16 вересня о 18:00Вебінар: Робота з дітьми, що мають синдром Дауна: цікаво про важливе

Урок На Тарасове Різдво

Про матеріал
Заболотна Ю.В. Червонокам’янське НВО Олександрійського району Кіровоградської області Мета: - познайомити ближче учнів з життям і творчістю генія української культури, народним Кобзарем, Великим сином трудолюбивого народу – Т.Г.Шевченко; - донести дітям свободолюбивий дух патріота і революціонера української державності; - виховувати в юних громадян незалежної України любов і відданість рідним традиціям, національній культурі, бережному ставленні до історичної пам’яті; - спонукати їх до пошукової діяльності, адже як ще багато є цікавого у долі українського народу. Обладнання: використати виставковий фонд шкільного музею та творчі доробки випускників школи попередніх поколінь, українські строї, музичне оформлення – фонограми шевченківських творів під кобзу. Епіграф: І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. Янка Купала. Тарасова доля. Перший А було тоді так темно, мов на дні могили. Люди гинули, як мухи, наче тінь ходили. Народився на світ білий й Тарас в кайданах. Ой, не легко бути змалку у неволі, в ранах! Другий Хто, скажіть – бо, міг подумать, що в такій неволі Збереглись скарби Тараса, незнані ніколи? Ні царі, ні їхні слуги, ні пани прокляті Не могли забрать, украсти ці скарби багаті. А була його багатством, хистом небувалим, Дивна пісня, що із серця на світ вилітала. Третій Не тонула пісня в морі, в огні не горіла, Закувать не міг ту пісню сатрап озвірілий… І пішли слова Тараса мандрувати всюди, - Просто в серце западали кріпацького люду. Четвертий Люди очі розкривали, свободи хотіли, - «Справедливий гнів Тараса!» - всюди гомоніли. І царя з його панами, кодло їх криваве, Раптом жах пойняв великий від грізної слави. Стали думать, як Тараса краще покарати. Чи то в полі на роздолі, чи то в рідній хаті? Олександр Матійко На Тарасове Різдво. Перший Ніхто не кликав нас, ніхто. В Тарасів день весни ішов до школи дід Махтод, По – божому ясний за ним, зібравшись по кутках, рушало все село. І я у рваних чобітках – справніших не було. А коло школи, де хрести схилилися на шлях, Уже варились капусти в глибоких казанах. Давався з доброї руки полумисок на двох. Другий І починалися святки – Тарасове Різдво. Та перш як ложку взяв Махтод, селянський наш чотар, Питав людей: «Спочатку хто нам вірша прочита?» І я у рваних чобітках (справніших не було), Старий такий – не по літах – напруживши чоло, Насупивши, як сам Тарас, обоє бровенят, Третій Чекав аж поки в серці враз бандури забринять. Яко молитву «Заповіт» селянський слухав світ. А потім ще читав, читав – і не спиняв чотар. Холов в полумисках на двох нехитрий наш обід. Учитель Про Кобзаря говорили й кажуть всі. Найвлучніше висловив свої почуття Юрій Рибчинський. Юнак В дні перемог і в дні поразок, в щасливі дні, і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, несу думки свої сумні. Іду крізь свята і крізь будні, крізь глум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє до тебе я Тарасе йду. Дівчинка Ой тернова ружа на чолі стоїть! Ой крута та круча, де Тарас стоїть. Ой крута та круча, де стоїть Тарас, І крізь роки кличе, кличе нас! Юнак Коли в душі моїй тривога, коли в душі пекельний щем, Іду до нього, до живого, у всесвіт віршів і поем. І в дощ, і в сніг карбую кроки, і чую дивлячись в блакить: Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудить усіх, хто спить. Я не один іду до нього – ідуть до нього тисячі. Неначе грішники до Бога свої печалі несучи. І доки в римах Заповіту вогонь поезії не згас, Той рух до сонця не спинити, бо зветься сонце те – Тарас! Учитель Наш славний Кобзар один і неповторний. Але наслідувачій його справи… … Жив - був учитель, що ні дня, ні хвилини не міг прожити без улюбленої справи. Співи, малювання, театр полонили все його життя. Воно було для сучасників прикладом мужності і слави без нагород, звань і регалій. Для нього успіхи вихованців були найбільшим визнанням педагогічної майстерності. Улюбленій справі віддавався сповна. На лише учні, а й доросле населення села йшло за порадою до педагога. Жив Микола Степанович Лисий у 20-30 роки минулого століття. Цей