22 серпня о 18:00Вебінар: Як зробити урок цікавим: перевірені лайфхаки

Урок "Початок формування багатопартійної системи в Україні"

Про матеріал

Зясувати причини формування багатопартійності в Україні, процесформування різних партій, уміти класифікувати їх, розкрити основні положення їхніх програм.Розвивати вміння аналізувати певні історичні факти, робити висновки, узагальнення, доводити і відстоювати свою точку зору.Виховувати політичне мислення, політичну культуру

Перегляд файлу

Тема: Початок формування багатопартійної системи в Україні.

Урок – прес - конференція.

Мета: зясувати  причини формування багатопартійності в Україні, процес

формування різних партій, уміти класифікувати їх, розкрити основні положення їхніх програм.

Розвивати вміння аналізувати певні історичні факти, робити висновки, узагальнення, доводити і відстоювати свою точку зору.

 Виховувати політичне мислення, політичну культуру.

Тип уроку: засвоєння нових знань і вмінь.

Форма уроку: прес - конференція.

Обладнання: підручник, таблиця, схема, додаткові матеріали.

Хід уроку.

 (Урок проводиться у формі прес - конференції як складової передвиборного марафону. Клас ділиться на декілька груп, які одержують випереджальні завдання до теми і повинні представити одну з політичних партій чи рухів, які виникли в Україні на при кінці 80- х років і беруть участь у виборній компанії до Верховної Ради. Групи готують передвиборчу платформу свого кандидата в депутати до Верховної Ради. Представляють підготовлений матеріал на прес – конференції.)

Вступне слово вчителя.

Шановні друзі!

 Сьогодні наша зустріч пройде в незвичайній для вас формі. Всі ми присутні на прес – конференції, в якій братимуть участь представники політичних партій, що ведуть передвиборчий марафон. Саме кінець 80-х років став періодом краху безроздільної влади КПРС. Курс на демократію і гласність, проголошений на ХІХ партконференції влітку 1988року, сприяв виходу на політичну арену національно – демократичних сил України. Горбачовська перебудова, яка раніше проводилася лише партійно- державними верхами, викликала широкий рух «знизу», спровокувала активні дії народних мас. Виникали незалежні  від КПРС громадянські об’єднання , організації, політ клуби. А після вересневого 1989року пленуму ЦК КП України, коли пішов у відставку Перший секретар ЦК КП України В.Щербицький, необхідність політичного плюралізму і створення багатопартійної системи стало очевидним фактом. І ось перед нами виступлять представники від партій, які започаткували створення багатопартійної системи в Україні.

 Отже, тема нашої прес – конференції – «Початок формування багатопартійної системи в Україні»

Мета роботи: вияснити причини та умови формування багатопартійності в Україні, розкрити основні програмні положення цих партій, класифікувати їх і визначити їхнє реальне значення у політичному житті України.

Проблемне завдання.(записане на дошці)

Чому багатопартійність в Україні (1989 – 1990рр.) носила формальний, декларативний характер?

 

 На нашій прес – конференції присутні кореспонденти українських газет, експерти, гості.

(обов’язковим для присутніх на прес – конференції засновників є ведення конспектів, адже вкінці роботи матеріали треба здати голові прес – конференції.)

Представлення команд(називають свою партію і оголошують гасло команди, на парті кожної команди стоять назви та гасла, виготовлені прапори кожної з партій)

  1. Народний рух України.

Гасло: «Вільний розвиток особистості у демократично – правовій державі».

  1. «Праві» партії – УКП, УКДП, ДСУ, УНДП.

Гасло :  «За відновлення УНР і самостійну Україну!»

  1. УРП – Українська республіканська партія.

Гасло: «Українська незалежна соборна Україна – понад усе!»

  1. ДемПУ – демократична партія України.

Гасло: « Продовжити традиції української соціал – демократії у розбудові незалежної України!»

  1. СДПУ, ОСДПУ- Соціал – демократична партія і Об’єднана соціал -  демократична партія.

Гасло: « Свобода, солідарність, соціальна справедливість».

  1. ПЗУ – Партія зелених України.

Гасло : «Майбутнє України – це екологічно солідарне суспільство»

  1. ПДВУ – партія Демократичного відродження України.

Гасло: « Демократичне відродження – основа майбутнього України»

Основний доповідач зачитує доповідь про причини формування багатопар­­тійності, дає класифікацію партії, що виникли у цей період  в Україні. Кореспонденти задають питання доповідачеві(і доповідач, і кореспонденти готують самостійно).

