урок на тему:"Територіальне розташування та історичне походження рідного села. Практична робота: позначення і надписування на контурній карті історико- географічних регіонів"

Урок історії України в 5 класі.                                                       

Тема: Територіальне розташування  та історичне походження рідного села.  Практична робота: позначення і надписування на контурній карті історико- географічних регіонів, території рідного краю.

Мета уроку:  розповісти учням про територіальне розташування та історичне походження рідного села повторити та узагальнити знання учнів про історико- географічні регіони України, навчити учнів працювати з контурною картою; розвивати навики самостійної роботи; виховувати  патріотизм, інтерес до минулого свого народу.

Обладнання та забезпечення : підручники,  контурні карти,  карта України, кольорові олівці, відеопрезентація «Шануєм пам'ять поколінь»

Тип уроку :комбінований з елементами практичної роботи

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент. Емоційне налаштування учнів. Повідомлення теми та мети уроку. Показ відеопрезентації з краєвидами села та історичними памятками(додається)ї.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів.

1.Виконання тестових завдань(додаток 1)

2.Презентація учнями власних досліджень з історії села( з розповідей батьків, дідусів, бабусь, прабабусь та прадідусів).

3.Презентація учнівських картографічних робіт(заздалегідь учні отримали завдання намалювати карти свого села, вулиці за поданим зразком).

 

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Розповідь учителя про  територіальне розташування(з використанням карт України,області, району)   та історичне походження рідного села(розповідь вчителя супроводжується демонстрацією експонатів музею історії села)
2. Робота з контурними картами (учні виконують завдання по контурній карті, позначаючи своє село, районний  та обласний центри, річку, що протікає в межах села, історико-географічного регіону)

 ІУ. Підсумок уроку.

Висновок: Жодна з держав не може вважати себе ані розвиненою, ані демократичною, якщо її громадяни не знають свого минулого. Особливо потрібно його знати нам, українцям. Адже від нас цілеспрямовано, упродовж століть намагались відібрати історичну пам'ять, а, отже, й позбавити національної гідності, перетворити в ра­бів із синдромом меншовартості. А тим часом наша історія, наша культура, наші традиції, може сягають корінням у найдавніші світові цивілізації.

Де коріння сильне й глибоке, там й дерево сильне, воно бурям і стихіям ста­вить могутній опір. Звісно, що сила дуба зберігається не лише в його могутньому стовбурі й крилатих гіллях, а й головним чином — у корінні. Перекотиполе з никлим корінням безсиле у борюканні з вітрами, які   ганяють його, тому, нарешті, воно закочується у провалля й гниє. Ви, юне покоління, є та молода парость, з якої розквітне пишна крона нашого народу. Але, нагадую, за умови, що та пишна крона живитиметься глибоким ко­рінням, адже воно—мова народу, його історія, культура, мистецтво, звичаї і традиції. Наскільки старанно ми їх вивчаємо та засвоюємо, якоюсь мірою залежить і наше майбутнє.   

Аналіз виконаних робіт, виставлення оцінок.

У. Домашнє завдання : повторити матеріали розділу, підготуватися до уроку узагальнення, тематичного оцінювання.

 

 

 

 

 

Додаток 1

Тести.

1. Карта –це:

а) зменшене зображення певної території

б)  ілюстрація  до тексту

в) малюнок села

     2.Умовні позначки карти називаються :

а) історією карти   б)легендою карти    в) оповіданням карти

3. Ми живемо в історико – географічному регіоні:

а)Полісся    б) Поділля     в)Слобожанщина

4. Яка країна не має спільних кордонів з Україною:

а) Болгарія      б)Румунія   в)Польща

5. Скільки років незалежній Україні:

а) 25      б)28     в)30

6. Територія України поділяється на а)23    б)24     в)25 областей і Автономну республіку Крим.

6. Територія України поділяється на а)23    б)24     в)25 областей і Автономну республіку Крим.

 

Додаток 2

Розповідь учителя про історію рідного села

 Історія нашого села сягає своїм корінням у глибину віків.  Проведені вченими – співробітниками  Вінницького краєзнавчого музею розкопки у 2000 році підтвердили достовірність існування на  західній околиці сучасного села поселення, що  датуються ІІІ – ІУ ст. нашої ери .

     Матеріали розкопок підтверджують факт проживання тут давніх людей. Та все ж проведені вченими дослідження висвітлюють лише дещицю нашої багатої історії.

   Цілком  вірогідно, що наша благодатна земля була ще притулком і для первісних людей. Підтвердженням їх перебування тут є їх знаряддя праці, які люди знаходили переважно на західних околицях, що прилягають до річки Мурафи. Серед експонатів музею села є кам’яне скребло, що було знайдене під час оранки трактористом Білокінним Віктором.

  На сьогоднішній день свідчення старожилів - головне джерело давньої історії нашого  села, бо ні архівні матеріали , ні історична література фактично не згадують про наше  село – чи то через віддаленість від відомих давніх поселень, чи через мізерні розміри і чисельність населення.

  Саме зі свідчень старожилів і випливає версія щодо назви нашого села. З філологічного погляду зрозуміло, що село назване на честь Федора. Але хто ж був той Федір?

  За свідченням старожительки нашого села Погонець Мотрі, Федір той мав прізвище Горішний і був він ватажком кріпаків – втікачів (вона пам’ятає, що так говорив їм вчитель у початковій школі на початку 30-тих років минулого століття).

   Федорівчани заснували село спочатку над річкою , але згодом стали будуватися вглиб лісів на північ – де нині урочище Криків. Згодом село постає на берегах притоки  р. Мурафа – Липки, воно було оточене густими лісами, що самі по собі слугували захистом від нападників. Край лісу, кажуть, був десь посередині нинішнього села, на узліссі височіли вікові дуби. До речі останнього зеленого мешканця старого лісу – велетня - дуба зрізали не так вже й давно- в 2001 році під час  обледеніння . Він ріс біля помешкання Підосичного Сергія, а його колода ще й нині там знаходиться.     Розповіді старожилів про наше давнє село оповиті легендами і таємницями. Найвідомішою серед них є легенда, що вже не одне покоління переходить із уст в уста. Вона розповідає, що була в селі церква надзвичайної краси і багатства, оздоблена золотом та коштовностями. У тій церкві знайшли пристанище злодії, які у зговорі зі  священником ховали награбоване під долівкою вівтаря. Храм Божий став хованкою для грішників, які  і не думали каятися у своїх гріхах. Господь не стерпів такої наруги і у Великдень, коли в церкві зібралося  чи не все село,церква та раптом провалилася під землю, поховавши заживо всіх прихожан і злодійське добро. Кажуть у ясну місячну ніч, як якийсь подорожній забреде на Круглу гору( інша назва – Лиса гора), то чується йому гук і стогін з-під землі.

А ще існують розповіді, що у 50-тих роках минулого століття були зроблені спроби розкопати ту гору. І що робили те професіонали – заїзжі вчені. Але отримавши пробу грунту зі свердловини вони відмовилися від свого наміру. І сказали цікавим, що всередині горбу від розкладу решток людських тіл та деревини скопилася велика кількість  вибухонебезпечного газу і розкопки тому небезпечні.

    На нашу думку,  свічення про ті розкопки скоріш за все – вигадки.

   Зрештою ця загадкова легенда про церкву, що пішла під землю в черговий раз підтверджує творчу талановитість наших пращурів – односельчан , та й усіх українців, бо  своя «Лиса гора» є чи не в кожному українському селі.

    Переказують ще одну легенду: нібито від річки Липки аж до Паданового лісу у давнину був проритий підземний хід. Він дозволяв федорівчанам в разі небезпеки безперешкодно покинути село  і сховатися у лісі. Ось ця легенда вже більш вірогідна. Можливо підземка і не була настільки довгою, але що могла існувати – повірити можна.

