Урок "Музи українського митця-пророка"

Конференція з елементами інсценізації "Музи пророка"

 

 

1 учень

Моя любов, 

Моя висока! 

Не відпускай мене,

Храни!

Храни від буднів,

Злого ока,

Храни мої пречисті

Сни!

І хай я мучусь,

 Хай неспокій!

І біль терзань —

Мої вони!

 Моя любов,

 Моя висока,

 Не відпускай мене,

 Храни!

 

 Тисячі  сторінок написано, сотні архівів вивчено,  щоб відтворити образи тих, кого кохав Пушкін... На «любовному небосхилі» Гете не залишилося жодного нерозкритого  сузір'я — всі знайдено, названо, видрукувано.  Чим зумовлений цей вражаючий постійний інтерес до інтимного життя видатних людей?  Хіба кохання – не випадковість?  У тому, кого і як кохає велика людина, та й  звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики,головних сюжетів, до розгадки  соціальних, політичних і життєвих ідеалів.

  Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка,  який кохав палко і не задля натхнення, а шукаючи в коханні жіночий ідеал, суго­лосний з народним ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу із самотності, особистої і суспільної. Кохання Шевченка і його любовна лірика допоможе глибше розкрити нам сутність Поета.

 Першим сильним почуттям Тараса було його дитя­че кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко.

 

З'являється Тарас - хлопчик з Оксаною Ковален­ко у віночку.

 

Тарас: Оксаночко, ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана: Справді, зі срібними?

Тарас: Так, і ще із золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана: Ще ні в кого таких не було!

Тарас: А в тебе будуть!

Оксана: За що ж справимо?

Тарас:Одіб’ємося від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках вгадаю що це ти ідеш Оксаночко.

Оксана: Я без тебе, Тарасе – нікуди не піду.

Тарас: А я втечу до тебе, Оксаночко, звідки завгодно.

Оксана: А як закують? А як у кайдани закують тебе, Тарасе? Мій вінок до тебе припливе. (Віддає віночок Тарасові).

Тарас:Оксано, не кажи цього. Може туди й річки не буде.

Оксана: Якщо річки не буде, все одно мій віночок докотиться до тебе через гори, байраки, долини.

( Тарас і Оксана сідають на землю)

2 учень читає вірш

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім,

Мені так бачиться, нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою. По горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у Раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались... 

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатурн стирає...

Нехай з святими спочивають

Мої старії... — Чи жива

Ота Оксаночка? — питаю

У брата тихо я. — Яка?

— Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

— Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! І невбога,

Та талану Господь не дав... —

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога.

 

 

3 учень

Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в нього і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в «Мені тринадцятий минало», в «Гайдамаках» і в «Черниці», і в «Катерині».

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

 

4 учень

 У 1830 році, коли  поміщик пан Енгельгардт, будучи у Варшаві, віддав свого «козачка» Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампи, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признавався сам поет своєму приятелеві І. Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. «Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани?» Та любов не обійшлась без жертв: кохана, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім’я щирих сердечних взаємин відмовився від «хлопської мови» на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Такі обставини в умовах Варшави змусили Тараса вчити польську мову. Ці лекції, як можна припускати, ішли досить успішно, бо пізніше Т. Шевченко, як відомо, вільно володів польською мовою.Але це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, що принесло Тарасові багато важких переживань ...

 У Польщі готувалось повстання проти московського окупанта, і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.

   Після викупу з кріпацтва Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв’язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з малярем Сошенком. Проте, згодом вони помирились. Почувши, що Іван, за порадою лікарів, має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжині після повернення Шевченка із заслання.
 

5 учень

 30 червня 1843 року перебуваючи в селі Мойсівці на бенкеті, Шевченко знайомиться з Ганною Закревською – дружиною поміщика Платона Закревського, одного з власників села Березова Рудка на Полтавщині. Він неодноразово приїздив до маєтку Закревських. Написав портрети Ганни й Платона. Тарас закохався в Ганну.

