Урок "Декоративно- ужиткове мистецтво"

 

 

Урок з  образотворчого мистецтва

у 7 класі :

«Декоративно-ужиткове мистецтво України»

 

 

 

Вчитель образотворчого мистецтва Іверського ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Лахай Світлана Вікторівна

 

2020 рік

 

 

 

 

 

 

Тема:  Декоративно-ужиткове мистецтво України

Мета: ознайомити учнів з видами художніх ремесел, їх зародженням і розвитком на території України та їх представниками; навчити цінувати красу, створену руками народних умільців; роз­вивати інтерес до народних промислів та ремесел, до культурної спадщини свого народу, вміння працювати з різними джерелами інформації; виховувати любов до прекрасного, повагу до культурної спадщини народу, традицій, праці людей, бережливе ставлення до творів народних майстрів.

Тип уроку: розширення та поглиблення звань, умінь і навичок (захист творчих проектів).

Обладнання: комп’ютер, мультимедійна дошка; виставка виробів художнього промис­лу;  роботи учнів.

ХІД УРОКУ

І. Організація класу до уроку

ІІ. Оголошення порядку та вимог для захисту творчого проекту

Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте з коріння родоводу.

 І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле

 І вміє шанувать сучасне,

 Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне!

Вступне слово учителя. У час відродження духов­ності, повернення до народних витоків ми поступово прямуємо до пізнання самих себе, історії свого народу, повертаємося обличчям до коріння нашої нації, тради­цій, бо знаємо, що «без коріння сохне все живе».

Ми щасливі, що народилися в Україні. Тут живуть наші батьки, діди, прадіди, тут коріння українського народу.

Знати свій народ — це знати мамину пісню, яка посіяла в душу дитини зернята добра, це знати і не забувати батьківську хату, стежину до школи, від якої діти йдуть

широким шляхом Батьківщини, це знати ба­бусину вишиванку.

Український народ зберіг майже до наших днів дав­ні форми життя, способи виробництва та оздоблення предметів що­денного вжитку. Люди обробляли дерево, льон, вовну, глину, перетворюючи їх ва ужиткові речі. Таке відтво­рення домашнім способом й засобами предметів для щоденних потреб або оздоблення називаємо народним ремеслом.

Всі ці майже три роки нашої спільної роботи ви вчилися висловлюватися засобами образотворчого мистецтва, ознайомились із представниками мистецтва України, світу, набули певних навичок роботи в різноманітних техніках, матеріалах. Які види народних ремесел розвивалися і розвиваються на те­риторії України ми  дізнаємося сьогодні на уроці, тема якого «Декоративно-ужиткове мистецтво України». Наш урок пройде у формі усного захисту творчих проектів.

         Сьогодні кожен із вас продемонструє свої здібності, захищаючи власну творчу роботу. Оцінювати ваші надбання буде група експер­тів, створена з учнів школи, класу.

Учитель утворює групу експертів.  

Кожна група учнів представить свою  творчу роботу у вигляді зв'язної роз­повіді за планом, який написаний на дошці. Представляє роботу керівник групи, доповнюють інші члени групи.

Творчий захист потрібно побудувати у вигляді зв'язної розповіді за таким     планом:

1. Представити звіт.

2.Історичні відомості, теоретичні відомості отримані в результаті дослідження..

2. Аргументувати доцільність обрання теми, техніки та мате­ріалів.

3.  Розповісти, про що нове ви дізнались, виконуючи звіт.

4.  Розповісти про послідовність виконання творчого звіту.

5. Дати власну оцінку звітові (що вам вдалося, а що ні).

6. Як коментар ви можете використати декламацію віршів, прозових творів письменників, проспівати пісні та проде­монструвати додатковий ілюстративний матеріал у вигляді світлин, плакатів, ілюстрацій, рефератів, презентацій.

Оцінюватимуть ваші творчі надбання в таких розділах:

1. Оформлення  творчої роботи.

2. Усний захист роботи.

3. Використання наочного матеріалу

4. Використання додаткового матеріалу.

5.  Майстерність втілення творчого задуму в матеріалі.

За результатами виставлених групою експертів оцінок ви от­римаєте середній бал за творчу роботу, яка стане одною із сторінок великого творчого проекту.

III.   Захист творчого проекту

Група експертів оцінює творчі звіти учнів і виставляє оцінки.

4. Завершення уроку

 

 

 

 

СТОРІНКА 1.

«ГЛИНА ДЛЯ ГОНЧАРА, ЩО ПІСНЯ ДЛЯ СОЛОВ'Я»

 

Ми – українці, і це – Україна.

Гордість для нас всі її надбання:

Шлях і традиція, звичаї і віра,

Свята, історія, спосіб буття…

 

 

 

 

 

 

 

Ой вийду я на долину,

 Чи знайду червону глину?

 Глино моя, глино,

Стану в тебе по коліно,

Буду тебе набирати —

Горшки-миски виробляти...

Цей круг гончарний, наче сонця круг,

Бо вже навіки обпікає душу,

І скільки б не зазнав ти, Майстре, мук

Вже цей зв'язок із кругом не порушиш.

Ви наче злиті воєдино з ним,

Ви з ним одну плекаєте надію.

Може, то від найпершої блискавки, що вдарила в землю з небес, закарбувався загадковий слід творчості керамічного зліпка. Відтоді людина збагнула, що во­гонь — рятівник її життя: він і зігріє, і нагодує, і увіч­нить предметний світ.

Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів. І ми розуміємо, що епоха неоліту зали­шила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним та розписним орнаментом. А французький учений Анрі де Моран ще й доводить: такі чудові гармонійні малюнки нам зберегла щедра культура Трипілля III тис. до н. є.

Здавна багата наша українська земля на глину. Глинищами в Україні називали місця по балочках, бе­регах річок, де добували глину. Людей, що займали­ся видобуванням глини, називали глинокопами. А як виник на землі цей непростий і нелегкий гончарний промисел? Послухайте, що розповідає легенда:

Впали із скіфського неба на молоду землю Плуг, Ярмо, Сокира і Глек. Засліпили своєю красою Літочина, Орачина, Доброчина — Зевсових онуків. Метнувся до небесного дару, аби ним заволодіти, старший з братів Літочин. Та золото враз спалахнуло вогнем, засліпивши людину. Спробував взяти коштовність середній брат Орачин, але й він змушений був відступити. Та тільки Доброчин зміг взяти небесні дарунки: вогонь погас, і юнак відніс його додому. Вражені баченим, що Доброчин вогонь вчарував (гончар), старші брати поступилися брату першістю. А він, Доброчин, поділився тим, що мав: Орачину дав Плуг і Ярмо, Літочину — Сокиру, собі лишив Глек — символ пе­ремоги, краси й мистецтва. Так стали на скіфській землі хто ким: одні — хліборобами та скотарями, інші — об­робляли дерево та були воїнами, а треті, кому дістав­ся Глек, — до гончарства вдалися, щоб жило красиве мистецтво на дніпровій землі.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці на­віть не такої й далекої доби Середньовіччя, але уціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці.

Язичницьке сві­тобачення відбилося на горщиках, мис­ках, келихах, вазах, а особливо у кахлях, прикрасах і ста­туетках. Із винай­денням гончарного круга — глиноліпа ніби виросли кри­ла, якась незрима сила піднесла його фантазію, і здавало­ся, що годі одного дотику — і загово­рить сіра, біла, зеле­на, руда або черво­на глина образною мовою природи. До початкового геомет­ричного декору долучилися рослинні мотиви. А вико­ристання свинцевих сполук для поливи надало теракоті незвичайного полиску.

Виготовлення глиняного посуду на сучасних ук­раїнських землях сягає глибокої давнини. Кераміка Київської Русі відома високими художніми якостями, різноманітністю форм та широким застосуванням у по­буті.