У ХУІ – ХУІІ століттях  такі споруди мали місце в багатьох містечках та селах Поділля, що було ареною нападів бусурманів. В місцевій пресі не раз сповіщалося  і про провали Вінницької підземки. На жаль реальних доказів існування Федорівського підземелля крім переказів старожилів на сьогоднішній день не існує.

    Та є досить суттєві докази існування руїн людських жител на пагорбах лівого узбережжя річки Липки. Вкінці 60-х знайшли там фундамент хати, який був складений з гладеньких плескатих камінчиків. Люди розібрали його і використали камінь для будівництва. Старожили села згадують, що  ще памятають як на тих пагорбах росли  поодинокі кущі бузку. По них і орієнтувалися селяни, шукаючи камінь для будівництва. Бузок вказував місце  колишнього подвіря. Шкода, що розбираючи фундаменти хатин, люди мало зважали на те , що гублять історичні памятки. Їм потрібен був тільки камінь і байдуже, що поряд з фундаментом могли були рештки посуду, знаряддя праці чи зброя. Грунт перекопувався, пагорби вкрилися горами будівельного сміття.

   З плином часу село просувалося все далі на південь. Ймовірно по тій причині, що старе село знаходилося на плавунові. Новосели прагнули побудувати хату з того боку села, де грунт був стійкіший. Невідомо скільки часу минуло до того як село постало вже зовсім на новому місці- ближче до лівого берега Мурафи.Там , де зараз простеляється сільський кут під невибагливою назвою «Село».Центром його була церква, збудована з дерева, невелика і убога. Храм той , кажуть , мав теж нещасливу долю, як і його попередник. Одного разу, закриваючи церкву, палямар забув затушити свічку – тож вона згоріла. Довгий  час федорівчани жили без свого храму. Всі церковні відправи здійснювали в сусідній Тарасівці.Аж в 1880 році на кошти пана Михайла Орліковського у подяку селянам, що врятували його від суду, була збудована нова, нині діюча кам’яна церква. Про будівництво її розказують теж цікаві історії . Що поряд з наміченим фундаментом, організовані паном селяни викопали велику яму і разом з камінцями негашеного вапна кинули туди кілька тушок забитих панських биків. У ямі та суміш томилася три роки, аж поки стала єдиною вязкою масою. Цим розчином і скріплювалося каміння у фундаменті та стінах церкви. Пан старанно опікувався всіма роботами і оплачував роботу кожного селянина на будівництві. Подейкують, що дванадцятирічний хлопчисько – Романюк Юхим возив своєю сліпою конячкою цеглу з панської цегельні до церкви і за це пан дав йому кожуха, шапку та чоботи.На той час це було справжнім багатством.

 Відкрилася церква 22 вересня 1880 року  і тому названа на честь Різдва Богородиці. Слід зауважити що сам пан був католиком.

Щодо панського володіння у нашому селі - то до 1791 року наше село разом з Мурафою та ще 15 селами було у володінні шляхтича Кароля Потоцького, а після його смерті перейшло до його вдови Ганни – Соломії Грохальської (Дзеконської у другому шлюбі).  Ці пани у селі майже не з’являлися, лише їх управляючі наїзжали для збору податків.На той час у нашому  селі налічувалося 149 дворів( для прикладу у сусідніх Тарасівці – 498, Пеньківці – 400)

Потім Федорівка стала власністю родини Мостовських, а далі , десь на початку ХУІІІ ст. маєток переходить до  маловідомої родини Кунгерів. На сільському кладовищі є надгробки  двох Кунгерів- Генріха (дати народження та смерті немає) та Кароліни (1798-1846).

 Вже в середині ХУІІІ століття Федорівка стає власністю родини Орліковських, що переїхали сюди з Волині. Можливою причиною переїзду могла бути втеча від покарання за участь у заколоті глави родини – Михайла Орліковського. Заколот потерпів поразку і Михайло тікає подалі у глушину. Тут він просить селян посвідчити на його користь і представити йому алібі – повідомити поліції, що у момент заколоту він був у Федорівці.Що люди й зробили. У подяку пан побудував селянам нову кам’яну церкву,  приміщення однокласної церковно –приходської школи та водяний млин. Собі пан збудував розкішний будинок і заклав гарний парк з рідкісних порід дерев, який і нині радує людське око та визнаний памяткою парково- садового мистецтва.

