Урок на тему: "Українська історична проза. П.Загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «Диво»

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План-конспект

залікового заняття із фаху на тему,

Українська історична проза. П.Загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «Диво»

проведеного на ІІ курсі Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені І.Я.Франка

магістранткою філологічного факультету 1 курсу

заочної форми навчання

Дмитрієнко Аліною Миколаївною

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ніжин, 2018 рік

Тема: Українська історична проза. П.Загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «Диво»

Мета: удосконалити методику проведення інтерактивної лекції з використанням проблемно-пошукового методу навчання; дати загальну характеристику творчості письменника, його історичної прози; зацікавити ними, спонукати до читання творів; допомогти усвідомити зміст роману «Диво», його історичну основу; розвивати навички цілісного сприйняття великого за обсягом твору, вміння аналізувати, співставляти суспільні та історичні явища; визначати історичну реальність та художній вимисел; розвивати навички самостійного добору інформації, презентації в цікавій формі; формувати навички обґрунтовувати власну думку прикладами з художнього тексту; розвивати критичне мислення, культуру зв’язного усного мовлення; виховувати інтерес до національної історичної романістики, прищеплювати зацікавленість, пізнавальний інтерес до історичних творів; висловлювати повагу до митців, усвідомлення потреби в літературній самоосвіті.

План

1. Романний світ митця
2. На початку Бог створив Небо та Землю…
3. Про творчу лабораторію письменника
4. Історична правда та художній вимисел

 

Література:

1. Мовчан І.В. Авраменко О.Г. Семенюк Г., Ткачук М. Українська література. -  Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів  –  К., «Освіта». 2006.

2. Новиченко Л. Хто звів семибрамні Фіви// Новиченко Л. життя як діяння. -  К.,1974.

3. Усі уроки української літератури в 11 кл. академічний та рівень стандарту/ О.П.Ващенко, С.М.Головатюк та ін. -  Х.: Вид. група «Основа»,2011.

4. Шаховський С. Романи Павла Загребельного. – К., 1974.

5. Фащенко В. Павло Загребельний. – К., 1984.

6. Дончик В. Істина  -  особистість: Проза Павла Загребельного. – К., 1984.

 

Вступ

Павло Загребельний є одним із найпопулярніших українських письменників XX століття. Його твори відомі за межами України, перекладалися багатьма мовами світу. Це також один із найпродуктивніших митців. Тематичний діапазон його творів є надзвичайно широким. Цьому значною мірою сприяють допитлива неспокійна вдача митця, власний життєвий досвід. Його твори завжди привертали увагу критиків, спонукали до пристрасних дискусій.     

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики Павла Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці.

Увага багатьох поколінь дослідників була звернена до історії Київської Русі.  Ми усвідомлюємо, що древом пам’яті для нас повинні стати книги, які б відкривали читачеві і сиві віки, і боротьбу наших пращурів за свободу й незалежність. Саме таким твором є роман Павла Загребельного «Диво».                                                                                                                                   Образ великої держави Київської Русі створив Павло   Загребельний у романі « Диво». Звичайно, творів про ті часи було написано багато, але нікому раніше не вдалося так широко розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити такі яскраві художні образи. Це розповідь про справжнє диво архітектурного мистецтва наших предків  -  Софії Київської, про її складну долю та місце в духовній  історії нашого народу.  І чому появу шедеврів в історії завжди пов’язують з іменем правителя? А де ж справжній, нікому не

відомий творець?  Чому не увічнено його ім’я? Відповіді на ці питання хотів дати Павло Загребельний у своєму романі «Диво».

Софія Київська  -  мистецький витвір, змальований автором як незвичайне диво, що «ніколи   не кінчається й не переводиться». Кожен, хто торкнеться сторінок роману, стає свідком створення цього дива.  

Талановитий письменник Павло Загребельний    у романі «Диво» створив урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива – символи духовності нації, одним з яких стала Софія Київська.

 

1. Романний світ митця»

Письменницька доля Павла Загребельного дуже щаслива: з перших кроків у літературі до нього прийшло визнання читача. З тих пір вони і йдуть поруч  -  читач і автор, - підтримуючи одне в одному прагнення відкривати таємниці життя, заглиблюватись у людські долі, у світ непростих стосунків, пристрастей, емоцій. Ця взаємна любов витримала випробування  десятиліттями, бо майстер з року в рік дивує читача оригінальними, непередбачуваними творами.

Павло Загребельний не пішов второваним в українській прозі шляхом романтичного пафосу, піднесеності, орнаментальності. Його проза сувора не тільки вибором трагічних тем, але й самим способом розповіді.

Активна громадська позиція письменника, загостреність життєсприймання, прагнення до художньої конкретності, винахідливість літературного вимислу, нахил до пошуків, експериментів  -  такі грані творчого почерку  Загребельного-художника.

 Розповідь письменника насичена не тільки інформацією різного змісту й емоційної тональності, а й елементами фантастики. Більшості романів та оповідань прозаїка притаманні полемічність й іронічний тон розповіді.