Кореспонденти працюють з групами.

  1. НРУ.

Запитання журналістів представникам Народного руху України:

  • Як і коли виникла організація?
  • Які основні програмні положення вашої партії?

(учасники дають відповіді, рекламують свою партію, використовуючи засоби агітації)

Наро́дний Рух Украї́ни — сучасна політична партія в Україні. Скорочена назва партії (відповідно до статуту)  Рух, НРУ.

НРУ (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року. НРУ (як політична партія) зареєстрований Міністерством юстиції України 1993 року

Заснування та становлення

Свято Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1990 року

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/4/4f/IMG_0392.JPG/200px-IMG_0392.JPG

Будинок у Києві, де на початку 90-х років містився офіс НРУ

500-ліття Запорозького козацтва. Хід у Запоріжжі. 5 серпня 1990 р.

Мітинг Народного Руху України на честь підняття Національного Прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р.

Установчі збори

Народний Рух України за перебудову — громадсько-політичний рух, який об'єднав численні демократичні угруповання, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 року). У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції.

І-й (установчий) з'їзд РУХу відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві у конференц-залі Київського політехнічного інституту, під назвою «Народний Рух України за перебудову». У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії. Опівдні 8 вересня 1989 року в будинку культури Київського політехнічного інституту відкрилися Установчі збори Народного Руху України за перебудову. В оргкомітеті працювали 111 чоловік. Головою оргкомітету був обраний народний депутат СРСР Володимир Яворівський.

З урахуванням напруженої політичної ситуації і можливої заборони проведення установчих зборів, про всяк випадок розглядалися варіанти проведення зборів у Молдові чи Литві, адже установчий з'їзд Білоруського народного фронту прийшов раніше у Вільнюсі. Зрештою, українські письменники-комуністи переконали ЦК КПУ в особі завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука надати можливість проведення установчих зборів Руху саме в Києві. У народженні Руху важливу організаційну роль відіграла Українська Гельсінська спілка — перша структурована антикомуністична сила в Україні. У підсумку комуніст Іван Драч став головою Руху, а трохи менш відомий діяч УГС, антикомуніст Михайло Горинь — головою Секретаріату Руху. Перший був більше символічною фігурою, поетом, зате другий — невтомним генератором ідей. РУХ бачив у ньому прем'єра, якби Україна скинула КПУ і відновила Незалежність.

Тоді мало що знали про закони піару, тому прес-конференцію влаштували у переддень увечері, сидячи на бильцях крісел просто у залі.

На світлині (зліва направо): Віталій Дончик, Сергій Конєв, Леонтій Сандуляк, В'ячеслав Брюховецький, Володимир Яворівський, Леонід Карнаухов та Іван Драч. Саме Леонід Карнаухов, політичний коментатор УТ, був керівником прес-центру Установчих зборів. Дмитро Понамарчук працював старшим редактором Іномовлення прес-центру. Акредитовані були всі. Журналісти були такі ж яскраві, як і делегати. Особистості. З'їзд Руху відкрився 8 вересня, а народився 9 вересня, коли з'їзд ухвалив статут Руху. На установчих зборах обрано керівні органи РУХу: Велику раду Руху (Раду представників (Координаційну Раду) , Раду Колегій, Раду Національностей), Головою Руху обрано письменника і громадського діяча Івана Драча.

У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. РУХ зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 року.

Організаційна й агітаційно-пропагандистська робота рухівців.

1990 року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію Народна радата забезпечити більшість у ряді місцевих рад: Києва, Центральної і Західної України, м. Сєверодонецька (Луганщина).

Під час проведення єдиного в історії СРСР референдуму (Всесоюзний референдум про збереження СРСР), що відбувся 17 березня 1991 року і підтримувався Урядом Українській РСР, в Україні за наполяганням Народного Руху України за перебудову було проведене республіканське консультативне опитування: «чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України».

Позитивно на нього відповіло більше 80 % опитаних.

За змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його.

По-перше, з тексту українського питання «випало» критично важливе для КПРС слово «соціалізм».

По-друге, в питанні звучала зовсім інша союзна держава — не Союз Радянських Соціалістичних, а Союз Суверенних Республік.

По-третє, Декларація про суверенітет України визначалась як акт, що мав перевагу перед законодавством нової союзної держави.

Таким чином, наслідком ідеологічної боротьби Народного Руху України за перебудову стало те, референдумом і опитуванням в Україні були легітимізовані мінімум дві (а з бажанням М. Горбачова то три) зовсім різні форми союзної держави і зроблений крок до незалежності зобов'язання республіканській владі розробити і прийняти Декларацію про суверенітет України.

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8c/%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%8E%D0%B3.JPG/220px-%D0%96%D0%B8%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%8E%D0%B3.JPG

Донеччани у «Живому ланцюзі».

Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року.

Мітинг Народного Руху України у Запоріжжі. 5 серпня 1990 р.

Листівка комітету підтримки Литви 1990

Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв «вихованню історією». У цьому плані найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), у березні-квітні 1990 проведені акції підтримки незалежності Литви (Створений Комітет підтримки Литви  ), організований масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), масові заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині — місцях відомих битв українського козацтва в обороні Вітчизни.

Мета руху — незалежність демократичної Української держави

ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були обрані: голова Руху  Іван Драч, заступники  Михайло Горинь, Олександр Лавринович, Олесь Доній; Центральний провід Руху (19 чоловік); Секретаріат (голова — В. Бурлаков), Політрада (голова — Михайло Горинь), Координаційна рада (голова  Микола Поровський); Рада колегій (голова  Володимир Черняк, Іван Заєць), Рада національностей (голова  О. Бураковський).Після створення в січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах програми та Статуту Руху. Відбулася перша спроба об'єднати навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В'ячеслава Чорновола, а їхні кандидати, підігруючи Л. Кравчуку, не зняли свої кандидатури на користь В. Чорновола.

Вячеслав Чорновіл тоді виграв вибори. Було зафіксовано ряд фактів масової фальсифікації на користь Л. Кравчука, так, у Донецьку на горищі Київського райвиконкому, а в Сєвєродонецьку (Луганщина) за фальшивою стіною в міськраді — знайшли десятки тисяч бюлетенів на користь В. Чорновола. Вячеслав Чорновіл не погодився оскаржувати результати. За його думкою: «Якщо ми поставимо під сумнів перемогу Л. Кравчука, ми надамо підстави для сумніву щодо результатів референдуму про НЕЗАЛЕЖНІСТЬ України» (вибори Президента України проводились одночасно з референдумом про незалежність). Комуністи і КДБісти на той час глибоко вкорінилися у суспільство і не тільки оточували Л. Кравчука, а були і серед рухівців і працювали проти РУХу і Вячеслава Чорновола. Вони були об'єднаними (КДБ) і підступністю відпихали від керівництва справжніх патріотів звинувачуючи їх у: радикалізмі, створенні конфліктів (які творили агенти КДБ), популізмі і бажанні захопити та узурпувати владу!

Безкровність революції 1991 р. — неточна оцінка подій. Противники незалежності України, що так і не були покарані, застосовували всі доступні методи, у тому числі грубу силу: так в Житомирській області під Базаром, в листопаді 1990 року секретарі райкомів КПУ разом з головами колгоспів, жорстоко побили політв'язня Василя Овсієнка та рухівців з Малина. Після «розмови» в обласному управлінні МВС, вдома помер рухівець Меленківський, який брав участь в піднятті українського прапора в Житомирі восени 1989 року. Народного депутата України 1-го скликання Олександра Гудиму вбивали четверо голів колгоспу, вижив випадково, бо машина скинута в урвище з «бездиханним» тілом не загорілась, а він на ранок оклигав і зміг добратися до людей. Міліцією в 1991 році був вбитий голова Волинської Обласної організації РУХу.

Під час спроби військового перевороту у Москві у серпні 1991 року ДКНС (ГКЧП рос.), КПУ зганьбила себе співпрацею з путчистами, а РУХ став єдиною політичною силою, яка вчинила організований спротив ДКНС (ГКЧП рос.). Рухівці стали організаторами протистояння діям КПУ і ДКНС (ГКЧП — рос.) по узурпації влади, як в Києві, так і в регіонах України. В Києві і інших обласних центрах РУХ організував масові акції проти дій КПУ ДКНС (ГКЧП — рос.), так в Донецьку активісти РУХу вже 19 серпня 1991 року організували пікетування Донецької міськради, з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною і антиконституційною.

