Урок. Історичне минуле нашого народу. Літописні оповіді.

Підготувала Валентина Морозова,

учитель української мови і літератури

Урок. Українська література 5 клас.

Тема: Історичне минуле нашого народу

Літописні оповіді.

Мета:

- ознайомити учнів з історією створення „Повісті минулих літ“, змістом літописних оповідей; пояснити їхнє значення для нащадків; розкрити поняття слова „літопис“;

- розвивати вміння виразно читати та усвідомлено переказувати оповіді; аналізувати риси характерів руських (українських) князів; вміти розрізняти казкові та історичні мотиви літописних сюжетів;

- виховувати повагу до духовного надбання наших предків, загальнолюдських морально-етичних цінностей.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Обладнання: карта Київської русі, портрети князя Кия, Святослава, ілюстрації до творів.

Теорія літератури: літопис.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Слово вчителя

Сьогодні ми починаємо вивчати новий розділ — „Історичне минуле нашого народу“. Мова піде про давні часи, коли наш край називався Руссю, правили там князі, захищали наш край козаки- запорожці. Саме назва Русь передувала назві Україна на позначення землі, заселеної українцями-русичами. Назву Україна вперше вжито в літописі близько 1187 року до Київщини, Переяславщини і Чернігівщини. Вона походить від слова країна, що означало рідний край, земля. Згодом назва Україна поширилась на всю нашу землю й дала найменування нашому народові, витіснивши з ужитку давнішу — Русь. (Показати на карті територію Київської Русі, місто Київ, річку Дніпро.) Отже, ми помандруємо в минуле, а розпочнемо нашу розповідь з літописів. Щороку 9 листопада в українських церквах відбувається відправа пам'яті Преподобного Нестора Літописця. Під час служби співають: „Дивні часи й роки Церкви, життя й чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовникам їх був ти, славний Несторе! Вихваляємо тебе серед отців, співаючи — благословенний Бог отців наших!“ В Україні, починаючи з 1997 року 9 листопада, відзначають День української писемності та мови. Хто такий Нестор, що таке літописи і яке їхнє значення для розвитку української художньої літератури — дізнаєтесь на уроці.

Книги – мов ріки, які наповнюють собою весь світ;

це джерело мудрості, в книгах бездонна глибина…

«Похвала книгам» з «Повісті минулих літ».

ІІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

(Учні записують у зошити тему уроку, епіграф.)

IV. ОПРАЦЮВАННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Слово вчителя

           Книга — це невичерпне джерело знань, відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. Минуле нашої Батьківщини - невичерпна криниця мудрості, розважливості, благородства, відваги, сили духу та милосердя. Усвідомимо, який нелегкий шлях пройшла Україна, аби здобути незалежність, якими сміливими і незламними і, разом з тим , духовно багатими були наші предки.

 Вивчення історії Давньої Русі спирається головним чином на літописні джерела. Рукописні, створені в єдиному примірнику, вони переписувалися багато разів, скорочувалися або поповнювалися новими матеріалами, свідченнями, розповідями, переказами. До них долучалися частини документів або попередніх літописів, їх комбінували, об'єднували у зводи, змінювали стиль і здійснювали ідейне редагування. Первинний авторський текст ніколи не відновити, оскільки твір продовжували писати і після того, як автор поставив крапку. Літопис є своєрідною колективною працею, тому літописці зазвичай не вказували ньому своє ім'я, як щось несуттєве.

Історія допомагає нам зазирнути у давні часи, дізнатися більше про життя своїх пращурів, а отже — краще зрозуміти самих себе. Знаючи історію, ми можемо зберегти і розвинути традиції та звичаї нашого народу, дійти важливих висновків, ана­лізуючи різні історичні події, повчитися мужності та сміливості у видатних постатей і не припуститися тих помилок, яких припустилися наші пращури.

Читайте, осмислюйте і творіть. Хай щастить вам у мандрівці минулим!

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

АСКОЛЬД І ДІР (852-882)

          Як пишеться у «Повісті временних літ», у 852 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інґвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

КНЯЗЬ ОЛЕГ (882 – 912)

   «Повість временних літ», яку складалося в XII ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління

родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року 882-го Олег із великим військом, в якому були

варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда

та Діра і став правити Києвом.

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису говориться, що після смерти Рюрика престол посів його син Ігор, а Олег був його воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17- 20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень аж до смерти Ярослава. Взагалі життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі.

Олег виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну.

Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря.

Року 907-го Олег з великим військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород. Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду. Наслідком того походу був дуже вигідний для Русі договір. У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного.

Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Русі, які мали одержувати від греків утримання на 6 місяців перебування в Царгороді; на подорож додому повинні були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним для човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах людей, що приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без зброї, в супроводі грека.

Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса папа Микола І писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися».

У договорі Олега згадується «под рукою его світлых и великих князь и его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміністраційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах.

У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»).

Договір 907-911 рр. – найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, устійнене право (згадується «закон ... язика нашего», «закон руский»).

КНЯЗЬ ІГОР (912–945)

Неясність Ігоревого життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне. В усякому разі, родинний зв'язок його з Рюриком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці роки були зайняті князюванням Діра.

Ігор продовжував Олегову справу, приборкуючи племена тиверців та уличів, які за Олега були його союзниками; приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на деревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр.

Ігор двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943 році Ігор ходив до Берда і взяв велику здобич.

Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там на спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсуня, з якими виник конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпра. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, яким спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом на Царгород, але греки запропонували «викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Русі: Ігор примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Владислав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі є те, що разом з поганами підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун «и покладоша оружье свое, и щиты, и золото; ... а хрестеянскую Русь водиша ротђ в церкви св. Ильи, яже есть над Ручаем конец Пасынъчђ ; се бо бђ сборная церкви».

Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА (945–964)

Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови його Ольги.

Походження Ольги неясне. У «Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувши дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга-Helga – була дочкою Олега-Helgi, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження – дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина. Імена – Helgi-0лег і Helga-0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий».

Ольга стала повноправною княгинею, правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним, якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна забувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років. Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади Ольги.

Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст., розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от на Київському престолі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася волі старої, слабої жінки, що в добу панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу.

Нікому з володарів не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі.

Літопис починає з докладного опису «помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря. Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того – спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян. Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тих птахів вона наказала своїм людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і запалили ввесь Іскоростень.

Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді», через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок перед забитим чоловіком, а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка.

Характеристичнo, що літописець, чернець, без найменшого засуду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ ст., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити.

Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими вона подорожувала. Їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань.

Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людности, спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».

Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття.

Ольга встановлювала «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в Европі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно хутрами, і «куна» була довгий час валютою.

Ольга ставила «знамення»; це стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі воском.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріше, ніж в інших країнах Европи. Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часів Володимира.

До неясних місць літопису належить питання про походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади – «кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «єґермайстра» і т. п.– займали вищі представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А. Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком Малуші і Добрині, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вдаючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а Діра – за Аскольдового сина.

Можливо, з процесом асиміляції норманського елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення. Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якій перебувала Ольга.

Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Порфірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше перехитрила деревлян.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки, священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з цісаревою, – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як її охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність священика в почеті. Отже, треба гадати, що охристилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві.

Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зіпсував Ігор, могли бути торговельні, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II.

Як натякає «Повість», прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді».

Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона I.

 Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. наймогутнішими імперіями Европи, представниками культури Середньовіччя. Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати її «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків».

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ (964 – 972)

Князь Святослав (964 - 972 рр.) був сином князя Ігоря та княгині Ольги. За характером це була смілива людина, з лицарською вдачею, зовнішньо схожий на запорожця, але вихований варязькими наставниками, він все життя провів у військових походах.             
         Святослав закінчив об'єднання 15 слов'янських племен у одній державі, долучивши ще й фінські племена між Волгою та Окою. Він зруйнував головні міста волзьких болгар та буртасів (мордви), захопивши весь волзький торговий шлях. У 965 і 968 рр. князь розгромив Хазарський каганат і зруйнував Ітіль. Святослав дійшов до Кубані, де підкорив ясів і касогів (осетин і черкесів), захопив Тмутаракань.Успішним був похід 60 - тис. війська Святослава на Дунай, де він переміг Болгарію. Князь збирався оголосити Переяславець на Дунаї своєю столицею.Але надмірна жорстокість (посадження на кіл у Філіппополі 20 тис. полонених болгар і греків) не сприяла його планам і популярності в народі.

Падіння Хазарії відкрило українські степи кочовикам-печенігам. Візантійці не зуміли остаточно розгромити князя у відкритому бою під Доростолом (971 р.), де загинуло 16 тис. русичів. Імператор Іоанн Цимисхій уклав із князем вигідний для ромеїв мир і випустив русів з фортеці, водночас підкупивши печенігів.             
        Печенізький хан Куря не дав пройти дніпровські пороги невеликій княжій флотилії. Святослава убито в бою, а з черепа його, як повідала "Повість минулих літ", печеніги зробили чашу, з якої пили найхоробріші воїни.

        Із загибеллю Святослава закінчилася доба збирань земель Русі збройною силою. Родоплемінна Русь остаточно переросла в ранньофедальну державу.             

                                                                 КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР (980— 1015)

Був позашлюбним сином Святослава й рабині-ключниці його матері Малуші. Ще хлопцем був посаджений батьком у намісники Новгорода. Переміг у боротьбі між братами за батькову спадщину й у 980 р. став єдиновладним правителем Русі. У роки його князювання в загальних рисах завершилося формування державності Київської Русі. Князь Володимир був видатним державним діячем, увійшов в історію як видатний політик, адміністратор і реформатор. Найголовнішою заслугою князя Володимира вважається запровадження на Русі християнства. У кінці життя проти Володимира постав його син Ярослав, що був намісником у Новгороді. Під час підготовки походу проти нього Володимир раптово помер.

Володимир розпочав своє князювання з того, що відправив варягів, які допомогли йому здобути владу, до Константинополя служити візантійському імператору. Своїх дружинників князь посадив намісниками в багатьох містах Русі.

Новий князь продовжував політику попередників щодо підпорядкування Києву східнослов’янських земель, які не ввійшли до складу Русі або відпали в попередні роки. У 981 р. Володимир відвоював у поляків територію Червенських міст (Волинь, Червень, Белз і Перемишль). До Русі було приєднано землі в басейні Західного Бугу. Незабаром тут було збудовано фортецю Берестя, а на Волині засновано нове місто Володимир. Упродовж 981—982 рр. князь двічі приборкував в’ятичів, а пізніше — радимичів і білих хорватів.

За часів Володимира під владою київського князя опинилися всі східнослов’янські землі. Завершився процес формування державної території Русі.

У своїй діяльності Володимир докладав багато зусиль для розбудови державності Київської Русі. Близько 988 р. він здійснив адміністративну реформу. Князь позбавив влади місцеву племінну знать і посадив у княжіннях намісниками своїх десятьох синів. Відтоді в життєво важливих осередках Русі перебували провідники волі великого князя київського зі своїми дружинами. Князь провів також судову реформу, запровадивши «Устав земляний» — нове зведення норм усного звичаєвого права, що базувалося на давніх звичаях і традиціях східних слов’ян.

