Урок ЛРК №1 за книгою М. Костенка «Золоті ворожбити» «Перечитаймо кожен той рядок, де про людину сказано високе...»

«Перечитаймо кожен той рядок, де про людину сказано високе...»

(Урок ЛРК №1 за книгою М. Костенка «Золоті ворожбити»)

МЕТА: познайомити учнів із змістом І розділу книги Миколи Костенка «Золоті ворожбити», допомогти з’ясувати його  проблематику, підвести до розуміння авторської думки про істинні життєві цінності; розвивати уміння учнів аналізувати прозові твори; формувати  активну життєву позицію, виховувати любов до людей,  до рідної землі.

Цілі.  

Учні знатимуть: основні відомості про життя і творчість М. Костенка; зміст, тему, проблематику виучуваних творів.

Учні вмітимуть: розповідати про письменника, відтворювати сюжетну канву оповідань, визначати їх тему та ідею; знаходити в текстах художні засоби, розкривати їхню роль; висловлювати власне ставлення до прочитаного, визначати роль прочитаного для особистого розвитку.

Тип  уроку.  Урок ЛРК.

Форма.  Урок-зустріч.

Обладнання: портрет М. Костенка, книга «Золоті ворожбити», виставка книг письменника, фонозапис пісні А. Пашкевича на слова М. Негоди «Степом, степом»,  відеофрагменти про Велику Вітчизняну війну.

Методи, прийоми і форми роботи: розповідь учителя, виразне читання, «Мікрофон», «Прес», складання сенкану, бесіда.

                                                                         Але ніколи орди ті чужинські,

                                                                        Загарбники зажерливі та злі

                                                                         Не полонили душу українську

                                                                        І горду вдачу нашої землі.

                                                                                                  Василь Письменний

                                                                  Живе лиш той, хто не живе для себе.

                                                                  Хто для других виборює життя.

                                                                                                 В.Симоненко

Перебіг уроку

І. Мотиваційний етап.

1.Забезпечення емоційної готовності до уроку.

Учитель.  Дорогі друзі! Я рада вітати вас  на святі творчості, бо урок літератури, як на мене, це завжди свято  спілкування з мудрими письменниками, з цікавими героями, це можливість пережити захопливі пригоди та яскраві почуття.

Сьогодні у нас  урок ЛРК, отже, ми знову маємо можливість розширити коло знайомств із письменниками та їх творами, які не включені до шкільної програми, але, безперечно, варті вашої уваги. Серед них і творчий доробок члена НСПУ Миколи Васильовича Костенка.

«Це просто несправедливо, що одній людині дано так багато: поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, публіцист, документаліст», — по-доброму заздрить розмаїттю творчої палітри Миколи Костенка кандидат філологічних наук Л. Безобразова  у передмові до його книги «Золоті ворожбити», яка вийшла друком у полтавському видавництві «Дивосвіт». Красномовним свідченням правдивості цих слів є виставка книг (Учитель знайомить учнів з виставкою книг письменника), серед яких поетичні збірки «Стезя» і «Старе вино», прозові книги «Посульські оповідання», «Золоті ворожбити»,  «Краюха вечности», літературно-критичні праці «Над темним хлібом душі». Загалом Микола Костенко — автор двох десятків книг поезії, прози та наукових розвідок, на громадських засадах працював літературним редактором журналу для дітей і юнацтва «Діє-Слово».

