Урок пам’яті « На Чорнобиль журавлі летіли... . »

                    Урок пам’яті « На Чорнобиль журавлі летіли...  . »

Вчитель. Дорогі діти! Шановні гості, вчителі! Сьогодні ми проведемо урок пам'яті, присвячений Чорнобильській трагедії. Ми спробуємо перенестись уявою на багато років назад. Вас, сьогоднішніх учнів нашої школи, тоді ще й на світі не було. Для вас це вже історія, далека, невідана...

Чи доводилося вам бачити землю, на якій ніхто не живе?

Хоча ще квітнуть і родять сади, ніхто не споживає тих гірких плодів, не йде до лісу за його цілющими дарами.

Читець.

Луг не тішить вже зелен-рутою, в поле й гай заходити не можна.

Кожна квітка дихає отрутою, стронцієм налита квітка кожна.

В порожніх селах вітер квилить, тополі гне і лози хилить,

Гірчать на сонці полини, ростуть в городах бур 'яни,

З річок веселки воду п 'ють і страшно яблуні цвітуть.

Вчитель. Це — земля Чорнобиля, це чорнобильські стежки, зарослі травами, якими рідко коли зараз ступає нога людини. Чорнобиль... Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд, здичавілих звірів. А 18 років тому це було звичайне українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни, їхали сюди звідусюди, щоб набратися здоров'я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983 рік уже працювало чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п'ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип'ять — за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалось: відкривалися школи, дитячі садочки, лікарні, магазини... Це було місто-сад. Які широкі вулиці!  А яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках! Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка.

Ніщо не віщувало біди. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню.

Читець.

Жилось легковажно, жилось безбережно,

Та вибух дістав вас —пожежа!

Сади очманіло цвітуть, бентежно,

А в дзвонах вітрів —пожежа!

(Лунає  сигнал ЦО  «Тривога», під звуки сигналу чується голос за сценою)

О першій годині двадцять три хвилини сорок секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції, що мав потужність мільйон кіловат, несподівано велетенське полум'я розірвало нічну темряву. Трапилось це в 130 кілометрах на північ від Києва. (Звук сирени затихає).

Вчитель. Ті, хто тієї ночі не спали, бачили, як над електростанцією спалахнуло вогняне сяйво, схоже на сніп полум'я. Та ніхто тоді й гадки не мав, що те сяйво смертельно небезпечне. Відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим і пішов на години, хвилини, секунди. Мирна щаслива весна перестала існувати для українського народу...

Читець.

Ще ніч піднімає на зоряну вежу

Поетів, закоханих, ніжаться лежні,

Іще наше мрійство в шляхах не обмежене,

Та око вогню усе вже вистежує:

легкодумність, інертність,

лінивство, невігластво наше,

суспільну ніщоту,

державне нікчемство.

Хто там на кого ремствує ?

Вчитель. У ту квітневу ніч не було часу шукати винних, дошукуватися причини вибуху. Це зроблять пізніше...

Читець.

Тікають! Втікають! Тавровані часом.

Хто верхом, хто низом,

Хто з почтом, хто з плазом —

Тікають, втікають щури з корабля —

Всі зайві, всі без Вітчизни,

Тікають!

Народ — захищається.

Вчитель. Наш народ уперше зустрівся з такою грізною силою, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Читець.

Зойкнула Земля чайчиним криком:

- Сину, вбережи і захисти! —

Вийшла мати із іконним ликом:

- Іди, синочку. Хто ж, коли не ти?..

Спалахнуло Небо, впало крижнем:

- Сину, вбережи і захисти! —

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

— Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

І уже ні сина, ані мужа,

Лиш розверсті зорані поля...

Та пліч-о-пліч стали

Біль і Мужність. Дух і Воля. Небо і Земля.

(Учениця виконує пісню «Лелечина доля»).

Вчитель. Тієї ночі було на зміні 50 чоловік. Усі до одного з честю виконали свій громадський і службовий обов'язок, Всі вони, перебуваючи в зоні високої радіації, не покинули свої робочі місця і, ризикуючи своїм життям, зробили все можливе і навіть неможливе, щоб попередити поширення аварії, врятувати станцію від руйнувань.

Читець.

Перший удар на себе, перший вогонь на себе:

Так одчайдушний Данко людям віддав своє серце.

Як же тут не згадати, поруч з ним не назвати —

Вас, що уміли серцем грізним вогонь зупиняти.

Вчитель. Першими до реактора через кілька секунд за тривогою прибули пожежники ВПЧ-2 з охорони АЕС на чолі з 23-річним начальником караулу, лейтенантом Володимиром Правиком.

(На сцену заходять учні з портретами героїв-пожежників, ставлять їх на стіл, стають по обидва боки, щоб глядачам було видно портрети, і говорять слова, іде показ презентації).

1-й учень.

Коли біда чорнобильська війнула,

Коли упав наладчик неживим,

Був перший тут начальник караулу —

Володя Правик з воїнством своїм.

2-й учень.

Дивлюсь в його лице — ось-ось розправить

Одну він зморшку між густенних брів.

Чудовий хлопець, Володимир Правик,

З тих, чиє серце — гордість матерів!

3-й учень.

Збить треба пломінь! Зрізати назавше,

З ніг без жалю зіб'є, зупинить крок.

І ось він поруч, твердо ставши,

Мов стриж весняний, Віктор Кібенко.

4-й учень.

Який предивний ти, людський характер,

Коли ти досягаєш висоти,

Коли розверзнувсь атомний реактор,

І подолать нещастя мусиш ти.

5-й учень.

Що буде — враз обидва зрозуміли, —

Реактор другий тільки б зберегти,

Їм у собі знайти б незнанні сили —

Не дать вогню в сусідній блок пройти!

6-й учень.

І промінь збили! Тільки в прижмур хмуро

Побачив Віктор, наче у півсні:

Присівши вмить, провів сержант Тищура

Рукою по волоссі, що в огні.

7-й учень.

І у Володі полум 'я чимале

Все більш танцює в звужених очах...

Наталя, двотижневая Наталя,

Така ж бо довгождана ця Наталя

На випростаних Надіних руках...

8-й учень.

З усім, що так було безмежно милим,

Тепер навіки обривалось вмить...

Реактор врятувать не мав він сили —

Вони ж бо мали право й відступить.

Вчитель. Тієї трагічної ночі лейтенант і сержанти пожежної охорони здійснювали свою звичайну роботу. А ситуація була незвичайна — поруч «дихав» смертельним подихом реактор. Не було часу думати про себе: треба було рятувати станцію. І вони її врятували.

Всі 28 чоловік двох караулів затулили її собою. З них 6 чоловік загинуло. Так вони жили, працювали й увійшли в безсмертя.

Читець.

Подій могло не буть тієї ночі,

А скільки сили віддано й життів

За те, що хтось у чомусь поспішив.

Чорнобиль — тільки лиш маленька віха

Загрозливої для людей біди,

Він є відлунням ядерного віку,

Й, можливо, в нім майбутнього сліди...

Вам, хлопчики, герої-лейтенанти,

Володя Правик, Віктор Кібенок,

Героям понадлюдського горіння

Не буде забуття, бо день по дню,

Зближаючи тривожні покоління,

Знов молодість на лінії вогню.

Вчитель. Суворий екзамен тримали всі: пожежники, транспортники, будівельники, медики, спеціальні частини хімзахисту, вертольотчики та інші підрозділи Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ.

Найпершим, у кого зупинилося серце в мить вибуху, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук, якому 4-й блок став і могилою, і пам'ятником. З ним тієї ночі було на зміні 50 чоловік. Усі до одного з честю виконали свій громадський і службовий обов'язок. Всі вони, перебуваючи в зоні високої радіації, не покинули свої робочі місця і, ризикуючи своїм життям, зробили все можливе і навіть неможливе, щоб попередити поширення аварії, врятувати станцію від руйнувань.

Читець.

Занадто сито ми живем?

Забувся справжній смак недолі?

І вже й не маємо проблем?!

Доволі сліпати, доволі!

Ні, жертви вимагають з нас

Засвоєння страшних уроків.

Байдужість випалиш не враз,

А час не жде своїх пророків.

Своїх героїв знає він,

Коли не знаєм поіменно.

Храм совісті на їх крові

Возносить час...

Вчитель. На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками навічно викарбувані імена Володимира Правика, Миколи Ващука, Василя Ігнатенка, Віктора Кібенка, Миколи Титенка, Володимира Тищури.

Хай пам'ять про них буде вічна!

(Учні підносять до портретів квіти і запалюють свічку).

Вічна слава і пам'ять вам, наші рятівники, низький уклін від урятованого народу.

(Звучить «Реквієм» Моцарта. Хвилина мовчання).

Вчитель. Там, де пожежа, там завжди й медики.

Відразу після аварії у роботу включилися працівники клініки м. Москви. За першу добу разом з чорнобильськими медиками було зроблено майже тисячу аналізів і оглядів хворих, з них відібрано близько 200, які потребували спеціального лікування, важкохворих транспортували до Москви. До 10 травня завдяки турботам лікарів майже половина пацієнтів, що потрапила до лікарень після аварії на АЕС, були виписані.

(На тлі мелодії пісні «Люди в белых халатах» звучить вірш)

Читець.

Люди в білих халатах, доземно вклоняюся вам!

В час біди ви солдати чи ангели милосердя ?

Це крізь ваші серця йде жорстока передова,

               Де незмигно чатують порожні очниці смерті.

Вчитель. Коли оцінили масштаби катастрофи, стала очевидною евакуація населення із найбільш небезпечної зони радіусом 30 км навколо станції. Люди назавжди покидали рідні домівки. Ох, як нелегко було людям залишати той край, де народилися, виросли, землю, де були могили предків, де все рідне, дороге. Для людей ця місцевість стала мертвою, але природа і далі продовжує життя.

(Учень виконує пісню «На Чорнобиль журавлі летіли»).

Читець.

Загинули ліси, а землю занедбали,

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок,

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін, і досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені,

Нікого з вас довіку не простять!

Вчитель. Мертві чорнобильські села... Ми ваємо їхнє мертве застережливе мовчання, маємо небезпеку, що принишкла у траві, воді, деревах. Земля залишилася без своїх господарів, залишилися самотніми подвір'я, стара груша, стежки...

Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому тут не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя. В цій місцевості пустують безлюдні будинки.

Читець.

На пустищі дикім росте бузина,

Сіріє край поля хатина сумна.

Облуплені стіни, полин, спориші —

Не видно й не чути навкруг ні душі.

І тільки при місяці пізно вночі,

Коли над хатиною стогнуть сичі,

І вікна примирливим блиском горять, —

З сіней у світлицю крадеться, мов тать,

Якась неземна, потойбічна мара,

І груша в дворі завмирає стара.

І чути, як в миснику дзвонять миски,

І хрестяться лячно побожні жінки.

І світять очима коти з темноти,

І хочеться швидше те місце пройти,

Де буйно і дико росте бузина,

Де пусткою хата сіріє сумна.

(Виконується пісня «Чорнобильський лелека»).

Вчитель. На ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії, за скромними підрахунками 1989 року, витрачено 8,5 мільярдів карбованців, тоді як усі АЕС у бувшому Радянському Союзі, разом узяті, за роки своєї роботи дали величезний прибуток — 25 мільярд.

Чорнобиль... Мертва земля... Це — трагедія для всього людства, більшої годі уявити!

Читець.

Є чорне золото, є чорний хліб.

Є чорний лебідь і лебідка чорна.

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна хмара й чорний-чорний дим,

Година чорна і тюльпани чорні.

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль.

Є чорна Африка і чорний крук,

Він чорно-чорно-чорний,

Та найчорнішим серед них усіх

Є все-таки Чорнобиль!

Вчитель. Через Чорнобиль ми усвідомили, що чорнобиль — це трава, в яку можна лягти, не боячись радіації, це тепла річка, в якій можна скупатися, це усміхнені дитячі обличчя.

Спалах над Чорнобильською атомною сліпучим сяйвом висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, співчутливість і злорадство, правду і брехню, висвітлив кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поряд з бідою в ту трагічну годину, хто віддав свою молодість, життя і здоров'я заради врятування людей і рідної землі. На запитання Володимира Висоцького «На чому перевіряються люди, якщо війни вже нема?» — у 1986 році можна твердо сказати: “По своєму відношенню до життя .”

Читець.

Летять, летять машини на Чорнобиль,

На чорну жур, на погар, на біду.

І жайвори випурхують з колдобин,

Розхитуючи зелень молоду.

І колами під хмарою — лелеки

Над зрубом придорожнього гнізда.

І дума затискає, мов обценьки:

Та де ж тут зачаїлася біда?

Невже Чорнобиль — вигадки, химери,

Грипозний сон, розвіяний за мить?

Он гуркотять сталеві бетеери,

Та жодний ствол гарматний не стримить.

Але ж усе цвіте і зеленіє,

Але ж весна вродилася яка!

І мозок, мов кора, дерев'яніє

І порятунку в досвіду шука...

Вчитель. А зараз я хочу попросити поділитися своїми спогадами безпосереднього учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

(Виступ ліквідатора).

Вчитель. У квітні ми відзначаємо річницю тих страшних чорнобильських подій. Але це не свято. Це зовсім інша річниця, яка не терпить фальші, показухи, надуманості. 26 квітня — це день, коли кожна людина повинна поставити перед собою такі питання: Хто я? Для чого я живу на світі? Як живу? Як дію? Чим можу допомогти іншій людині, яка потребує моєї допомоги? Адже сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними, пам'ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках.

(Лунає магнітофонний запис дзвонів. Учень виконує пісню О. Ринді «Чорнобильські дзвони»).

Вчитель. Б'ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля... Вони нагадують: Пам'ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею. Хай кожен новий день сповнює ваші серця миром, спокоєм, одухотвореністю. Пам'ятаймо!

(Учні виконують пісню Т. Петриненка «Україна»).

1.   По кожному плачуть дзвони...

По кожному із нас.

Це – крик душі, це – стогін,

Наш сум, наш біль, наш час.

2. І плачуть – тужать дзвони...

По всіяній землі...

Чорнобильська мадонно,

Прости нас... і спаси.

3. Буслику, чого ти прилетів?

Рано ще у ті краї вертатись.

Повний найсвятіших почуттів,

Ти й забув, що треба шануватися.

Всупереч недолі та біді

На лужку, край лісу вікового,

Ти газдуєш у пустім гнізді,

Краще б ти сюди не прилітав,

Переждав би люте горе наше,

А тоді б в безпеці вікував...

Але я, я б теж не міг інакше.

4. Боже Всемогутній,

Отче-Вседержителю!

Моляться до Тебе дітоньки землі!

Щоб дітей у щасті сповивала мати

І єднались з Богом мертві і живі!

     5. Пресвятий наш Боже, матінки-Вкраїни

         Душу піснетворчу з смерті воскреси.

         І любов правічну в кожної дитини

         Оживи, наповни полум’ям краси

Читець.

Пречиста Діво! Матір Пресвятая!

Спаси і сохрани велику землю!

Святую вільну Україну!

її народ, синів її і дочок!

Дай щастя їм, дай волі, дай свободи!

Благослови на труд, на злагоду, на мир!

(Звучить запис «Аве Марія»).

Вчитель. Наш урок пам'яті закінчується. Дякую всім за співпрацю і розуміння. А на закінчення хочу всім побажати;

Ростіть і добрі, ростіть щасливі,

Дівчатка будуть нехай вродливі,

А хлопці — сильні і могутні.

А ті події незабутні

Хай не тривожать більше нас!

Хай кане зло в безодню, в час!

Ведучий :

 Тож хай сміється доля журавлина,

Зліта веселка в небо золота,

Нехай живе у щасті Україна

Для нас усіх на многії літа.

---------------------------------------------------------------------------------------------------

                                   Використані пісні

Додаток.

 

НА ЧОРНОБИЛЬ ЖУРАВЛІ ЛЕТІЛИ

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

Як сніжниця, попелище біле

Розвівалось в рідній стороні.

Там згоріли гнізда і гніздечка,

Поржавіла хвоя і трава.

Журавлина крихітна вервечка

Напиналась, наче тятива.

Не було ні стогону, ні крику,

Тільки пошум виморених крил.

Журавлі несли печаль велику,

Наче тінь невидимих могил.

Не спинились птиці на кордоні,

Де сягає атомна яса.

І дивився батько з-під долоні,

І ридала мати в небеса.

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

 

 

ЛЕЛЕЧА ДОЛЯ

Говорила мати у літа далекі,

Що мене до хати принесли лелеки.

Не сказала сину в золотий святвечір,

Що вони лишили й доленьку лелечу.

А як чула клекіт — завмирала в полі:

Принесіть, лелеки, не лелечу долю.

Плинуть хмари сині, сиві хмари й сині...

Жаль мені, що нині я в лелек не вірю.

А як заклекочуть — лину в небо чисте,

Повернути хочу у своє дитинство.

Поклонитись полю на чотири боки

 

                ЖУРАВЛІ ПОВЕРТАЛИСЬ ДОДОМУ

Сл. і муз. О. Ринді

Журавлі повертались додому

І на крилах несли свою втому.

Підлітали до рідного краю —

Я ж їх кожного ранку чекаю.

Приспів:

Журавлі ви мої, журавлята,

Візьміть мене на свої крилята

І несіть там, де чистії роси,

Де трава не упала в покоси,

Де зелені ліси і водиця,

Де живе ще джерельна криниця.

Журавлі ви мої, журавлята,

Візьміть мене на свої крилята.

Та вони мене брати не стали,

Їхні сльози на землю упали,

Там, де впала сльоза журавлина,

Проростає печаль — яворина.

Приспів.

Затужились вони за водою,

Не знайшли на Вкраїні спокою,

Сивим смутком вгорі пролетіли,

На чорнобильську воду не сіли.

 

ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ДЗВОНИ

Сл. і муз. О. Ринді

1. Цей день пам 'ятаємо всі, як один.

Той час не злічити — немає годин,

Які б повернули святеє життя,

Та в день той квітневий нема вороття.

Приспів:

Чорнобильські дзвони над нами пливуть,

Чорнобильські дзвони нам спать не дають,

Чорнобильські дзвони над миром кричать,

Чорнобильські дзвони — то смерті печать.

 

2. Не вірили. Думалось: лихо пройде

І болю не буде — тягар упаде.

Та атом страшенний на землю упав,

О, скільки він горя й печалі завдав.

Приспів.

 

3. Роки пролітають, минають село,

Та горе людське вас сюди привело.

 

 

 

 

 

                                                                                                                         Карівська ЗШ І-ІІ ст.

                                               вч. фізики і математики Климчак М. Є.