Урок "Кирило-Мефодієвське товариство"

ІДЕЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ВЗАЄМНОСТІ

• один із засобів національного самоутвердження багатьох народів Центрально-Східної Європи (з другої чверті XIX ст.).
• відображала певний етап у становленні національного руху, коли джерело і рушій власного розвитку шукалися в «побратимстві» з ширшою спільнотою.
• функціонувала тоді не як стала, а радше як пульсуюча світоглядна категорія, спрямована на пошуки спільних і відмінних із ширшим етнічним простором рис, подолання державних імперських кордонів.
• сприяла виокремленню українства, усвідомленню ним себе цілісним, самостійним, дійовим чинником історії (за висловом польського історика Юзефа Хлебовчика, сприяла «компенсації почуття цивілізаційної молодшості»), а відтак виводила українців на орбіту європейської політики.

Польський дослідник Едвард Касперський влучно підмітив, що ідея слов’янської єдності була продуктом особливого оточення, який можна визначити як історіософський дискурс. Цей дискурс відігравав компенсаційну роль, переносив і перетворював напруження і конфлікти, що виникали між слов’янськими народами (поляками і росіянами, українцями і поляками, українцями і росіянами тощо), у запальні проблеми стосунків слов’ян до «чужих», до не слов’ян.

У Галичині ідея слов’янської взаємності стала важливою категорією в сфері українсько-польсько-австрійських відносин, на Закарпатті - українсько-угорських, а на Буковині - українсько-румунських стосунків. На підросійській Наддніпрянщині вона знайшла вираз в ідеї українського месіанізму, який, як вважали, здатен урятувати слов’янські народи одночасно від російського царизму і руйнівної західної культури.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

У грудні 1845 р. група молодих людей, які у Київському університеті відвідували лекції Миколи Костомарова, об’єдналася в Слов’янське товариство святих Кирила і Мефодія. Відоме також за спогадами Куліша (1867) яко"Кирило-Мефодіївське братство".

участь шевченка^[1]

•     підтримував дружні стосунки з «братчиками»;
•     брав участь у їхніх зібраннях;
•     щодо формального членства в товаристві - слідство цього членства не довело;
•     фактично Шевченко був не тільки своїм серед кирило-мефодіївців, а й вирішально впливав на них в антиурядовому дусі.
•     із свідчень Георгія Андрузького на слідстві: "У Києві Слов’янське товариство має двох голів: Костомарова і Шевченка" головним правилом останнього було: "Хто відданий царю – той падлюка, а хто ліберал, то благородна людина"

демократизм братства

проявився у тому, що до його складу належали вчителі, урядовці, студенти, представники дрібної шляхти, навіть вихідці з селян. На відміну від декабристських чи польських таємних організацій.

Дослідники вважають, що ядро товариства становило 12 осіб, а ще близько ста осіб до нього не входили, хоч і знали про його існування.

Програмні й статутні документи Кирило-Мефодіївського товариства – плід колективної думки. Автор – Микола Костомаров; співавторами вочевидь виступали М. Гулак і В. Білозерський.

Кирило-мефодіївці намагалися поширювати свої ідеї й через розповсюдження відозв («Брати українці!», «Брати великоросіяни і поляки!»), окремих творів Шевченка.

роль просвіти в діяльності товариства

Білозерський – автор записки про сільські школи (фактично це чернетка офіційної заяви, яку кирило-мефодіївці мали намір подати урядникам з метою реформування початкової освіти), насамперед подати таку освіту для селян яка б була корисна в їх "домашньому і сільському житті". Селяни мали б вивчати Закон Божий та основи рільництва, садівництва, лісництва, городництва, практичну арифметику, засоби лікування хвороб, столярне і токарне ремесло. Кирило-мефодіївці планували відкрити школу яка б проілюструвала ефективність їх програми (туди мали набрати хлопців з козацького стану віком 13-16 р на 3 навчальні роки без канікул). У записці читаємо: "Безплатне і вигідне для землеробського життя виховання може збудити в народі любов до освіти..."

Пантелеймон Куліш вважав, що серед простолюду потрібно насамперед поширювати грамотність і тоді літераторам було б легко передати народові свою освіченість. Незважаючи на стан освіченості мефодіївці планували написати підручники для народу (з історії, с/г, географії і т.п.).  

Саме через освіту планувалося добитися розуміння необхідності скасування кріпосного права за Білозерським саме освіта була запобіжним засобом проти повстань і кровопролиття (його в-дь на закиди жандармів про використання освіти щоб підняття повстання).