   Пояснення такого щедрого  творчого обдарування знаходимо  в  оповіданні  «Піанола»  із збірки «Золоті ворожбити», у якому автор пише: «Знав я у своєму житті і впокійливе шелестіння безмежної колосистої ниви, і страхітливе ревище заполярної пурги, і загрозливе набурмосення спаяних-спечених морозами єнісейських торосів, і дніпрову мертвотно-зелену шугу напровесні, і перехоплююче подих спадання з-під вершечка скелі у вірменських горах преколючо-іскристого, міріадобурунного водоспаду…

 

Боже, скільки всього вже було на моєму віку… А все кудись, до чогось тягне, все підбурює розкопувати небачено-нечуване, все подумки жене на старі шляхи-дороги або ж іще в позахмарні далі. І не перестаю дивуватися новим і новим відкриттям проявів духу людського, його вершинних злетів…»(виділено В.М.Гайдамакою). Отож, як бачимо, письменника дивували злети духу людського, захоплювали й надихали до  творчості  непересічні   люди, яскраві особистості.

2. Актуалізація суб’єктного досвіду й опорних знань.

 «ПРЕС».

А чи  цікаво вам читати про   таких героїв? Хто з них вам особливо запам’ятався?(Захар та Максим  Беркути з повісті І.Франка «Захар Беркут», Павлик Судак із повісті А.Чайковського «За сестрою», Михайлик із повісті М.Стельмаха «Щедрий вечір». У разі необхідності можна зачитати спеціально дібрані цитати-підказки з вивчених творів, на зразок: «Тут діло не йде про мойого сина… а про наших сусідів, верховинців і загірян…»; «Життя в неволі нічого не варте — краще смерть»; «Завзяте хлоп’я поїхало шукати сестру… Як хлопець з цього вийде цілий, то з нього кошовий буде…»)

Учитель. Я пропоную вам провести урок-зустріч із  героями книги Миколи Костенка «Золоті ворожбити», перечитати «кожен той рядок, де про людину сказано високе». (Учні записують тему уроку й епіграф, який найбільше відповідає змісту прочитаних творів.)

ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.

Бесіда.

1. З якими  епічними жанрами ви знайомі?

2. Як визначає жанр творів збірки «Золоті ворожбити» автор? (Новелетки й оповідки.)

3. Чи доводилося вам раніше читати такі твори?

 4. Чим вони привернули вашу увагу? (Малий розмір, незвичайний герой, незвичайна доля, розв’язка, що б’є в саме серце.)

 Учитель. Отож, ми маємо справу з літературними мініатюрами — найскладнішим жанром, який вимагає віртуозного володіння мовою. В основі кожної новелетки — один епізод, який під пером автора виростає до символу, тому ці твори, на думку літературознавців,  сприймаються як притчі — оповідні літературні твори алегоричного повчального характеру.                                                     

Колективний аналіз новели «Княже серце»

1.На тлі якої трагічної сторінки історії нашого народу розгортається сюжет у новелі М. Костенка  «Княже серце»? (Навала монголо-татарських орд на Русь, зокрема героїчна смерть закатованого в Орді у 1246 році князя Михайла Чернігівського.)                                                            

2. Що  треба було зробити князю Михайлові, щоб отримати ярлик на володіння власним князівством? (Поклонитися монгольським ідолам.)

3. Що вражає у постаті чернігівського князя? (Горда постава, презирство до ворога, несхитна воля.)

4. Хто у творі, крім чужинців-монголів, виступає антиподом  головного героя? (Кат  Доломан із Путивля.)

5. Спробуйте уявити та змалювати  життя цього         Князь Михайло у хана Батия                                                                                                            

 персонажа, підберіть  оцінні епітети. (Жалюгідне, нікчемне, твариняче.)

6. Назвіть кульмінаційний момент твору.

7. Якою ціною Доломан купує  своє рабське існування? (Катує людей, «виконує чорнову роботу свого богдихана».)

8. Чому слов’янин Доломан убиває князя Михайла з такою ненавистю, а не намагається його врятувати? (Нескорений князь — живий докір його падіння, зради, тваринячої сутності, яка виривала собі право на життя убивством єдиновірців.)

9. Як помирає князь Михайло і зрадник Доломан? (Перший — як герой, б’ючись до останнього подиху, а другий — як собака.)