Українське гончарство, починаючи з XV ст., широко розвивається на всій етнографічній території як домаш­ній промисел, що обслуговував селянський побут. Хоч для керамічних виробів України характерні однакові форми, вони мають територіальні особливості щодо орнаменту й колориту. На Київщині та Полтавщині переважає стилізований рослинний орнамент, на Чернігівщині та Львівщині поруч з геометричним рос­линним зустрічається тваринний, для Поділля й Волині типовим є геометричний, для Івано-Франківщини — всі форми, для Закарпаття характерними є геометрич­ний і квітковий орнаменти.

В нашому селі, на жаль, не було гончарів. І лише тому, що не було тієї самої глини, яка потрібна для роботи гончара.

Щодо колориту, то чорний посуд переважає на Київщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі та у півден­них районах Івано-Франківщини. Полив'яний посуд із білявим колоритом характерний для Полтавщини, Вінниччини, Івано-Франківщини. Зелений колорит властивий посуду з Київщини, Львівщини.

З давніх-давен і донині народ зберігає прислів'я та приказки про гончарство та гончарів:

Більше ремесла — менше злиднів.

Не святі горшки ліплять, а прості люди.

Хоч умирай, а в свій горнець заглядай.

 Хоч мати горщик, а м'ясо варить.

 

І не тільки примовляли, а й приспівували:

Іди, іди дощику,

Зварю тобі борщику

В полив 'янім горщику.

Тобі горщик, а нам борщик —

Щоб густіше падав дощик.

Іди, іди дощику, дзбанком, макітрицею

Вад нашою пашницею.

Вари, мати, вечеряти галушки гречані

Та й насипай вивершені мисочки квітчані.

Як ви собі уявляєте послідовність роботи гончара? Починали з того, що вибирали якісну глину. Вона по­винна бути дуже пластичною, піддатливою для форму­вання. Для цього придатна масна глина. А якщо такої глини поблизу немає, то майстер сам видаляє з глини пісок, який робить глину пісною. Робиться це так: у великому кориті розчиняється глина водою до густини рідкої сметани і довго розмішується. Потім кілька днів відстоюється. Пісок осідає на дно корита, а легша глина залишається зверху. Майстер збирає цю глину, дає їй підсохнути до потрібного стану і з нею працює. Якщо в глинищі була вже природна масна глина, то майстри привозили її додому і скидали в спеціальний глинник. Тут вона пріла: її постійно поливали водою, перемі­шували, потім ще били дерев'яним товкачем, стругали стругом, щоб позбутися природних домішок. А перед тим, як щось з неї робити, місили глину, як тісто. Потім формували необхідні предмети, сушили. На просохлих виробах замазували тріщини і тільки після цього випа­лювали. І це ще не все. Перший раз вироби випалюва­ли цілу добу. Потім покривали вироби поливою (пере­мелений пісок, фарба, свинець) і знову на добу в піч. Нарешті наставала вирішальна й відповідальна мить: чи буде виріб майстра унікальним, чи залишиться лише шматком обпаленої глини. На цьому етапі роботи май­стер дійсно показує свою майстерність, вкладає свою душу й творіння рук своїх — він оздоблює свій виріб візерунками. Способів розпису є багато, та один з них найдревніший і найуживаніший — це розпис ангобами, тобто в рідку глину вводять потрібний барвник, напов­нюють спеціальну посудину цим розчином і через ву­зеньку соломинку наносять фарбу на виріб. Розписаний різними барвниками виріб знову випаюється в печі, і от тепер робота гончара завершена.

Попри всі економічні негаразди в Україні сьогодні гончарне мистецтво не припиняє свого розвитку завдя­ки зусиллям окремих творців. Серед них відомі гончарі Іван Білик, Михайло Вітриш, Василь Омельяненко. їхні монументальні баранці, леви, коники є шедевра­ми керамічної скульптури XX ст. У 1999 р. вони стали лауреатами найвищої нагороди — Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Продовжує працювати в Косові Оксана Бейсюк — творець плексанців, дзбанків, декоративних тарелей, прикрашених традиційним гу­цульським орнаментом. Митцями нового покоління є подружжя — Михайло і Галина Трушики. їхні вироби — тарелі, вази, свічники — позначені новим ставленням до традицій, сміливим оперуванням орнаментальними мотивами, кольоровою гамою.

Останнє десятиліття XX ст. ознаменувалося відрод­женням димленої кераміки, яка є однією з найдавні­ших технологій. Вона розвивається лише в двох цен­трах: у с. Кобальчин на Буковині й Гавареччина на Львівщині. Особливо плідно працюють у димленій ке­раміці Ярослав Словінський, Іван Бібік із с. Підлісного, шо на Буковині.

Національна Спілка майстрів народного мистецтва всіляко підтримує й заохочує керамістів. Систематично організовуються симпозіуми керамічного мистецтва, художні виставки.

                                              

 

СТОРІНКА 2.

«ГАРНА ПИСАНКА У МЕНЕ,

МАЙБУТЬ КРАЩОЇ НЕМА…»

До всього треба дотику душі –

Корінням в землю, крилами – у небо,

Де вічний пошук, там нема межі,

Там вічний рух – життя потреба.

 

 

 

 

Великодній сувенір

Історія української писанки

 

Яйце — символ життя.

У міфології багатьох світових культур яйце було найстарішим символом життя. Невипадково на території Європи, Азії, Африки у могилах, курганах, стародавніх по­хованнях дохристиянської епохи знаходять яйця як натуральні, так і зроблені з різних матеріалів. Це були страусові, курячі та гусячі яйця. Яйця голубів не розписували, бо вважалося гріхом розоряти пта­шині гнізда

На території України писанкарство набуло найбільшого поширен­ня в часи Київської Русі в X—ХП ст. Християнства церква запозичила цей народний звичай.

Звичайне яйце недовговічне, тому майстри кераміки виготовляли багато керамічних яєць, які теж роз­писували. Крім справжніх та кера­мічних, розписували дерев'яні яйця. Так, у 1667 році живописець Троїце-Сергієва монастиря Прокопій Іванов привіз до двору 170 дерев'яних яєць, писаних по золоту. Розписом вели­кодніх яєць займалися майже всі майстри Оружейної палати. З 1748 року з винаходом порцеляни, скла, пап'є-маше почали робити писанки і з цих нових матеріалів. З 1885 року ювелірна майстерня Фаберже ви­готовляє яйця-сюрпризи. За період з 1885 до 1917 року було створено кілька десятків таких яєць дня царів Олександра Ш та Миколи П.

У 20—30-ті роки XX ст. під час атеїстичної пропаганди писанку вважали шкідливим атрибутом, тому їх виготовлення поступово припинилося. У 60-ті роки XX ст. через посилення інтересу до на­родного мистецтва писанкарство було відновлено. У 70-ті роки такі витвори декоративно прикладного мистецтва експонувалися на ви­ставках, а з 80-х років XX ст. писанкарством займаються і профе­сійні художники.

Існує музей писанки (місто Ко­ломия), є пам'ятник писанці (місто Едмонт у Канаді). В музеях багатьох міст України, Росії, Білорусі зберіга­ються експозиції писанок. Є вони і в музеях Америки, Англії, Австралії, Болгарії, Польщі.

Різновиди писанок

 За технікою виконання сучасні писанки поділяються на:

1. Крашанки — це яйця, по­фарбовані в один колір рослинними фарбами. Частіше для цього ви­користовують лушпиння з цибулі Залежно від її кількості колір яйця може бути від жовто-коричневого до бордово-коричневого. Щоб мати жовтий колір, роблять відвар із кори дикої яблуні, коріння кропиви. Блакитний та бузковий колір — від ягід та бузини. Для чорного ко­льору використовується кора вільхи та чорнильні горішки дуба.

