Урок для 7 класу на тему "Три стани середньовічного суспільства. Феодалізм. Християнізація Європи. Християнська церква раннього Середньовіччя. "

Урок 9                                                                Всесвітня історія                                                  7 клас

Тема. Три стани середньовічного суспільства. Феодалізм. Християнізація Європи. Християнська церква раннього Середньовіччя.

Мета: навчити учнів структурі середньовічного європейського суспільства, показати його складові; охарактеризувати три стани середньовічного суспільства; пояснити зміст термінів і понять «васал», «сеньйор», «феодальна драбина», «ієрархія», «феод», «феодал», «феодалізм», «стани», «єпископ», «монах», «хрестові походи», «хрестоносці», «васалітет»,

розвивати  в учнів уміння аналізувати й узагальнювати історичний матеріал;

сприяти вихованню учнів в дусі толерантного ставлення до людей рідного походження.

Тип уроку: комбінований

Хід уроку

1. Організаційний момент

2. Актуалізація опорних знань

Бесіда за питаннями:

1. Якою була взаємодія людини і природи в Ранньому Середньовіччі?

2. Охарактеризуйте життя населення Середньовічної Європи.

3. Що таке внутрішня колонізація? Яким був її вплив на Європу?

3. Вивчення нового матеріалу

1. Феодалізм. Три стани середньовічного суспільства у Європі

Наприкінці VII — на початку VIII ст. завершилося об’єднання ба- гатих і знатних людей варварського і римського суспільств. Вони пере- творилися на могутній прошарок землевласників, серед яких було чи- мало представників верхівки церкви, а також багатих членів германських родів. Саме ці великі землевласники і стали основою для формування панівного прошарку суспільства, на який спиралася королівська влада

    Найбільш яскраво це проявилося на землях колишньої імперії Карла Великого у Західному Франкському королівстві (майбутній Фран- ції, як її почали називати з X—XI ст.).

    Столицею нової держави стало місто Париж, розташоване на річці Сена. Влада останніх Каролінгів утрималася тут найдовше — до кінця X ст. Проте вона поступово слабшала, і королі втрачали контроль над сво- їми володіннями. Прискорила цей процес зовнішня небезпека. Від кінця VIII ст. на країни Європи стали нападати нормани, які на кораблях пе- ретинали море і грабували прибережні країни, наганяючи жах на місце- вих жителів. До цього додалися спустошливі набіги арабів та угорців.

    Представники місцевої влади зобов’язували великих землевлас- ників протистояти цим нападам. Водночас дрібні землевласники самі стали шукати порятунку від набігів і переходити під захист сильних по- кровителів. Таких людей називали васалами. За надання захисту вони присягали на вірність своєму покровителю — сеньйору (від латин. senior — старший) і зобов’язувалися служити йому, прибуваючи озбро- єними в будь-який час.

   Щоб мати у своєму розпорядженні загін важкоозброєних вершни- ків (рицарів), землевласник міг частину своєї землі роздати воїнам за службу, які, у свою чергу, якщо дозволяв розмір володіння, могли пе- редати його за службу своїм васалам. Таким чином складалися відноси- ни між сеньйорами і васалами. Історики називають такий порядок «фео- дальною драбиною», або «феодальною ієрархією».

Робота з термінами і поняттями

Васал — особа, яка отримала від сеньйора у володіння феод за несення служби.

Ієрархія — система суворого підпорядкування нижчих сходинок влади вищим

Коли напади норманів почастішали, Карл II Лисий у 847 р. зо- бов’язав «кожну вільну людину обрати собі сеньйора». Права сеньйора над своїми васалами прирівнювалися до влади короля над своїми підда- ними. А ще через 30 років було визнано спадковість бенефіціїв і граф- ських титулів. Тепер бенефіції перетворилися на спадкові володіння — феоди. Слово «феод», від якого походять слова «феодал», «феодалізм», означає земельне володіння, надане (подароване) господарем, сеньйором, своєму васалові (підвладній людині), який за це мав служити господаре- ві. Володіння феодом, подібно до бенефіція, вимагало служби, переваж- но військової. Володарів феодів стали називати феодалами.

   Кожен феодал мав велику владу, останні ж Каролінги були безси- лими: вони не мали ані авторитету серед феодалів, ані війська для бо- ротьби проти зовнішніх ворогів. Почали утворюватися графства, що на- гадували маленькі королівства. Настав час феодальної роздробленості. Король уже був лише «першим серед рівних». Поступово такий лад по- ширився на всі країни Західної, Центральної і частини Східної Європи.

    Протягом X—XIII ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої права, обов’язки, погляди, спосіб життя.

   Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: «тих, хто молиться» (священики і монахи), «тих, хто воює» (рицарі) і «тих, хто працює» (селяни, ремісники та ін.). Соціальний ста- тус успадковувався від батька до сина.

     Кожен стан мав свої обов’язки і був необхідним для інших. Вони не могли існувати один без одного. Так, духівництво піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували. Існуюча систе- ма поділу суспільства і відносини між станами не витримали випробу- вання часом.

