Урок на тему "Наші односельчани-учасники подій ІІ-ї світової війни".

Тема. Наші односельчани – учасники подій ІІ-ї світової війни.

Мета. Ознайомити учнів з сторінками історії Великої Вітчизняної війни через призму спогадів свідків і безпосередніх учасників тих подій – жителів села Бутівське, спонукати дітей до активної краєзнавчої роботи по дослідженню теми Великої  Вітчизняної війни на території нашого краю, сприяти вихованню в учнів почуття глибокої поваги та вдячності ветеранам за їх самовіддану боротьбу з ворогом.

Обладнання уроку. Презентація «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».

Тип уроку. Урок-зустріч.

Технічне забезпечення уроку. Комп’ютер, проектор, демонстраційний екран.

Місце проведення уроку. Шкільний історичний музей.

 

  Хід уроку.

Вчитель. Учні. Сьогодні ми завершуємо вивчення теми «Україна в роки ІІ-ї світової війни. Велика Вітчизняна війна 1941-1945». Але сьогоднішній урок значно відрізнятиметься від попередніх: я не буду вас опитувати і не ставитиму вам оцінок. Сьогодні ми говоритимемо про людей, яким історія давно виставила  найвищий бал, нарікши їх воїнами-визволителями народів від німецько-фашистських загарбників. Сьогодні ми почуємо живий голос тих, хто замість студентських портфелів, керма комбайна, відбійного молотка шахтаря взяв у руки гвинтівки і грудьми став на захист рідної землі.

На основі спогадів наших односельців-ветеранів Великої Вітчизняної війни Грузіна  Івана Семеновича, Грахової Ольги Семенівни, Мартиненка Василя Івановича та солдатської вдови Кодаченко Євдокії Григорівни ще раз торкнемося тих буремних подій, прослідкуємо долі людей в жорстокій війні, і, сподіваюсь, ви вийдете з уроку з новими враженнями, з почуттям синівської вдячності і глибокої поваги до сивочолих ветеранів.

Сьогодні в нашому селі проживає тільки один ветеран Великої Вітчизняної війни Мартиненко Василь Іванович та солдатська вдова Кодаченко Євдокія Григорівна. Інші ветерани: Грахова Ольга Семенівна, Грузін Іван Семенович, Кодаченко Микола Петрович вже відійшли у вічність, але сьогодні прозвучать записані нашими учнями їхні спогади.

Прошу вшанувати їх пам'ять і пам'ять тих, хто не повернувся з поля бою хвилиною мовчання.

(звучить аудіозапис пісні «Журавлі» на слова Расула Гамзатова).

Дякую, прошу сідати.

В нашій школі ведеться систематична робота по патріотичному вихованню учнів центром якої є наш історичний музей. В ньому зібрані різноманітні матеріали періоду ІІ-ї світової війни: нагороди, подяки від командування, різні довідки, червоноармійські книжки. Але найважливіше місце серед цих матеріалів займають спогади безпосередніх учасників тих подій, жителів нашого села. Ці спогади були записані та опрацьовані нашими учнями.

Учень.Тяжким було життя в умовах фашистської окупації. Про цей період та про свого чоловіка Кодаченка Миколу Петровича згадує солдатська вдова Кодаченко Євдокія Григорівна.

(Кодаченко Євдокія Григорівна) (слайди)

Кодаченко  Євдокія  Григорівна  народилася  20  серпня   1922  року  в  с. Бутівське.

Три  класи  провчилась  в  Бутівській  школі,  а  ще  три-в  Миронівській.  З  сьомого  класу   змушена була залишити  школу,  бо  помер  батько,  а  мати  хворіла.  Згодом  пішла  вколгосп,  потім  три  роки  працювала  на  молочарні-приймала  молоко  і  возила  в  Миронівку.   Коли  почалась  війна,  Євдокія  Григорівна  продовжувала  працювати  в  колгоспі.З приходом  німців  колгосп  зберігся,  але тепер  доводилось  гнути  спину  на  загарбників.  8  разів  Козаченко  Є.Г.  попадала  у списки  на  вивезення  до  Німеччини.  Але  завжди  під  час  облав,  що  їх  влаштовували  фашисти,  вона  тікала  то  в  поле,  то  ховалась  десь  по  ярах.  Її  майбутнього  чоловіка,  Кодаченка Миколу Петровича,  12 разів  заносили  у списки  на  вивезення  до Німеччини.  Нарешті  упіймали, посадили  в  ешелон  і  відправили  на  каторжні  роботи.  Коли  під’їжджали  до  кордону,  він  ще  з  двома  друзями  втік. Цілий  місяць  добирався  додому.  Зимою  1943 року  Євдокія  Григорівна  вийшла  заміж  і  втому  ж  році  народила  сина.