10. Чому саме так названо твір? (Сміливе, горде серце чернігівського князя не вдалося покорити ворогові. Воно і є символом  нескореної слов’янської душі.)

11. Чому вчить цей твір?

Тема: розповідь про героїчну смерть в Орді чернігівського князя Михайла.

Ідея: оспівування мужності, патріотизму князя Михайла, який не схилив голови перед ворогом (запис у зошити).

УЧИТЕЛЬ. Не раз і не два  стікало кров’ю горде слов’янське серце, переживало відчай безвиході, безсилля  перед незліченними ордами зайд, та в найкарколомніші періоди історії наша земля, здавалося б, навіки знищена,  відроджувалася, завдячуючи великій  любові своїх синів,  їхнім гордим, незрадливим серцям.

 Я хочу побудувати місток з далекого ХІІІ ст. у століття ХХ, від якого нас відділяє майже два десятиліття, і звернутися до новели «Двісті кроків». Як колись не схилив свою голову перед ворогом чернігівський князь Михайло у далекому ХІІІ столітті, так мужньо глянули  йому в обличчя п’ять воїнів Радянської Армії, які виходили з оточення у страшному 1941-му.

Колективний аналіз  новели «Двісті кроків».

1. Яка тема цього твору? (Розповідь про те, як за 200 кроків до порятунку поранені бійці вступили у нерівний бій з ворогом і героїчно загинули.)

2. Які фізичні й моральні муки терпіли  бійці протягом двох місяців відступу? («Паморочилося в голові, нестерпно хотілося пити»… «Там за ними, на кордоні, нічого, крім кривавого місива тіл і металу. Там командири, друзі, побратими. Там жінки і діти. Там. А вони тут, серед розпеченого полтавського степу».)

3. Які деталі  пейзажу відтворюють  понівечену боями землю і стан душі старшини? ( Укладання «словничка» художніх засобів.)

Метафори	Порівняння	Епітети
«пшениця покірно поклала в пилюгу вусате колосся»	Дорога, мов «смутна траурна річка», кущики полину, «мов жалюгідне лахміття»	«закатована, розпластана» земля

5. Якими словами автор передає безмір страждань героя? («Не було більшої у світі печалі, ніж та, що стояла в його очах».)

6. Як повели себе бійці, коли раптово зустрілися з переважаючими силами ворога?(Не задумуючись кинулися в бій).

7. Що об’єднує  героїв «новелеток» «Княже серце» і «Двісті кроків»? (Обоє гинуть у нерівному двобої з ворогом; любов до землі, яку вони захищають; життєві принципи: померти, але не зрадити; свята ненависть і презирство до ворога; ідея — у нашого народу завжди так велося: померти, але не скоритися, не зрадити.)

Учитель. Так і не дочекалася мати свого сина-прикордонника, який разом з побратимами поліг за 200 кроків від рідної домівки, у рідному полтавському степу, хоч, мабуть, виглядала його до останніх хвилин свого життя… Розповідь письменника завершується на такій високій ноті, що порятувати людське серце від неймовірного болю може хіба що пісня, яка виллється болючою сльозою…(Звучить пісня А. Пашкевича на слова М. Негоди «Степом, степом…» у запису українського народного хору ПНПУ імені В.Г. Короленка «Калина», яка супроводжується відеоматеріалами про Другу світову війну).

Колективний аналіз  оповідки «Нежилава робота».

1. Якими словами згадує про тракториста Павла односелець? («Боже ж мій! Що за хлопець був! Та зроду я таких уже не бачив!»)

2. Що захоплює оповідача в герої? («Чоловік був — як ото іскра… А на роботу лютий!»)

3. У чому проявився патріотизм Павла під час Великої Вітчизняної війни? (Аби не дістався фашистам трактор, потопив його в болоті, а коли повернувся з війни, витяг, «по гвинтику перебрав, поставив на колеса…»)

4. Зачитайте епізод, у якому  розповідається, як Павло витягав трактора.