час говорить сам за себе. Прибувши у село з Нової Праги з родиною, мріяв оселитися в Червоній Кам’янці назавжди. І місцевість подобалася, та й люди були привітні. Але режим був суворий, диктаторський. У тих умовах зберегти людяність можна було лише завдяки неймовірним зусиллям. Епоха топтала, ламала людей і їх долі. Та вчитель був не просто вихователем, наставником. Для своїх учнів – друг, порадник, співбесідник і, просто, хороша людина. Найбільше подобалося дітям заняття хоровим співом, переплетіння книг, малювання природи з натури. Співали Шевченка, вдягалися в український національний одяг, читали «Кобзаря» і, як маленький Тарасик, спілкувалися з місцевими краєвидами. Не всім подобалася така позиція Лисого: не акцентує на керівній ролі партії, забуває про могутність СРСР, пропагує мужланство. Вирішили нагадати про те, хто в домі господар. Та це було непросто, адже навколо Лисого юрмилися дітлахи, з якими він неодноразово на різних рівнях здобував славу для села, школи.. Заздрісна кмітливість, енергійна наглість, все таки зробили свою чорну справу. Одного дня «чорний воронок» вирвав з життя громади шевченківського агітатора, який безслідно зник в кабінетах НКВС. Родина змушена була залишити село. Та друзів, близьких забути не могли. Сельчани продовжувалися і далі спілкуватися з родиною Лисих. Син Сашко з матір’ю підтримували добрі стосунки з червонокам’янцями, але повернутися вже не мріяли. Адже офіційно вони стали «ворогами народу» за те, що Микола Степанович пропагував українські традиції. Одну з вихованок, лише за те, що знала як виконується «Ще не вмерла Україна», ув’язнили на сім років. Та всіх не пересаджати. Злетіли роки, сельчани, тихцем, поміж собою, згадували родину Лисих, але ніхто не наважувався сказати на повен голос правду. Добре, що знайшлися ті, хто змогли зберегти її як світлу пам'ять, данину національному генієві, патріоту українського народу. Гостина колишньої вихованки Лисого, зараз уже бабусі Ліди, завжди відчинена добрим людям. На чільному місці в рушниках милується портрет Шевченка. А внизу, на столі, охайно обгорнений старенький «Кобзар». З любов’ю демонструє своїм гостям господиня картину на стіні, де зображений пейзаж окраїни рідного села. І підписана картина самим М. С. Лисим. Для неї вона, як ікона. І тут же на стінах, в охайних рамочках, фото учнівського хору. Босоногі співачки, в різноманітних вишиванках, з душею виконують улюблену пісню. Бережними рухами перегортає господиня фотоальбом і всі документи зв’язані з часами юності та спілкування з улюбленим вчителем. Скільки добрих слів сказано нею про нього. І вона не втомлюється це повторювати. Ліда Іванівна горда цією людиною і стосунками з ним. З великою насолодою слухаю спів Лідії Іванівни Мотори і дивуюся відкритій щирості виконання. Ні війна, ні голод, ні тяжкі випробування долі не змогли зломити дух українства. А якою чистою, милозвучною мовою говорить ця бабуся. Хотілося б, щоб мої однолітки почули, як щиро звучить рідне слово. І задумалися над суттю життя і майбутнім, що будувати вже нам, сьогоднішній молоді. А поета слова звучать, як реквієм: «І мене, в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій Не забудьте пом’янути Незлим, тихим словом…» Постійно в розповідях Лідії Іванівни присутній дух вчителя з юності, вихователя з народу, наставника з нації. Дух Шевченка, його полум’яне слово, його пророчий заповіт допомагали вижити, допомагають жити сьогодні. І так було, так є і обов’язково буде від нині й до віку.
Перегляд файлу

    

 

Мета:

  •                                           познайомити ближче учнів з життям і творчістю генія української культури, народним Кобзарем, Великим сином трудолюбивого народу – Т.Г.Шевченко;
  •                                           донести дітям свободолюбивий дух патріота і революціонера української державності;
  •                                           виховувати в юних громадян незалежної України любов і відданість рідним традиціям, національній культурі, бережному ставленні до історичної пам’яті;
  •                                           спонукати їх до пошукової діяльності, адже як ще багато є цікавого у долі українського народу.