   Федорівську резиденцію часів Тита Михайловича Орліковського представив на двох малюнках в 1873 році відомий французький художник Наполеон Орда, який тут гостював. Репродукції його малюнків є у нашому шкільному музеї.

   У Вінницькому державному архіві зберігається «Уставна грамота» Евеліни Орліковської . Вона датується 1863 роком. У цьому документі значиться, що у володінні поміщиці 265 кріпосних душ, селищних будинків – 106. Додано список погосподарських номерів з прізвищем та ім’ям глави сім’ї, вказано скільки кожен з них мав землі, в скільки вона оцінювалась і яка сума податку за неї. Цікаво, що багато прізвищ тих людей і нині носять федорівчани.

  На початку ХХ століття Орліковські продають свій маєток  Добровольським. Вони були останніми власниками Федорівки.

Їм довелося залишити старий будинок по причині нашестя вужів.Після того як пані побачила вужа у своєму ліжку – вона заявила панові, що їй несила більше терпіти і вона виїзжає до батьків. Старий будинок розібрали і побудували новий, подалі від річки. Цікавий факт – у будинку була кінозала. Зберігся фотознімок її інтер’єру .А ще він був оснащений досконалою системою водяного опалення, яка слугує донині. За проектом будинок мав бути двоповерховим, але не встигли добудувати.

Революційні зміни у нашому селі не були надто бурхливими.

Панська сім’я Добровольських, почувши про заворушення у Петербурзі, як і багато інших шляхетних родин, тікає до міста. Там міцнішим був вплив Тимчасового уряду, тому почувалося безпечніше.

       Добровольські купили собі землю під Вінницею (Сабарів) і навіть встигли побудувати там новий будинок. Та надії на притулок у місті не справдилися. Там , у Вінниці, за 1917-1919 роки влада вісімнадцять разів переходила з рук в руки. А коли більшовики оволоділи Поділлям ,то Олександра Добровольського, главу родини, заарештували.

     Тим часом втеча пана з села була сприйнята федорівчанами  як тимчасове явище. В нашому селі не зафіксовані випадки самовільного захоплення землі та нищення панського майна, як це було у сусідніх селах. В цьому слід завдячувати як чуйності та милосердю панів, які залишили про себе лише гарні спогади, так і мудрості наших прадідів, що передбачливо зберегли добротне панське майно для громади. Вже близько століття панський будинок, бараки прислуги і навіть панська конюшня несуть свою службу федорівчанам. У домі Добровольських  спершу розміщувався радгосп- технікум, згодом контора місцевого господарства, потім школа і в даний час там знаходиться католицький храм та табір відпочинку. В двох будівлях, де в свій час жили панські наймиті , надали квартири . І навіть конюшні були переобладнані під житло та донині слугують людям.

       Руйнівна «Політика воєнного комунізму» не встигла досягнути нашого маленького і віддаленого села на початку 1920-х років. Земля була поділена між селянами більш - менш справедливо. Зрештою, ніяких суперечок за землю тоді не було зафіксовано.

      Вказівки з центру не завжди доходили до нашої глушини і вже, певно,не дуже прискіпливо контролювалося їх виконання.

    Колективізація прийшла в наше село в кінці 1920- х років. А до того  благодійний вплив Нової Економічної Політики дав можливість нашим односельцям стати навіть заможними. Моя прабабуся Стасюк Марія Аксентіївна (1919 р.н.)згадувала один випадок з дитинства. Її батьки збиралися на базар і рахували гроші, складаючи золоті монети купками по десять штук, бо вміли рахувати лише до десяти. Купок виявилося більше десяти. А дівчинка вже була школяркою і їй було дуже приємно, що вона вчила батьків по тих золотих купках рахувати другий десяток, а батьки її хвалили за здібності у навчанні. Сім’я  їх , при тому, була не з заможних, а середняцькою.