ДОНЕЦЬКИЙ РУХ організував Штаб спротиву ДКНС (ГКЧП рос.) в Донецькій міськраді та 20 серпня зібрав позачергову сесію депутатів міської ради і наполіг на прийнятті рішення яким дії ДКНС були засуджені . Рішення прийняте, дії ДКНС (ГКЧП — рос.) визнані неконституційними і окрім того, оприлюднене звернення до народу, Уряду і парламенту України з вимогою дотримуватись Декларації про незалежність України. Під тиском РУХУ і РУХівців — Б. Тернопільського, парламентарів Д. Павличка, І. Зайця, М. Поровського та інших, голова ВР УРСР Л. Кравчук не поїхав на підписання нового союзного договору, Уряд УРСР і ВР УРСР не підтримали ДКНС (ГКЧП — рос.) а КПУ була заборонена Президією Верховної Ради УРСР.

Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу ідеї Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року.

Народний Рух України у 1989—1991 роках відіграв ключову роль провідника трансформаційних національно-демократичних процесів в Україні, дав початок і основу для виникнення багатопартійності, сприяв демократизації суспільства. Народний Рух України виконав свою основну програмну мету — проголошення України незалежною державою. Це було досягнуто як зусиллями цілої плеяди яскравих особистостей, так (більшою мірою) широких українських мас — інтелігенції, робітників, селян безвідносно до їх колишньої партійної приналежності (позапартійності). Саме в цьому об'єднанні зусиль українського народу заради досягнення стратегічної мети полягає роль і суть Народного Руху України як видатного історичного явища

 

  1. «Праві» партії.

Запитання для представників «правих» партій:

  • Що ви можете сказати про час створення ваших партій, їхню мету?
  • Які основні положення передвиборчої програми вашої команди?

У політиці правими (найбільш крайні форми називають ультраправими або праворадикальними) традиційно називаються багато напрямків та ідеології, протилежні лівим: праві виступають за природну (за винятком радикальних правих) нерівність та дотримуються принципів капіталізму.

Інше розуміння: права ідеологія — ідеологія соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу або певної пануючої групи всередині пануючого класу. Ліва ж ідеологія — ідеологія опонування владі, яка заперечує легітимність існуючого панування та пред'являє політичну альтернативу, затребувану новими пануючими групами або (та) нижніми класами, які претендують на участь у розподілі багатства та влади.[1]

Терміни «праві» та «ліві» виникли в часи Французької революції та стосувалися розташування місць в парламенті. Сидячі праворуч виступали за збереження Старого порядку (монархії, аристократії та офіційної церкви). Політика лівих визначена не так чітко, оскільки виникала як реакція на політику правих.

Історія

Терміни «праві» та «ліві» вперше з'явилися в французьких Національних Зборах часів Великої Французької революції. В ньому виникли три напрями: праворуч сиділи фельяни — прихильники конституційної монархії; в центрі сиділи жирондисти — помірні прихильники республіки; ліворуч сиділи якобінці, які виступали за радикальні перетворення. Таким чином, спочатку правими називали тих, хто бажає зберегти існуючий стан (консерваторів), а лівими — тих, хто виступав за зміни (радикалів).

До середини XIX століття ліберали, що виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхніх прихильників, які прагнули до соціальної рівності. Праві ж партії виражали інтереси монархістів, легітимістів, великого землеволодіння та клерикалів.

У XX столітті з'явилася ідеологія фашизму, яка поєднувала радикальний етатизм та заперечення демократії з критикою соціальної нерівності — не випадково партія Гітлера називалася націонал-соціалістичною робочою партією. Фашистів традиційно відносять до правих («ультраправих»), але вони принципово відрізняються від лібералів, яких сьогодні відносять до правих, оскільки вони виступають за зменшення участі держави в економічному житті (зокрема, за зниження податків та витрат бюджету). Саме за такі переконання правих лібералів у другій половині XX століття почали називати правими, оскільки колишні традиційні праві (монархісти, клерикали) втратили популярність.

Останнім часом політологами, соціологами та соціальними психологами визнається, що традиційний поділ на лівих та правих неадекватно відображають реально існуючий спектр думок в суспільстві. Так, абсолютно незрозуміло, куди в цій шкалі можна віднести, наприклад, лібертаріанців. Також у людини можуть бути переконання, в одній області (наприклад, в економічній) вважаються традиційними для «лівих», а в іншій (наприклад, політичної) вважаються «правими». Ситуація ще більш ускладнюється розмиванням програмно-ідеологічних розходжень та політичним зближенням традиційних партій в західних політичних системах в останні 100 років, взаємопроникненням та взаємозбагаченням різних систем поглядів; так, соціалісти суттєво «поправішали» та перестали істотно відрізнятися від нових лібералів, які стали як би «правими». Істотно і те, що в посткомуністичних країнах і, особливо країнах пострадянських, поняття «правизни» та «лівизни» нерідко вживаються в значенні, протилежному прийнятому в країнах з розвиненою демократичною системою — так, в епоху перебудовилібералів та антикомуністів часто іменували «лівими», а традиційних ортодоксальних комуністів — "правими "

 

  1. УРП.