Майже безперервна боротьба Володимира з печенігами, які чинили напади на Русь, обумовила необхідність здійснення воєнної реформи. Замість найманців-варягів князю стали служити «мужі кращі» зі східнослов’янських союзів племен, а південні кордони було зміцнено величезною за розмірами системою укріплень, відомою як «Змієві Вали».

      Цікаві факти

«Змієвими валами» називали оборонні лінії, які захищали Київ із півдня, сходу й заходу, протягаючись майже на тисячу кілометрів уздовж проток Дніпра. Назва походила від легенди про богатирів, які боролися з велетенським змієм, що нападав на слов’янські землі. Вони, начебто, запрягали змія в плуг й орали гігантські борозни, доки він не сконав.

Археологи, дослідивши залишки «Змієвих валів», установили, що переважну більшість із них збудовано за князювання Володимира. Висота валів досягала 10 м, їх доповнювали дерев’яні фортеці з баштами й стінами, але вони не збереглися.

«Змієві вали» під Переяславом (сучасний вигляд).                  Внутрішня будова «Змієвих валів».

Богатирі.

У фортецях постійно перебували загони дружинників. Роз’їзди дозорців або богатирів, як їх називали в билинах, несли в степу «заставу богатирську» й попереджали гарнізони фортець про появу ворога. Для того щоб дійти до Києва, печенігам необхідно було здолати чотири бар’єри, розташовані на річках Сула, Трубіж, Остер й Десна та Стугна. Між Києвом та останньою оборонною лінією на Стугні було збудовано місто-табір Білгород, де зосереджувалися резервні сили. Фортеці на оборонних лініях стояли на відстані 15—20 км одна від одної. Про наближення ворога сусідів повідомляли за допомогою диму або вогню із сигнальних веж.

КИЇВ У КІНЦІ X ст.

Багато уваги Володимир приділяв розбудові свого стольного міста Києва. На початку його князювання розпочалося будівництво нової міської фортеці «міста Володимира» площею в 10 га. Центральну частину міста, або Гору, оточили високі земляні вали з дерев’яними баштами. До нього прилягали укріплені передмістя, найбільшим із яких був Поділ.

На початку свого правління Володимир здійснив першу релігійну реформу. Він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. Проте стара віра не відповідала новим відносинам у суспільстві. До того ж, у тогочасному християнському світі східних слов’ян часто називали принизливим прізвиськом «варвари». Імовірно, усе це спонукало князя Володимира охрестити Київську Русь. 

Запровадження князем Володимиром християнства на Русі. Вирішивши охрестити населення своєї держави, Володимир зупинив свій вибір на християнстві візантійського зразка. Здійсненню задумів князя посприяв збіг обставин. Візантійський імператор Василій ІІ звернувся до Володимира з проханням про військову допомогу для придушення бунту. Київський князь погодився за умови, якщо сестра імператора Анна стане його дружиною. Складність ситуації примусила Василія ІІ погодитися на це, хоча за традицією візантійські принцеси виходили заміж лише за рівних собі осіб.

Однак, після того як військо київського князя допомогло імператору придушити заколот, Василій ІІ відмовився віддати свою сестру за Володимира. Для того щоб примусити Василія ІІ виконати обіцянку, князь Володимир у 988 р. захопив місто Херсонес (Корсунь) — оплот візантійського панування на Кримському півострові. Імператор був змушений виконати умови угоди, але зобов’язав Володимира перед шлюбом з Анною охреститися, оскільки християнка не може стати дружиною язичника. Князь погодився на це.

Після охрещення Володимира візантійськими священиками в Херсонесі він узяв шлюб з Анною. Ця подія започаткувала процес хрещення Київської Русі. Повернувшись до Києва, Володимир організував хрещення населення своєї столиці.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде»... А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж не відходили од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили у воді, а попи стоячи молитви творили.

Пізніше почали здійснювати хрещення населення інших земель Київської Русі. У літописі Нестор розповідає про всі події, пов’язані із запровадженням християнства під 988 р.     

Цікаві факти

За наказом князя Володимира, у Києві протягом 989—996 рр. було збудовано церкву Богородиці. Це був перший на Русі кам’яний храм, збудований руськими та візантійськими майстрами. На утримання церкви князь віддавав десяту частину своїх власних прибутків, тому її називали Десятинною. Ікони, хрести і церковний посуд для храму Володимир привіз із Херсонеса. У Десятинній церкві, за рішенням князя Володимира, у кам’яному шиферному саркофазі було перепоховано останки княгині Ольги. Тут також було поховано самого Володимира і його дружину — візантійську принцесу Анну. Десятинну церкву було зруйновано під час монголо-татарської навали.

ХРИСТИЯНИ ТА ЯЗИЧНИКИ

 Однак русичі неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів, тому християнізація Київської Русі розтяглася на кілька століть. Прийняття християнства мало важливе історичне значення для подальшого розвитку Київської Русі.

      Християнство сприяло руйнації залишків родових відносин у східних слов’ян, зміцненню князівської влади, визнанню її права на панування. Водночас християнство стверджувало рівність усіх перед Богом.

     Прийняття християнства долучило Київську Русь до кола цивілізованих держав свого часу. Воно зміцнило міжнародний авторитет Русі, відкрило перед київськими князями можливості для встановлення рівноправних зв’язків із європейськими країнами.