  В  1943 році  її  чоловік  був  мобілізований  на  фронт  а  вона  дальше  продовжувала  працювати  в  колгоспі.  Пам’ятає,  що  часто  доводилось  возити  з  Миронівки  кіньми,  коровами  зерно  на  станцію  Лікарівка.

 Наприкінці  війни  повернувся  додому  її  чоловік.  Він  був  важко  поранений 

(куля  попала  в  ліве  око  і  вийшла  через  праве  вухо)  і  його  комісували.

        До  виходу  на  пенсію  обоє  працювали  в  місцевому колгоспі.

Зараз  Євдокія  Григорівна-вдова,  проживає  в  селі  Бутівське.

 

Учень.Добровольцем пішла на фронт в 1943 році тендітна дівчина Грахова Ольга Семенівна. Фронтовою медсестрою пройшла пів-Європи і зустріла переможну весну на території Угорщини.  З її спогадами ознайомить нас Заріцька Оксана.

(Грахова Ольга Семенівна, слайди)

 

Спогади  Грахової  Ольги  Семенівни,  1920 р.н.,  с.Занфирівка

 Олександрійського  району

 

Грахова Ольга Семенівна,  рідна  сестра  Грузіна  Івана  Семеновича,  народилася 18  липня  1920 року  в  селі  Миронівна (в  шкільному  історико-краєзнавчому  музеї  зберігається  оригінал  свідоцтва  про  народження).  Цього  ж  року  батьки  переїхали  до  Занфирівки.  В  1926 році  сім”я  переїжджає  до  Дніпродзержинська.  Тут  Оля  закінчує 7 класів,  а  з  початком  війни  сім”я  повертається  в  Занфирівку.

            В  1941 році  молода  тендітна  дівчина  як  і  багато  інших  важкою  киркою  довбали  мерзлу  землю  в  районі  Користовки,  риючи  окопи  для  радянських  військ.

 В  1943 році,  коли  Занфирівка  була  визволена  від  німецько-фашистських  загарбників,  Ольга  Семенівна  подалася  на  фронт.  Медсестрою  пройшла  неодну  сотню  фронтових  доріг.  Виносила  поранених  з  поля  бою  в  Молдавії,  Румунії,Угорщині.  Саме  на  угорській  землі  і  зустріла  переможну  весну  1945 року.  На  території  Угорщини  30  квітня  1945 року  в  неї  народився  син  Валерій,  який  зараз  проживає  в  м. Москві.  Зі  своїм  майбутнім  чоловіком – Граховим  Іваном  Семеновичем,

  Ольга  Семенівна  познайомилась  ще  в  1943 році  на  станції  Користівка,  звідки  ешелон  відправляли  на  фронт.Додому молода пара повернулась в 1945 році  і до виходу  на  пенсію  працювали  в  колгоспі  ім. Енгельса-Іван  Семеновичтрактористом,  а  Ольга  Семенівна  в ланці.  В  1955 році  таки  в  Занфирівці  купили  нову  хату,  в  якій  і  по  нині  проживає  солдатська  вдова  Грахова  Ольга  Семенівна.

 

Учень.Він  вів бої під Тільзітом і брав  участь в штурмі Кенігсберга. Був двічі поранений. Але завжди знаходив силу перемогти смерть. Зі спогадами Грузіна Івана Семеновича   познайомить нас Щадей Марина.

(Грузін Іван Семенович, слайди)

 

 Спогади  Грузіна  Івана  Семеновича,  1926 р.н.,  село  Занфирівка

Олександрійського  району

 

 

Грузін  Іван  Семенович  народився  в  1926  році  в  селі  ЗанфирівкаОлексадрійськогорайону.  По  народженні  дитини  батьки  переїхали  до Дніпродзержинська.  Батько  працював  на  заводі  ім. Дзержинського  в  парокотельномуцеху,  а  мати  була  домогосподаркою-виховувала  двох  дітей-Олю  та  Івана.  В  1934  році  малий  Іван  пішов  до1-го  класу  і  одночасно  захворів  на  черевний  тиф.  Приблизно  півтора  року  боровся