     Віддаленість від шляхів, адміністративних центрів, залізниці,разом зі спокоєм, мала і поганий бік. Ще хто мав коня , то менше те відчував,  а ось безкінним – біда:навіть за найнеобхіднішим  треба було вирушати пішки за кільканадцять кілометрів на базар. Вирушали з дому серед ночі. Так як годинників не мали , визначали потрібний час за появою певної зірки. Йшли ватагами по кілька чоловік, бо боялися злодіїв ,яких в той час було чимало.

Через злодіїв і худобу тримали в одній половині хати, а самі жили через сіни.

     В 1928 році чорна смуга колективізації дісталася і нашої Федорівки. А з нею прийшли і злидні , і репресії, і голод.

     Примусово створений колгосп, що ввібрав у себе важкою працею зароблене майно селян, отримав назву «Перемога» в честь перемоги над  капіталістами. Головна садиба колгоспу містилася в попівській хаті. Вона заразом вміщувала і клуб, і сільську раду, ще й магазин. Поряд з конторою на груші висів «дзвін» - великий шмат сталі . По ньому вдаряли, сповіщаючи людям про початок і кінець роботи.

   Пізніше клуб перемістили у приміщення закритої церкви. Але там цей заклад не прижився, бо молоді федорівчани навідріз відмовлялися танцювати у святому місці.

    Усуспільнивши громадську худобу, необхідно було спорудити ферми. Колгоспне керівництво не знайшло розумнішого виходу, як розібрати на каміння для стін ферми мур навколо церкви.

    До власності колгоспу зараховували геть усе: худобу, реманент, землю, навіть зарослі очерету на березі річки. До очерету був приставлений сторож. Він не дозволяв зірвати навіть жмені стеблин. І люди мерзли в непалених хатах, бо ця рослина віками слугувала паливом нашим пращурам, адже ліс завжди був забороненою зоною для дровозаготівлі.

Очерет до того ще й був основним покрівельним матеріалом. У колгоспі він став ще й формою оплати праці.

      Несправедливість колгоспного укладу, ще й злидні змушували людей пізнавати страшну науку крадіжок. Нишком вночі селяни закрадалися у зарослі і, наламавши в’язку,закинувши на плечі, крадькома пробирались додому, остерігаючись не зустріти сторожа. Бо як спіймає, то битиме. А іноді сторожі ще й  «жартували» - не зупиняючи крадіїв очерету, тихенько підкрадалися ззаду і підпалювали в’язку.

     Так як сільське керівництво дивилося на такі «ігри з вогнем» спокійно, така сваволя стала з часом нормою і перестала сприйматися як щось жахливе. Через це не було сприйнято за злочин і страшне  сільське злодіяння 1930 року, також пов’язане з вогнем.

  У жнивну пору, коли усі, хто тільки міг тримати косу,серп чи граблі в руках, були у полі, село враз запалало. Вогонь миттю зжирав дерев’яно – болотяні хати і перекидався на сусідні. Коли селяни у полі побачили клуби диму, що знялися над селом, було вже запізно. Вогонь знищив пів села. У спеку сухе дерево , а тим паче очеретяні чи солом’яні покрівлі врятувати було не можливо. До того ж дув південний вітер, що підсилював вогонь. Люди намагались врятувати худобу,виносили з ще цілих хат що тільки можна було врятувати.

   На щастя оселя голови сільської ради  Варварука була покрита жерстю. На ній пожежа й зупинилася. Коли , вже отямившись, стали шукати причину біди, то з’явилися різні версії - від не потушеної золи у печі до підпалу. Та ніяких доказів не було.

     Влада байдуже віднеслася до лиха селян. Хіба що надали постраждали в рахунок оплати праці очерет для покрівель. До настання зимових холодів методом народної толоки  спалені хати було відновлено.