Урок "Дисидентський рух в Україні та його особливості"

Тема. Дисидентський рух в Україні та його особливості. (11 клас)

Мета: розкрити процес нового періоду в національно-визвольній боротьбі; дати оцінку дисидентського руху 1960-х років; продовжувати формувати критичне мислення учнів; виховувати повагу до історичної боротьби за національну незалежність, демократичні свободи.

Тип уроку: комбінований.

Основні дати:

1959 г. - сформувався Український робітничо - селянський союз;

1965 г. - праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

                                                        ХІД УРОКУ

I Організаційний момент

II Актуалізація опорних знань

Учням роздаються картки, де записані різні поняття: «відлига», «шістдесятники», «десталінізація», «лібералізація», «русифікація», «репресії».

«Відлига» - період в історії СРСР, а відповідно і в історії УРСР, який охоплює 1953 -1964 рр., тобто перебування при владі М. Хрущова. Він характеризується ліквідацією таких проявів сталінського режиму, як масові репресії, тотальний контроль за всіма сферами життєдіяльності, спробою проведення суспільно-політичних, економічних реформ з метою надати їм новий імпульс розвитку радянського суспільства на шляху до «побудови комунізму».

Шістдесятники  -  умовна назва групи молодих літераторів, художників і вчених на Україні, які на початку 1960-х в епоху десталінізації та хрущовської «відлиги» своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відродити національну самосвідомість, боролися за збереження української мови і культури, сприяли демократизації суспільно –політичного життя в республіці.

Десталінізація - політика відходу від негативних рис сталінізму як крайньої форми більшовизму. Почалася після смерті Сталіна. Активізувалася після ХХ з'їзду КПРС, проявилася в розширенні демократичних прав і свобод, відмову від переслідувань і фізичного знищення політичних суперників, реабілітації жертв масових репресій.

Лібералізація - це пом'якшення державного або державно-бюрократичного тиску ( «контролю») на різні сфери суспільного життя - політику, економіку, право; процес розширення прав і свобод громадян або підданих будь-якої країни - в першу чергу в політичній, економічній, культурній та інших сферах суспільного життя.

Русифікація - комплекс заходів, спрямованих на витиснення української мови і культури, повсюдним введенням російської мови і культури, що вживалися на українських землях, які знаходилися в складі Російської імперії, СРСР з ініціативи правлячих кіл.

Репресії - 1) незаконні каральні міри, покарання з боку держави стосовно окремих громадян, соціальних, етнічних груп, що проводяться в антидемократичних державах з метою зміцнення панування органів влади над суспільством.

2) каральні міри, покарання з боку держави стосовно осіб, які скоїли злочин.

Питання

1) Чому можна стверджувати, що в кінці 1950 - на початку 1960-х років українська культура почала відроджуватися?

2) Назвіть досягнення українських вчених цього періоду.

3) Хто такі шістдесятники? Яка їх роль в розвитку української культури?

4) Чи можна стверджувати, що освітня реформа 1958 р. сприяла русифікації?

Ми з вами маємо права і свободи, природні для громадянина демократичної держави, але вони не були подаровані зверху, за них боролося багато людей. І була ця боротьба громадянським подвигом тих, хто думав (мислив) інакше, всупереч офіційній тотальної ідеології.

III Вивчення нового матеріалу

1. Зародження дисидентського руху.

Дисидентство - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Слово «дисидент» походить від латинського слова «незгідний».

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін.

На Україну поверталися в'язні сталінських таборів, в тому числі й учасники повстанського руху. Розповідаючи родичам і знайомим про своє життя, вони представляли реальну загрозу поширення антирадянських настроїв в суспільстві. Люди чекали на нові зміни й ослаблення системи, однак партійно-державна номенклатура вважала, що і так зробила дуже багато.

Рух «шістдесятників» склало опозицію системі, але опозицію, яка діяла в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які визначають «зверху». Кінець 1950-х - початок 1960-х років засвідчили появу нового підпільного руху. 1958р.  в Станіславі була розкрита «Об'єднана партія визволення України», 1961 р. - «Український національний комітет» у Львові та «Молодіжну національну організацію» в с. Паска-Воля Нестеровського району Львівської області. Спільними ознаками для них були: по-перше, вони складалися з молодих людей, переважно робітників і студентів; по-друге, ідеологічно ці групи орієнтувалися на ОУН УПА. Вони намагалися продовжити традиції визвольної боротьби, але вже за нових умов.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»,  згодом перекладена кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним протестом проти арештів українських дисидентів, здійснених в 1965 р. і звинуваченні їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні.