2. Дряпанки — це крашанки, на яких орнамент видряпано голкою або гострим ножем. Дряпанка з'явилася наприкінці ХІХ ст. Зараз майстри використовують сучасну техніку (бор-машини), щоб викона­ти малюнок на дряпанці. В Чехії та Німеччині дряпанками називають яйця, у яких малюнок витравлюєть­ся кислотою. Яйце вкривається тон­ким шаром воску, потім учнівським пером роблять малюнок і яйце опус­кають у кислоту на кілька хвилин.

3. Крапанки —- для їх виготов­лення на яйця наносять крапельки воску, потім опускають у фарбу. Виймають, сушать, наносять ще раз крапельки воску і знову опускають, але в іншу фарбу. Так роблять кілька разів. Готове яйце має краплі різного кольору:

4. Мальованки — це яйця, які розмальовують акварельними чи гуашевими темперними фарбами. Масляні фарби здебільшого вико­ристовують на яйцях із пап'є-маше.

5.  Любительські — їх вико­нують  з   використанням   різного матеріалу (дерева, порцеляни, скла, тканини, металу тощо), оздоблюють насінням рослин, мушлями.

6.  Бісерки — це яйця, вкриті візерунком із бісеру. Спочатку їх робили в монастирях. Яйце вкри­вали воском і на нього кріпили бісер. У сучасних бісерках віск замінили клеєм або ж яйце обплі­тають бісером.

7.  Власне писанки — ці яйця розписуються спеціальним інстру­ментом (писачком), у якому є роз­топлений віск. Воском робиться ма­люнок, і яйце опускається у фарбу. Потім його виймають, висушують, наносять інший малюнок і знову опускають, але в іншу фарбу.

Символіка писанок

Оздоблення писанок орнамента­ми, які мають певне значення, стало традицією нашого народу. Воно пе­редавалося з покоління в покоління. У наш час мистецтво писанкарства відроджується, тому ми повинні зберігати ці традиції, відроджувати та передавати їх наступному поко­лінню.

Усі орнаменти писанок можна поділити на геометричні, зооморф­ні, символічні, християнські.

Найголовнішим у наших предків був культ сонця, тому його найчасті­ше малювали на писанках у вигляді солярних знаків. Найпопулярнішим зображенням сонця був ХРЕСТ. Хрестом позначали і птаха, що літає по небу, і чотири стихії. Найстарі­шою формою зображення сонця є триніг, або ламаний хрест, або свар-га. Сонце зображали також у вигляді інших елементів, наприклад, кола, зірки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З культом сонця тісно пов'язані культи КОНЯ й ОЛЕНЯ. За леген­дою, у сонця був син у вигляді коня, який возив свого батька по небу. А під землею сонце носив на своїх рогах олень. Оленя також вважали провідником душ померлих.

 

 

РИБА на писанці була символом здоров'я, води, згодом, як і хрест, вона стала символом Христа.

Ще один поширений елемент на писанках — ХВИЛЯСТА ЛІНІЯ — меандр, або безконечник. Вважало­ся, що темні сили, потрапивши до безконечника, навіки стають його полонени­ми і не можуть нікому зашкоди­ти. А ще хвиляс­та лінія означала нитку життя.

Зображення ТРИКУТНИ­КІВ, РОМБІВ та КВАДРАТІВ пов'язане з куль­том землі, багат­ством, щедрим урожаєм.

З культом землі також пов'язане зображення СОСОНОК або ГІЛОЧОК.

Особливе місце займає образ БОГИНІ-БЕРЕГИНІ — це символ життя, матері всього живого на зем­лі, це джерело життя та смерті. Наші пращури зображали Берегиню з під­нятими угору руками:

 

 

 

 

Ще одним із символів є ДЕРЕВО РОДУ, або дерево життя. Зараз такі зображення називають вазонами, а символічним зображенням цього символу є тризуб, який згодом став гербом України:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Серед різних геометричних орнаментів трапляється зображення ЧИСЕЛ. Щоб ритмічно використо­вувати числову символіку, яйце по­діляють широтами на кілька частин, у яких розміщують символи. Числа наносять згори донизу.

На писанках зображують також комах. ПАВУЧОК і БДЖІЛКА — символи працелюбства, терпіння, МЕТЕЛИК — радісного безтурбот­ного дитинства.

Кожен з регіонів України мав свій набір орнаментів з характерни­ми особливостями. Деякі з цих сим­волів, на жаль, забуто, їх значення ще доведеться відновити.

Крім візерунків, магічне значен­ня має колір писанки.

 ЧЕРВОНА барва означала ра­дість життя, надію на одруження.

Червона з чорним — це земні божества

Чорна з білою — пошана духів, душ померлих, подяка за охорону від злих сил.

ЖОВТА — місяць, зорі, а в гос­подарстві — врожай.

БЛАКИТНА — небо, повітря, здоров'я, сила.

ЗЕЛЕНА — весна, відродження природи, багатство рослинного та тваринного світу, видужання після хвороби.

КОРИЧНЕВА — плодюча земля.                       '

БАГАТОКОЛЬОРОВА писан­ка — побажання родинного щастя, миру, любові, здоров'я, успіху.

Ділення поверхні яйця

Мотиви та елементи розпису писанки тісно пов'язані з життям, побутом, звичаями та фольклором народу. Цим видом мистецтва за­ймалися переважно жінки. Кожна майстриня мала в своїй уяві певний план, схему розташування елемен­тів на поверхні писанки. На малюн­ку представлені основні схеми роз­поділу яйця, які використовували майстрині.

 

 

Як розписати писанку

 Писанок — інструмент, за до­помогою якого наносять воскові або парафінові лінії на поверхню шкаралупи чи покривають воском окремі фрагменти орнаменту. Писачки бувають різні за конструкцією, в залежності від місцевих традицій, але принцип один — це трубочка переважно з металу, що добре втри­мує тепло (мідь, бронза, латунь), прикріплена до палички-ручки, з маленьким отвором в 1 мм.

Яйце. Для роботи підходить біле гусяче або куряче яйце. Яйце треба вимити. Традиційно писали писанки на сирих яйцях, зараз їх видувають. Для цього роблять маленький отвір і виймають білок та жовток шприцом. Раніше яйце держали добу в розчині солі, потім у розчині оцту. Але гарно й швидко знімає жир миючий засіб.

На чисте, сухе яйце можна наносити малюнок простим олівцем.

Як писати писанкам. У писачок треба покласти маленький шмато­чок воску, потримати кілька хвилин над свічкою, щоб розтопився віск.

Яйце тримаємо в трьох пальцях лівої руки, а малий палець підтри­мує рівновагу яйця. Дуже обережно ставимо писачок на лінію, проведе­ну олівцем, і повертаємо писанку від себе. На яйці залишається тоненька лінія воску. Щоб лінія була рівна, треба обертати яйце, а не писачок. Спочатку зробіть кілька рівних лі­ній, щоб потренувати руку.

В давнину перед Великоднем вправлялися на 40 писанках, робля­чи 40 клинців, і лише потім перехо­дили до складніших візерунків.

Спочатку покриваємо воском ті частини писанки, які мають бути білими, і закриваємо отвір. Яйце опускаємо в світлий, наприклад, жовтий, колір на кілька хвилин. Дістаємо яйце й висушуємо. Тепер можна наносити інший малюнок. Треба слідкувати, щоб віск у писачку завжди був гарячим. Знову опускаємо писанку, але в іншу фарбу. Щоб фарби не зіпсувалися, бажано перед другим опусканням

покласти писанку в розчин оцту на хвилину.

Процес створення писанки дуже тривалий, тому бажано робити кіль­ка писанок відразу. Кількість фарб на писанці може бути від 2 до 10.

Закріплення фарби. Розписану писанку очищують від воску. Для цього її можна покласти у гарячу духовку або потримати біля вогню. Та спочатку треба відкрити отвір, інакше писанка лопне.