5. Які кращі людські риси втілені в образі головного героя?

6. Яка доля судилася таким самовідданим людям, як Павло, у той час? (Це люди, які або згоріли у вирі війни, або надірвалися від «нежилавої роботи», піднімаючи країну з руїн).

7. Як ставитеся ви, молоде покоління, до самовідданості і жертовності головного героя, який «помер прямо у борозні»?

8. Як бережуть у селі світлу пам’ять про Павла? Про що говорить цей факт?

 10. Поясніть, що вкладає письменник  у вислів «Ми ж люди…»

ІV. Рефлексивно-оцінювальний етап.

1.Що ж хотів сказати своїм читачам   автор книги «Золоті ворожбити»? 2.Складання сенкану.

Люди —

Сильні, благородні

Люблять, ненавидять, працюють

Цінуймо й наслідуймо злети душі людської

Ворожбити.

3. Як поведінка і вчинки героїв книги співвідносяться  з її  назвою?

(Герої новел — це справді золоті ворожбити  у тому сенсі, що мають оте золото душі, яке завжди дивувало, захоплювало, окриляло і вело за собою інших, вони дають нам справжні духовні орієнтири, незалежно від часу і місця дії, ніби прозираючи у майбутнє і розуміючи, що переможе добро і справедливість.)

4.Висловіть своє судження щодо епіграфів уроку.

Учитель. Як вдається письменнику рухатися у часі, прозираючи крізь товщу століть? Чого варта така титанічна праця — вергати цілі історичні пласти, переживати долі цілих поколінь, пропускаючи їх через своє серце. Це, погодьтесь, під силу не кожному. Мабуть, вам  було  б цікаво запитати про це у самого письменника, заглянути у його  творчу лабораторію, поспілкуватися зі справжнім  майстром слова. У вас є сьогодні така  нагода:  до вас  на урок  завітав член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України Микола Васильович Костенко. (У ролі письменника може виступити підготовлений учень).

 

Бесіда з письменником.

1. Де Ви народилися? Яким було Ваше дитинство?

-Глянулося мені на світ 19 березня 1939 року у селі Їсківці на Лубенщині. Село моє старовинне, козацьке, йому понад 400 років. За часів Б. Хмельницького гуртувало свою збройну сотню кінноти великого Гетьмана. Костенки теж є у відомому козацькому реєстрі. Чи були вони моїми предками? Точно не відомо, а здогад є, бо старі люди не раз казали про це. Малим хлоп’ям, облазивши всі яри й видолинки, скуштувавши всіх кислиць і тернів, знаючи мало не всі квіти в окрузі, всі ручаї і ковбані, болотяні ями-пастки, звичайно ж, приглядався до природи — напрочуд буйної зіллям  у нас, — і це невдовзі спричинило творчу цікавість: попливли якісь чудернацькі вірші, щось просилося під перо, якісь химерні перекази лізли в голову, заважали материній науці не носити за пазухою вужів, не лякати ними дівчаток, не рости босяком, як те суворо вимовляла мати… Батько теж був авторитетом непохитним: фронтовик, повно нагород і поранень, шанований у селі.. . І цікаво, і повчально.

1. Розкажіть про свої шкільні роки, учителів, кому з них завдячуєте прищепленням любові до літератури?

-Справжню пристрасть до віршів розбудив у мені сімейний «Кобзар». А захоплювався  Панасом Мирним, Коцюбинським, Винниченком. Пам’ятаю їх книжки, зачитані до дірок. Здавалося, що там йшлося про наших односельців — так багато було спільного між реальним життям і тією літературою. З книжками не розлучався — і спав з ними. П’яти не миті, а книжка під головою… Ото найщасливіші мої часи. Та ще вплив учительки Ольги Іванівни Середи. Як викладач мови й літератури, вона вела шкільний гурток початківців. Саме там прищепилася ота неспокійна любов до художнього слова, до того, як же воно буває на папері, коли від нього люди сміються і плачуть? Слово дуже тривожило мене, відганяло інші хлоп’ячі захоплення. То бабуся й стала випрошувати у продавця сільмагу цупкий обгортковий папір, щоб нарізати мені «на книжечку»… Воістину святий час…

2. Коли почали писати?