Працелюбність Павла Загребельного, за словами Олеся Гончара, межує з одержимістю. Адже професіоналізм виробляється так само тяжко і вперто, як будь-яке людське вміння, ремесло, майстерність: постійною, щоденною, часом рутинною працею.

Не випадково французький письменник Жюль Ренар писав, що літературу роблять воли.

Вражає тематична й жанрова поліфонічність прози митця. Вслід за Лесею Українкою, Іваном Кочергою, Олександром Довженком, Олесем Гончаром та іншими визначними письменниками Загребельний розширив обрії української літератури – як у просторовому змалюванні подій, так і в часовому.

Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Павла Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії.

Прозаїк і драматург активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі ( « Належними устами: статті, есе, портрети»).

Але найбільша любов П.Загребельного  -  це роман.

Романний світ митця  -  це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тематичних циклів.

2. На початку Бог створив Небо та Землю…

             Під супровід класичної музики зачитати з Біблії момент створення світу і людини:

             « На початку Бог створив Небо та Землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, -  і Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». « І був вечір, і був ранок»,  -  день перший. І сказав Бог: « Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона воду від води». …І сказав Бог: « Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі». І Бог на Свій образ людину сотворив, на образ Божий її Він сотворив…

          З тих пір і почався великий процес Творення. Людина взялася творити, змінювати світ і змінюватися сама. За багатовікову історію землі було багато творців, справжніх мистецьких шедеврів. Імена деяких із них збереглися, інші -   загубилися в історії, як, наприклад, зодчого, за чиїм задумом було споруджено Софію Київську, що перевершила свій взірець -  Софію Константинопольську і стоїть уже тисячоліття.

За тисячолітню історію планети народилось і пішло у вічність чимало митців.

3.  Про творчу лабораторію письменника

У невеликих за обсягом працях про свої історичні романи П.Загребельний назвав понад п’ятдесят імен і книг: « Анабасис» Ксенофонтова, вітчизняні літописи, «Історія монголів» Карпіні, « Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського, « Руська Правда» Ярослава Мудрого, « Константинополь» Джелала Ессада …  Це лише декілька з великої унікальної бібліотеки, зібраної автором для « втішання історією». Так, саме для «втішання», що й засвідчує спеціальний трактат, написаний П.Загребельним до « Роксолани».

Як же розуміти це незвичне заняття  -  «втішатись історією»? Відповідь на це запитання знайдемо не лише в аналогії до назви книги мудреця  Боеція « Втішання філософією», а передусім  -  у літописі Нестора, де розповідається про Ярослава Мудрого, котрий вважав, що книги  -  мов ріки, які напоюють собою весь світ, і якщо старанно пошукати в них мудрості, то знайдеш велику втіху й користь для своєї душі. Адже в мудрості не тільки печаль, як то в давнину гадалося, а й радість пізнання й творення світу на краще. Спостереження це таке істинне, що занесене було в « Повість временних літ» поряд з найважливішими подіями історії й до сьогодні не втратило значення та сили одкровення. З нього беруть витоки сучасні думки й уявлення про підґрунтя й корені, без яких людина не рухається вперед. «Твоє походження, твоя історія,  -  читаємо в П.Загребельного, -  історія твого народу ніби підпирає тебе, намножує твої сили, ти набуваєш багатомірності, тобі здається, ніби життя твоє не обмежується скромними вимірами, які дозволяють закони природи, адже ти заволодів ще й законами історії, і ось уже тобі тисяча й десять тисяч років, а попереду  -  незміримість і необмеженість!».

Джерела цього душевного збагачення  -  не тільки  в історичних студіях,  а й у художніх творах, які, на відміну від спеціальних наукових трактатів, адресуються широкому загалу читачів.

Дванадцять мільйонів примірників  -  загальний тираж опублікованих творів П.Загребельного. Двадцять чотири великих за об’ємом і глибоких за змістом романів  побачили світ.

Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів.

Твір «Диво» написано за науковими джерелами, як завжди у П.Загребельного, докладно дослідженими.

Павло Загребельний відверто і докладно розповідає про свої професійні секрети: « Поряд з процесом обдумування і виношування задуму іде процес накопичення знань, фактів, вивчення всього того, що так або інакше може бути корисним при написанні задуманої книги. На час стаєш немовби фахівцем у тій галузі знань і людської діяльності, до якої дотичний твій твір, ти мусиш знати в тисячу разів більше, аніж напишеш про це, власне, знати безліч, здавалося б, зовсім не потрібних речей, інакше під час писання постійно будеш відчувати обмеженість, невпевненість, не будеш мати під рукою тієї свободи володіння матеріалом, яка тільки й приводить до справжніх літературних винаходів».

Над цим масштабним романом «Диво» письменник працював шість років (1962 – 1968). Павло Загребельний розкрив творчий задум свого твору: «Хотілося показати плинність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття почуттів і величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього належною шанобою, оберігаємо й захищаємо».