Не можна тримати писанку над свічкою, бо стане чорною від сажі.

Розігріту писанку протирають чистою тканиною. Чисту писанку можна покрити лаком. Раніше її на­тирали олією або шкуринкою від сала.

 

 

СТОРІНКА 3.

«ЧАРІВНИЙ СВІТ ВИТИНАНКИ»

 

 

Кожний з нас сприймає світ по-своєму,

Хто в кольорових, хто в чорно-білих снах,

Хто на землі калину п'є настояну,

А хто літає в небі, наче птах…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МИСТЕЦТВО ВИТИНАНКИ

Витинанки - один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні й орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножем з білого й кольорового паперу. їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, коминів, печей.

Слово "витинати" означає вирізати. Витинанки набули розповсюд­ження тоді, коли папір став поширеним і доступним матеріалом.

Взагалі витинанки із шкіри, що прикрашали одяг, взуття та інші побу­тові й культові речі, зустрічалися ще задовго до того, як люди винайшли папір. Археологічні дослідження засвідчують появу ажурних візерунків із шкіри ще в V ст. до н. є.

Давні у своїх витоках, витинанки тісно пов'язані зі святковими обря­дами, побутом і звичаями народу. Доступність матеріалів та інструментів сприяла розвиткові цього виду народної творчості. Витинанки приурочу­вались до основних подій у житті селянина, і кожній відповідала певна традиційна композиція. До жнив вирізали й клеїли "урожайну", на зару­чини - "заквітчану", яку потім змінювали на "весільну". З'явились вони в середині XIX ст.

Найбільш поширені витинанки на Поділлі, Придністров'ї та Прикар­патті. У кожному регіоні вони мали характерні особливості. Наприклад, у витинанках Придністров'я переважають багатоколірні квіткові компо­зиції: галузки, букети, вазони, що нагадують народні настінні розписи. Подільські витинанки здебільшого одно-двоколірні, зате вирізняються багатством орнаментальних мотивів. Тут і маленькі зірочки, і кружальця, і похилені віти дерев із птахами, і силуети людей. Народні витинанки Прикарпаття здебільшого ажурні, на них переважають геометричні візе­рунки в поєднанні з рослинними. Інколи трапляються зображення тва­рин і птахів.

На Поділлі та Дніпропетровщині паперові прикраси співіснували з мальованими, інколи доповнювали їх.

Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рос­линний, зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо (с. Сашки на Вінничині). Властиві два типи розташування витина­нок на стінах - шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали повздовжніми стрічками попід стелею, на сволоку, навколо вікон. Вити­нанки побутували в поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишиванками, килимами, збагачуючи свої форми й орна­ментальні мотиви.

ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ ВИТИНАННЯ

Інструмент для витинання дуже простий: великі ножиці, ножі та пробійнички - своєрідні штампики, які в перерізі мають геометричні фігурки у вигляді ромбиків, трикутників, кружечків. Від того, як складе­но аркуш паперу, залежить і майбутній малюнок витинанки. Якщо він складений лише вдвоє, то утворюється стрічковий малюнок з однією віссю симетрії, а якщо складений у чотири, вісім, шістнадцять складок, то вирізані фігурки малюнка розмішуються колом. По променевих осях складеного паперу є чимало різних способів утворення витинанок. Одні виготовляються із цілого аркуша паперу і мають ажурний малюнок чоти­рикутника або кола. Аплікаційні витинанки складніші за композицією й утворюються з окремих вирізаних елементів залежно від малюнка, нак­леєного на папір. Здебільшого вони багатобарвні, складної композиції, часто схожі на розписи або невеликі ткані килими.

ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ВИТИНАНКИ

Витинанка квадратної форми. Аркуш складають учетверо так, щоб вийшов квадрат. Щоб з прямокутного аркуша паперу дістати квадрат, нижній кут загинають до верхньої сторони. При цьому слідкують, щоб співпали краї аркуша. Далі згинають одержаний трикутник ще раз і відрізають зайвий прямокутник. Це буде 1/4 квадрата. Якщо трикутник зігнути ще раз, рівняючи гострі кути і край, дістанемо 1/8 квадрата. На цій частині й виконують олівцем орнаментальний мотив.

Виконуючи малюнок, враховують, яка частина буде зображенням, а яка фоном чи простором. Вирізувати слід спочатку маленькі деталі, а потім більші.

Найпростіші декоративні композиції в квадраті народні майстри ви­конують здебільшого без попереднього малюнка. Вирізають ножицями зубчики, кружечки, дугоподібні та вільні лінії, листочки і одержують певні, часом не передбачені декоративні композиції.

Коли ж у декор витинанки вводяться якісь стилізовані елементи (тва­ринні чи рослинні), необхідно уявити собі їх образ, виконати на заготовці олівцем.

Витинанки прямокутної форми. Беруть аркуш тонкого білого паперу завдовжки 20 і 30см, згинають його навпіл так, щоб вийшло три або чо­тири смужки, і розрізають. Далі смужку згинають навпіл, вирівнявши краї. Потім знову згинають два рази так само, як і попередню. Таким чи­ном смужки ділять на вісім частин. На 1/8 частини наносять простий ма­люнок і вирізають ножицями по контуру.

Витинанки круглої форми. Аркуш для композиції в колі згинають так само, як і в квадраті. Здебільшого малюнок витинанки виконують на 1/8 або 1/16 частині кола. Щоб дістати коло радіусом коротшої сторони заго­товки, з вершини кута проводять дугу. Це і буде коло. Як правило, це роб­лять на око. Заготовку, де багато згинів, важко розрізати ножицями чи ножиком. Краще повторити дзеркальний малюнок на іншій половині і прорізати менше згинів паперу. Вибираючи папір для композиції в колі, слідкують, щоб він був тонким, але не дуже просвічувався.

Малюнок для композиції в колі спочатку виконують із простих пря­мих, дугоподібних ліній та трикутників, далі зображення ускладнюють, вводять рослинні елементи, розміщують декор на осях симетрії або по колу.

Сюжетно-декоративні композиції будують переважно відносно вер­тикальної осі симетрії.

Прямокутник паперу згинають навпіл по довжині чи ширині. Сю­жет малюнка виконують на одній з половинок паперу. Легенько намічають лінії листочків, квітів, птахів чи тварин. Це можуть бути ок­ремі декоративні композиції з тваринними та рослинними мотивами, сюжети казок, байок та оповідань чи просто стилізована рослина, яка символізує життя на землі.

Кольорова витинанка досить складна у виготовленні. Цей вид вити­нанок принципово відрізняється від попередніх. Вони мають кілька варіантів виготовлення.

Перший - це витинання основного малюнка із чорного паперу і підклеєння в залишені прорізи кольорових елементів. Другий спосіб, коли отвори не прорізують, а зверху на основний колір витинанки наклеюють елементи узору іншого кольору. Третій спосіб — виготовлення кольоро­вих витинанок - аплікацій. Усі крупні елементи узору вирізають окремо і об'єднують у загальну композицію. Завдяки цьому способу можна ство­рити дивовижні витвори мистецтва.

Щоб наклеїти виготовлену композицію, користуються клеєм ГІВА, желатином, казеїном, крохмалем, клеючими олівцями. Наклеювання витинанки — досить відповідальна робота. Спочатку виріб прасують прас­кою через газету чи якийсь папір. Далі добирають кольоровий папір, який слугуватиме фоном. Колір фону має доповнювати й підкреслювати красу виробу.

Якщо фоном буде цупкий папір, а витинанка однотонна, без аплікації, її найкраще клеїти крохмалем густоти сметани. Аркуш паперу — фону рівномірно покривають клеєм. Витинанку кладуть на інший аркуш цуп­кого паперу, при цьому її краї мають трохи виступати за аркуш. Далі один із країв витинанки притискують до змащеного клеєм фону, а папір, на якому лежала витинанка, обережно витягують. Краще це робити вдвох. Тепер швидко пригладжують витинанку заздалегідь заготовленою газе­тою рухами руки від середини до боків. Мокру газету знімають і кладуть іншу, суху. І знову пригладжують витинанку.

Якщо витинанка складається з кількох вирізаних елементів, прикле­юють її по-іншому. Витинанку кладуть на фон, притискують посередині якимось важким предметом, щоб вона не зсунулася з місця під час прик­леювання. Беруть смужку цупкого паперу чи плівки, трохи змащують кінці її клеєм і підсовують під крайні деталі витинанки. Змастивши краї витинанки, смужку витягують. Змащене місце притискують до фону. Зайвий клей знімають вологим фланелевим клаптиком. Так приклеюють одну деталь за другою. Коли приклеєно кілька основних місць, тягар можна зняти. Закінчивши приклеювання, витинанку акуратно розглад­жують вологою фланелькою і кладуть між газетами під прес.

Склавши аркуш паперу навпіл, і помітивши олівцем силует, почина­ють витинати ножицями. Так з'являться зайчик, жабка, метелик, пташ­ка... а пташку та жабку можна поставити до стелі, приколоти до стіни або наклеїти на папір.

                             

СТОРІНКА 4.

«ВИШИВКА - ДУХОВНИЙ СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

 

А вічності дзвін знов лунав на світанку,

Крізь тумани століть у квітучім серпанку,

Що є на Вкраїні незмінне багатство –

Це наше барвисте народне мистецтво.

 

 

 

І казковим орнаментом квітне хрестик, низинка,

Білосніжним мереживом, мов паутинка.

І барвінкове суцвіття пророста в тім серпанку,

В молодій чудовій святій вишиванці.

 

          У невичерпній скарбниці духовної культури ук­раїнського народу є особлива, винятково важлива час­тина — вишивка. З нею пов'язана вся багатовікова іс­торія нашого народу, його творчі пошуки, радість та горе, його перемоги та поразки, надії на майбутнє.

Вишивка — це духовний символ нашого народу, рідного краю, батьківського будинку, тепла материнсь­ких рук.

Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовня­ного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.

З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво ви­шиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монас­тирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гапту­вати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було по­ширене переважно в середовищі заможних міщанок, жінок княжого роду.

Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI—XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та ін. містах. Вишивальний цех було створено у 1658 р. в Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання май­стра учень після п'ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу. У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві та інших великих містах. Крім найрізноманіт­ніших виробів побутового призначення, тут вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєдну­вався із сюжетним зображенням. Зображені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень ком­позицій цих творів з давніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварин) та геометризовано-рослинними мотивами-символами.

На зламі XVII—XIX ст. вишиванням, у тому числі гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та мо­настирських майстернях. Серед значної кількості виши­ваних виробів виділяються скатертини, рушники, про­стирадла з вишуканими орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина). У XIX ст. ви­шивка перетворюється на ремесло. Це стосується й роз­повсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок. Із середини XIX — початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які значною мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок зародження капіталістичних відно­син на місцевих ринках з'являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби руч­ної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, зокрема й ви­шивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — Стала комісія для промислових справ. Однак і вони не змогли вберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів. На початку XX ст. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінниччини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працю­вати художньо-промислові артілі. У повоєнні роки вони об'єдналися в кооперативи, а з 1960 р. були реорганізо­вані у фабрики художніх виробів та виробничо-художні об'єднання.

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва по­ширений і на підприємствах художніх промислів.

Вишивкою оздоблюють одяг і тканини для об­ладнання житла. Вишивання вбрання — давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали ним жіночі головні убори — намітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, спідниці тощо.

Цілу низку обрядових призна­чень у багатьох моментах життя людини мали народні рушники: у проводах у далеку путь, при закладанні но­вого будинку, під час зустрічі почесних гостей, на но­восіллі. Від сивої давнини й до наших днів, у радості й горі вони були і є невід'ємною частиною нашого життя та побуту. Рушники вишивали «хрестиком», «гладдю», «низзю», «настилом», «вузликом», «бісером». Вони відрізняються своїми традиційними особливостями, малюнком, технікою виконання, характерним поєд­нанням кольорів.

Для вишитих рушників Київщини є типовою ком­позиція у вигляді гілки чи квітки, що «росте» з вазона. У них також часто переважають рослинно-геометричні орнаменти зі стилізованими гронами винограду. Колір — червоний з доповненням чорного або синього. За ком­позиційним рішенням на київські рушники схожі пол­тавські, що характеризуються легкістю, витонченістю малюнка. Як доповнення до рослинної тематики час­то вводиться одна-дві пари стилізованих пташок. На рушниках Чернігівщини вже зустрічаються геомет­ричні мотиви, кольори — червоний з чорним, синім. Для Чернігівщини характерні також білі вишивки. На менших за розміром двоколірних або багатобарвних рушниках Поділля композиції укладаються горизон­тальними, вертикальними або скісними паралельними смугами, за компонованими з фігурок стилізованого зображення пташок, тварин або жіночих постатей. У львівських рушниках поряд з традиційними поєднан­нями чорного з червоним, жовтогарячим зустрічаєть­ся поєднання чорної та білої гладі з сірою мережкою. Яскраві багатобарвні композиції вишиваних рушників Тернопільщини, Прикарпаття переважно укладали­ся широкими горизонтальними смугами. У минулому в Карпатах та Прикарпатті майже кожне село відріз­нялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством композиції та неповторністю кольорів. Ця традиція збереглася й дотепер.

Весільні рушники мають різні назви «червоні», «орласті», «роменські», «кролевецькі», «богуславські», «підперезники». їх здебільшого зберігали як сімейну реліквію,

вони переходили від баби до онуки. Весільні рушники дівчина готувала собі сама. Вишивати рушники, сороч­ки мати навчала дочок ще змалку. Зокрема, вишивали дівчата на вечорницях, довгими осінніми та зимовими вечорами, вкладаючи у своє шитво заповітні мрії про ко­ханого, про одруження й щасливе подружнє життя.

Легенда про рушник

Давно це було. Жила собі в одному селі мати з трьома синами-красенями. До всього здібні були хлопці, лише од­ного не вміли робити — вишивати, як їхня мати. Сядуть було біля неї та й кажуть: «Ви, матусю, шийте-вишивайте та пісню співайте, а ми подивимось, як народжу­ються у ваших руках квіти та птахи». Горнулася мати до синів і такі мудрі слова їм говорила: «Сини мої, долю я вам вигаптую, а нам'ять про себе в рушниках залишу, тож бережіть їх». Багато рушників мати вишила і всі між ними розділила. А даруючи промовляла: «Голуби мої! Пам'ятайте навік прохання своєї неньки: куди б не їхали ви — рушник в дорогу беріть. Хлібу нього завертайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоров'я береже». Померла мати, а її слова й пам'ять про нею у рушниках збереглися й передаються з покоління в покоління.

Зараз в Україні працює багато художньо-промисло­вих майстерень. Найвідомішими є майстерні в Києві, Львові, Вінниці, Чернігові, Полтаві, Черкасах та інших містах.                                                   

 

                                                 

СТОРІНКА 5.

«ЧАРІВНІ РОЗПИСИ»

 

 

 

У прикрасах тонких відчувається дзвін,

У прозорих струмках відбивається він.

І нема цій красі ні межі, ані краю.

В ній священна любов в низпосланні із раю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАРОДНИЙ РОЗПИС

Розписи - це не тільки звичайна прикраса, а своєрідна символічна мова народного мистецтва, що розкриває світосприймання селянина, його ставлення до природи, життя. Колір, мотиви орнаменту, сполучен­ня їх, розміщення - усе це в давнину мало певне символічне значення, було наповнене своїм досить виразним змістом.

