Урок на тему:" Японія в другій половині XIX — на початку XX ст."

Тема: Японія в другій половині XIX — на початку XX ст.

Мета: охарактеризувати політичний, соціально-економічний розвиток Японії.

Цільові завдання:

• Охарактеризувати розвиток Японії наприкінці 19-початку 20 ст.;
• Визначити основні зміни в суспільно-економічному житті крани;
• Висвітлити зовнішньополітичний розвиток Японії;
• Розвивати вміння аналізувати, порівнювати, самостійно робити висновки.

Очікуваний результати

Після уроку учні зможуть:

• висвітлювати характерні риси розвитку Японії наприкінці 19-початку 20 ст.;
• визначити основні структурні зміни в суспільно-економічному житті крани;
• відстежувати зовнішньополітичний розвиток Японії;
• самостійно аналізувати і робити висновки.

Тип уроку: комбінований

Основні дати: 1867-1912 рр. — доба Мейдзі.

1889 р. — прийняття конституції Японії.

Хід уроку:

І. Перевірка домашнього завдання

1.Вчитель організовує історичний диктант, під час якого, учням пропонується записати що відбулося в певний рік :

1. 1867 р. - …
2. 1907 р. - …
3. 1908 р. - …

2.У ході фронтального опитування вчитель пропонує учням відповісти на запитання:

1. «Клаптикова імперія» –це…
2. Яка з Балканських країн на початку 20 ст. війшла до складу Австро-Угорщини?
3. Які Балканські країни наприкнці19 ст. отримали незалежніть?

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів та мотивація діяльності

 Для актуалізації знань учнів доцільно вести вступну бесіду з використанням завдань і запитань.

• Пригадайте географічне розташування Японії, країни-сусіди Сходу, її природні ресурси.
• Назвіть чинники, що сприяли унікальному розвитку культури Японії.
• Назвіть основні напрямки колоніальної політики європейських країн.
• Вчитель організовує роботу з картою, в ході якої учні показують межі Японських островів, називають країни-сусіди та напрямки колоніальних інтересів Європейських країн.
• ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. «Пробудження Азії»

        Епоха «пробудження Азії» (XIX — початок XX ст.) позначилася появою в традиційних східних суспільствах паростків індустріалізації. Це був складний та суперечливий період, коли, з одного боку, зберігалися східні традиції, а з іншого — розпочалася модернізація економіки країн Сходу.

       На Сході становлення й розвиток індустріального суспільства йшли пліч-о-пліч із збереженням традиційного, середньовічного за своїм характером укладу життя. Існування феодальних порядків зумовило те, що до початку XX ст. країни Азії були перетворені на колонії й напівколонії провідних європейських держав. «Вестернізація», тобто копіювання європейських і американської моделей державного управління, законодавства, системи освіти, одягу, етикету тощо, також була наслідком колонізації східних країн.

Зміцнення національної буржуазії, формування середнього класу, проникнення ідей демократії й соціальної справедливості — усі ці новації сприяли активізації національних рухів і пришвидшили демократичні революції в країнах Сходу.

      Зростання масового національно-визвольного руху в країнах Азії пояснювалося насамперед тим, що у відповідь на постійні утиски й жорстокість колонізаторів по всьому Сходу поширилися й об’єднали різні соціальні групи населення ідеї антиколоніалізму.

      Небувалий підйом національної самосвідомості зумовив численні стихійні виступи селян і ремісників, страйки робітників, виникнення таємних організацій і сект, утворення професійних об’єднань міських і сільських підприємств.

       Значною мірою це пояснювалося впливом на населення колоній політичних цінностей метрополій. Традиції й норми парламентської демократії європейських країн радо сприймали інтелігенція, підприємці, студенти й молодь країн Сходу. Навіть найбільш помірковані з них не могли не обурюватися кричущою невідповідністю ліберальних ідей Заходу реальній політичній практиці метрополій у колоніях. Вони вимагали поширення на жителів країн Сходу прав громадян провідних європейських країн (Великої Британії, Франції та ін.). Відмова колоніальної влади задовольнити ці природні вимоги тільки посилювала напруженість і сприяла зміцненню й поширенню національних рухів.

«Пробудження Азії» — зростання масового національно-визвольного руху в країнах Азії на початку XX ст.