Ганна Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання  Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх.                                                                                                                                                                                                                                                    На жодному з інших портретів Шевченка немає таких очей, такого слізнішого, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній колір – сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву. Тому, що очі мої були синіми. Те, що Тарас кохав мене, свідчить не лише цей портрет. Останнє, найвиразніше свідчення – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвяти жінкам. Та на засланні стає відвертим, пише про своє кохання, про те, що “снилось-говорилось”. Вірш “Якби зустрілися ми знову” схований під двома літерами Г.З. отож мені, Ганні Закревській.

5 учень

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: снилося дурній.

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

6 учень

 Часи перебування Шевченка в Яготині — це доволі цікавий і важливий період у житті поета не лише для нас, але і для нього особисто та для його оточення.
Вперше Шевченко завітав до Яготина в липні 1843 року разом з О. Капністом, сином відомого письменника, де й познайомився з княжною Варварою Рєпніною, яка в житті і творчості поета лишила глибокий слід. Вона була старшою від Шевченка на шість років. Йому було 29, а їй 35.
 
Варвара Рєпніна.  Одного вечора Тарас запропонував прочитати нам свою другу поему, яка називалась «Сліпа» ..:  І ось він починає читати. О, якби я могла передати вам все, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я почувала нестерпний біль в грудях.
 Коли закінчилось читання, нічого не сказала; вам відомо, що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову. І яка м’яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші!.. «Лягаючи спати,  я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була така добра, боюсь, чи не добріша, ніж я є насправді.
 Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро.
 Я хотіла,  щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незвичайного таланту.

 Ви умієте розмовляти з ангелами, — сказала одного разу я, — то розкажіть, що вони вам говорять.
Шевченко схопився з місця,  побіг по чорнильницю, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати, потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше. Там був написаний вірш на тринадцять рядків і підпис «На пам’ять про 9-те листопада». Ось він.
«Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній.

6 учень

Присвята. 

Душі з небес благословенній 
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення, 
Дано сльозами поливать.
Ви розумієте це слово !..
Для вас я радо відложив 
Життя буденного окови,
Священодіяв я ізнову 
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел надлетів,
Обвіяв крилами і снами,
І тихозграйними річами 
З душею чудо сотворив.

 

 Не судилося Т. Шевченку і княжні бути разом. Рідня, особливо мати, доклали зусиль, щоб розлучити їх. Княгині здавалося, що Шевченко, ко­лишній кріпак, не рівня її доньці Варварі.

 Так княжна Рєпніна на все життя залишилася са­мотньою.

Варвара Рєпніна
Вернути б час, і я — Варвара,

 Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

 

Пісок підводивсь над тобою,

 Де цар кривавою рукою

 Вершив безбожнії діла.

 Я б у задушливу казарму,

 Як вірна подруга, прийшла...

 

Твоєю стала б я сестрою,

 І в Придніпровський рідний край

 Листи б од тебе одсилала,

 Я берегла б твої пісні...

 

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

 

7 учень

 Під час десятирічної солдаччини в Тараса Шевченка завязався платонічний  роман із дружиною коменданта Агатою Усковою. Вона була молода, може, не така вже й красуня, але приваблива й жіночна.

Агата Ускова (згадує). Облич­чя доброзичливе, рухи повільні, голос приємний... Го­ворив гарно, плавно, особливо добре читав уголос. У товаристві тримався скромно. Карт не любив. Жіночого товариства не шукав.

 В саду поставили шатро, в якому Шевченко міг працювати, там же була зроблена й землянка, в якій Шевченко ховав свої малюнки.

 Шевченко був у нас, як у рідній сім'ї, всі його ду­же любили. Надя тоді була ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її ук­раїнських пісень.

7 учень

 З часом тверезий розум Тараса Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім'ї, але серце переконати було важче.

  Звільнення із заслання  пробуджує в Шевченка прагнення мати сім'ю, дружину, дітей. Він постарів, хворий, змучений цингою. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка.