З давніх-давен в Україні розмальовували хати. Жіночі руки розцвічу­вали їх різноманітними візерунками, у щедрості барв і малюнків утілюва­ли свої заповітні мрії і сподівання.

Справді святковий настрій надовго залишається в душі після того, як побудеш у звичайній чисто вибіленій хаті, де стіни і комин печі наче співають — так гарно, з такою любов'ю, з таким натхненням виписані на них квіти, хмелики та жар-птиці!

Яскравою сторінкою ввійшов декоративний розпис в історію культу­ри українського народу. Початок свого розвитку цей вид народного мис­тецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України, особливо на Дніпропетровщині, Поділлі, Буковині.

Протягом тривалого часу в кожній місцевості вироблялися свої прийоми і технічні засоби зовнішнього оздоблення сільських будівель, хатнього інтер'єру, речей побуту. Залежно від цього в кожній місцевості поступово створився свій усталений характер орнаментальних мотивів, образи яких навіяно щедрою українською природою і, мабуть, іще щедрішою фантазією народних майстрів.

У наш час із зміною побуту селян, зазнало змін і мистецтво розпису.

Про еволюцію народного розпису розповідають на численних вистав­ках твори майстрів Дніпропетровщини, Київщини, Черкащини, Чернігівщини, Хмельниччини, Херсонщини, які не тільки успадкували кращі мистецькі традиції, а й збагатили цей вид мистецтва новою тема­тикою, сучасними орнаментальними мотивами, яскравою поліхромною палітрою фарб.

Одним з найвідоміших центрів, що здавна уславився своєрідним мистецтвом розпису в Україні, є село Петриківка Дніпропетровської області. З XVIII ст., коли було засновано село, з покоління в покоління передавалися основи декоративного оздоблення сільського інтер'єру та екстер'єру, господарських і побутових речей, зберігалися місцеві особливості розпису. Для настінного малювання тут до кінця XIX ст. використовували крейду, сажу, кольорові глини, саморобні рослинні фарби, хоч уже з'явились у вжитку дешеві анілінові барвники. Фарби розводили яєчним жовтком, молоком, природним вишневим клеєм. Малюнки наносили за допомогою пензлика з болотного оситняга, а деякі деталі, дрібні елементи композиції вимальовували саморобними тоненькими пензликами з котячої шерсті, а грона калини — кінчиком пальця. Характерною рисою творчості петриківських народних митців було використання для декоративного оздоблення рослинно-квітково­го орнаменту, що відзначався легкістю та виразністю загального ком­позиційного вирішення. Різноманітні квіти, листя й кетяги хмелю, грона винограду, ягоди калини художники зображують не нату­ралістично (як вони виглядають), а узагальнено, декоративно.

З початку XX ст. Петриківка стає центром виготовлення "мальовок" — малюнків на тонкому папері, що виконувалися дешевими аніліновими фарбами - "манійками". "Мальовки" починають користуватися вели­ким попитом і досить швидко поширюються далеко за межі села. Ці па­перові прикраси — стрічки-фризи, вазони-букети, гілочки з квітами — наклеювали на грунт стіни, дотримуючись старої структури оздоблення селянської архітектури. Анілінові барвники, як і рослинні, розводили жовтком, а для малювання продовжували користуватися саморобними пензликами з котячого ворсу. Декоративний малюнок, виконаний на па­пері, мав своє практичне застосування - прикрашати помешкання, — цим і визначається його композиція та колірне вирішення. Наприклад, орнамент, призначений для обрамлення вікна чи портрета, компонував­ся у вигляді вінка або рушника. До ліжка виконувалося панно на зразок килима, а для сволоків — вузькі орнаментальні смужки.

Петриківський розпис зустрічається і в розписі кераміки та декору­ванні дерев'яних виробів.

Усе своє життя присвятили цьому виду народного мистецтва, зберіга­ючи і розвиваючи його традиційні риси, такі талановиті майстри, як: Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ярина Пилипенко, Надія Тимченко, Параска Павленко. Їхні твори характеризуються композиційною злагод­женістю рослинних мотивів, безпосередністю художньої мови, наполег­ливим збереженням типових елементів настінного малювання. В їхніх роботах насамперед привертає до себе увагу збереження природної чис­тоти, яскравості анілінових барвників. Біле тло паперу ніжно світиться крізь тонкий шар "манійок". Ця чистота, ясність кольору доповнюється легким малюнком, виконаним саморобними пензликами. Мазки такого пензля, нанесені ледь помітним рухом, дають можливість створювати своєрідні ажурні композиції. Щоб навчитися петриківського розпису, треба мати цупкий папір, акварельні фарби (краще пастоподібні в тубах), темперу або гуаш, кілька саморобних пензликів, плоску фаянсову тарілочку для палітри, м'який олівець та посудину для розчинника.

Пензлики можна навчитися робити самому. Вистругавши з твердих порід дерева (акація, шовковиця, бузина) кругленьку паличку, завтовшки від 1 до 2мм, беруть пучок котячого ворсу, вистригши його з котячої спинки (залежно від потрібної товщини пензлика пучок ворсу беруть від шийки до хвоста, де він значно довший, ніж біля голови). Тримаючи пу­чок ворсу в пальцях лівої руки, звичайною голкою відділяють коротень­кий підворсник. Для цього пучок кінчиком голки розчісують. Потім вставляють паличку всередину пучка і, кілька разів (3-5) обмотавши нит­кою, зав'язують. Далі занурюють пензлик у воду, виймають і продовжують формувати, витягуючи окремі ворсинки, які не лягли у форму пензлика. Слід пам'ятати, що не можна обрізати кінчики ворсинок, краще їх витяг­нути. Після того як пензлик сформовано, його старанно прикріплюють ниткою до палички. Спочатку злегка, щоб не розсувалися ворсинки, далі тісніше. Коли пензлик добре висохне, можна промастити нитки клеєм ПВА, тоді вони будуть обгорнуті плівкою. До повного висихання клею пензлик змочувати не можна.

Пензликів роблять кілька. Для товстіших беруть пучок ворсу з двох вистригів.

Розчинник для фарб готують так. На півсклянки (100 г) води додають один жовток. Суміш розбовтують. Другий варіант: 5—8 г вишневого клею розчиняють у 40 г води, витримують добу, потім старанно розмішують. Можна користуватися також звичайним молоком як розчинником. Про­мивають пензлики у склянці з водою. Щоб зберігати правильну форму пензлів, після роботи їх миють з милом, промивають чистою водою і за­гортають у м'який папір.

Вивчаючи основи петриківського розпису, необхідно ознайомити учнів з властивостями фарб, з основними кольорами спектру, ахроматич­ними і хроматичними кольорами, теплими та холодними тонами.

Акварель - це розтерта на природному прозорому клеї фарба, яка лег­ко розводиться водою. Легкість, прозорість, чистота — основні ознаки ак­варельних фарб, що зближають їх з петриківськими "манійками".

Слід пам'ятати, що для збереження основних властивостей акварельних барвників не треба змішувати більше двох-трьох фарб, не користуватися білилами, не захоплюватися чорною фарбою. Також треба знати деякі властивості акварелі. Так, кадмій червоний, темніє, руйнується в суміші з вохрою, жовтим марсом, сієною натуральною. Інтенсивні по кольору, про­зорі кармін та краплак у суміші з окисом хрому, смарагдовою зеленою роз­падаються або набувають брудного відтінку. Надзвичайно красива фарба кадмій жовтий легко вступає в хімічні взаємодії з вохрами, сієнами, марсами, кобальтом фіолетовим.