      Християнство спричинило поступові докорінні зміни у світорозумінні східних слов’ян, стало підґрунтям формування якісно нових підвалин у культурі, на яких розвивалися писемність, освіта, література, мистецтво тощо.

Саме для того, щоб світ дізнався, що Київська Русь стала новою християнською державою, уперше розпочалося карбування власних золотих і срібних монет. На цих «златниках» і «срібниках» було зображено князя Володимира з атрибутами влади (у короні, сидячи на троні) та з хрестом у руці. На зворотному боці монет карбували «тризуб» — герб князя.

Златник» князя Володимира.                                                               «Срібник» князя Володимира.

 Князь Володимир був сильним і войовничим правителем, який провадив активну зовнішню політику. У відносинах із сусідніми державами він використовував як військову силу, так і дипломатичні контакти.

Зокрема, як ви вже знаєте, князь відвоював у Польщі загарбані нею Червенські міста. Він також завоював землі ятвягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею і Литвою. За свідченням ісландського літописця, Володимиру сплачували данину всі племена, що мешкали від Німану до Фінської затоки.

Київ за князювання Володимира підтримував зв’язки із Заходом, започатковані ще Ольгою. Двічі відвідували київського князя (у 988 та 991 рр.) посли Папи Римського. У 994 та 1000 рр. посольства Володимира їздили до Риму. Відбувалися неодноразові обміни посольствами з Німеччиною.

Прагнучи захистити південні кордони Київської Русі, крім воєнних походів проти печенігів, князь уклав мир із болгарами. Вони урочисто обіцяли жити з Києвом дружно і підтвердили свої слова клятвою: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме, а хміль тонутиме у воді». У своїх відносинах із Візантією князь Володимир прагнув налагодити добросусідські взаємини, які ґрунтувалися на спільній вірі. При цьому він успішно запобіг спробам візантійців зробити Київську Русь залежною від себе державою. Налагодивши зв’язки з Папою Римським, він змусив Візантію, яка не бажала розширення сфери його впливу на Русь, ставитися до русичів, як до рівних.

Володимир добре розумів важливість традиційної для того часу практики, так званої «шлюбної дипломатії», та активно її застосовував для підтримання стабільних стосунків з іншими країнами. Кожен такий шлюб із представниками правлячих династій європейських країн був своєрідною печаткою, яка закріплювала укладений київським князем політичний союз. Старший син Святополк був одружений із донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав став зятем шведського короля Олафа. Одна дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, а друга — із чеським королем Болеславом Рудим.

     В історію Київської Русі князь Володимир увійшов як енергійний реформатор, діяльність якого сприяла зміцненню країни. Свідченням визнання його заслуг на Русі стало звеличення князя народом у билинах як «Володимира Красне Сонечко» й прилучення православною церквою до лику святих. На Заході Володимира з повагою називали «повелителем русів, могутнім завдяки своєму королівству й багатству».

      Територія Київської Русі на кінець князювання Володимира досягла 800 км² і в цілому відповідала межам розселення східнослов’янської спільноти.

      Запровадження Володимиром християнства як державної релігії Київської Русі мало значення епохального перевороту, що визначив її подальший розвиток. Завдяки введенню християнства Київська Русь змогла ввійти до кола християнських держав світу та підтримувати рівноправні відносини з Візантією, Німеччиною та іншими державами.

      Наприкінці X — на початку XI ст. Київська Русь досягла небаченої могутності, зміцнилося її внутрішнє становище та зріс міжнародний авторитет.

Запам’ятайте !

988 р.— початок запровадження князем Володимиром християнства як державної релігії Київської Русі.

                                                                  ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054)

          Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західніх земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р. – на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – "ходив на Ямь" син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба поки що прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава Польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцоґа Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунґа Олафа Інґігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінґ, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія І, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава - Анни - з королем Франції Генрихом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій VII – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха I. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський – за українця («природженого руського»), М. Присєлков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріярхат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печерський манастир. Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положы в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці – чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситившиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і, як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3x3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську та Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна и славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися тільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів- денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав – Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.

Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет старшого брата.

Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею єдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави.

Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

Поселення слов’ян.

                                 Князь Олег.                  

Князь Ігор.

                  Княгиня Ольга.                                                                             Хрещення княгині Ольги.

                                                            Князь Святослав.

Князь Володимир.

Хрещення князя Володимира.

Хрещення киян.

Князь Ярослав Мудрий.

Нестор Літописець.

ПРЕПОДОБНИЙ НЕСТОР ЛІТОПИСЕЦЬ

(1055 року — 1113, Київ)

— київський літописець,чернець Києво-Печерського монастиря.

Народився 1055 року в Києві.У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосій розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо — духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

З його праць збереглися життєписи святих князів страстотерпців Бориса і Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ», складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій.

Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу.

З метою глибшого й повнішого пізнання своєї історії преподобний Нестор у 1907 р. вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних літ» Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року.

Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління на благородні справи, спонукати до пошуку істини. Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі нетлінним золотом чернечого досвіду. Цією працею він і самого себе включив у книги живта вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

Упокоївся преподобний Нестор -літописець ймовiрно у 1113 роцi. «Повість временних літ»— одна з найвидатніших пам’яток світової культури. Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи усі пласти суспільного буття — від гридниць князів до халуп трударів. Пульс тих давніх часів відбивається в дійових особах — відомих і безіменних — і передається через орачів, сіячів, рибалок, будівничих, воїнів, іконописців, тих, хто панували, і тих, що повставали проти гніту.

          У церковному календарі день вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця припадає на 9 листопада. Цього дня в Україні, починаючи з 1997року,відзначають День української писемності та мови.

