкою смугою — маніжки в чоловічих.

У вишивках Рівненської та Волинської областей переважають геометричні орнаменти, композиції яких утворюються з ритмічного повторення ромбів, ламаних ліній, восьмикутних зірок. Основний колір — червоний, іноді додавалася чорна або синя нитка. Київське й Чернігівське Полісся має також забарвлення вишивки в червоний колір, поширеною є техніка «занизування», що імітує візерункове ткацтво, а також «вирізування», ажурні мережки.

В Київському та Чернігівському Поліссі поширеним було також шиття «білим», що поєднувалося з ажурними техніками «вирізування», та різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики». Типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої «чернігівської розшивки».

Вирізняються вишивки Ковельського, Камінь-Каширського, Володимир-Волинського, Любомльського, Любешівського районів, а також вишивки північно-східної частини Волині. В селах Забужжя, Пульмо вишивали стрічковими узорами, утвореними з рядів ромбів, вписаних у прямокутники, що поперемінно вишивалися червоним і синім кольорами. Якщо північно-західний ареал виокремлюється вишивкою синьо-червоною з дрібними орнаментальними елементами, то узори Східного Полісся характерні червоно-чорним поєднанням кольорів і орнаментами масивних форм.

У поліських районах Рівненської області побутувала вишивка білими нитками гладдю, «вирізуванням», «набіруванням», якою оздоблювали жіночі сорочки, рушники. На Поліссі використовували також «вирізування» й ажурні «розшивки» (техніка, при якій дві частини сорочки поєднуються між собою за допомогою наскрізної мережки). Різні елементи народного одягу виконувались усталеними техніками шиття. Так, уставки, манжети, коміри, пазухи жіночих, чоловічих сорочок виконувалися «заволікуванням», «занизуванням», а кожухи, свити — гладдю, «стебловим швом», «тамбуром» вишивали рушники. Хустки з білого лляного полотна мали на кутах велику китицю й ромбічний орнаментальний малюнок рельєфної вишивки в техніках гладьових швів.

Поряд з давніми мотивами поширені рослинно-геометризовані мотиви «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики». Вони дають вишивальницям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. В їх трактуванні завжди наявний зв'язок з живою природою, але вони вирішені умовно і стилізовано.

Наприкінці XIX — на початку XX століття значного поширення набули мотиви троянди в червоно-чорній гамі, виконані в техніці хрестика.

Хрестик — одна з найпоширеніших рахункових технік, вона найбільш легка, доступна у виконанні й перезніманні узорів.  Завдяки  цьому хрестик дає величезні можливості для кольорової розробки орнаментального мотиву — найчастіше в червоно-чорній гамі. Краса залежить від точного рахунку ниток тканини й діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку.

На зламі XIX—XX століть в Україні відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Він відомий в Європі з XVIII століття, а в Росії та Україні — з початку XIX століття. Цією технікою вишивали в містах і панських маєтках різноманітні предмети інтер'єрного призначення: декоративні панно, оздоби на меблі, скатерки, серветки тощо. Здебільшого це були натюрморти, пишні букети з об'ємно-мальовничими формами квітів, багатою гамою колірних відтінків.

У народному вишиванні ця техніка викликана появою нових рослинних натуралістичних мотивів у червоно-чорній гамі. Техніка хрестика поступово витісняє давні засоби шитва, сталу колористичну гаму, традиційні орнаментальні мотиви.

Майстрині надають перевагу натуралістичним мотивам троянд, гвоздик, лілій, жоржин, хмелю, винограду, які поширюються через друковані взірці, дешеві альбоми з малюнками для вишивок у псевдонародному стилі.

Замість традиційних орнаментів у вишивках з'являються різноманітні червоно-чорні квітки. Але поступово вишивальниці навчилися домагатися цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів нових мотивів ішла від натуралізації, деталізації до дедалі більшого узагальнення, площинно-декоративного вирішення. Вміння майстринь творчо, індивідуально підійти до трактування узору унеможливило одноманітність, бо навіть однакові мотиви щоразу мали іншу інтерпретацію й осмислення. Мотиви, збагачені власною творчою фантазією вишивальниць, далеко відійшли од першоджерела й у кожній місцевості мали своє трактування. Так, на Київському Поліссі поширеними стають мотиви крупних форм, у яких кольори лягають суцільними площинами з переважанням червоного. На сорочках і рушниках все тло густо, як килим, заповнюється мотивами «калина», «копита», «паничі», «кропива» і вкривають все поле рукава, широкі нагрудні вишивки чоловічих сорочок — «маніжки». У Богуславському, Миронівському, Ржищівськом; районах розробка малюнка більш розріджена, чорний колір лише підкреслює й відтіняє переходи однієї форми в іншу. Орнаментальні мотиви «дощ», «перчики», «гвоздики», «берізка» створюють чіткий ритм і строгу симетрію в загальній композиційній схемі малюнка.

На Чернігівщині рослинні мотиви укладаються в горизонтальні смуги орнаменту, з найбільш крупними мотивами внизу рушника.