Ультрамарин не треба змішувати з кадмієм, бо ці суміші чорніють.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕТРІКІВСЬКОГО РОЗПИСУ

У роботах петриківських майстрів привертає увагу така особливість: тоненькі прожилки листочків проводяться загостреним кінчиком де­рев'яного держальця пензлика, а пелюстки деяких квіток, наприклад айстр, - трісочкою завширшки до 3 мм або рогозинкою. Це роблять тоді, коли нанесена фарба ще мокра і зображення має вигляд суцільної кольорової плями. Пензлик зразу ж повертають щіточкою догори і кінчи­ком держальця проводять по мокрій лінії прожилок, або промальовують трісочкою від центра квіткової плями кілька рівчачків - стрічок, що ут­ворюють малюнок пелюсток.

ОСНОВНІ ПРИЙОМИ ПЕТРІКІВСЬКОГО РОЗПИСУ

"Зернятко" - мазок, який накладається спочатку найлегшим дотиком пензля і доводиться до найбільшого натискування. Покладений по обидва боки стеблини вістрями назовні, він утворює колосок. Звідси й назва -"зер­нятко". Такі мазки, покладені довкола круглої плямочки вусиками до центру, утворюють розетку найпростішої квітки. Якщо такі мазки накла­даються парами, то виходить квітка, подібна до шипшини, а якщо трійцями - квітка, схожа на волошку.

Вигнуте по дузі "зернятко" називається "криве зернятко". Попарним розташуванням "кривих зерняток" утворюють пелюстки, пуп'янки, ча­шолистки.

Простір між двома "кривими зернятками" можна заповнити звичай­ними "зернятками".

Поздовжні мазки з різною силою натиску, називаються" вільними". Застосовуються для малювання квітів ("цибулька", "айстра" та ін.), лис­тя і трав.

Вінцем, без якого не можна уявити петриківський розпис, є "пе­рехідний мазок". Незвичайність його в тому, що накладають його двома фарбами одночасно. Для цього фарба має бути густини сметани, спочат­ку пензель умочується всім ворсом в одну фарбу (наприклад, зелену), а потім лише кінчиком - у другу (наприклад, у жовту).

Такий мазок утворює гарні й витончені переходи від одного кольору до іншого, чого неможливо досягти ніяким попереднім змішуванням фарб. Перед кожним наступним мазком фарбу слід набирати знову.

Перехідний мазок - це основна найбільш помітна відмінність від російських розписів: городецького, хохломського.

"Листочки". Починають їх малювати зі стебла, на якому двома корот­кими "вільними і перехідними" мазками розташовують у бажаному по­ложенні листок. Навколо кожного листочка (у напрямку від нього) ко­роткими уривчастими рухами роблять опушку. Тут вона має бути яснішо­го кольору. Завершеності листочкам надають дрібненькі мазки "зернят­ка", які підкреслюють бажану форму.

"Барвінок". Навколо "серединки" квіточки розташовують п'ять ма­леньких "цибульок". Вони й утворюють віночок пелюсток.

"Іриси" ("Півники"). Ці фантастичні квітки малюють теж за допомо­гою "цибульок", але розташовують їх навколо серединки, навпаки, утво­рюючи своєрідний трикутник. Залежно від оформлення, квіти матимуть різний вигляд.

"Курчатко". Намалювати таке маленьке курчатко дуже просто: спо­чатку треба намалювати дві пухнасті жовті кульки одна над одною кінчи­ком пензля, тоненькими мазками в одному напрямку до центра. Потім, злегка вмочивши кінчик пензля, в оранжеву фарбу, кількома вільними мазками малюють щічку, крильця, хвостик та маленький гребінець. Ко­ричневою фарбою замальовують дзьобик і лапки. А щоб надати зобра­женню більшої виразності, можна "оживити" крильця, хвостик і тільце коричневою фарбою легкими тонесенькими мазками.

Квіти малюють перехідним мазком, починаючи з трубчастого "гор­ла". Після цього виводять розетку пелюсток і доповнюють її тичинками.

Не існує правил, в яких говориться, що цю квітку треба малювати тільки таким прийомом, а не іншим.

Розпис - це постійні пошуки і власна творчість.

Велику роль у петриківському орнаменті відіграє листя. Листочки бу­вають найрізноманітнішої форми та забарвлення: мереживні, зубчасті, суцільні. Вони надають композиціям особливої витонченості та заверше­ності.

МАЛЮВАННЯ ЛИСТЯ

Найпоширеніші в петриківському розписі багатозубчасті листочки овально-видовженої форми. їх малюють на основі видовженого мазка. Верхівкою кожного листка є перший мазок. Він же дає основний напрям усього майбутнього зображення. Уздовж цього "скелетного" мазка посту­пово накладаються інші мазки, кінчики яких - вусики - і є зубцями листків. Такі листочки нагадують листя кропиви.

"Кленові листки" мають складнішу будову. Вони складаються з трьох майже однакових елементів - тризубчастої центральної верхівки та двох бічних. Листок починають малювати із центральної частини - із середнь­ого зубчика, довгенький мазок якого дає основну лінію нахилу всього листка. З боків до нього додають два мазки, які сполучаються знизу. Потім у такому самому порядку малюють бічні частини листка.

Наступний листочок своїм виглядом нагадує хвою. Виконують його різкими рухами кінчика пензля від середньої лінії листочка.

"Листочок соняха" — його виконання дещо подібне до малювання листків кропиви, але дечим і відрізняється, бо кожний наступний мазок довший за попередні і ніби обгортає його, як капустяний листок, надаю­чи цим самим листку округлої форми. А останні завершальні мазочки — маленькі.

"Листок акації" можна малювати одним мазком "зернятко" або дво­ма щільно спареними "кривими зернятками", розташовуючи їх один проти одного на довгому черешку.

Ще один листочок - легкий, ніжний з хвилястою лінією контура ут­ворюють за допомогою маленьких мазків - "зерняток", вусики яких тяг­нуться від середньої лінії листка. "Зернятка" майже однакової, чітко ок­ресленої форми. Особливої виразності такий листочок набуває тоді, ко­ли "зернятка" наносяться на попередньо промальоване тло. Малюючи такий листочок, не обійтися без котикового пензля, хоча переважно лис­точки виконуються колонковим пензлем, а котиковий використовують здебільшого для "оживлення", малювання прожилків. Прожилки можна також прошкрябувати загостреним кінцем пензля чи палички по ще вогкій фарбі. Елементи оформлення листя можуть бути різноманітними.

МАЛЮВАННЯ КВІТІВ

Опанувавши найпростіші елементи, можна перейти до виконання складніших. Починаючи з квітки, яка майже завжди є елементом петриківського розпису. її називають "цибулькою". Ця квітка може бути різної форми, з різними додатковими елементами, але в її основі не­одмінно лежать два "кривих зернятка" або два асиметрично розташовані "вільні мазки". "Цибулька" може існувати окремо, сама собою, а може бути елементом іншої, більш складної квітки, наприклад троянди. Усі інші квіти створюють, поєднуючи такі мазки, як "зернятко", "кривеньке зернятко", "спарені зернятка", "вільний мазок". Поєднуючи між собою різні мазки, дуже важливо продумувати їх розмір, співвідношення та кольори.

Основа квітки може бути різною: кулястою, видовженою, сплюще­ною (або розтягнутою по ширині).

Квітково-рослинні мотиви петриківського орнаменту запозичені у природи. Вправляючись у малюванні квітів, не потрібно просто копіюва­ти зразок. На основі засвоєних прийомів можна створювати "свої" квіти .

Часто петриківські розписи виконують на кольоровому тлі. Але не завжди вдається дібрати фабричний папір чи картон потрібного кольору чи відтінку. А якщо і вдалося, то дуже часто фарба з такого паперу ско­чується, мазок робиться "рваним", а то й зовсім незугарним. Можна спробувати знежирити папір, протерши його ватним тампоном, змоче­ним у спирті, але і це не завжди допомагає. Тому найкраще самостійно заґрунтувати папір, дібравши колір тла, який відповідає задуму. Проте малювати мокрою фарбою по зафарбованому тлу небезпечно, бо фарба, покладена зверху, може розмити фарбу тла, від чого вона втратить чисто­ту, а мазок — форму.