ОРДЕН

ПРЕПОДОБНОГО НЕСТОРА  ЛІТОПИСЦЯ І, ІІ, ІІІ ступеня –

відзнака Української Православної Церкви для нагородження єпископату, духовенства,  мирян, державних діячів, журналістів, письменників,  поетів та освітян за особистий внесок у видавничу, церковно-літературну та письменницьку діяльність, а також за поширення світлих ідеалів Православ'я  в суспільно-політичному житті України.

РОБОТА ЗІ СЛОВНИКОМ

• Праведник - святий, який уславився своїми благочестивими діяннями у звичайних життєвих умовах, а не в монастирі. (Святих з чернецтва - називають ПРЕПОДОБНИМИ).

• Лавра - титул найбільших і найвпливовіших православних чоловічих монастирів,підпорядкованих у своїй діяльності вищій церковній владі.

• Печери - пам'ятки підземної архітектури, археології, історії і культури. У Києво-Печерській лаврі печери рукотворні.Вони викопані у високих дніпровських пагорбах на глибині від 5 до 15 метрів від поверхні в шарі піщаника. Сьогодні - це складна система взаємопов'язаних  підземних ходів, що з'єднує між собою печерні приміщення.

• Келія - окреме, особливе помешкання для проживання ченця на території монастиря.

• Монах, чернець - член релігійної общини в християнстві, який прийняв постриг і дав обітницю вести аскетичне життя відповідно з монастирським статутом.

 • Аскет - християнський подвижник, пустельник, який  добровільно відмовився від життєвих благ та задоволень.

« ХТО НЕ ЗНАЄ МИНУЛОГО, ТОЙ НЕ ВАРТИЙ СВОГО МАЙБУТНЬОГО. ХТО НЕ ШУКАЄ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ СВОГО НАРОДУ, ТОЙ САМ НЕ ГОДЕН ПОШАНИ».

Максим Рильський

                                     Віктор Близнець

(український письменник)

ЛІТОПИСИ. «ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ»

Слово «літопис» утворилося від слів «літо» ( рік) і «писати».Це найдавніший вид літератури, у якому записи велися у хронологічній послідовності. Літописи одночасно є як історичними документами, так і художніми творами. Історичними  - тому, що в літописах автори записували відомості про події минулого, а також ті, сучасниками яких були самі. Художніми творами літописи є тому, що вони включають чимало легенд, переказів, а сучасні авторові події описуються емоційно, образно, із застосуванням художніх засобів.

   Найвідомішим і найдавнішим літописом часів Київської Русі є « Повість минулих літ». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини з іншими народами. Велике значення літописи мають як для вивчення історії,  так і мови та літератури.

Автори лiтописiв.

     Лiтописи складали свiдки або учасники тих подiй, про якi йшлося. 

    Iнодi вiдомостi про iсторичнi факти бралися з народного фольклору: переказiв, легенд, пiсень.

У 1113 році монахом Києво – Печерського монастиря булла написана « Повість минулих літ», «… Се повісті минулих літ звідки почалася руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки руська земля стала буть.»

«По́вість мину́лих літ»— літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. 1

«Повість минулих літ» - містить чудові легенди про трьох братів – Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, які заснували Київ, про великих князів Олега, Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого, що піднесли і зміцнили славу Київської Русі.

ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ¹

(Уривки)

1. подається за переказом Віктора Близнеця.

ТРИ БРАТИ КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЇХНЯ СЕСТРА ЛИБІДЬ

«И СТВОРИША ГРАДЪ   ВО ИМЯ БРАТА СВОЕГО СТАРЪЙШОГО, ИМЯ ЕМУ КИЕВЪ »

Поляни жили окремо й володіли своїми родами. І до того жили вони родами, кожен на своїх місцях. І були три братии: одному імя Кий, другому – Щек, а третьому – Хорив, а сестра в них була Либідь 2. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів3. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в імя старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий. І ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві. Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим – то й говорили: « На переві на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж він повертався, Кий. То прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і  хотівбуло сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишніплемена; так і дониніназивають придунайці те городище – Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут  і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли.

Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен  у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них  пішли кривичі, які сидять у верхівї Волги, і уверхівї Дніпра, їхнє місто – Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі – меря. Анна річці Оці, де вона впадає у Волгу,- мурома, яка говорить  своєю мовою, і чемериси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгрородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва,перм, печора, ям, литва, корс, - усі вони говорять своїми мовами і живуть у краях Північних.Радимичі і вятичі -  від роду ляхів. Було ж бо  два братии у ляхів – один Радим, а другий Вятко. Братии прийшли й сіли: Радим – на Сожі, від нього прозвалися – радимичі, а Вятко сів із родом своїм на Оці, від нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, й древляни, й сіверяни, й радимичі, й вятичі, й хорвати. Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни, а уличі й тіверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаєм і булла їх велика сила, словянських племен, від Дністра до самого моря. І міста їхні стоять до сьогодні. За те й назвали їх греки « Велика Скіф», або « Велика Скуф».3

Всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен – свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх лагідний і тихий4 шанобу і сором великий мали перед своїми невістками і сестрами, матерями й батьками своїми.

І був у них шлюбний звичай: зять не ходив братии молоду, а приводили її звечора, за день до того, а завтра приносили за нею придане, А древляни викрадали собі жінок коло води, а радимичі, вятичі і сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали і ставали на ігрища між селами. Сходились на ті ігрища, на пісні й танці і тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду і клали на ту колоду мертвяка і спалювалм.

А після того. Зібравши кістки, вкладали в малу посудину і ставили на стовпах при дорозі.

Так роблять і зараз вятичі та кривичі.