він  за  життя.  В  1935 році  вдруге  пішов  до  1-го  класу  і  в  1941  році  закінчив  6  класів.   Почалась  війна.  Діти-Оля  та  Іван-  з  матір’ю  пішки  прийшли з Дніпродзержинська  до  Занфирівки,  а  згодом  приїхав  і  батько.  Жили  разом  у  Занфирівці  до 1943  року,  поки  Івана  Семеновича  не  мобілізували  до  лав  Радянської  армії. Грузін  Іван  Семенович  згадує,  як  завезли  їх  до Григоробригадирівки,  де  стоявзапасний  полк.  Звідти-пішки  до  Кременчука,  а  далі-поїздом  до Полтави.Попадає  в  Казань,  де пробув   до  1944  року,  а  потім  відправили  в  діючуармію.  З  боями  пройшов  всю  Білорусію,  визволяв  Литву.В жовтні  1944  року  дістав  поранення  (осколками  снаряда  перебило  обоє  передплічта  праве  бедро).  Сталося  це  біля  м.Тільзіт,  що  в  Східній  Пруссії.  Місяць  лікувався  в  госпіталі.  Затим  направили  його  в  32-у  гвардійську  стрілецьку  дивізію  3-го  Білоруського  фронту.  Штурмував  Кенігсберг.  18  лютого  1945  року  одержав  друге  поранення  (осколком  снаряда  поранило  ліву  руку).  Три  місяці  пролежав  у  госпіталі,  де  й  зустрів  Перемогу.  Він  добре  пам”ятає,  як  пізньої  ночі  всі,  хто  був  у  госпіталі,  прокинулися  від  шаленої  стрілянини.  Ще  не  встигли  зрозуміти,  що  ж  сталось,  якдо  палати  забіг  хтось  з  охорони  і  крикнув: „Ребята!  Победа!  Конец  войне!”.Згодом Грузіна  Івана  Семеновича  виписують  з  госпіталю  і  направляють  доліковуватись  в  медсанбат  при  військовій  частині.

       В  травні  1945  року  попадає  в  м. Калінін  де  пробув  до  осені  того  ж  року,  а  потім  прийшов  наказ  про  переформування.  Він  попадає  в  навчальний  полк  бронетанкових  військ  ім. Сталіна  в  місті  Солнєчногорську  що  під  Москвою.  Там  прослужив

до  1950  року  і  демобілізувався.  Іван  Семенович  повернувся  в  рідне  село,  в хату,  що була  збудована ще  в 1920р.і  вціліла  в  роки  фашистської  окупації.  Спочатку  два  роки  працював  секретарем   Занфирівської  сільради,  потім – бухгалтер  колгоспу „Роза  Люксембург” (с. Занфирівка),  а  з  1956  року,  коли  колгосп  „Роза  Люксембург”  був  об”єднаний  з  колгоспом  ім. Енгельса  (с. Констянтинівка)  в  колгосп  ім.Енгельса-ГрузінІ.С.-помічник  головного  бухгалера.

 В 1959 році  став  головою Констянтинівської  сільради і на цій  посаді  пропрацювавбільше  двох  років.  Потім  до  1968 року  працював  главбухом  колгоспу  ім. Енгельса.

З  1968 року  і  до  виходу  на  пенсію  в  1986  році  був  обліковцем  тракторної  бригадив  с. Занфирівка  колгоспу  ім. Енгельса.   Грузін  Іван  Семенович  має  нагороди:  орден  Жовтневої  Революції,  медаль  „За  відвагу”,  медаль  „За  перемогу над  Німеччиною  у  Великій  Вітчизняній  війні  1941-1945 р.р.”  та  інші.  Помер в 2010 році.

 

Учень. Одним з перших, в кого побували наші учні в ході дослідницької роботи, був Мартиненко Василь Іванович. Тож надаємо йому слово.

(Мартиненко Василь Іванович) (слайди)

 

Мартиненко Всиль Іванович,  1927 р.н.,   уродженець  села

Калинівка  Народицького  району  Житомирської  області.

З  20  червня  1993  року  проживає  в  селі  Бутівське  Олександрійського  району  Кіровоградської  області  куди  переїхав  по  переселенню  із  зони,

забрудненої  внаслідок  аварії  на  Чорнобильській  АЕС.

 

Вперше  з  реаліями  війни  Мартиненко  В.І.  зустрівся  в  1943 році,  коли  фашисти  наступали  на  Коростень,  а  в  Калинівці  розташувався  госпіталь  для  поранених  бійцівРадянської  армії.  За  час  перебування  в  селі  госпіталю,  в  ньому  померло  приблизно160  наших  бійців,  які  були  поховані  в  братській  могилі  в  центрі  села.  Василь Іванович  каже,  що  після  війни  і  аж  до  відселення  могилу  доглядали,  сюди  приїжджали

родичі  загиблих. 