Техніка хрестика часто імітує традиційні шви як більш легкий і доступний засіб зображення. У зв'язку з цим на Київщині з'явилась «обманна мережка», на Чернігівщині її називали «фальшиве вирізування», широко побутувала ця техніка на Вінниччині. Вона справляє враження ажурної наскрізної техніки, яка полягає в тому, що напівхрестиком зашивається тло узору через один, а сам узор залишається білим і сприймається як орнамент. Рослинні узори, виконані цією технікою, втрачають натуралістичне трактування й набувають легкості й ажурності.

У 30-х роках XX століття на території Київського Полісся поширилася так звана «писана», або «рисована», техніка шитва. Це умовно вирішені рослинні орнаменти з різноманітних за формою листочків, пуп'янків, квітів. Техніка, нагадуючи гладь, має ту особливість, що попередньо на полотні вільно, від руки, малюється майбутній малюнок. Форми окремих елементів усуціль зашиваються червоним кольором, надаючи їм площинності й підкреслюючи декоративність. Іноді контур червоної квітки обводиться чорним, завдяки чому весь малюнок набуває чіткості, графічної виразності. Вишивка «писаних» сорочок і рушників потребувала особливого вміння й художнього смаку. У кожному селі були свої найкращі вишивальниці. Так, у селі Болотня уславилася мати народної художниці Марії Приймаченко Параска Василівна. В дитинстві вона також малювала односельцям узори на рушник» й сорочки.

«Занизування». Найбільш поширилося на Волині, побутує й на Київщині. Виконується переважно нитками червоного кольору.

Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних горизонтальних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітинки. На одну клітинку орнаменту потрібно два повторення кожного ряду (рис. 34). На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок, на вивороті — його негативне зображення. 

«Косий хрестик». Виконуючи всі види вишивання хрестиком (лічбою ниток тканини, по канві або по нанесеному рисунку), необхідно дотримуватися таких правил:

1) вершини всіх хрестиків, які стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки;

2) верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрямок.

«Косий хрестик» — найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі. Виконавшії один косий стібок, робочу нитку переводять навиворіт, роблять прямий стібок, виводять її на лицьовий бік і накладають другий косий стібок, перехрещуючи його з першим. Утворюється «косий хрестик».

Вишиваючи «косим хрестиком», оформляють відразу цілий ряд хрестиків. Спочатку в одному ряді роблять косі стібки зліва направо, а потім зворотним рухом голки перекривають їх справа наліво (рис. 35). На вивороті утворюється рівний рядок вертикальних стібків. 

«Подвійний хрестик». На відміну від «косого» кожний «подвійний хрестик» вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків (рис. 36). 

«Прямий хрестик». «Прямий хрестик» поширений у західних областях України, але як елемент орнаменту побутує у вишивках інших областей. Вишивають «прямий хрестик» так само, як і «косий», тільки перехрещуються вертикальні й горизонтальні стібки. Послідовність виконання показано на рис. 37. 

«Обманка» ще має назву «фальшиве вирізування». З'явилася вона на Чернігівщині на початку XX століття замість складної і трудомісткої техніки «вирізування». Виконується переважно чорним чи темно-сірим кольором по білому полотну або ж білими нитками по сірій конопляній тканині.

Техніка виконання — розсипний «косий хрестик», тільки вершини сусідніх хрестиків не поєднуються, а розташовуються на відстані, заданій рапортом* рисунка. Малюнок утворюється незашитою тканиною.

Вишиваються хрестики з лицьового боку рядочками відповідно до малюнка. Завжди слід пам'ятати основне правило будь-якої вишивки — перехідні зворотні стібки від однієї групи хрестиків до другої не повинні перевищувати 0,8—1 см. Тому, вишиваючи «обманку», виокремлюємо який-небудь фрагмент малюнка, вишиваємо на ньому рядки, потім переходимо до іншого фрагмента і т. д. Для того, щоб не закріплювати робочу нитку, якщо перехідний зворотний стібок утворюється довше 1 см, існує такий спосіб: голкою підхоплюємо вже виконані короткі зворотні стібки й переходимо до тієї частини малюнка, яка нам потрібна. Таким чином, довгий перехідний стібок ми сховали під вже виконаними.

 «Курячий брід». Цей шов також застосовують у поєднанні з «лічильною гладдю», «вирізуванням», «солов'їними вічками». Він являє собою зворотний бік «зернового виводу», але вертикальні й горизонтальні стібки двічі не повторюються.

Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворилися невеличкі дірочки. На рис. 38/1 цифрами показано послідовність виконання роботи.

Цей шов має красивий вигляд, якщо його вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто виконують у два, три й більше рядів. Для цього поруч з першим стібком виводять другий, третій і т. д., зміщуючи їх один відносно одного точно по вертикалі. На рис. 38/2 показано шов «курячий брід» у три ряди.

«Ретязь». Шов «ретязь» застосовують як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно, на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному — або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальні. На рис. 39 показано послідовність виконання шва.