2. Повалення сьогунату Токугава

       Упродовж двох століть Японія залишалася «закритою» для контактів із західними країнами.

       Усі спроби налагодити торгівлю з Японією рішуче відхилялися військовим керівництвом країни — сьогунатом з князівського роду Токугава, який правив у Японії з XVI ст. Формально сьогун був главою адміністративного апарату й військовим правителем країни, однак насправді саме він керував країною, а імператор залишався символом традицій. Сьогунат контролював імператорську родину й не допускав її до участі в державних справах. Особливе становище займала японська еліта — найбільші військові феодали серед самураїв.

       У середині XIX ст. під тиском іноземних держав сьогунат був змушений «відкрити» для них Японію. До портів Країни вранішнього сонця (образна назва Японії) увійшли американські та європейські торгові судна, почали надходити іноземні інвестиції. Зворотною реакцією такого насильницького «відкриття» Японії стало всесилля й безконтрольність іноземців на території країни.

        У Японії посилилося незадоволення правлінням сьогунату. Узимку 1868 р. націоналістично налаштовані самураї згуртувалися довкола 15-річного імператора Муцухіто, підготували й оголосили імператорський указ про реставрацію (відновлення) імператорської влади, ліквідацію сьогунату й створення нового уряду. Сьогун не підкорився, проте в результаті громадянської війни, що почалася в Японії, улітку наступного року мусив визнати свою поразку.

3. Доба Мейдзі в Японії (1867-1912)

        Імператор Муцухіто оселився в новій столиці країни — місті Токіо, а політична влада перейшла від сьогунату Токугава до невеликого угруповання знатних самураїв. В історії Японії настала доба Мейдзі (тобто освіченого правління).

          Уважають, що «нова» Японія постала саме після реставрації влади імператора. Революціонери взялися за розбудову нової країни. Вони не руйнували старий світ, не порушували традицій, не намагалися змінити спосіб мислення й життя японців. Країна перестала бути «закритою», вона запозичила стиль життя й технічні здобудки Заходу, аби краще йому протистояти. Японці здійснили диво — створили країну з подвійною цивілізацією, у якій кожний мешканець живе водночас на Заході й на Сході.

      Японія почала швидко наздоганяти Захід в економічній та військовій сфері. Реформи пройшли по всій країні. Новий уряд мріяв зробити Японію демократичною країною, де пануватиме загальна рівність. Зникло розмежування між соціальними класами, уведене сьогунатом Токугава. Щоправда, самураї, які втрачали свої привілеї, були незадоволені цією реформою.

     Аби не спокуситись іноземною допомогою, Японія із самого початку розраховувала тільки на власні сили для забезпечення економічного поступу. Країна не залучала іноземного капіталу, однак не відмовлялася від допомоги численних західних експертів і технічних фахівців, грамотно підібраних і добре оплачуваних. Водночас Японія імпортувала найкраще іноземне устаткування. Її часто звинувачували в тому, що вона була тільки наслідувачем. Однак японці виявили здатність не лише швидко освоювати нову техніку, а й постійно її вдосконалювати.

     Японія демонструвала високі темпи зростання. Зміцнилася грошова система; японський капіталізм включився у світову економічну систему. Експорт збільшився вдвічі. Країна досягла найвищого рівня свого розвитку. Дзайбацу — олігархія високопоставлених родин, які поділили між собою важку промисловість і торгівлю, ще більше зміцніла, ставши противагою владі військових.

     Не менш важливими для прогресу були національні риси японців, зокрема їхня неймовірна працездатність і налаштованість на втілення нових ідей, на створення модерної нації. Для досягнення цієї мети була потрібна насамперед сильна держава.

     Найтяжче на початку доби Мейдзі було селянам. Індустріалізація країни здійснювалася переважно за рахунок експлуатації села. Селяни віддавали своєму землевласникові половину врожаю. Високий земельний податок був інструментом безжального викачування із села продукції й грошей, які держава вкладала в промисловість. Ще один вид експлуатації — використання жіночої праці. Заробітна плата в усіх найманих працівників була низькою, умови праці важкими. Із сільських районів у міста масово переселялися ті, хто втратив роботу в селі, що створювало в місті невичерпні резерви дешевої робочої сили. У той час, коли швидкими темпами зростала національна економіка, якість життя пересічних людей не покращувалася.

      Рішучі реформи в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) перетворили Японію з феодальної країни на індустріальну й потужну у військовому плані державу. У Японії виникла оригінальна економічна модель, у якій поєднувалися західні ринкові елементи з японськими національними традиціями. Відносини між роботодавцем і працівником будувалися на засадах патерналізму — піклування держави про своїх громадян, господаря про своїх працівників.

     До 1900 р. Японія створила справжнє «економічне диво». Відтепер іноземна допомога була їй не потрібна. Щоб завершити перетворення країни на сучасну державу, залишалося прийняти конституцію й утвердити парламентаризм. На початку 1889 р. був оприлюднений текст конституції Японії, згідно з якою в країні встановлювалася конституційна (обмежена) монархія.

• Ознайомтеся з декількома статтями конституції Японії 1889 р. Наскільки, на Вашу думку, повноваження імператора відповідали статусу країни як конституційної монархії?

«Ст. 2. Імператорський трон повинен передаватися нащадкам імператора чоловічої статі відповідно до положень “закону імператорського дому”.

Ст. 4. Імператор — глава держави. Він володіє верховною владою й здійснює її згідно з положеннями цієї конституції.

Ст. 5. Імператор здійснює законодавчу владу в згоді з парламентом.

Ст. 55. Міністри є радниками імператора й відповідальні перед ним за свої поради».

Витяг з конституції Японії (http://afe.easia.columbia.edu/ps/japan/meiji_constitution.pdf)

     Коло прав і свобод у конституції було досить обмежене, як і в більшості тогочасних конституцій. Були проголошені свобода вибору, недоторканність житла, таємниця листування, релігійна свобода, свобода слова, друку й зборів. У конституції також було відтворене старовинне японське право подання петицій імператору, яке поширювалося на звернення до парламенту й органів виконавчої влади; закріплювалося право приватної власності.

        Підданим імператора дозволили користуватися демократичними свободами «у межах, установлених законами». Щоправда, ці права та свободи стосувалися тільки японських підданих. Правове становище іноземців у країні визначалося міжнародними договорами, окремими законами й розпорядженнями.

       Верхня палата парламенту складалася зі знаті й осіб, призначених імператором, а нижню — обирали. Ухвалені парламентом закони набували чинності тільки після їх затвердження імператором. Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором і був підзвітний тільки йому.

        На виборах ліберальні партії постійно здобували більшість місць у нижній палаті парламенту. Щоб розколоти опозицію й полегшити проведення свого курсу, імператор почав уводити представників цих партій до уряду. Хоча ліберали протестували проти посилення впливу військових, на початку XX ст. вони дедалі ширше співпрацювали з оточенням імператора.

• Проаналізуйте статистичні дані, наведені в діаграмі. Який висновок Ви можете зробити про виборчі права японців у ті часи?

Збільшення кількості виборців у Японії

       Японські лідери відрядили місії по всьому світу, щоб розвідати секрети успіху західних країн. До Японії запрошували американських і західноєвропейських фахівців, нові японські правителі наслідували західні способи господарювання. Країна переозброювалась, і з нею мусили рахуватися на Тихому океані. Особливу увагу приділяли важкій промисловості, зокрема металургії, будівництву військових кораблів і залізниць. Японський флот перебудували за зразком флоту Великої Британії, а сухопутну армію — за зразком Німеччини. Школи облаштували як німецькі й французькі, а моделі банківської справи й ведення бізнесу запозичили в американців.

      Японія мала власні традиції, її демократичний устрій мало нагадував західні країни. Японський парламент працював лише три місяці на рік і не відігравав значущої ролі. Реальна влада належала імператору, його радникам і військовим. Військові мали великий вплив на політику й спрямовували націю на зовнішні завоювання.

Після 20-30 років інтенсивної орієнтації на західні країни уряд почав дослухатися до консерваторів і націоналістів: були відновлені й навіть уключені до програм навчальних закладів принципи конфуціанства та синтоїзму, зокрема й культ імператора.

Реформи Мейдзі

         Чимало коштів було вкладено в розвиток транспорту й засобів зв’язку. Уряд підтримував розвиток бізнесу й промисловості, особливо великі компанії. Загалом на початку XX ст. в Японії завершилася індустріальна революція. Більша частина багатств опинилася в руках монополій (концерни «Муції», «Міцубісі»), що домінували в промисловості й у морському транспорті. З монополістами були тісно пов’язані найвищі державні й військові посадові особи.

     Японський капіталізм мав військово-феодальний характер — панування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму, що сприяло мілітаризації країни та посиленню ролі армії. Темпи економічного зростання Японії перевершили показники будь-якої з великих держав. Щоправда, Країні вранішнього сонця доводилося починати з дуже низького, середньовічного рівня. Однак нова Японія завдяки згуртованості, дисципліні й патріотизму японської нації продемонструвала свою здатність максимально ефективно використовувати навіть обмежені ресурсі і.

         У культурному житті японців також відбулися зміни з’явилися музеї в західному стилі та мистецькі академії, де студентів навчали європейської техніки малюнка, живопису й скульптури. У традиційне японське суспільство почала проникати західна мода. Водночас чимало митців, як поважного віку, так і молодих, які народилися в епоху Мейдзі, ставили під сумнів доцільність наслідування західного способу життя й продовжували працювати в традиціях японської національної культури.

Після смерті в 1912 р. імператора Муцухіто відійшла в минуле його епоха. Наступники й послідовники імператора виявилися менш талановитими, чим і скористалась армія. Настала епоха, коли шляхи вирішення проблем дедалі частіше нав’язували військові.

4. Початок японської територіальної експансії

      Потреби японської економіки й віра в призначення Японії «нести цивілізацію» народам Азії штовхали уряд до активної зовнішньої політики. За доби Мейдзі Японія інтенсивно вивозила капітал за кордон. Проте було б неправильно вважати, що японський імперіалізм шукав можливості експорту капіталу, бо в Японії він був надлишковий. Якраз, навпаки, відсталість Японії змушувала її вивозити капітал за кордон і створювати величезну імперію. Коли колонії захоплювали Велика Британія та Франція, вони вже були індустріальними країнами. Японія ж перебувала в іншій ситуації вона намагалася зменшити відрив від індустріальних країн саме завдяки колоніальним загарбанням, оскільки не мала власної сировинної бази.

       Водночас модернізація посилювала залежність Японії від закордону. Країні доводилося імпортувати й експортувати значну кількість продукції. При цьому японський експорт наражався на протекціонізм великих держав, стурбованих появою нового конкурента.

      Японія не мала не тільки власних ресурсів для промислового виробництва, а й доступу до джерел сировини. Країна значною мірою залежала від держав, які, завдяки колоніям, зберігали монополію на сировину. Ці обставини змушували Японію вирішувати свої внутрішні й особливо зовнішні проблеми за допомогою сили. Зовнішня політика країни на початку XX ст. стала агресивною й імперіалістичною.

       Тільки за півтора десятиліття Японія встановила контроль над трьома великими іноземними територіями: за підсумками китайсько-японської війни 1894-1895 рр. над китайським Тайванем; після перемоги над Росією у війні 1904-1905 рр. Японія спочатку встановила протекторат над Кореєю, а в 1910 р. перетворила її на свою колонію; у 1905 р. було взято в оренду величезну Квантунську територію в Південній Маньчжурії.

На початку XX ст. Японія стала повноправним членом «клубу» імперіалістичних держав. Японія й Велика Британія навіть підписали документ, який фактично визнавав Японію однією з великих світових держав.

 ІV. Закріплення вивченого матеріалу

Колективна робота за запитаннями та завданнями:

1. Що таке політика самоізоляції?
2. Коли було «відкрито» Японію США?
3. Як вплинули реформи на економкіу країни?
4. Назвати основні вектори зовнішньої політики країни.

V. Підбиття підсумків

Узагальнення вчителя. Завдяки відкриттю Японії США призвело до спроб більш сильних держав підкорити її за прикладом Китаю та Індії. Проте реформи Мєйдзі дали змогу країні зміцнити своє становище й здійснити в країні модернізацію. У розвитку Японії було вдало поєднано досвід, традиції та досягнення Сходу й Заходу. Разом із тим мілітаризація єкономіки перетворила Японію на небезпечне джерело агресії. Завдяки перемозі у війнах із Китаєм та Росією Японія на початку XX ст. стала провідною державою в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

VІ. Домашнє завдання

Опрацювати § 19 підручника.