-Писати вірші я розпочав десь близько шести років. Писав на газетних шматках, тихенько виривав сторінки із батькового «Блокнота агітатора». У школі став відразу дописувати до стіннівки…

3. Розкажіть про свій творчий доробок, улюблені теми, над чим працюєте зараз?

-У Полтаві я вже 25 років. Тут і видав майже всі свої книги. Тут сформувалася, власне, моя літературна біографія. Знають мене, знаю і я свою аудиторію, бо часто проводжу  творчі зустрічі з читачами, виступаю по радіо, у пресі тощо. Тут (крім найпершої) удостоєний літературних премій. Імені Панаса Мирного — за роман-баладу «Книга Велеса» (переспів давньоруської пам’ятки). «Смарагдова Ліра» Держкомкордону України — державна премія за книгу «Краюха вечности». Імені Володимира Малика — за книгу прози «Золоті ворожбити» й книгу поезій «Старе вино». Імені Василя Симоненка — за книгу поезій «Стезя» й прозову «Посульські оповідання».

Улітку 2009 року вийшла друком  книга з літературознавства «Над темним хлібом душі» — підсумок понад 45-ти років аналітики. А хочеться завершити давній задум — написати книгу есеїстки «Від Гомера до Гончара».  Пишу вірші до книги «Сніпорід» — переважатимуть, знову ж таки, мотиви рідного села і села взагалі — переболеного українського.

4. Якою Вам бачитьcя сучасна молодь?

-Молодь у нас гарна, тямуща, завзята. Особливо студентська, дай їй Бог здоров’я і наснаги на многії  літа. Аби не втрачала голову, не рвалася будь-що з рідної домівки… Вдома справ понад голову, аби сил вистачало молодим. Гуртуватися слід, не давати сил і поблажок владі, де так багато зайд і манкуртів, перекинчиків. Бути господарями — у школі, у вузі, на виробництві, у державі своїй. Романтичні міркування мої? Але ж якщо цього не робити — незалежної держави точно не стане, бо нікому буде порядкувати у власному домі. … Так, як зараз, жити не можна. І це першою має збагнути саме молодь наша. Не загуби своє національне обличчя — має бути непохитним правилом для кожної молодої людини.

 

V. Домашнє завдання (на вибір): 1) Написати твір на тему «Мій улюблений герой книги М.Костенка «Золоті ворожбити»».

2) Намалювати ілюстрації до І розділу книги.

 

 

 

 

Додаток до уроку №1.

Княже серце

Князя Михайла Чернігівського за руки й ноги викинули з жовто-пурпурного шатра Батия. Кинули біля варти при вході, що з довгими кривими ножами чатували спокій богдихана. Варта повела на нього оком, але не підійшла — на те інші є.

 Князь сів на землі, шукаючи шапку. Доки мацав довкола, відсапуючись, перед плаваючим зором знову постали байдужо-некліпні очі Бату-хана. Володар усіх степів і спалених міст скрипучим замороженим голосом щось мовив товмачеві. Князеві переклали: ти, пес безрідний, маєш пройти крізь високе вогнище й поклонитися тіні божественного Чингізхана, а тоді подумають, як із тобою бути.

 Гордий незалежний слов’янин спокійно вивчав фізіономію сатрапа.

 Товмач сховав сухі жовтаві руки в широкому халаті, що значило: далекий гість, прибувши за ярликом на володіння власним князівством, має на це інший погляд. Уклонитися він може лише тіні рідної  матері, а це робиться за велінням смиренного слов’янського серця.