Праця, хоча і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала потужний імпульс для подальшого розгортання правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби «референдумом покоління». Устами молодого публіциста активна частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Виходячи з цього можемо виділити причини появи дисидентського руху:

- лібералізація внутрішньополітичного життя під час «відлиги»;

- збереження монополії партійно-радянської бюрократичної верхівки на владу ;

- обмеження національного та культурно-духовного життя;

- русифікація освіти;

- активізація правозахисного руху,  згодом схвалення Декларації прав людини;

- антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (Угорщина, Польща, Чехословаччина).

Таким чином, хрущовська «відлига» подала надії, проте реформи Хрущова мали поверхневий характер, оскільки мова йшла не про відмову від тоталітарних основ управління. Тим часом молодь, яка відчула смак перемоги, вимагала подальших змін.

2.Форми боротьби дисидентів.

1. Протести, звернення на адресу керівництва країни, «відкриті листи» в ООН. Наприклад: «Відкритий лист» в ООН українських політв'язнів з мордовських концтаборів, де висловлювалися основні вимоги українського дисидентства і протест проти дискримінації українського народу.

2. Поширення нелегальної літератури (самвидав).

Самвидав - літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури, переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші «лицаря українського відродження» Василя Симоненка:

                          Україно! Ти для мене диво!

                           І нехай пливе за роком рік,

                           Буду, мамо, горда и вродлива,

                           З тебе чудуватися навік.

У 1963 р. на вокзалі в Черкасах Василь Симоненко був по-звірячому побитий, після чого він незабаром помер. Так влада розправилася з молодим, талановитим патріотом. У січні 2019 році йому б виповнилося 84 роки.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був Іван Світличний. Він поставив собі за мету створити альтернативу офіційній українській літературі. І. Світличний був духовним та ідейним лідером українського дисидентського руху. У 1994 р йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка (посмертно). У 2009 р. на Україні відбулися урочисті заходи, присвячені 80-ти річчю від дня народження видатного патріота, громадянина з великої літери.

Серед самвидавних творів слід відзначити спогади про ГУЛАГ Л. Самуся «Чорні дні мого Існування»; роботи І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ», І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

3. Дисидентські організації.

Проблемне питання:  визначте особливості українського дисидентського руху.

Найвідоміші дисидентські організації (записати в зошити):

• УРЦ - Український революційний центр. Заснований у Львові 1953 р. УРЦ підготував ряд документів антирадянського змісту, які розповсюджувалися в навчальних закладах. У «Маніфесті УРЦ» проголошувалися 33 «принципи свободи», серед яких висувалися умови до запровадження демократичної системи, суверенітету України, свободи організації та діяльності різних політичних партій, право на вільну критику урядових структур.
• «Реалістичний робітничий гурток демократів». Заснований у Донбасі 1956 р. Очолив гурток Є. Доніченко. Його члени планували утворення єдиної демократичної партії, альтернативної КПРС, проведення всенародних демократичних виборів, у тому числі керівників підприємств, передачу землі селянам без права її продажу. Поширювали листівки в містах Донбасу, мали рукописну збірку «Вільне слово».
• УРСС - Українська робітничо-селянський союз. Заснований на Львівщині в 1958 р. юристами Л. Лук'яненко та І. Кандибою. У проекті програми були піддані до гострій критиці політика КПРС, сталінські репресії 30-х років, голодомор 1932 – 1933 рр., бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика. Автори проекту ставили питання про ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР. Україна повинна була стати членом співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

Таким чином, поява організацій дисидентів, розповсюдження літератури через самвидав, написання листів і звернення до партійних органів, публічні виступи свідчили про зміцнення руху шістдесятників з культурологічного в політичне русло.

Особливості українського дисидентського руху:

• Мирні ненасильницькі методи боротьби
• Чіткі організаційні форми (об'єднання, комітети)
• Був загальноукраїнським за характером (Центр і Схід: Київ, Харків, Донецьк, Луганськ; Захід: Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Буковина; Південь: Одеса, Миколаїв, Херсон).
• Охоплював різні соціальні прошарки населення: інтелігенцію, студентів, робітників.
• Було національно-демократичним.