Якби з ким сісти хліба з їсти,

 Промовить слово, то воно б,

 Хоч і як-небудь, на сім світі,

 А все б таки якось жилось.

 

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

 Людей чимало на землі...

 А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

 Або під тином простягтись.

 

...Ні. Треба одружитись,

 Хоча б на чортовій сестрі!

 Бо доведеться одуріть

 В самотині: Пшениця, жито

 на добрім сіялись лану,

 А люде так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито,

 Сердешного, на чужині...»

О  горе, горенько мені!

8 учень

 Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря, і він остаточно наваживсь одружитися.  В дорозі до Петербурга та Москви обставини змусили Тараса  Григоровича  зупинитись у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в’їзд до столиці, а також приїзду друзів (Щепкіна, Куліша), він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою.
 Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова значно пізніше розповідала так:
Катруся Піунова. Це було 1857-го року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною ... і показав йому наше... устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Т. Шевченко.  Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно й ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:
— Вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені. Під ґримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним.
«Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Тарас Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним, розмовляти з ним — ніхто з нас не мріяв ...
 Серце моє калаталося так сильно і так часто, що я ледве переводила подих. Якесь незрозуміле хвилювання охопило мене від його теплого потиску руки. В ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену і знову в партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі посміхнулася, і натхнення — творчий вогонь — охопили всю мою істоту.

8 учень

 Незабаром приїхав до Нижнього Новгорода відомий актор Михайло ІЦепкін, що мав на меті відвідати Т. Шевченка. На прохання поета й новгородців, артист взяв участь в кількох виставах.
Побачивши Піунову на сцені, Щепкін відчув у ній великі здібності. Вона грала з ним головні ролі в кількох п’єсах. Коли почали готувати «Москаля-чарівника», де Піунова дістала роль Тетяни, потрібно було вчити українську мову. Для цієї мети артист Щепкін взяв на допомогу Тараса Шевченка, про що Катерина Піунова згадує так:

 Катруся Піунова. Була субота... Я сиділа у своїй кімнаті, передоі мною горіла  свічка. Я заглибилась в читання ролі Тетяни... Українські слова були для мене нові і погано зрозумілі. В передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчиняти двері... до передпокою зайшов мій батько і Тарас Григорович Шевченко.

8 учень

 З того дня почались у них лекції української мови. Перед самою виставою Тарас Григорович сказав: «За вас, Катрусю, я спокійний», — і пішов дивитись виставу.
Піунова, як видно із Шевченкового щоденника, зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх шалів у театрі: він страшенно кричав і тупав ногами.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав їх разом з нею.
В одному з листів до Піунової Шевченко писав:  Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Ви досить розумні для того, щоб вимагати від мене палких висловлювань про кохання, я надто люблю і поважаю вас, щоб уживати безсоромности, так прийнятої у світі. Зробитися вашим чоловіком — для мене найбільше щастя і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо повернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкоритись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до вас не зміняться, і якщо ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити, хоч одну втіху — лишитись вашим другом і постійною відданістю і порядністю заслужити ваше добре ставлення і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий вам і глибоко люблячий Тарас Шевченко.

   Не діставши відповіді, поет, певно, тяжко переживав, бо не даремно читаємо у щоденнику, не задовго до остаточного розриву: «Втретє сниться Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки». Тарас  дивується такому сну, а за день довідується, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку, дану йому і Щепкіну про перехід на Харківську сцену, про що там же читаємо: «Я швидше простив би їй найсміліші вчинки, ніж цю дрібну неспроможність: у мене все, як рукою зняло.
 Після цього Т. Г. навіть не вітався з нею при зустрічах. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час іншого молодшого жениха, не уявляла собі такого одруження.
 

9 учень

  Сум і відчай минають, з'являється нова надія одружитися. «... Хоча б на чортовій сестрі, бо доведеться одуріти в самотині... » — пише Шевченко.
 Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ли­керу Полусмакову — і знову довірливо закохується. В Ликері він побачив свою Оксану, і з новою силою захотілося поету тихого сімейного щастя.

 

Ликері

На пам'ять 5 серпня 1860 року.

 

Моя ти любо! Мій ти друже! 

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа,

Раби, невольники недужі

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

1 не клянись, і не молись Нікому в світі!

 

Збрешуть люде,

 І візантійський Саваоф

 Одурить! Не одурить Бог,

 Карать і миловать не буде:

 Ми не раби його — ми люде!

 

 Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

 І руку вольную, мій друже,

 Подай мені. То перейти

 І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

 І поховать лихе дебеле

 В хатині тихій і веселій.

 Ликеру Тарас Григорович сприймає спочатку як селянську просту дівчину, життєво мудру й сміливу.

 Тургенев, який бачив Ликеру у Карташевсь­ких, так описує дівчину:  «Істота молода,  свіжа, не дуже красива, але з чудовим білявим волос­сям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною по­ставою...».

 Ця постава і обдурила поета. Насправді ж Ликера мріяла про гроші, багатство, панське жит­тя. А ще їй хотілося «досадити панночкам Карта­шевським».

 Шевченко приносив їй багато подарунків, справив багато одягу і взуття і  до вінчання замовив гарний український одяг. Одного разу, коли Ликерія відвідувала Шевченка в Петербурзі в його майстерні, він намалював її в українському одязі.

 Виходить Ликера.   (Перед дзеркалом  стрічки   і намисто міряє, наспівує «Ой казала мені мати, ще й приказувала, щоб я хлопців у садочок не принаджувала...»).

   Шевченко пропонував мені руку й серце. Казав, що купить хатинку, біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Взимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому  вбранні, вся в коштовностях, наче справжня пані. Я заведу собі прислугу.

А взагалі, хіба ж би я за такого старого пішла, як­би не подарунки та не те, щоб бути панією?!

9 учень

 Готуючись до одруження, вона дістала від свого господаря Макарова звільнення від кріпацтва.  Згадує, як привітав її поет: «Як об’явили мені, що я вільна, він поцілував мене та й каже: «Тепер, Лукерю, ти така, як всі люди»… » .

 Поетові таке поняття про сімейне життя було абсолютно чужим і незрозумілим. Т. Шевченко не обіцяв такого життя корисливій дівчині, і вона йо­му грубо відмовила.

 

Поставлю хату і кімнату,

 Садок-райочок насаджу.

 Посиджу я і походжу

 В своїй маленькій благодаті.

 

Та в одині-самотині

 В садочку буду спочивати,

 Присняться діточки мені,

 Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

 Присниться сон мені!.. І ти!..

 

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

 

 Шевченко пережив своє останнє сва­тання так само бурхливо, як і роман з Усковою. Не пощастило йому одружитися, сьозами-водою розли­лося «святее диво»... Ликера Полусмакова пізніше вийшла заміж за перукаря Яковлева, прогнала чо­ловіка, тримала якийсь час сама його заклад, а на старість оселилася в Каневі, часто ходила на могилу Шевченка.

 

Минули літа молодії,

 Холодним вітром од надії

 Уже повіяло. Зима!

 Сиди один в холодній хаті,

 Нема з ким тихо розмовляти,

 Ані порадитись. Нема,

 Анікогісінько нема!

 

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє...

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

 

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить... Сиди

І нічогісінько не жди!

 

  У тому, кого і як кохав творець, — один із ключів до його творчості, до пізнання його соціаль­них, політичних, життєвих ідеалів. І все-таки жаль, що не знайшлося у житті поета жінки, яка б могла йому сказати найголовніше:

 

Любове свята моя,

Богине моя страждальна,

вже скільки спливло років,

а ти у мені світанна.

 

І скільки б лишилось днів

 на рідній землі прожити...

 Та навіть як стану житом,

знов шепотітиму вітру,

 щоб ти повернувсь мені,

 

журавлику- чорнокрил,

 загублений мій, коханий,

 я навіть в свій день останній

 летіти до тебе стану,

 допоки вистачить сил.