 Серце? Що ж, на те воля княжа. Бату-хан усе може вволити.

 До простоволосого князя, якому не дали звестися на ноги, підійшов огрядний босий амбал. По всьому, він теж був слов’янином. Їхні погляди зустрілися. В туманних сивих чоловічках ката не було ні люті, ні допитливості. Він давно був мерцем і без найменшої тіні сумніву  розпоряджався чужим життям. Він виконував чорнову роботу свого богдихана.

 Амбал шарпонув хреста на шиї князя і кинув собі під ноги. Князь Михайло, подавшись тілом назад, ударив ката знизу вгору, у підборіддя, чоботом зі стертою підківкою так, що той гепнувся навзнак і кошлаті руки розпластав. І сам упав. З рота амбала потекла кров.

 Монголи незрушно стояли біля шатра.

 Наступну мить князь, ще не зібравшись на силі, проґавив, і кат, стрибнувши на нього, щосили вдарив босою ногою в груди, цілячи в самісіньке серце. Від тяжкого удару білий світ пішов обертом, і князеві коштувало немалих зусиль перехопити ковток повітря. Він би ще встиг звестися, і тоді хтозна як би обернулося,— князь Михайло знав ціну власній силі,— але його знову розіп’яли спритні монголи.

 Підстрибуючи, кат бив босою п’ятою лише в серце. Бив з наростаючою люттю, приміряючись, щоб п’ята ламала груди саме там, де б’ється хоробре княже серце. Монголи відійшли, весело гелготіли. Князь Михайло, задихаючись, намагався повернутися набік. Кат, плюючи йому в лице кров’ю, вже ревів від шаленства. Десь далеко змигнула прощальна зоря над рідними борами. Кат сів поруч і додивлявся, як конає високий гість Бату-хана. Веселі монголи потягли князя до урвища, де вночі порпалися чумні лиси.

 У шатрі продовжувався бенкет, гримів бубон, лилася сумно-чарівна пісня слов’янки, якій ніколи не бачити волі,— вона оплакувала князя Михайла.

 Кат Доломан із Путивля за роботу отримав чашу ханського вина. За годину він сконав у корчах, і ті ж самі веселі монголи скинули його слідом за князем в урвище.  Бату-хан був невдоволений, що кат дозволив собі розлютуватися. Це ж така спокійна монгольська робота — вбивати незалежних.

 Добивали Київську Русь.

Двісті кроків

Паморочилося в голові, нестерпно хотілося пити. Здавалося, що вони не йдуть, а кружляють по колу, укотре перемішуючи нескінченну пилюгу.

Смутною траурною стрічкою, без кінця й краю, снується дорога. Обабіч кущики полину, вкриті такою ж закучерявленою ковдрою пилюги, нагадують розкидане жалюгідне лахміття.

Лівобічна, ще недавно гінка пшениця, понівечена тисячами чобіт, ніби покірно поклала в ту пилюгу вусате колосся, хоронячи від хижого ока хоча б те, що залишилось. Сліди людських ніг губляться в наїжджених танкових коліях. Помережана зубчастими чорними ранами земля здається закатованою, розпластаною істотою.

 Немолодий вусатий старшина зупинився й опустився на коліно. Пітна почорніла рука потяглася до колоскових голівок. Потер пальцями — викотилося зерно. Не більшої у світі печалі, ніж та, що стояла в його очах.

 Поглянув удалеч. Крізь хвилястий димний чад пожеж тяглися криваві язики. Там горіло рідне село. Скупчуючись, дим утворював низькі страхітливі хмари. Край шляху (о, це жахливе марення…) стояв маленький хлопчик у білій сорочечці й полотняних штанцях з однією поміччю. Так-так, з однією, він любив ці штанці, пошиті бабусею. Стоїть, виглядає.