1) Подається за переказом Віктора Близнеця.

2) Либідь – ця назва збереглася за річкою, яка впадає в Дніпро.

3) Боричів узвіз- крута дорога, що вела з верхнього міста на горі униз на Поділ.

СВЯТОСЛАВ УКЛАДАЄ МИР З ГРЕКАМИ І ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО КИЄВА.СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА

«СЛЫШАВШИЕ ЖЕ СЕ ПЕЧЕНИЗИ, ЗАСТУПИША ПОРОГИ.

И НАПАДЕ НА НЪ КУРЯ, КНЯЗЬ ПЕЧЕНЬЖЬСКИЙ.»

І направив Святослав  послів до Грецького царя, кажучи так:

 - Хочу мати з тобою твердий мир і любов. Цар же, почувши те, зрадів і послав йому дарів більше, як до того. Святослав узяв дари і став думати з дружиною своєю: «Якщо не укладемо миру з царем і довідається цар, що нас мало1, то прийдуть греки і обложать нас у стінах міста. А  Руська земля далеко, Печеніги з нами у війні, і хто нам допоможе? Укладемо ж мир з царем: вони ж бо присяглися платити нам данину – того і досить нам. Якщо ж перестануть нам платити данину, то знову із Русі, зібравши велике військо, підемо на Царгород».

Люба була дружині ця промова Святослава, і послали кращих мужів до Грецького царя. Наступного дня, ранком, цар покликав їх і сказав:

 - Хай говорять посли руські.

І звелів писареві записувати на хартію все, що передав Святослав, і почали посли говорити, а писар записувати. І було сказано так:

 - Я, Святослав, князь руський, як клявся, так і підтверджую договором цим свою клятву: хочу разом з усіма боярами і підданими мені руськими та іншими мати мир і правдиву любов з великим царем Грецьким і з усіма людьми і ніколи не буду замишляти на країну вашу і не буду збирати війська ні на землю Грецьку, ні на Корсунську, ні на Болгарську. І якщо хто інший замислить супроти країни вашої, то я йому буду ворогом і буду воювати з ним, як уже клявся я Грецьким царям. А зо мною бояри і вся Русь, та збережемо правдивий мир! Якщо ж ми не дотримаємося чогось із сказаного, то хай буду я і ті, хто за мною і піді мною, хай будемо прокляті від Бога, в якого віруємо,- Перуна і Волоса, Бога худоби, і хай будемо жовті, як золото, і своїми мечами посічені будемо. Не сумнівайтесь у правді того, що ми сказали вам нині, і записали на хартії цій,і скріпили своїми печатками.

Уклавши мир з греками, замислив Ярослав повернутися в Київ, бо він побачив, що в нього мало  дружини і сказав собі:

 - Коли б хто не спокусився убити дружину мою і мене якими-небудь хитрощами. Адже багато воїнів його було убито в боях.

І він промовив:

 - Піду на Русь, приведу ще дружину.

Зібрався Святослав і поплив на човнах до Порогів. І сказав йому воєвода батька його Свенельд:

• Обійди, князю, Пороги на конях, бо стоять коло Порогів Печеніги. Та не послухав його Святослав і поплив далі човнами. А Переяславці послали до Печенігів сказати:

 - Ось іде мимо вас на Русь Святослав з невеликою дружиною, забравши у греків багато добра і полонених без ліку.

Почувши про те, Печеніги заступили Пороги. І вийшов Святослав до Порогів, і не можна було їх пройти, бо вже почало нести кригу. Зупинився Святослав зимувати у Білобережжі, та не стало у них харчів, і був голод великий,- платили по півгривни на конячу голову. Тут і перезимував Святослав.

В ЛІТО 972, коли настала весна, поплив Святослав через Пороги. І напав на нього Куря, князь Печенізький. Убили Святослава, узяли його і зробили чашу із черепа, обкувавши його, і пили із черепа Печеніги.

Свенельд же врятувався і повернувся до Києва. А всіх літ князювання Святослава було двадцять вісім.

 1) В боях з греками військо Святослава зазнало великих втрат.

ВОЛОДИМИР ВИБИРАЄ ВІРУ

«ОН ЖЕ РЕЧЕ: «ТО КАКО ВЫ ИНЪХ УЧИТЕ, А САМИ ОТВЕРЖЕНИ»».

В ЛІТО  986. Прийшли з Волги болгари Магометанської віри, кажучи:

 - Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а Закону1 не знаєш; повіруй у наш Закон і поклонись Магометові.

Володимир спитав:

 - Яка ж ваша віра?

 - Віруємо Богу, а Магомет нас учить: не їсти свинини, не  пити вина, зате після смерті, каже, можна жити в розпусті. Дасть Магомет кожному по сімдесят вродливих жінок, і вибере одну найвродливішу, і покладе на неї вроду всіх, та й буде йому жоною. І хто на цьому світі бідний, то буде й на тому,- і всяку іншу лжу говорили, про яку й писати сором.

Володимир слухав їх, бо й сам любов жінок. Та ось йому було нелюбо: не їсти свинини і заборона пити. І він сказав:

 - Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути.

Потім прийшли іноземці з Рима і звернулися з такими словами:

 - Ми прийшли від папи Римського. Говорить тобі папа так: наша віра – світло; ми поклоняємося Богу, який сотворив небо і землю, зорі і місяць і всяке дихання живе. А ваші Боги – то просто дерево.

Володимир спитав їх:

 - У чому ж заповіт ваш?

Вони відповіли:

• Поститися кріпко. Смиряти дух і тіло своє.

Володимир їм сказав:

• Ідіть, звідки прийшли. Бо й батьки наші не прийняли цього.