    Насправді кожна з трьох верств суспільства поділялася на більш дрібні групи, які також мали свої права, привілеї та обов’язки. Із появою міст та зростанням їхньої ролі в житті Середньовічної Європи система від- носин між соціальними групами ще більше ускладнилася. Значною мі- рою на поділ суспільства на соціальні верстви почали впливати земельні володіння і гроші. Усі, хто мав багатства і статус у суспільстві, стали на- лежати до аристократії. Так з’являється сільська і міська аристократія.

 Робота з термінами і поняттями

 Феод — спадкове земельне володіння, яке сеньйор дарував васалові як плату за службу.

Стани — великі групи людей, які відрізняються своїми спадковими правами та обов’язками, місцем у суспільстві.

2. Феодали. Феодалізм

Усіх великих землевласників, які жили завдяки праці залежних селян, називали феодалами. Вони становили 2—5% населення, посіда- ючи панівне становище в суспільстві. Між феодалами склалася система відносин, яка отримала назву васалітет. Між сеньйором і васалом існу- вала своєрідна усна угода: васал зобов’язувався віддано служити госпо- дарю, а той, у свою чергу, обіцяв васалові підтримку і захист. Цей до- говір укладався при свідках і вважався непорушним.

      Як уже зазначалося, система васалітету (залежності) нагадувала драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Прямими васалами ко- роля найчастіше були герцоги, васалами герцогів — маркізи, васалами маркізів — графи, далі барони і рицарі. У походах рицарів зазвичай су- проводжували зброєносці-юнаки з рицарських сімей, які ще не здобули цього звання. Хоча вважалося, що король є сеньйором для всіх, проте у Франції існувало правило: «Васал мого васала — не мій васал». Тоб- то король не повинен був втручатися у відносини між герцогами і мар- кізами та іншими.

Робота з термінами і поняттями

Васалітет — система взаємин між феодалами; особиста залежність одних феодалів від ін- ших.

    У IX—XI ст. напади арабів, угорців, норманів привели до появи в Європі нового виду оборонних споруд — замків. Замок був одночасно і фортецею, і помешканням феодала. Замки будувалися переважно на пагорбі, який височів над місце- вістю. Оточений ровом із водою, високими стінами і вежами, замок був досить надійним сховищем. Над усіма будівлями замку височіла голов- на вежа — донжон. Вона була призначена як для повсякденного життя феодала, так і для оборони. Її підвали пристосовували для зберігання припасів. Також там часто викопували криницю або влаштовували в’язниці. На верхніх поверхах розміщувалися зали, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний 68 хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне міс- це. Сама вежа могла оборонятися самостійно навіть тоді, коли інші укрі- плення замку захоплював ворог.

Разом із замками у Європі з’явилися і важкоозброєні професійні воїни — рицарі. Рицар був не просто вершником, а самостійною бойо- вою одиницею. Спершу він був одягнений у кольчугу — сорочку зі скрі- плених між собою металевих кілець. Згодом її змінили ковані лати, що захищали рицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його ро- ду і девіз — стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння ри- царя складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж споряджався обладунками. От- же, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею. Славу непереможного воїна можна було здобути на війні або під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. Їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з’їжджалися як ті, хто бажав узяти в них участь, так і ті, хто хотів побачити видовище. Щоб стати рицарем, потрібно було пройти спеціальну процедуру посвячення. Посвячений у рицарі складав присягу на вірність, зобов’язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові.

3. Духівництво

 Робота з термінами і поняттями

Єпископ — духовний глава адміністративно-територіальної церковної одиниці — єпархії.

Монах — член релігійної громади, який дав обітницю вести аскетичне життя.

       На першому місці серед трьох станів суспільства стояли ченці та священики. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уявленні людей того часу було важ- ливішим за будь-які земні справи.

      Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним, лю- ди часто голодували. Проте, не рахуючись із витратами, силою і часом, єв- ропейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівниц- тву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земель- ні володіння. Перший стан був єдиним, який поповнювався вихідцями з різних станів суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і зна- чна частина поетів, художників, музикантів, належали до духівництва.

     У містах і країнах, відлучених від церкви, зачинялися храми, за- боронялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, похорон тощо. До таких країн церква згодом почала організовувати збройні експедиції — хрестові походи.

    Робота з термінами і поняттями

 Хрестові походи — війни європейських феодалів, підтримані католицькою церквою під гаслом визволення від мусульман християнських святинь у Палестині.

Хрестоносці — учасники хрестових походів. Зазвичай нашивали на одяг зображення хрес- та як знак своїх добрих намірів.

     Церква була величезною політичною, економічною і духовною си- лою. Спираючись на це, римські папи в X—XIII ст. розпочали боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. По- ступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви нічим не відрізнялося від життя світських феодалів. Духівництво вже не обмежувалося у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Його представники здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, на- вчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи то- що. Для багатьох молитва стала лише другорядним заняттям.

4. Узагальнення і систематизація

Перевірка засвоєння нових понять

5. Підсумок уроку

У Середні віки в Західній Європі склалася своєрідна структура суспільства з «тих, що моляться», «тих, що воюють» і «тих, що працюють». Кожен стан, у свою чергу, поділявся на групи, які відрізнялися правами, привілегіями й обов’язками.

6. Домашнє завдання