• Братці… — зі стогоном валиться приземкуватий солдат у геть просякнутий

потом старій гімнастерці. Кладе гвинтівку й патронташ, протирає пілоткою сині-пресині, з червоними обідками, очі. І пілотка жовта, аж руда. З чорних западин на провалені щоки стікають брудні струмки.

Їх п’ятеро, бійців, вони  відступають уже другий місяць. Точніше виходять до своїх. Там, за ними, на кордоні нічого, крім кривавого місива тіл і металу. Там командири, друзі, побратими. Там жінки й діти. Там. А вони тут, серед розпеченого полтавського степу. А дитина… Старшина знову дивиться вперед. Хлопчик його, як це він примудрився тут опинитися?

Пливе степ перед очима, бамкає в голові, стогне душа. І хоч би ковток…

Гарматний грім, здається, йде стороною. Високий, із забинтованою рукою сержант, витягнувши ноги до шляху, прикриває очі зеленим зашмульганим кашкетом, тихо стогне.

• Сашко, — раптом він до єфрейтора, який лежить голова в голову.
• Хіба що зі стінок набігло, — глухо відказує той і подає через голову свою флягу.

Усі, кволо зводячись, дивляться на руку сержанта. Той, притискуючи флягу до живота, з зусиллям відгвинчує кришечку, підносить до рота. Щось булькнуло. Сержант застиг із піднятою рукою. Єфрейтор мляво посміхнувся.

• Коньяк. Той самий, учорашній. Коли ти офіцера за глотку схопив, я флягу висмикнув… В «оппелі» ще щось було. Ти ж не дав…

—  Дійдемо додому, братчики,— каже старшина, мружачи зір до болю і знову й знову вдивляючись у того хлопчика, що бовванить у мареві далеко попереду, — картоплі наваримо. Хоч старої. У нас там повно було в погребі. Мати писала: є. Молока холодненького…

Хотів щось додати, та різко повернув голову: вихнувши з дороги, прямо на них рухалися два танки й кілька бронетранспортерів. Далі виднілися бортові машини з піхотою.

Подивився на своїх бійців, на їх зброю. Знову перевів погляд на німців.

• Казав же матері, з цього степу давно б… Як на сковорідці.

Танки зближалися. Засовалися вічка кулеметів. Чорні круглі дірочки добре видно. Старшина нервово сіпає підборіддям, ніздрі його грають.

 Сержант, не цілячись, робить постріл. Офіцер на танковій башті тіпнувся й звалився на бік. З бронетранспортера гостра коротка черга. Сержант і ще двоє поруч нього, ламаючись у колінах, падають обличчям у пилюгу. Німці, не злізаючи, дивляться на решту. І саме тієї миті єфрейтор, видобувши з-під свого зеленого кашкета гранату, блискавично б’є нею об оглядову щілину ближчого танка. Важка машина сіпнулася, осколки дістали механіка-водія. Єфрейтор, ступивши кілька кроків, падає під гусеницю.

Старшина незмигно дивиться, як кулемет повільно розвертається і впивається йому в груди. Але черги немає. Танк наче стрибає з місця. І більше нічого, крім клятої думки: як же він добіг додому, до баби, його синочок? Синок, разом зі своєю матір’ю завалений снарядами отам на заставі? Колосочок з рідного степу…

• Дит-и-ино-о, за-аа-жди-и-и…

 

Нежилава робота

Старенького ДТ-150 пам’ятаю з п’ятдесят четвертого року. Отам стояв, за кузнею, край болота на бетонній панелі, покинутій нафторозвідниками. Вони тоді тут скрізь шаруділи, свердлили, бетону поналивали, залізяччя всякого накидали. І зникли, як ті обри… Трактор стояв до весни змащений, протертий, як новенький. Павло за ним ходив, наче за малою дитиною. А ніде було поставити на зиму, ангарець директорський «бобик» окупував. Клята личина був той у галіфе … з кегебешників, казали, десь ще зі «смершу». Така гадина, не дай Боже! Ні, не про це я… Ти не пиши, знаю я тебе, каламаря… Не зобижайся, отож… Про Павла хотів трохи.