Щоб запобігти цьому, майстри розводять крохмаль і додають туди фарбу, аби розчин був потрібного кольору та консистенції. Підготовлену таким чином фарбу накладають широкою щіточкою по всьому аркушу спочатку згори вниз, а потім упоперек. Такий кольоровий грунт добре вбирає вологу покладеної зверху фарби малюнка й убезпечує від розпливання та змішування з фарбою тла.

Крім того, можна скористатися водоемульсійною фарбою, додавши до неї гуаші, темпери або порошкової фарби відповідного кольору.

Слід зазначити, що малюнок, виконаний на кольоровому тлі, певною мірою втрачає дзвінкість барв, бо яєчна темпера дещо прозора й пропус­кає крізь себе колір тла.

І все-таки у творах з кольоровим тлом часто вражає те, що окремі де­талі наче світяться зсередини. Цього досягають таким чином: перш ніж малювати квіти, у деяких місцях накладають білилом плями різної конфігурації, а вже поверх них малюють листочки, пелюсточки, ягідки та інші деталі. Завдяки цьому прийомові, кольори композиції починають "грати".

КОМПОЗИЦІЯ

Щоб самим створювати композиції, треба знати деякі закономірності й правила їх побудови.

Композиція — це розміщення та співвідношення елементів зображен­ня в певному порядку, тобто в певному ритмі. Важливість ритму в ху­дожньому творі можна порівняти з роллю ритму в музиці. Найпростіша орнаментальна композиція — стрічкова. Вона будується шляхом рівномірного ритмічного повторення основного елемента або чергуван­ня кількох головних елементів. За такою схемою будуються найдавніші композиції настінних розписів "Бігунці".

Ще кілька класичних композиційних схем таких, як "Квітка", "Бу­кет", "Вазон", походять від настінних розписів. "Квітка" - це невеличка за розміром композиція, що складається із стеблинки, на якій ростуть три квіточки або одна з двома досить розквітлими пуп'янками, облямова­ними зеленими листочками.

"Букет" — складається з двох-трьох переплетених стеблинок, на яких обов'язково три або більше різних квіток, від двох до п'яти розквітлих пуп'янків або стільки ж дрібних квіточок іншого виду, а ще багато всілякого листя. Великою прихильницею таких композицій була Пелагея Глущенко.

Ще одна цікава композиційна схема, яку також полюбляють петриківські майстри, має умовну назву "Килим". Це - розташування еле­ментів у висхідному або низхідному ритмі. У таких композиціях квіти ніби виринають із центру аркуша. А від них по боках симетрично розхо­дяться дедалі дрібніші елементи. І навпаки, від великих, розташованих по краях елементів, ніби стікаються до центру дрібніші квіти й пуп'янки. В основі більшості композиційних схем петриківського розпису — симет­ричний візерунок. Але в петриківському розписі симетричних обрисів візерунка, а не дзеркального відображення його деталей навколо верти­кальної або горизонтальної осей.

А ще в будь-якій композиції дуже важливо приділяти увагу врівнова­женості кольорів. Якщо, скажімо, якийсь колір посідає домінантне місце з одного краю композиції, то й з іншого краю він має бути присутнім в якихось деталях або незначних елементах. Для оформлення країв компо­зиції, хоч би частково, слід добирати ті самі кольори, що й в її цент­ральній частині.

Якщо ж використовувати ще й геометричні форми, то композиційні схе­ми необхідно підпорядковувати загальним композиційним законам, тобто слідкувати затим, щоб композиція підкреслювала форму, на якій зображена.

Візерунок має вписуватися у форму. І не варто розташовувати його по колу, якщо розписується трикутник, або надавати розпису квадратної форми, коли прикрашається тарілка.

Є ще одне правило: візерунку не повинно бути тісно на аркуші, він не повинен впиратися в край. Негарно виходить, коли зображення зсунеть­ся кудись убік і залишиться багато вільного місця.

МАЛЮВАННЯ ПО ДЕРЕВУ

Рослинний петриківський розпис використовують також для оздоб­лення різних побутових речей з дерева. Це - скрині та скриньки, миски й тарілки, посуд для зберігання сипких продуктів, хлібниці, цукорниці, ложки, сільнички, великі та малі меблі тощо.

Для малювання по дереву беруть олійні, гуашеві і найчастіше темперні фарби (акварель із жовтком можна віднести до темпери). Використову­ють також розчинники і лаки.

Перш ніж приступити до малювання, готують поверхню виробу, за­чистивши її наждачним папером та проклеївши 8-процентним розчином харчового желатину або 10-процентним розчином столярного клею; пок­ривають лаком, сушать протягом двох діб і вже потім розписують. Знову сушать і покривають лаком.

Мальовані скрині ХІХ-ХХ ст., як правило, мали кольоровий фон, найчастіше зелений. Для розпису скриню спочатку покривали ґрунтом.

МАЙСТРИ НАРОДНОГО РОЗПИСУ

Розписи кожної місцевості мали свої художні особливості й відмінності в мотивах орнаменту, кольоровій гамі. Поряд з мистецтвом петриківського розпису (на Дніпропетровщині) існували осередки на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Івано-Франківщині.

На Черкащині ще й досі побутує настінний розпис, а народні умільці станкового розпису (уманський розпис) створюють свої яскраві життєрадісні орнаменти з лісових, садових, польових, кімнатних квітів. У квітковий вінок вдало вписуються півні павичі, інші птахи (розписи Макара Мухи, Ярини та Софії Гоменюк).

На Київщині художники трактують рослинний світ площинно, як прийнято в народному мистецтві: стебла, листя, вазон - профільно, квіти — анфас; створюють казкові квіти, в яких передане все квітуван­ня рідної землі (роботи Параски Власенко, Ганни Собачко-Шостак).

Чарівницею української природи називають Катерину Білокур - на­родну художницю з Богданівки (Полтавщина). Багато що було незвич­ним у творах Катерини Білокур.

Якщо характерний декоративний розпис Полтавщини - стилізовані рослини й геометричні масивні форми, лінійність, площинність, широкі просвітли тла, то на картинах Катерини Василівни - скупчення квітів і плодів різних пір року, максимально натуралізоване відтворення форм живої природи, підкреслене відчуття об'ємності. Якщо інші полтавські майстри розписів будували композицію від загальної форми до конкрет­них деталей, то Катерина, навпаки, тільки тоді, коли побачила, що давніше написані полотна почи­нають швидко темніти, збагнула, що між полотном і фарбами мусить бу­ти ще "щось".

Незабаром навчилася грунтувати, причому грунт, як і пензлі, виготов­ляла сама.

Утворах Параски Хоми (с. Чернятин на Івано-Франківщині) вдумли­вий глядач уловить глибинну традиційну символіку покутського краю, а в багатій палітрі виділить чорно-сині барви - символ жури і суму. Від оранжевих тонів повіє на нього теплом і радістю погожого дня, від зеле­но-голубих — буянням природи, від жовтих — веселим, святковим наст­роєм, лірикою кохання.

Дослідники творчості Параски Хоми говорять про розмах і без­крайність фантазії, соковитість кольору, вільну симетрію, невимушений ритм, уміння декоративно вирішувати площинність зображення, підкреслюють те, що художниця бере від природи певний настроєвий та колористичний мотив, а потім цілком вільно й сміливо створює на ар­куш площині ніби розгорнуту композицію, виявляючи приховані в мо­тиві кольорові й пластичні ефекти, відкриваючи безмежні декоративні можливості навколишнього світу.