для чого українцям об’єднання слов’ян

Василь Білозерський вважав існування України як окремої ні від кого не залежної держави неможливим через те, що на неї зазіхатимуть агресивні сусіди, (з Україною може статися те що з РП в період поділів). Єдиний варіант це з’єднання слов’янських племен, які в основу свого життя зокрема поставлять момент "поширення мирної землеробської цивілізації".

кінець діяльності

У березні 1847 р. товариство було викрито.

•      Гулака ув’язнено на три роки, а потім відправлено на поселення до Пермі;
•      Костомарова після річного перебування в Петропавловській фортеці вислано до Саратова;
•      Білозерського заслано до Петрозаводська.

Найтяжче було покарано Шевченка, в якого під час обшуку знайшли малюнки й вірші, спрямовані проти царської родини. Його віддали в солдати на десять років із особистою забороною царя писати й малювати. Також слідство заборонило писати й Кулішу, твори якого мали бути вилучені з книгарень.

Офіційна версія, щодо діяльності братства, поширена тоді в суспільстві, зокрема серед освічених російських чиновників полягала в тому, що кирило-мефодіївці прагнули об’єднати слов’ян під скіпетром російського царя. Лиш обмежене коло вищих сановників знало, що слідство оцінило товариство як сепаратистське й національне. Жандарми дійшли до висновку, що в Малоросії слов’янофільство трансформується в українофільство, яке не відкидає ідеї поєднання слов’ян, але водночас стверджує потребу відновлення мови, літератури, звичаїв Малоросії "доходя даже до мечтаний о возвращении времен прежней вольниці и гетьманщины".

Місце Т. Шевченка (1814-1846) в українському національному відродженні

З його творчістю пов’язують формування стандартів укр. літ. мови та національної літератури.

•       Поетична збірка «Кобзар» (1840), видана на кошти Петра Мартоса;
•       Поема «Гайдамаки» (1841);
•       Збірка «Три літа».

   Поетична мова Шевченка

«Надавши українській мові статусу літературної, Шевченко тим самим заклав основу модерної української літератури, а в ширшому значенні – й української національної ідентичності»

Шевченко – 1ий український інтелектуал, що чітко розрізнив рос. й укр. ідентичності, надавши своїм читачам ще й привід до національної гордості. Окрім цього шевченкова творчість доводила, що якщо Україна в минулому була сомостійною, то це є достатнім для здобуття незалежності і в майбутньому.

Вина цього покладалася на Російську імперію. Тому конформістська модель «малоросійства» повністю відкидалася.

•   Ідея нероздільності Малої та Великої Русі та лояльності до російських правителів^[2].                                                                             

Оцінка Шевченка Георгієм Андрузьким: "Його поетичні слова лунали по всій Малоросії; його ставили вище Жуковського, сподівались мати в ньому свого Шиллера"

Микола Костомаров

•      до теми слов’янства Микола Костомаров прилучився через вивчення історії Русі та працю над "Словянська міфологія" (1846) з використанням робіт Павла Шафарика, Яна Коллара, Франца Палацького, Вука Караджича.
•      літератор: драма "Сава Чалий", історичний роман "Кудеяр".
•      визначив корінну відмінність "двох народностей". 

Микола Костомаров про панславізм: "це прагнення цілого племені слов’янського вийти з вікового запізнення, намагання кожному з слов’янських народів подарувати розвій при допомозі інших споріднених націй, усім разом братньою сім’єю взяти живу участь в рухомій сфері освіченості людства і щоб з’явитися перед суддею з незаритим у землю талантом"

Пантелеймон Куліш. Чорна рада – написана 1846, опублікована 1857. Також він автор навчальної книги з історії України для старших школярів: "Повесть об украинском народе" (СПб, 1846)^[3]

^[1]Микола Костомаров познайомився з Тарасом Шевченком у Києві в квітні 1846 року та прилучився до читання його поезій (зокрема невиданих). Саме Костомаров розповів Шевченкові про товариство. З ним же мав дискутував щодо цілей та засад товариства.

^[2] Кондратюк Костянтин. Українське «національне відродження» в контексті європейської історії кінця XVIII – першої половини ХІХ століття // Час народів. Історія України ХІХ століття: Навчальний посібник / [за заг. ред. Мар’яна Мудрого]. Львів, 2016. С. 201-204, 210.

^[3] Сергієнко Г. Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі / Григорій Якович Сергієнко // УIЖ. 1996. № 1. С. 14-28