Дізнавшись про те, прибули Хозарські євреї2 і сказали Володимирові:

 - Ми чули, що приходили болгари і німці, кожен навчаючи тебе своєї віри. Німці3 вірують у того, кого ми  розп’яли, а ми віруємо в триєдиного Бога нашого Авраама, Ісаака і Іакова.

Володимир спитав:

 - Де ваша земля?

Вони ж сказали:

 - Розгнівався Бог на батьків наших і розсіяв нас по всіх країнах за наші гріхи, а землю нашу віддав християнам.

Володимир на це промовив:

 - Як же ви інших учите, коли самі відкинуті Богом і розсіяні? Якби любив вас Бог і Закон ваш, то не  були б ви розсіяні по чужих землях, чи ви і нам того хочете?

Потім прислали греки до Володимира свого філософа, і той звернувся до князя з такими словами:

•                   Ми, греки, віруємо в Бога нашого Ісуса Христа. Він ходив по землі, проповідував царство небесне. А його розп’яли на хресті. Та Ісус воскрес  і сказав учням своїм, що повернеться з неба на землю і буде судити живих і мертвих, кожному воздасть по заслугах його: праведникам – царство небесне, рай і радість без кінця, безсмертя, а грішникам – муки в пеклі й кипіння в смолі. Така буде кара тим, хто не вірить Богові нашому Ісусові Христові: будуть горіти в огні, хто не  хреститься. І, закінчивши своє,філософ показав Володимиру запинало, на якому було намальовано судилище Господнє і тих стовплених грішників, які бредуть у пекельний вогонь. І праведників, тих, які у веселощах духу вступають до раю.

Володимир же, зітхнувши, сказав:

 - Добре тим, хто праворуч – у раю, горе тим, хто ліворуч – у пеклі.

Філософ промовив:

 - Якщо хочеш з праведниками стати праворуч, хрестись.

Володимиру запала в серце думка ця, однак він сказав:

 - Почекаю ще трохи,- бо хотів розповідати більше про всі наміри.

І вручив Володимир  Грецькому філософові багаті дари й відпустив його з великою честю.

1. Закон – тут віра, релігія.
2. У Хозарському каганаті жили євреї, вигнані з Ірану й Візантії.
3. Німцями названі тут західні католики.

РОЗГРОМ ЯРОСЛАВОМ ПЕЧЕНІГІВ.ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО БУДІВНИЦТВА У КИЄВІ. ПОХВАЛА КНИГАМ

«ЗАЛОЖИ ЯРОСЛАВЪ ГОРОДЪ ВЕЛИКЫЙ, У НЕГО ЖЕ ГРАДА СУТЬ ЗЛАТАЯ ВРАТА. И СОБРА ПИСЦЪ МНОГЫ И ПРЕКЛАДАШЕ НА СЛОВЪНЪСКОЕ ПИСЬМО.»

Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшла до нього звістка, що печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав же зібрав багато воїнів, варягів і слов’ян, прийшов до Києва і прорвався у місто своє. А було печенігів безліч. Ярослав виступив із Києва, приготувався до бою: варягів поставив посередині, а на правому крилі – киян, а на лівому крилі – новгородців. І став перед містом. Печеніги пішли на приступ і зчепилися на тій горі, де стоїть зараз Собор Святої Софії: було тут поле чисте тоді. І почалась жорстока січа, ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав. І кинулись печеніги на всі боки  тікати, і не знали,  куди бігти; одні, тікаючи, тонули у Сетомлі, а інші – в інших ріках, а залишок їхній бігає десь до сьогоднішнього дня.

В ЛІТО 1037. Заклав  Ярослав місто велике, біля того міста Золоті Ворота. Заклав і церкву Святої Софії , митрополичу, потім церкву на Золотих Воротах, а потім монастир Святого Георгія і Святої Ірини. І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі, і зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слав’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу,- так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав  і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами,  а ми тепер пожинаємо , приємлемо серцем книжну науку.

Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в  книгах – бездонна глибина; ми ними втішаємося в печалі, вони – узда для тіла й душі. В книгах – світило мудрості, а про мудрість сказано: люблячих мене – люблю, а хто дошукається мене – знайде благодать. І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде  бесіду з Богом і наймудрішими мужами.

Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві Святої Софії, яку сам збудував. Оздобив її золотом, сріблом і посудинами  церковними, і возносять у ній врочисті співи в призначену годину.

І в інших містах і селах він ставив церкви, призначаючи туди попів і даючи їм від багатств своїх плату, наказуючи їм учити людей. Радувався Ярослав, бачачи велику силу церков і людей християнських, а ворог нарікав і ремствував, переможений новими людьми християнськими.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

Літературний  тест

Історичне минуле нашого народу

1. Як називалися племена наших пращурів,

які населяли територію Києва та навколо нього?

а) Поляни;  

б) древляни;  

в) сіверяни.

2. Де  саме в Києві похований князь Олег

(легенда «Про князя Олега»)?

а) На горі Хоровиці;

б) на горі Щекавиці; 

в) на Володимирській гірці.

3. Хто у наших предків-слов’ян

 «цілим родом керував»?

а) Наймудріший і найстарший;

б) князь;

в) молодий, але найрозумніший.

4. Наші предки-поляни «все своє любили».

А як вони ставилися до чужого?

а) З ненавистю;  

б) шанобливо;   

в) насторожено.

5. Як тепер називається узвіз,

 де колись «сидів Кий на горі» ?

а) Андріївський;   

б) Боричів;    

в) Володимирський.

6. Як звали князя з черепа якого

 зробили чашу?

