Урок «Іван Світличний - символ незламного духу»

Гонтар Олена Вікторівна

Красногорівський опорний заклад

загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Мар’їнської міської військово-цивільної

адміністрації Покровського району

Донецької області

 

Розробка уроку вивчення творів письменників рідного краю

«Іван Світличний - символ незламного духу»

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю Івана Світличного - борця за справедливість, донести учням поетичне вираження автором глибокої любові до України, до рідного народу;

розвивати навички самостійного синтезу літературно-критичного та біографічного матеріалу, уміння визначати провідні мотиви, ідеї поетичних творів;

виховувати в учнів патріотизм, національну свідомість та гідність.

Тип уроку: урок філософії серця із використанням ІКТ та проєктної діяльності учнів.

Обладнання: портрет Івана Світличного, збірки поета, комп’ютерна презентація «Шістдесятництво» в українській культурі».

Очікувані результати: активізація пізнавальної діяльності;

підвищення інтересу до вивчення української літератури;

розвиток творчих здібностей;

оволодіння навичками самостійної роботи з додатковими джерелами інформації;

вміння аргументовано доводити свою думку, представляти та оформлювати належним  чином  результати своєї роботи;

розвиток бажання поділитися здобутками праці перед однокласниками.

 

Перебіг уроку

              На екрані слова- епіграф уроку.

Поет Іван Світличний – не чоловік, а чолов’яга. Важко збагнути,

    як така чиста людина могла вирости в такий непевний час.

Гілель Бутман,

єврейський дисидент

 

І. Мотивація навчальної діяльності

1. Обговорення епіграфу уроку

- Сьогодні ми будемо не тільки співдоповідачами, а й літописцями, адже твори­тимемо літопис Великої Людини, одного із найбільших патріо­тів нації.

2. Словникова робота

Літопис життя і творчості письменника — науково-дже­релознавчий жанр біографічного літературознавства, який опи­сує в хронологічному порядку на основі документальних свідчень факти життя й діяльності письменника від народження до смерті.

Феномен: 1. Незвичайне, особливе, унікальне явище, рідкісний факт. 2. Про людину, яка вирізняється якимись видатними здібностями, талантами до чогось тощо.

 

ІІ. Повідомлення теми та мети уроку

1. Вступне слово вчителя

- Протягом ХХ століття мільйони українців ставали вигнанцями зі своєї  рідної країни через свої політичні переконання. Над світом національної  культури та літератури нависла смертельна небезпека. Багато митців через свої принципи пішли етапами до тюрем і таборів, де більшість із них загинула (Є. Плужник, В. Підмогильний, П. Филипович, М. Зеров). Серед них був і Іван Світличний.

Запис теми уроку в зошиті.

- На основі дібраних вами матеріалів ми підтвердимо або спростуємо слова  Гілеля Бутмана.

 

ІІІ. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу

Учень І. Повідомлення «Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке життя. Шістдесятники».

 Період хрущовської «відлиги» був характерний певним відновленням історичної справедливості — поверненням в українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Та поряд з процесом «українізації» починається нова хвиля русифікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа.

 Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало назву «шістдесятники.

 Знаковим документом нової хвилі вітчизняного відрод­ження стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи ру­сифікація?» (1965). Цей твір відомий український літератор старшого покоління Б. Антоненко-Давидович влучно назвав референдумом покоління.

 На формування світогляду «шістдесятників» значною мірою вплинула гу­маністична західна культура. Закономірним наслідком цих впливів було відродження інтересу до багатств української культури. Виникла потреба відшукати власне місце не по­ряд зі «старшим братом», а в контексті загальносвітової культури. Говорити про шістдесятників непросто, але необхідно, їх називали совістю епохи.

Молоді письменники, художники, інженери, вчителі, лікарі, журналісти, науковці, занепокоєні долею рідної землі, відважилися на протест проти нищення української культури й мови, проти перекручень історії, проти брехні й пристосуванства, переслідувань за слово й думку, незаконних арештів та безпідставних вироків. У віршах, статтях, картинах, театральних виставах, кінофільмах, лекціях вони зверталися до своїх співвітчизників з правдивим і щирим словом про минуле й сьогодення України.

Своїми працями пробуджували інтерес до минулого України, переконливо доводили, що українці - великий народ, гідний своєї державності. З посеред різних думок про подальшу долю України визрівала вимога виходу її з СРСР та створення Української незалежної держави. Але в клопотаннях про долю рідного народу та його культуру партійні можновладці вбачали зазіхання на свою владу. Так почалися переслідування й цькування шістдесятників. Звільнення з роботи, арешти, ув'язнення, табори суворого режиму, заслання, психіатричні лікарні, передчасні смерті - ось що чекало чесних, талановитих людей, єдиною провиною яких була любов до України.

Нині неможливо уявити українську літературу без імен шістдесятників Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Алли Горської, Панаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрук. До скарбниці українського письменства цього часу увійшла і творчість Івана Світличного.

Проєкт групи учнів-біографів «Життєпис Івана Світличного»

Учень І. Юнацькі роки.

Походить Іван із селянської родини. Батько Світличний Олексій Павлович, мати Меланія Іллівна, до шлюбу Твердохліб. Мав двох молодших сестер: Марію і Надію.

До школи пішов у селі Половинкине (Луганська обл.) в 1937 році. В 1943 р., намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 р. закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу.

З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою.