Обладнання: використати виставковий фонд шкільного музею та творчі доробки випускників школи попередніх поколінь, українські строї, музичне оформлення – фонограми шевченківських творів під кобзу.

          Епіграф:   І на оновленій землі

                             Врага не буде, супостата,

                             А буде син, і буде мати,

                             І будуть люди на землі.

                                                     Янка Купала.

                               Тарасова доля.

А було тоді так темно, мов на дні могили.

Люди гинули, як мухи, наче тінь ходили.

Народився на світ білий й Тарас в кайданах.

Ой, не легко бути змалку у неволі, в ранах!

Хто, скажіть – бо, міг подумать, що в такій неволі

Збереглись скарби Тараса, незнані ніколи?

Ні царі, ні їхні слуги, ні пани прокляті

Не могли забрать, украсти ці скарби багаті.

А була його багатством, хистом небувалим,

Дивна пісня, що із серця на світ вилітала.

Не тонула пісня в морі, в огні не горіла,

Закувать не міг ту пісню сатрап озвірілий…

І пішли слова Тараса мандрувати всюди, -

Просто в серце западали кріпацького люду.

Люди очі розкривали, свободи хотіли, -

«Справедливий гнів Тараса!» -  всюди гомоніли.

І царя з його панами, кодло їх криваве,

Раптом жах пойняв великий від грізної слави.

Стали думать, як Тараса краще покарати.

Чи то в полі на роздолі, чи то в рідній хаті?

  Олександр Матійко

                                          На Тарасове Різдво. 

Ніхто не кликав нас, ніхто.

В Тарасів день весни ішов до школи дід Махтод,

По – божому ясний за ним, зібравшись по кутках, рушало все село.

 І я у рваних чобітках – справніших не було.

А коло школи, де хрести схилилися на шлях,

Уже варились капусти в глибоких к5азанах.

Давався з доброї руки полумисок на двох.

І починалися святки – Тарасове Різдво.

Та перш як ложку взяв Махтод, селянський наш чотар,

Питав людей: «Спочатку хто нам вірша прочита?»

І я у рваних чобітках (справніших не було),

Старий такий – не по літах – напруживши чоло,

Насупивши, як сам Тарас, обоє бровенят,

Чекав аж поки в серці враз бандури забринять.

Яко молитву «Заповіт» селянський слухав світ.

А потім ще читав, читав – і не спиняв чотар.

Холов в полумисках на двох нехитрий наш обід.

            Про  Кобзаря говорили й кажуть всі.

Найвлучніше висловив свої почуття Юрій Рибчинський.

В дні перемог і в дні поразок, в щасливі дні, і в дні сумні

Іду з дитинства до Тараса, несу думки свої сумні.

Іду крізь свята і крізь будні, крізь глум юрби і суєту,

Ні, не в минуле, а в майбутнє до тебе я Тарасе йду.

Ой тернова ружа на чолі стоїть!

Ой крута та круча, де Тарас стоїть.

Ой крута та круча, де стоїть Тарас,

І крізь роки кличе, кличе нас!

Коли в душі моїй тривога, коли в душі пекельний щем,

Іду до нього, до живого, у всесвіт віршів і поем.

І в дощ, і в сніг карбую кроки, і чую дивлячись  в блакить:

Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудить усіх, хто спить.

Я не один іду до нього –  ідуть до нього тисячі.

 Неначе грішники до Бога свої печалі несучи.

І доки в римах Заповіту вогонь поезії не згас,

Той рух до сонця не спинити, бо зветься сонце те – Тарас!

 

doc
До підручника
Історія України (підручник для загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням історії) 9 клас (Гісем О.В., Мартинюк О.О.)
Додано
26 липня
Переглядів
43
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку