Урок: " Непожадай жінки ближнього свого"

Дев’ята заповідь: « Не пожадай жінки ближнього твого»

• Вступ. Спробуймо застановитись над 9-ю Заповіддю за допомогою розповіді, яку подає нам Святе Письмо у II книзі Самуїла (Гріх Давида).

• Організація праці. Катехит ділить учасників на 4-особові групи і зачитує текст. ІІ Сам. 11, 2—27.

Будучи засліплений пристрастю, Давид не усвідомлює, що чинить зло. Всіма силами він намагається розв’язати ситуацію, яка склалася, і, здається, йому це вдалося: Урія — мертвий, Ветсавія є при царі і народила йому сина... Але Господь посилає до Давида пророка Натана, який має вказати цареві на його негідний вчинок. Як це зробити? Спробуйте увійти в роль пророка Натана і написати що б ви сказали у даному випадку цареві.

• Праця в групах. Учасники обговорюють і записують у формуляр відповідь на це питання.

• Праця на загальному форумі. Представники груп зачитують свої тексти. На закінчення катехит зачитує текст зі Святого Письма: II Сам. 12, 1—10,13, 14.

«Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги – із будяків?» (Мт. 7, 16). Щоб вчинки людини були добрими, її нутро, її думки повинні бути добрими, і саме цим відрізняється від закону людського закон Божий, що не зводиться до формулювання постулатів і заборон у сфері наших учинків. Він охоплює цілу людину, наказує нам плекати наше внутрішнє життя та вже піклуватися про наші думки. «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, – і людину опоганює!» (Мр. 7, 21-23).

І не є так, що з наших добрих та поганих думок одразу виникають добрі або лихі вчинки. Наші думки та прагнення часом довго зріють, доки знайдуть своє вираження у вчинках та зовнішній поставі. В одному з Псалмів розвиток лихого вчинку порівнюється з розвитком дитини у материнському лоні: «Ото беззаконня зачне нечестивий, і завагітніє безправ’ям – і породить неправду» (Пс. 7, 15).

Увесь цей невидимий для інших людей (в усякому разі значною мірою невидимий) процес відбувається у присутності Бога. «Ніяка думка його не минає, ніяке слово від нього не сховається» (Сир. 42, 20; пор. Пс. 139, 2-4). Це є чимось чудовим, адже Бог любить нас і напевно допоможе нам належним чином упорядкувати все те, що діється у нашому серці. Мусимо бути тільки не байдужими до цього. Ми повинні хотіти підтримувати в собі процеси, які ведуть до добра, викорінювати терня та будяки, перш ніж вони почнуть квітнути та плодоносити.

Для цього необхідним є сумління, яке правильно функціонує. Бо я, на жаль, можу настільки осліпнути, що взагалі не зауважу, як дозріваю для чогось злого. «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява!» (Мт. 6, 22-23).

Метою дев’ятої заповіді є захист людини від гріха розпусти в той момент, коли цей гріх тільки намагається вкорінитися у моєму нутрі. Тому що пожежу потрібно гасити в зародку. Саме цієї метафори вживає Святе Письмо, оскільки розпуста, подібно до пожежі, має силу знищити людину і все її щастя: «Чи візьме людина огонь на лоно своє, – і одіж її не згорить? Чи буде людина ходити по вугіллю розпаленому, і не попаляться ноги її?» (Прип. 6, 27-28; пор. Йов 31, 12).

 https://www.youtube.com/watch?v=3dDHFrm8gkg

Отож те, що діється в людському нутрі, є надто тонкою матерією для того, щоб зв’язані з цим проблеми можна було розв’язувати виключно застосуванням строгої дисципліни. Заповідь «Не пожадай жони ближнього твого» не повинна зводитись до репресивної рекомендації: «Загнуздай, людино, свою невпорядковану пристрасть». Спроби бездушного впорядкування своїх пристрастей, як правило, провадять до нагромадження напруги, і в усякому разі не приносять радості, яка так нерозлучно супроводжує перемоги духа над тілом.
У цій заповіді потрібно радше взяти на увагу її позитивний зміст: «Намагайтеся зауважити, людино, що сталевість людська є чимось святим, з чого починаються й народжуються нові люди. Однак не забувай про те, що у цій царині особливо виразно виявляється наша схильність до використовування іншої людини, а також готовність не шанувати самого себе. Тому нехай буде шана до особи – своєї та ближнього – і нехай вона керує тобою у формуванні твого ставлення до своєї і чужої статевості».

Прислухайся до слова Господа Ісуса: «Кожен, хто на жінку подивиться з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5, 28). Звичайно, в цих словах є також заборона, але вона носить допоміжний і тимчасовий характер. Оскільки логіка цього вислову спрямована на формування в людині такої поваги до іншої особи та до самого себе, що негідна поведінка все більше буде зникати з поля зору нашої уяви, а навіть – наважуся сказати – фізіології.

Це діється, мабуть, так: «Поки що, людино, тобі ще потрібна заборона, але намагайся не допустити до того, щоб через послух забороні в тобі накопичувалася напруга та невдоволеність. Намагайся радше таким чином відчувати свою сталевість, щоб заборони ставали тобі непотрібні». Католицька сексуальна етика втрачає свою душу, якщо ми бачимо її головним чином з точки зору заборони. Тоді вона слушно викликає недовіру, а навіть відразу, бо вже не є собою, а тільки якимось бездушним трупом, котрий тільки скидається на неї. Отож, душею цієї етики є переконання про неземну гідність людини та про незвичайну довіру, яку виявив нам Бог, створивши нас істотами статевими, здатними зачати нових людей, покликаних, як і ми, приятелювати з Ним та жити вічно.

Таким є традиційне вчення церкви. Святий Тома Аквінський пояснював його за допомогою чесноти чистоти та чесноти стриманості. Чистотою він назива порядок, який вже іманентно панує у царині моєї статевості. А стриманість – це чеснота допоміжна, завданням якої є опанування усього того, що в моїй статевості все ще не є упорядкованим. Необхідність стримування непідвладних розумові бажань нагадує мені про те, що я є людина грішна. Але потрібно вчитися такої стриманості, яка веде не до зростання нерозрядженої напруги, а лише до зростання чистоти. Цього мистецтва легко навчитися, якщо помітимо внутрішню логіку сексуальної етики, але особливо необхідною є тут надприродня допомога. Бо я дійсно все ще є людина грішна, і забувати про це мені не можна.

У царині наших внутрішніх відчуттів та жадань не все залежить від волі людини. Тому в праці над нашим серцем чимсь фундаментально важливим є вміння відрізняти гріх думкою від спокуси, яка не є гріхом. Якщо людина не навчилася цього робити, вона ладна буде фаталістично і безбожно вважати, що гріху неможливо уникнути – і тоді дійсно почне грішити.
Це зауваження стосується усіх спокус. Бо одного можуть переслідувати спокуси нечисті, іншого спокуси ненависті або сумніву у сенсі життя, а ще іншого якісь блюзнірські думки. Безперечно, не є приємністю бачити, як моє серце кипить прихованою в собі темрявою. Однак тоді потрібно обов’язково зберегти душевний спокій. Поки я їх не хочу, ці думки не забруднюють мене, аби тільки я сам легковажно не викликав їх до себе.

Котрийсь з отців пустелі порівнював диявола з собакою, який кружляє довкола крамниці з м’ясом, сподіваючись щось отримати. Коли ж бачить, що нічого не дістане, а навіть, що крамницю зачинили, то перестає сподіватися щось скористати і йде собі. В цьому простому порівнянні виражена велика мудрість, що перемога над спокусою значною мірою захищає нас від інших спокус. У певному сенсі можна сказати, що диявол знає, у кого він може щось скористати. Бо чи ж не трапляється іноді так, що людина першою спокушує диявола, щоб він її спокусив?

Якщо вже ми згадали про отців пустелі, то варто пригадати розумне спостереження отця на прізвище Поймен. Коли казанок гарячий, говорив він, жодна муха на нього не сяде. Тільки тоді, коли він охолоне, мухи густо обсідають його. Коротше кажучи, якщо людина гаряча пошаною до іншої людини та любов’ю до Бога, то її не спокушуватиме ані розбивання чужого подружжя, ані короткочасна еротична пригода; коли ж натрапляє на різноманітні прояви сучасної порнографії, то огортає її радше сум та відраза, а не збудження.

«Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги – із будяків?» (Мт. 7, 16). Щоб вчинки людини були добрими, її нутро, її думки повинні бути добрими, і саме цим відрізняється від закону людського закон Божий, що не зводиться до формулювання постулатів і заборон у сфері наших учинків. Він охоплює цілу людину, наказує нам плекати наше внутрішнє життя та вже піклуватися про наші думки. «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, – і людину опоганює!» (Мр. 7, 21-23).

І не є так, що з наших добрих та поганих думок одразу виникають добрі або лихі вчинки. Наші думки та прагнення часом довго зріють, доки знайдуть своє вираження у вчинках та зовнішній поставі. В одному з Псалмів розвиток лихого вчинку порівнюється з розвитком дитини у материнському лоні: «Ото беззаконня зачне нечестивий, і завагітніє безправ’ям – і породить неправду» (Пс. 7, 15).

Увесь цей невидимий для інших людей (в усякому разі значною мірою невидимий) процес відбувається у присутності Бога. «Ніяка думка його не минає, ніяке слово від нього не сховається» (Сир. 42, 20; пор. Пс. 139, 2-4). Це є чимось чудовим, адже Бог любить нас і напевно допоможе нам належним чином упорядкувати все те, що діється у нашому серці. Мусимо бути тільки не байдужими до цього. Ми повинні хотіти підтримувати в собі процеси, які ведуть до добра, викорінювати терня та будяки, перш ніж вони почнуть квітнути та плодоносити.

Для цього необхідним є сумління, яке правильно функціонує. Бо я, на жаль, можу настільки осліпнути, що взагалі не зауважу, як дозріваю для чогось злого. «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява!» (Мт. 6, 22-23).

Метою дев’ятої заповіді є захист людини від гріха розпусти в той момент, коли цей гріх тільки намагається вкорінитися у моєму нутрі. Тому що пожежу потрібно гасити в зародку. Саме цієї метафори вживає Святе Письмо, оскільки розпуста, подібно до пожежі, має силу знищити людину і все її щастя: «Чи візьме людина огонь на лоно своє, – і одіж її не згорить? Чи буде людина ходити по вугіллю розпаленому, і не попаляться ноги її?» (Прип. 6, 27-28; пор. Йов 31, 12).

Отож те, що діється в людському нутрі, є надто тонкою матерією для того, щоб зв’язані з цим проблеми можна було розв’язувати виключно застосуванням строгої дисципліни. Заповідь «Не пожадай жони ближнього твого» не повинна зводитись до репресивної рекомендації: «Загнуздай, людино, свою невпорядковану пристрасть». Спроби бездушного впорядкування своїх пристрастей, як правило, провадять до нагромадження напруги, і в усякому разі не приносять радості, яка так нерозлучно супроводжує перемоги духа над тілом.
У цій заповіді потрібно радше взяти на увагу її позитивний зміст: «Намагайтеся зауважити, людино, що сталевість людська є чимось святим, з чого починаються й народжуються нові люди. Однак не забувай про те, що у цій царині особливо виразно виявляється наша схильність до використовування іншої людини, а також готовність не шанувати самого себе. Тому нехай буде шана до особи – своєї та ближнього – і нехай вона керує тобою у формуванні твого ставлення до своєї і чужої статевості».

Прислухайся до слова Господа Ісуса: «Кожен, хто на жінку подивиться з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5, 28). Звичайно, в цих словах є також заборона, але вона носить допоміжний і тимчасовий характер. Оскільки логіка цього вислову спрямована на формування в людині такої поваги до іншої особи та до самого себе, що негідна поведінка все більше буде зникати з поля зору нашої уяви, а навіть – наважуся сказати – фізіології.

Це діється, мабуть, так: «Поки що, людино, тобі ще потрібна заборона, але намагайся не допустити до того, щоб через послух забороні в тобі накопичувалася напруга та невдоволеність. Намагайся радше таким чином відчувати свою сталевість, щоб заборони ставали тобі непотрібні». Католицька сексуальна етика втрачає свою душу, якщо ми бачимо її головним чином з точки зору заборони. Тоді вона слушно викликає недовіру, а навіть відразу, бо вже не є собою, а тільки якимось бездушним трупом, котрий тільки скидається на неї. Отож, душею цієї етики є переконання про неземну гідність людини та про незвичайну довіру, яку виявив нам Бог, створивши нас істотами статевими, здатними зачати нових людей, покликаних, як і ми, приятелювати з Ним та жити вічно.

Таким є традиційне вчення церкви. Святий Тома Аквінський пояснював його за допомогою чесноти чистоти та чесноти стриманості. Чистотою він назива порядок, який вже іманентно панує у царині моєї статевості. А стриманість – це чеснота допоміжна, завданням якої є опанування усього того, що в моїй статевості все ще не є упорядкованим. Необхідність стримування непідвладних розумові бажань нагадує мені про те, що я є людина грішна. Але потрібно вчитися такої стриманості, яка веде не до зростання нерозрядженої напруги, а лише до зростання чистоти. Цього мистецтва легко навчитися, якщо помітимо внутрішню логіку сексуальної етики, але особливо необхідною є тут надприродня допомога. Бо я дійсно все ще є людина грішна, і забувати про це мені не можна.

У царині наших внутрішніх відчуттів та жадань не все залежить від волі людини. Тому в праці над нашим серцем чимсь фундаментально важливим є вміння відрізняти гріх думкою від спокуси, яка не є гріхом. Якщо людина не навчилася цього робити, вона ладна буде фаталістично і безбожно вважати, що гріху неможливо уникнути – і тоді дійсно почне грішити.
Це зауваження стосується усіх спокус. Бо одного можуть переслідувати спокуси нечисті, іншого спокуси ненависті або сумніву у сенсі життя, а ще іншого якісь блюзнірські думки. Безперечно, не є приємністю бачити, як моє серце кипить прихованою в собі темрявою. Однак тоді потрібно обов’язково зберегти душевний спокій. Поки я їх не хочу, ці думки не забруднюють мене, аби тільки я сам легковажно не викликав їх до себе.

Котрийсь з отців пустелі порівнював диявола з собакою, який кружляє довкола крамниці з м’ясом, сподіваючись щось отримати. Коли ж бачить, що нічого не дістане, а навіть, що крамницю зачинили, то перестає сподіватися щось скористати і йде собі. В цьому простому порівнянні виражена велика мудрість, що перемога над спокусою значною мірою захищає нас від інших спокус. У певному сенсі можна сказати, що диявол знає, у кого він може щось скористати. Бо чи ж не трапляється іноді так, що людина першою спокушує диявола, щоб він її спокусив?

Якщо вже ми згадали про отців пустелі, то варто пригадати розумне спостереження отця на прізвище Поймен. Коли казанок гарячий, говорив він, жодна муха на нього не сяде. Тільки тоді, коли він охолоне, мухи густо обсідають його. Коротше кажучи, якщо людина гаряча пошаною до іншої людини та любов’ю до Бога, то її не спокушуватиме ані розбивання чужого подружжя, ані короткочасна еротична пригода; коли ж натрапляє на різноманітні прояви сучасної порнографії, то огортає її радше сум та відраза, а не збудження.

• Підсумок. Мірою шляхетності людини є опанування своїх прагнень і пожадань, тому слід формувати свої думки і почуття, плекати у серці пошану до гідності іншої людини. Цього навчає нас Ісус у Нагірній проповіді (Мт. 5, 27—30).