 Сам  Мартиненко  Василь  Іванович  був  призваний  до  лав  Радянської  армії  в  1944 р.Майже  весь  1944 рік  мобілізовані,  а  їх  було  280 чол.,  проходили  навчання  в  м. БазарЖитомирської  області.  З  Калинівки  тут  було  23  чол.  4 грудня  1944 року  Василя  Івановича  разом  з  іншими  приблизно  15-ма  жителями  Калинівки  посадили  на  підводи  і  повезли  в  Коростень.  Там  переночували  у  місцевому  воєнкоматі,  а  на  ранок  приїхали  з  Києва  старший  лейтенант  та  жінка - медик  ізабрали  їх.  Привезли  хлопців  на  станцію  Пост - Волинський,  що  під  Києвом. 

Їх  розташували  в  казармі  метрів  за  500  від  станції.  З  Народицького  району  тут  було  приблизно  80 чол.  Тут  і  прийняли  присягу.

Мартиненка  Василя  Івановича  направили  до  731  зенітно-артилерійського  полку,  якийприкривав  залізнодорожний  міст  через  Дніпро  від  нальотів  ворожої  авіації.  Про  значення  цього  нашвидкоруч  збудованого  дерев”яного  моста  через  Дніпро  свідчитьтой  факт,  що  командуючому  сьомим  корпусом  в  який  входив  731 зап  Сталін  особисто  пригрозив  штрафбатом,  якщо  фашистам  вдасться  вивести  міст  з  ладу.

Десь  в  квітні-на  початку  травня  1945 року  було  прийнято  рішення  про  відправку  731 зап  в  Угорщину та невдовзі  731 зап  розформували  і  направили  пароплавом  в  Дніпропетровськ.  Тут  Василь  Іванович  знову  попав  в  зенітно-артилерійський  полк.

Наступним  етапом  військової  біографії  Мартиненка  В.  І.  була  служба  в  127-музенітно-артилерійському  полку  в  Німеччині   з  5.01.1946 року  по  2.06.1946 року.

Далі - служба  в  зенітно-кулеметній  роті  3-го  танкового  полку  під  Москвою.  Там  жейого  перевели  13.12.1946 року  до  43-го  гвардійського  полку  важких  танків  в  зенітнубатарею   дальномірщиком,  а  з  1.02.1948 року  він - артилерійський  майстер.В  цьому  ж  році  побував  в  10-денній  відпустці  вдома,  яку  заслужив  на  бойовихстрільбах  у  Владимирській  області. 

28. квітня  1951 року  був  демобілізований  і  повернувся  в  Калинівку.

В  післявоєнній  Калинівці  робив  людям  димарі,  бо  вони  були  дерев”яні  і  часто  горіли.  Робив  просто  так,  без  грошей.  Потім  допомагав  будувати  в  селі  будинкиза  3 карбованці  в  день.  Потім  до  виходу  на  пенсію  працював  у  місцевому  колгоспі.

20  червня  1993 року  Мартиненко  Василь  Іванович  з  сім”єю  переїхав  в  село  Бутівське  Олександрійського  району  Кіровоградської  області,  де  мешкає  і  по  сьогодні.

 

Вчитель.Дякую всім, хто підготував виступи. Прошу вас продовжити дослідницьку роботу в цьому напрямі. Виясніть, хто з ваших родичів мав хоч якесь відношення до подій ІІ-ї світової, запишіть їх спогади або спогади про них. А в кінці семестру на підсумковому занятті історичного гуртка ви прозвітуєте про пророблену роботу. Зібрані матеріали ми систематизуємо і це буде ваш конкретний вклад в розширення експозиції нашого музею.

 

Вчитель. На наступних слайдах – учасники подій ІІ-ї світової війни, які ніколи не жили в Бутівському. Але вони – родичі тих, хто жив серед нас або проживає зараз. Ось декілька фотографій, які вже стали історичними реліквіями (демонстрація слайдів)

Окрім того, в нашому музеї зберігаються документи – оригінали тих часів (демонстрація документів).

В нашій школі стало доброю традицією кожного року брати участь у святкуванні Дня Перемоги в м. Олександрії. (демонстрація  слайдів)

Коли ми дивимось на цих сивочолих ветеранів, з душі так і рвуться слова: «Дорогі ветерани. Ми гордимося Вами, ми вдячні Вам, ми пам’ятаємо і шануємо Вас». Щиро дякую нашим гостям, що були сьогодні з нами. Міцного Вам здоров’я і Божого благословення.

Дякую всім за підготовку до уроку. Сподіваюсь, що та розмова, яку ми сьогодні вели, нікого не залишить байдужим.