Запитання представникам УРП:

  • Як формувалась ваша організація?
  • Які основні програмні положення вашої партії?

 

Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С.

Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися вУкраїнську демократично-радикальну партію.

 

  1. ДемПУ.

Запитання представникам ДемПу:

  • Хотілось б почути про час створення вашої партії та її програму.

Демократична партія України — сучасна українська політична партія. Заснована 28 грудня 1990 року у Києві. Офіційна дата реєстрації 28 червня 1991 р., свідоцтво Міністерства юстиції України  121.

Історія партії

У березні 1990 року в газеті «Літературна Україна» був опублікований «Маніфест Демократичної партії України», автором якої був український дисидент Юрій Бадзьо. Цей документ і став початком майбутньої партії. 15 травня 1990 в Києві пройшло засідання ініціативної групи зі створення ДемПУ, на якому був удосконалений «Маніфест…» і обраний організаційний комітет. Уже в жовтні того ж року оргкомітет, що зібрався в західноукраїнському місті Теребовля, на Всеукраїнській конференції проголосив створення Демократичної партії України.

Установчий з'їзд ДемПУ відбувся 15—16 грудня 1990 в Києві. Головою Президії партії був обраний Юрій Бадзьо. Іншими видатними членами ДемПУ були радянські і українські письменники Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч, Юрій Цеков, Роман Іваничук, Галина Гордасевич, Віталій Дончик, вчені Генріх Дворко та лікар Валерій Чмир. Основою ДемПУ в основному були активісти Народного руху України (НРУ) — тоді ще громадської організації, а не партії. 28 червня 1991 ДемПУ була зареєстрована. Партія виступала за незалежність України від СРСР і проведення демократичних реформ.

Відразу ж після створення, в ДемПУ вступили деякі безпартійні і комуністичні депутати Верховної ради України і таким чином партія, яка не узяла участі у виборах 1990, стала парламентською. З самого початку ДемПУ входила до складу Народного руху України, але поступово відмежувалася від нього в міру свого становлення. Після грудня 1991 вона позиціонувала себе як прихильника курсу президента Леоніда Кравчука, який на виборах переміг кандидата від НРУ — В'ячеслава Чорновола. З причини опозиційності Народного руху по відношенню до Леоніда Кравчука, ДемПУ покинув НРУ ​​і втратив при цьому кількох своїх іменитих членів, наприклад Івана Драча.

У 1989–1991 ДемПУ так само була представлена ​​у Верховній раді СРСР депутатами Георгієм Петрук-Попиком (1932–2006) та Володимиром Яворівським.

У серпні 1992 ДемПУ разом з іншими українськими партіями і громадськими організаціями, такими як УРП, УСДП, «Просвіта», частиною НРУ та іншими, створила об'єднання під назвою «Конгрес народно-демократичних сил» (КНДС), який підтримував чинного президента України Леоніда Кравчука. Співголовою цієї організації нарівні з Михайлом Горинем і Ларисою Скорик став Юрій Бадзьо. Це об'єднання проіснувало, однак, недовго. Сьогодні Демократична партія – це професійні, досвідчені, активні та не байдужі українці. Більшість із них з юних років брали участь у громадських об’єднаннях, стажувалися за програмами міжнародного обміну, є волонтерами благодійних фондів. А отже, сучасні демократи – це патріоти, які є професіоналами своєї справи, і готові працювати задля розвитку своєї країни та добробуту свого народу. Кожен із них ставить собі за мету – сформувати в українському суспільстві істинну демократiю, головною цінністю якої має бути людина, її свобода та благополуччя.

 

  1. СДПУ.

Запитання представникам СДПУ та ОСДПУ.

  • Чи одночасно були створені ці дві партії?
  • Чим відрізняються передвиборні платформи цих двох партій?