4. Історична правда та художній вимисел

Роман Павла Загребельного «Диво» з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого.   Автор звернувся до далекої історії  - епохи Київської Русі ( X – XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу -  Сивоока.

Чи донесла історія ім’я того, хто збудував Софію Київську?

У  « Повісті минулих літ» будівництво цього храму приписується Ярославові Мудрому, але дуже сумнівно, щоб цей князь особисто брав участь у будівництві, а ще менш вірогідно, що він міг бути архітектором Софії Київської. Отже, історія загубила імена і рядових будівничих, і майстра-зодчого. Згадаймо, у драмі І.Кочерги « Ярослав Мудрий» цим архітектором постає вигадана істота -  муляр Журейко.

Та Софії Київської все-таки не було би без княжої волі, адже саме Ярослав Мудрий фінансував будову з державної скарбниці, сам вирішував питання потреби Києва у такому храмі. Князю належав задум, ідея, воля.

Павло Загребельний мав свою історичну концепцію твору, своє уявлення про Ярослава Мудрого, свідченням чого стало те, що пізніше в інтерв’ю письменник прямо сказав, що вважає саме цього князя вбивцею своїх рідних братів по батькові  -  Гліба і Бориса, а не схиляється до відомого в історії підтасування, що кров цих неповнолітніх юнаків на руках Святополка Окаянного.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову й знову поставав собор. Він « стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…»

Читаючи «Диво», ми ніби переносимося в часи тисячолітньої давності – Київську Русь. Отже, твір  -  про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра  -  християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, що віками формувалася. Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» органічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочасного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюючи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

Але це передусім художня творчість, бо найдавніші державні, соціальні, культурні події відображені в загальних картинах і в індивідуальних долях та характерах людей, в їх прагненнях і пристрастях.

Реальною подією в романі є будівництво храму. Але у творі є і авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапити до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роману чи повісті, побудувати цілий роман на цьому документі. Так, коли не буде при цьому необхідного художнього переосмислення, коли письменник не виступить у ролі художника – творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо».

Тому робимо висновок, що Сивоок  -  вигаданий герой, вся його історія мандрів  - свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана.  Пустивши Сивоока в мандри, я дав читачеві поживу, розширив «географію»,  залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осліплення тисячі болгар  -  це факт, записаний у  хроніках» (П.Загребельний).

Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії й працював у константинопольського майстра як будівник й оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, у якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він  -  чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.

Спираючись на логіку історичної науки, на психологічні припущення, щедра фантазія Павла Загребельного спородила могутній характер народного митця й мислителя, талановитого художника, архітектора. Це справжній творець дива: « Як же так?  -  думав Сивоок.  -  Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем?  Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим  -  ось справжнє мистецтво!».

Саме завдяки таланту митця ми маємо сьогодні можливість милуватися красою й величчю Софійського собору в Києві.

П.Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, Другу світову війну й сьогодення.  А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива з див « во всем полунощи земном».

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов’янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Часовий пласт Київської Русі у творі найпотужніший. А два інші часові пласти менш вартісні з тієї причини, що саме період, коли писався твір, не давав авторові можливості сказати правду і про посягання якраз радянської влади на собор та інші святині напередодні  і в роки Другої світової війни, і про те, що робилося в Києві під закриття «хрущовської відлиги».

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. Композиція « Дива» нагадує архітектуру собору, образно відтворену в романі: незвичність планів, переходів, добудов, але у свавільній асиметричності криється доцільність і гармонія. Усе  -  наче пісня рідної землі.

Заспів до «Дива» та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені в зміст, вони «промовляють» щось важливе, кидаючи додаткове світло на задум і тему. До розділів про XI ст. взято вислови з літопису Нестора  -  і це доречно. У самій назві, наприклад, «Рік 1014. Літо. Болгарське царство», є лише літописна констатація. А в епіграфі  -  вираження гніву, скорботи й непримиренності людського сумління до візантійського тирана, прозваного Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: « Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель».

Роману «Диво» судилось дивувати не одне покоління читачів. Ніякий переказ,  навіть авторський, не може передати всього багатства ідей і характерів, котрі є в ньому. Бо воно  -  у нерозривній цілісності образів: від назви до ладу мовлення. У ньому, як це не дивно, знайдемо початки наступних історичних романів митця.

П.Загребельний у своїх історичних романах прагнув психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Роксолани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має право на таку версію, на її суб’єктивний підтекст, навіть більше  -  зобов’язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримуватись історичної правдивості зображуваного.

Висновок

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, у ній залишається тільки істинне, довершене й необхідне для пізнання й самопізнання.

Більшість людських характерів у творах нашого письменника -  життєправдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його й знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто  -  і це найважче – творить його в муках і любові…

Прадавня семантика кореня слова «диво»  -  світити. У слов’янських мовах «диво»  - це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей.