Урок на тему "З Україною в серці"

 З Україною в серці

 

 

Сокур Н.І, вчителька української мови і                літератури

 

Любіть Україну,

Краплиночку раю,

Любіть її мову

Чудову, благаю.

До вас я звертаюсь, Нове покоління, Ви наше майбутнє. А ваше коріння, В землі, що полита, Козацькою кров’ю. Живе Україна Героїв любов’ю.

Любіть її гори, Поля та долини, Дніпро сивочолий І гроно калини. Любіть її мову, Таку солов’їну, І пісню любіть, Бережіть Україну!

Добрий день, дорогі діти! Ми зібралися тут, у нашій Літературній вітальні, щоб вкотре переконатися і довести, що наші українські поети – це самовіддані митці, безкінечно закохані в рідний край. Недаремно тему заходу визначають слова Володимира Сосюри: «Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину…». Метою нашого заходу є ознайомитися з патріотичною лірикою поетів ХХ століття, навчитися відчувати багатогранність поетичного слова, розуміти людські почуття, виховувати інтерес до творчої спадщини українських поетів, формувати почуття гордості за приналежність до української нації.

Література ХХ століття – своєрідний пошук істини, пошук відповідей на складні питання, що їх кожний свого часу ставить перед собою. Що є добро і зло, любов до Батьківщини, патріотизм, сутність людського буття? На засіданні Літературної вітальні ми спробуємо довести, що часи змінюються, але загальнолюдські цінності є нетлінними. Почуття патріотизму, любові до Батьківщини «в годину щасливу і в радості мить» і навіть у «годину негоди» здатне зберегти народ і не перетворити на сіру масу.

Ми поділили розвиток української поезії на періоди:             20-30-ті роки, 40-50-ті, 60-90-ті та сучасна поезія. Поезія – цвіт і гордість нашого народу. Вона зачіпає найкращі людські почуття, спонукає до дій, до боротьби зі злом. Поезія будить у людей потребу оберігати життя в усіх його виявах – зберегти ліси й повітря, красу трав і рідну мову.

Україна… В самому вже тільки слові чується музика почуттів. Україна постає перед світом країною краси і смутку, країною, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країною гарячої любові до народу і чорної його зради. Країною довгої вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої здобута незалежність України.

Від Заходу вкраїнського й до Сходу

Ми єдності ланцюг протягнем знов.

Посієм між людьми священну згоду.

Ми разом! Це основа всіх основ.

Тепло сердець здолає ворожнечу,

І об’єднає всіх свята мета:

Тримаймось разом. Ми – велика сила.

Й не забуваймо: Батьківщина в нас одна. 

                (Д. Посільський)

Літературний процес 20-30-х років.

Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський,          Г. Косинка, Є. Маланюк та ін.

«Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть».   (М. Вовчок)

Невеличке містечко Дебальцеве на Донеччині, милий рідний шахтарський край, Батьківщина В. Сосюри. Молодий поет ввірвався в літературу: енергійний, завзятий, сповнений віри в світле майбуття.

Я життя вже заповнив анкету,

приза першого взяв у бою.

І смаглявим і ніжним поетом

перед вогнищем рідним стою.

Складний був час, коли жив і творив Володимир Миколайович. У роки сталінських репресій поет зважував кожен свій крок, бо ходити доводилося по лезу ножа. Повсякчас перед ним стояла проблема: як зберегти свободу та життя і водночас не зрадити друзів, рідних, а головне – Батьківщину.

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!..

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках і у вербах вона,

і в кожному серця ударі…

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою, –

І вічно ми будемо з нею.

«Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди…».   (О. Білецький)

В українську поезію середини 20-х років Євген Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезія поета – явище надзвичайно складне, бо в ній і віра, і сумніви, і печаль. Плужник – поет сильний, оригінальний, мислячий, що нікого не наслідував і ні в кого не позичав ні слова, ні натхнення.

Уночі вели його на розстріл.

Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.

На неголенім обличчі гості

Волоски…

Віддалік, немов цілком байдуже,

Офіцер димок цигарки плів.

Тільки неба хмарний, темний кужіль

Чув нудне і коротеньке – плі!

Відбулося. Мета моя далека,

Я такої смерті не боюся! –

Зійде кров, немов всесвітня Мекка,

Для твоїх майбутніх синіх блуз!

Плужник мав талант лірика. Його творчій манері притаманна досконалість побудови поезії. Він – син свого часу, попри всі перешкоди, ішов до осягнення мудрості віку.

Вчись у природи вічного спокою.

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою.

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі не гоже

Не шанувати наших взірців.

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступить із манівців?..

Доба Розстріляного відродження – особлива сторінка в історії української літератури. Цей короткий період умістив таку кількість талановитих митців, зухвалих новаторських експериментів та безкомпромісних шедеврів, якої вистачило б на ціле сторіччя.

Кожен із визначних діячів Розстріляного відродження  відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців цього покоління завершується словами «розстріляний», «загинув у засланні», «наклав на себе руки».

Євген Плужник – засуджений до 10 років концтаборів за контрреволюційну роботу та зв’язок із націоналістичною групою письменників.

Михайло Семенко – 1937 року винесено вирок – розстріл за «активну контрреволюційну діяльність».

Микола Зеров – розстріляний у 1937 році за звинуваченнями в «керівництві націоналістичною організацією».

Остап Вишня – заарештований за причетність до Української Воєнної Організації. Засуджений до 10 років виправно-трудових таборів.

Григорій Косинка – розстріляний 1934 року за звинуваченнями в терористичних актах проти керівництва партії.

Валеріан Підмогильний – помер на Соловках у 1937 році.

Я запитую в себе,

Питаю у вас, у людей.

Я питаю в книжок,

Розбираюсь на кожній сторінці,

Де той рік, де той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись,

Що ми – українці.

Холоне серце. Свічка догора,

Ламає руки доля неповінчана.

На Україні ніч. Нема добра.

І я од серця знов свічу засвічую.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем,

Через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічую.

Запалимо Свічку пам’яті про тих, хто постраждав за рідну Україну, за свої патріотичні переконання.

Літературний процес 40-50-х років.

Внаслідок репресій 30-х років українська література зазнала величезних втрат, тому в 40-і роки вона увійшла морально розгубленою й фізично знекровленою. Але випробування  не скінчилися. Україна опинилася в епіцентрі Другої світової війни, на її території точилися жорстокі бої, вона несла тяжкі людські та матеріальні втрати.

Андрій Самійлович Малишко за своє життя видав близько сорока збірок. Не всі вони мали однакову вартість. Але найголовніше те, що в літературу він увійшов як поет-пісняр, бо його вірші вже давно сприймають як народні. Горнило війни, крізь яке Малишко пройшов як солдат свого народу, загартувало його слово, наповнило його вірші сяйвом правди, дало його рядкам вічну чистоту.

Запалали вогні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, ба дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

«Пісня про рушник» А. Малишка стала народним гімном усім матерям, які чекають своїх дітей із далеких доріг. Мати – це символ чистоти та любові, а образ рушника – символ життєвого шляху, долі. Мати, як і Батьківщина, – одна на все життя. І хоча пісня перекладена тридцятьма п’ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською.

Література 60-90-х років.

Явище «шістдесятництва» порівнюють з епохою Ренесансу. Українське відродження пов’язане з вивільненням людини з-під влади ідеології, народження гуманістичного світогляду, який у центрі світу поставив людину й проголосив її найбільшою цінністю. Цій епосі властиве прагнення гуманності в поєднанні із прагненням краси.

І. Драч. Л. Костенко, В. Симоненко, О. Гончар, В. Стус,         Д. Павличко, М. Вінграновський… Кожній людині властиві сумніви. Когось вони заганяють у глухий кут і примушують зректися власних переконань. А хтось, долаючи безліч перешкод, іде вперед, показуючи приклад безкомпромісної боротьби за людську гідність і силу людського душу. Попри всі ліберальні хрущовські відлиги літературне середовище не надто гостинно приймало упертих, безкомпромісних молодих поетів, які не тільки словом прагнули довести свою відданість ідеалам добра, а й усім своїм єством та вчинками. Незадовго до смерті В. Стус сказав: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників, як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той ще й вірші писав».

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шістдесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від В.Симоненка, мало, зважаючи на те, скільки міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його у розквіті сил.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

«Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя», – так сказав колись в одному інтерв’ю В. Симоненко, а потім багато разів підтверджував ці слова у прекрасних віршах.

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Великий людинолюб Василь Симоненко не залишився осторонь теми людини. У його поезіях вона зазвучала з новою силою. Сам поет поспішав жити, намагався встигнути все. Не судилося, але того що залишилось по ньому, цілком достатньо, щоб ми пам’ятали – він був на цій землі.

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

У народі кажуть, 19 березня прилітають з вирію лелеки. Мабуть саме вони принесли в цей день у далекому 1930 році в сім’ю ржищевського вчителя немовля-дитину, яка згодом стала Ліною Костенко. Ця поетеса посідає виняткове місце в українській літературі. Безкомпромісність – ось пароль її поезії. Неповторність – ключове поняття смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але ніяк не плаксива і не безнадійна.                   Я вибрала долю собі сама

І що зі мною не станеться –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета – це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з собою». Творчість Ліни Костенко підлягає під таку характеристику.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше.

Все повторялось: і краса й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва – поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-

Оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Свідомість українців постійно змінюється. Пливуть роки, народжуються нові покоління. Кожне наступне дивиться в минуле очима свого часу. Ще зовсім недавно ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава», а у наш час вони набули нового реального значення, непідробного святого змісту. Наразі, всім зрозуміло, що ці слова адресовані героям – нашим хлопцям, чоловікам, мужнім воїнам, що зі зброєю в руках захищають східні кордони України. Невідомий автор, мабуть, очевидець тих страшних подій, присвятив цей вірш всім солдатам.

Сьогодні на вокзалі бачила солдата…

Стояв один – його ніхто не проводжав:

Квиток на схід, рюкзак і плащ-палатка,

Немов він сам від себе на війну тікав.

Сумний, стурбований, глибокий,

Задумливо і мужньо в самоті стояв,

Хоч перед ним дорога – світ широкий,

Але він стежку свою власну вже обрав.

Не в далі дальнії, щоб щастя пошукати,

Не в ті незвідані, чудові й радісні краї,

А в пекло – смерті в зуби їде заглядати –

Боротися за волю на своїй землі!

І шкода стало невідомого солдата:

Він сам – та й я нікого вже не жду,

Тому тепер на нього буду я чекати,

Тепер я в Бога за усіх самотніх попрошу!

 «Не полишай одних в скрутну годину,

Дай мужності, надії й сили їм пошли!

Дружині – чоловіка, матері – дитину,

І сестрі – брата, рідного верни!»

Я мовчки проведу тебе, коханий брате, сину,

Й чекати буду рідного тебе з війни…

Тепер ти просто зобов’язаний й повинен

Живим та неушкодженим прийти!

Моя земля, мій рідний край, моя кохана сторона… Так говорить кожна людина про свою Вітчизну. Певно так само виспівує ширококрилий птах, коли повертається навесні до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду, до місця, де людина пустила своє коріння у чисті джерела рідної землі. Сьогодні ми не можемо не згадати наших місцевих поетів-аматорів. Це люди, які народилися в нашому селищі Лихівка, живуть і працюють тут. Їхня поезія не всеукраїнське надбання , але вона йде від душі. Це Желізняк Світлана Миколаївна, вчитель світової літератури та Гудзь Ліана Іванівна, педагог-організатор.

Світлана Миколаївна працює в школі 42 роки. Людина творча, непосидюча, енергійна. Вона ніколи не стоїть на місці, завжди крокує в ногу з часом. Її поважають учні та колеги. А ще Світлана Миколаївна справжній патріот своєї країни. Переконайтеся в цьому самі. Світлано Миколаївно, Вам слово.

Мала Батьківщина – так рідну домівку усі називають

І, де б не були, до неї завжди повертають,

Бо тут усе рідне, близьке, незрадливе.

Без неї, повірте, щасливе буття неможливе,

Тут наші друзі, батьки і родина,

І перше в житті незабутня стежина,

Стежина у світ, щоб дорогою стати.

Не смійте ніколи її забувати!

Без поезій Гудзь Л. І. не проводиться жоден захід в школі. Вона пише про все: про рідне село, школу, вчителів, наші будні. Але особливе місце займають поезії про солдат-учасників АТО. Ліна Іванівна – мати трьох синів, двоє з яких відвоювали в АТО рік і повернулися живими додому. Чекаючи дітей, вона виливала свою тугу у віршах. Ліно Іванівно, Вам слово.

«Я повернусь!»

– Я повернусь! Ти просто зачекай! –

Син прошептав матусі на світанні.

Прийшла пора оборонять свій край!

Застигла мати в довгому чеканні.

Де узялось те лихо – і не знати,

Лишило людство спокою і сну.

Хто дав синам у руки автомати?

І хто придумав цю страшну війну?

Війна. Страждання. Сльози. Біль утрат.

Словами жаху і не передати

Та все здолає праведний солдат,

Адже його чекає вдома мати.

 

«Тільки б закінчилася війна»

Сумно й пусто в рідній хаті стало.

Так за днями пролітають дні.

Доля іспит знов приготувала –

Два мої синочки на війні.

Два сини, два ангели, два брати

Україну-неньку боронять.

І вночі не спить самотня мати.

І в тривогах дні мої летять.

Знаю, по-інакшому не можна:

Україна в полум’ї війни.

Зве солдатів далечінь тривожна

І ідуть у бій наші сини.

Небеса, прошу вас: заступіться!

Захисти їх! – Господа молю.

Ви живими, діточки, верніться,

Я вас, мої ангели, люблю.

Я за мир і за життя без зброї,

Хай з далеких вогняних доріг

Вернуться сини мої, герої,

Стомлені на батьківський поріг.

Стріну їх, і знов буде свято,

Буде сміху й радості сповна.

Нам для щастя треба небагато –

Тільки б закінчилася війна!

Ось і добігає завершення засідання нашої Літературної вітальні. В ході заходу учні 10 класу складали пазл. Зараз настав час подивитися на результат їхньої роботи.

Учні знімають пазл з дошки, із зворотнього боку читаємо слова:

Свою Україну любіть!

Любіть її… Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Учні нашої школи зростають справжніми патріотами. Знають, що Україна в нас одна, а сила наша – в єдності. Бажаю кожному із вас стати стійким борцем за відродження історії, мови, культури нашого народу. Любіть Україну, шануйте її народ і себе. «Хай буде для неї твій сміх,і сльози, і все до загину…», щоб кожен із вас добрим ділом стверджував ці слова. Будьте гідними називатися українцями!