 а) Святослав;    

 б) Володимир; 

 в) Ярослав.

7. Як сусідні племена ставилися до полян ?

а) Ненавиділи їх;

б) шанували й боялися;

в) мріяли об’єднатися з ними.

8. Хто найкраще  переказав «Повість минулих літ»

сучасною українською  мовою?

а) Віктор Близнець; 

б) Сергій Плачинда;

в) Євген Шморгун.

9. Закінчіть визначення. Послідовний опис

 історичний подій їх свідком чи учасником називається:

а) літописом; 

б) оповіданням;  

в) переказом.

10. Вчені вважають, що «Повість минулих літ»написав:

а) Нестор Літописець;   

б) митрополит Іларіон;  

в) ігумен Никон.

11. Коли вороги випускали на киян стріли вони:

а) вражали киян; 

б) гнулися об стіни; 

в) верталися й ранили печенігів.

12.Чим оздобив Святослав  церкву Святої Софії:

а) золотом і сріблом;   

б) бронзою;  

в) деревом.

КЛОУЗ - ТЕСТИ

 1) Перший літопис називався … («Повість минулих літ»).

 2) Найвідомішим літописцем був … (Нестор).

 3) За легендою Київ заснувало плем’я … (полян).

 4) Засновниками Києва літопис називає … (Кия, Щека, Хорива і Либідь).

 5) Місто Київ дістало свою назву на честь … (старшого брата Кия).

 6) Кий не міг бути простим перевізником, бо … (ходив походом на Царгород, йому  віддавали там великі почесті).

 7) Олег княжив у … (Києві).

 8) Волхви прорекли Олегові, що він … (помре від свого коня).

 9) Князь, остерігаючись, віддалив від себе … (коня).

 10) Насправді князь Олег загинув від … (укусу змії, що була в черепі коня).

 11) Літописні оповіді прославляють … (мужність і мудрість київських князів).

 12) Літописи – не лише історичні твори, а й художні, тому що … (для їх створення  використовуються легенди).

          13) Хто напав на Святослава … (Куря, князь Печенізький).

          14)Що зробили із черепа Святослава … ( чашу).

          15) Де поклав книги Ярослав … (у церкві Святої Софії).

          16) Що любив Ярослав вдень і вночі … ( читати книги).

17) Де знаходиться пам’ятник засновникам Києва?

Виконайте завдання

1.Складіть таблицю «Князі Київської Русі» .

2. Розташуйте в хронологічному                                            3. Ольга за часів свого князювання

порядку правління князів :                                                           а) побудувала нові міста;

а) Ольга;                                                                                       б) прийняла християнство;

б) Аскольд;                                                                                    в) розгромила хозар;

в) Святослав;                                                                                г) встановила дипломатичні

г) Олег;                                                                                           відносини з Францією;

д) Ігор;                                                                                           д) установила норми данини.

      е) Володимир.

     4.Що зробив князь Володимир за часи свого князювання?

Т.Л. Літопис- найдавніший вид історичної та художньої літератури, у якому записи ведуться у хронологічній

( часовій) послідовності.

КРОСВОРД І

Відгадавши кросворд, ви дізнаєтеся, на землях якого племені виник  Київ.

          1. Ким міг бути Кий за однією з версій?  (Перевізник).

 2. Найвизначніший твір Нестора Літописця ( «Повість минулих літ).

 3. Як звали сестру Кия, Щека і Хорива? (Либідь.)

 4. Як звали князя з черепа якого зробили чашу? ( Святослав).

 5. Що поклав Ярослав у церкві Святої Софії? (Книги).

 6. Яке місто було столицею давньої Русі? (Київ).

Підсумки уроку. МІКРОФОН

1. Як ви вважаєте, у чому полягає важливість збереження літописних легенд для сучасників?

2. Дізнайтеся, де була розташована Десятинна церква. Чому її так називали? Чи збереглася вона до наших днів?

3. Складіть усне повідомлення про життя і діяння київських князів, опишіть їхній зовнішній вигляд, одяг, зброю тощо.

4. Як, за повідомленням літописця, відбулося хрещення киян?

5. Як, на вашу думку, хотів вплинути на киян і схилити їх до хрещення князі Володимир тим, що наказав бити палицями статую Перуна?

6. Яким є ставлення Нестора до подій, про які він розповів? Чому ви так уважаєте?

РОБОТА ЗА ФОТОМАТЕРІАЛАМИ

БЕСІДА

1. У якому віці зобразив скульптор Нестора?       

2. У що вдягнутий літописець?

3. Опишіть поставу Нестора, риси його обличчя.  

4. Які риси вдачі Нестора намагався розкрити скульптор?

5. Що розповів вам скульпторний портрет про життя Нестора?

6. Яка роль мистецтва у збереженні інформації про минуле?

7. Кого зображено на малюнках?

8.Що відомо про меншу сестру князів Либідь?

Для допитливих

1.У «Повісті минулих літ» Нестор писав про князя Володимира, що «він є новим Константином великого Риму». Пригадайте, чим уславився римський імператор Константин. Чому літописець порівнює князя Володимира саме з ним?

2. Німецький найманець, який 1018 р., уже після смерті князя Володимира, під час міжусобної боротьби його нащадків, потрапив до Києва, був уражений його 8 ринками, 400 церквами, багатонаціональним натовпом на його майданах. Німець зустрів там скандинавів, франків, греків, данців, вірменів.

3.Які висновки про тогочасне становище Київської Русі та її столиці можна зробити за цими фактами?

Домашнє завдання: Виразно читати і переказувати одну з оповідей. Опрацювати теоретичний матеріал за підручником.