Українські дисиденти визначили для себе дві головні проблеми - права нації і права людини, тому синонімами слова «дисиденти» є «інакомислення» і «правозахисник».

4. Репресії проти дисидентів.

Влада, як і раніше, не допускала щонайменшого критикування режиму.

Так, 25 грудня 1958 було прийнято Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». Ст. 62 нової редакції Кримінального кодексу УРСР передбачала відповідальність за «антирадянську агітацію і пропаганду», ст. 61 - «шкідництво».

У 1957 -1965 роках відбулися судові процеси проти активних членів дисидентських організацій, зокрема А. Тихого, Г. Гайевого, В. Савченко, П. Григоренко, І. Світличного, П. Заливахи, В. Мороза та ін.

У травні 1961 року відбувся закритий судовий процес над членами Української робітничо-селянської спілки: Л. Лук'яненко був засуджений до вищої міри покарання (пізніше вирок був замінений 15-річним тюремним ув'язненням), 10-15 років отримали І. Кандиба, С. Вірун , В. Луцков, О. Любовна, І. Кипіш, І. Боровицький.

У відповідь на репресії влади проти дисидентів вийшла стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Вересень-грудень 1965 г.)

Робота з документом

Опрацювати документ і відповісти на питання

З книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

«От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, того, що мовляв понад десять мільйонів неросіян в Союзі, за останнім переписом назвали« рідною »російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому и могучему русскому языку», забуваючи, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші и славили її лише тоді й оскільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших.

... Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості.

Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка того питання такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови. ... Кому і що це дає? Потрібно багато несправедливості и неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму- ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах ».

Питання

1. Чи можна назвати автора ворогом компартійної системи і дисидентом?

2. Яка основна ідея твору?

Висновок. Автор засудив політику ігнорування громадянських прав українського народу, критикував національну політику КПРС.

5. Релігійна політика в дисидентському русі.

Окремий вид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська Конституція гарантувала свободу віросповідання, але режим вдавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігією: існувала заборона релігійних публікацій, навчання дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих , хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова 1959 -1964 років привела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7000 у 1959 г.).

Релігійне дисидентство набуло форми петицій, протестів проти порушень свободи совісті і релігії, переконань та напівлегальної діяльності.

Намагання влади закрити в 1974 р Почаївської лаври в результаті солідарного опору монахів і вірян та розголосу за кордоном не було здійснене. Духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, і обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії на селі.

Тривале переслідування УГКЦ ( «церкви у катакомбах») не змогли цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для вірян на Західній Україні здійснювали 300-350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

Висновок. Діячі релігійного дисидентства виступали за свободу совісті, проти релігійних утисків, переслідувань за релігійні переконання, проти знищення церковних храмів.

IV Закріплення нового матеріалу

1. Назвіть причини появи дисидентського руху.

2. Які дисидентські організації діяли на Україні?

3. Які форми боротьби використовували дисиденти?

4. Як радянська влада боролася з дисидентами?

5. За що виступали діячі релігійного дисидентства?

V Підсумки уроку.

Дисидентство - рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявили себе протягом усієї історії існування СРСР. Люди протестували проти антинародних дій партійно-державного режиму, порушень конституційних прав і очевидних порушень соціальної справедливості. Дисиденти в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті, друку, агітували за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства виникла через усвідомлення того, що існуючу систему, тоталітарний режим необхідно не просто змінювати, а ліквідувати.

Дисидентський рух в Україні, набуваючи національно-демократичного забарвлення, заявив про себе в середині 1950-х - на початку 1960-х років.

Дисидентство часів соціалізму, на думку Івана Світличного, - «це послідовний, чітко спрямований, а часто і стихійний світогляд людей, несумісний (повністю або частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також побудований на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури »(« Українська інтелігенція перед судом КДБ »).

Вольтер писав: «Праця звільняє нас від трьох великих бід: нестатків, пороку і нудьги». Сподіваюсь,  ми з вами не змарнували час, а відкрили для себе нову сторінку історії нашої Батьківщини. І ця праця обов'язково поступово звільнить нас від пороку безпам'ятства.

VI Домашнє завдання.

1. Опрацювати відповідний параграф

2. Підготувати повідомлення або презентацію про одного з дисидентів.