Павло трактористом народився. От тобі й ги-ги… Чоловік був — як ото іскра: без динамки заводився. А на роботу лютий! Як німецька піхтура підперлася аж осюди, він прямо з гори, ото-о звідти, свого «хетезе» в болото скинув. Розігнав — і в болото! Тільки булькнуло. Довго чорна жирна пляма стояла. Років зо два. Німчура поприходить, джергоче, щоб витягти, — куди їм… Нас пригнали, давай, кричать, лізь, зачіпляй якось, витягти треба. Чорта лисого! Ми хлопці вже дебелі тоді були, покрутилися край води для виду та й порозбігалися. Нежилава робота хай для німця… Кинули й вони, а скоро й драпати треба було.

Павло прийшов з фронту в сорок шостому. І прямо сюди. Лазив, лазив, намацав трубу «харківця». Зрадів: хлопці, жити будемо! І давай волів шукати. Аж із трьох сіл пригнали. Три пари муругих. Павло в одній тільняшці — бульк. Троса ніяк не зачепить. А холодно вже, під осінь. Ми йому самогону кружку солдатську повну — хрусь! Зубами скрипить, а лізе знову. Чорний від болота, смердить від нього страх сіркою й усякою гидотою. Зачепив! Тягли волами цілий день. Сіпати ж не можна, це ж прірва болотна, тягнеш — а вона засмоктує ще глибше. Отак весь день і сидів з трактором у багнюці. Скільки тієї синьої випив — Боже ж ти мій! Відро. Ні, більше.

А воно отак поповзом, поповзом, до бережка, до бережка — дивимось, труба вже, тоді передок, тоді колеса малі… Павло як заспіває на все горло — воли аж побігли від несподіванки! Ми в сміх, а він зиркнув на всіх…  да, суворий був… Погонич Сашко, так той батіг обірвав на муругих. А воно цмок-цмок, та бурчить під трактором, зараза, плямкає, сатанище… На моріг витягли — Боже ж ти мій… Стояв «харківець»перед нами, наче кінь перед циганами — старий, забрьоханий, з нутрощів жабуриння звисає, труба, як не вирваний калічний зуб, стирчить. А гнилим тхне ну просто нестерпно… А ми світимося.

Павло відкинув троса, втомлено до хлопців: «Махорку, чи що, дайте» Ми йому гармошкою газетку, кресало, трут, кисет один там був — бісером шитий, трофейний. «Добряча, хай йому… — каже Павло, курячи на всю грудь свою морську. — Аж печінка в дулю скрутилася». Куримо й ми ж такі, просолені… А всі очі — на тракторові. Боже ж мій, це в Павла роботи та роботи над ним! Знаєш, до весни по гвинтику перебрав, поставив на колеса — і побігло! Дирчав, хекав, кашляв — побіг! Що в селі робилося! Тоді ж оранка якраз! Павло — грудь в орденах, так і сів. Орав як проклятий — почорнів ще дужче, а задоволений страх! Ми любили його…

І ти знаєш — помер прямо в борозні. Ліг після оранки, прикрився бушлатом — хропе. Ми своє робимо, тільки здалеку придивляємося. Щось довго спить. Будити — а він мокрим оком дивиться. Надірвався моряк, царство йому небесне…

 Боже ж мій, що за хлопець був! Та зроду я таких уже не бачив! Плакало все село. Бачив його могилу?.. Ну-ну, ото. Він. Досі як учорашня. Ми ж люди, каламарю…

А про ДТ-150 чого згадав? То ж Павло тільки одержав його. Ні-ні, та й піде до «харківця», щось біля нього бурмоче, гладить, як дівку. На нового гляне — а  старому, виходить, любов. Оце ти можеш пояснити, як воно буває?