1952-1955 р. навчався в аспірантурі при Інституті літератури                                                      ім.Т.Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік Білецький О.І. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал.

1956 року одружився з Леонідою Терещенко.

З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 р. — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. За прояв незалежних поглядів його дисертація «Рухома естетика» не була допущена до захисту, бо не відповідала ідеології марксизму-ленінізму.

Світличний ніколи не приховував свої проукраїнські погляди, за які його звідусіль  звільняли. А з 1965 року   остаточно перестали приймати на роботу і він міг лише друкуватися під чужими іменами і псевдонімами.

Учень ІІ. Світличний як організатор культурного та наукового життя творчої молоді.

Помешкання Івана Світличного стає своєрідним центром формування національної свідомості.

У 1960 році одержав квартиру, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції. «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», – згадувала пізніше його дружина Леоніда Світлична.

У 1962 - 1963 роках став одним із засновників та безперечних моральних лідерів Клубу творчої молоді в Києві.

Іван Світличний допомагав творити усій поетичній молоді. До нього ходили Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус і інші митці.

«Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу», - писала про Світличного поетеса Ірина Жиленко.

Одним із перших установив контакт з українською діаспорою на Заході.

Поширював самвида́в – "Щоденник" поета Василя Симоненка та його нецензуровані вірші.

Розповсюджував "Українські юристи під судом КҐБ" про справу Левка Лук'яненка.

Налагодив зв’язки зі братами Горинями та іншими галичанами, переконавши їх в необхідності об’єднання зусиль у поширенні «боротьби словом».

Учень ІІІ. Репресії.

Уперше було заарештовано 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 р. в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. 30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів було випущено.

Вдруге його заарештували під час «покосу» української інтелігенції на початку 1972-го й звинуватили в антирадянській агітації і пропаганді, виготовленні та поширенні самвидаву. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Вирок закритого судового процесу: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання (щоправда, до них зарахували 8 місяців, відсиджених у 1965-1966 роках).

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у протестних голодуваннях.

Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Учень ІV. Останні роки життя.

У серпні 1981 року на засланні у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР       Федорчука В.В. Термін відбув повністю.

До Києва повернувся лише в січні 1983-го. Жив у квартирі на четвертому поверсі без ліфта, тому практично був позбавлений можливості бувати на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після чого вже не міг ні говорити, ні рухатися.

Іван Світличний помер  25 жовтня 1992 року. Згодом його дружина писала: «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї».

Похований на Байковому кладовищі, неподалік могили Василя Стуса.

Поховали Івана Світличного у вишиванці, подарованій Василем Стусом.

Козацького хреста зі словами Святого Письма «Він був світильником, що горів і світився» вибив художник Микола Малишко.

Виступ учнів-декламаторів

Учень І.

Поезія стала для Івана Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В. Стусові,  В. Симоненкові,  Є. Сверстюкові, Г. Севрук, Опанасу               Заливасі,  Л. Семикіній, М. Коцюбинській, дружині Леоніді, сестрі Надії. Чи не найсильнішою в поетичному доробку Світличного є написана в таборі поема «Курбас».

Учні декламують вірші

•          «Моя свобода» (з циклу «Три Свободи»).
•          «Поезія».
•          Уривки з циклу «Я – дисидент».
•          «Люблю Вітчизну».
•          «Смертники».
•          «Л. Світличній».
•          «Берези».
•          «Життя коротке, а мистецтво вічне».

Проєкт групи учнів «Образ Івана Світличного в мистецтві»

Поет Василь Стус присвятив Івану Світличному вірш «Не можу я без посмішки Івана…»

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
 

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..

 

Композитор Володимир Губа на твори Івана Світличного написав цикл «Ґратовані сонети» для баритона або баса в супроводі фортепіано (звучить мелодія фортепіано).

Портрети Івана Світличного намалювали Алла Горська, Любослав Гуцалюк, Опанас Заливаха, Борис Плаксій (цикл «Творці незалежності»).

Погруддя Івана Світличного створив скульптор Борис Довгань.

 

ІV. Рефлексія

1. Створення словесного портрета Івана Світличного

Людина, громадянин, патріот, дисидент, поет, вірний син України, утверджувач добра, справедливості, життєлюбства; політв’язень, борець.

2. Метод «Мікрофон»

•          Після отриманих відомостей про поета повернемося до епіграфа нашого уроку (зачитується). Як ви розумієте епіграф? Чи справедливі вони?
•          Чи цікаво було працювати за методом проєктів?
•          Який з етапів запам’ятався вам найбільше і чому?
•          Чи відчули ви смак дослідницької роботи і роботи в команді?

V. Оцінювання. Колективне узагальнення та обговорення результатів роботи. Учитель оцінює діяльність учнів

VI. Домашнє завдання

Написати твір-есе на тему «Мої роздуми над трагічною долею Івана Світличного».

 

VIІ. Заключне слово вчителя

Луганщина – світанок України. Піднімаючись над державою, сонячні промені спершу торкаються території Луганської області. Луганщина – східний регіон України. Територія в більшості своїй російськомовна. Проте ця земля виростила, виховала і дала українській літературі людей, які своєю творчістю завоювали право носити величне і горде звання поета. А за ними ідуть зі своїми сокровенними словами до світлого храму літератури десятки молодих, яким потрібно й далі збагачувати літературні традиції Луганщини, що дала українській літературі так багато блискучих імен.