Соціал-демократична партія України (об'єднана) — українська політична партія. Створена в 1990 році під назвою Соціал-демократична партія України, сучасна назва — з 1996 року. З цією політичною силою пов'язана діяльність таких політиків як Василь Онопенко, Леонід Кравчук, Віктор Медведчук, Михайло Папієв і Нестор Шуфрич.

Історія партії

Створена в травні 1990 році під назвою Соціал-демократична партія України (СДПУ), зареєстрована 1 листопада 1991 року. Першим головою партії став Андрій Носенко.

Центральний друкований орган партії — «Наша газета +».

У 1995 році керівництво СДПУ прийняло рішення об'єднатися з Партією прав людини (Партією цивільних прав) і Партією справедливості. Лідером СДПУ був вибраний міністр юстиції Василь Онопенко, а його заступником — адвокат Віктор Медведчук.

27 квітня 1996 року на з'їзді СДПУ було ухвалене рішення перейменувати партію в Соціал-демократичну партію України (об'єднану) (СДПУ(о)).

На XIII з'їзді в жовтні 1998 року головою СДПУ(о) був вибраний Віктор Медведчук.

СДПУ(о) брала участь у парламентських виборах 1998 (4%), 2002 (6%) і 2006 року.

На парламентських виборах 1998 року отримала 4% голосів виборців. Фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді очолив Євген Марчук. Проте невдовзі шляхи Марчука і СДПУ(о) розійшлися. Прихильники екс-прем'єра створили власну партію — Соціал-демократичний союз. А фракцію об'єднаних соціал-демократів у парламенті очолив Олександр Зінченко.

На президентських виборах 1999 року партія підтримала Леоніда Кучму.

На виборах до Верховної Ради України в 2002 році СДПУ(о) здобула 6,27% голосів. Парламентську фракцію об'єднаних соціал-демократів спочатку очолив Віктор Медведчук, а після його призначення керівником президентської адміністрації  Леонід Кравчук.

У кампанії 2004 року СДПУ(о) підтримувала Віктора Януковича.

На парламентских виборах 2006 року СДПУ(о) не змогла перебороти 3% бар'єр. Партія брала участь у виборах у складі блоку «Не так!», що одержав усього 257 106 голосів (1,01%).

Фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України 3 і 4 скликань в 1998–2006 очолював Леонід Кравчук. 26 квітня 2006 у зв'язку з поразкою СДПУ(о) на виборах Леонід Кравчук заявив про намір вийти з керівних органів партії й зайнятися суспільно-політичною діяльністю в більш вільному режимі, не будучи прив'язаним до однієї партії.

На 1 січня 2005 року кількість членів партії становила 405 тис. осіб.

Віктор Медведчук заявив про намір покинути пост голови СДПУ(о) ще 29 березня 2006 року, але зміна керівництва відбулася лише на XXI з'їзді партії (проводився у два етапи влітку 2007). 17 серпня 2007 головою СДПУ(о) був обраний Юрій Загородній.

Представники СДПУ(о) — спочатку Михайло Папієв, а згодом — і Нестор Шуфрич — увійшли до складу уряду Віктора Януковича. Проте в серпні 2007 року обидва вийшли з партії в зв'язку з наміром балотуватися до Верховної Ради за списком Партії регіонів. СДПУ(о) брати участь у виборах відмовилася, пояснюючи за тим, що вважає їх незаконними.

У 2007 році лідер СДПУ(о) Юрій Загородній заявляв, що в партії близько 20 тисяч реальних членів.

Сама СДПУ(о) оголошує себе лівоцентристською партією. Однак велика частина експертів відносить її до правих партій, або ж взагалі вважає її «позаідеологічною» організацією, що лобіює інтереси бізнесу, який належить кільком ключовим фігурам у лавах СДПУ(о). Очільників партії не раз звинувачували в належності до олігархії, сповідуванні авторитаризму і використанні у свої цілях кримінальних угруповань. Партія ці звинувачення відкидає.

Запитання представникам ПДВУ:

  • Як сформувалась ваша партія?
  • Що ви пропонуєте своїм виборцям?

Партія демократичного відродження України (ПДВУ)  політична партія, що існувала в Україні у 19901996 роки, була представлена у Верховній Раді України протягом усього свого існування.

Історія

Партія демократичного відродження України була створена 1 грудня 1990 року членами «Демплатформи в КПРС», великого об'єднання демократично налаштованих комуністів. До лав партії відразу вступило багато народних депутатів Верховної Ради УРСР, таких як Володимир Гриньов, Олександр Ємець, Валерій Мещеряков, Тарас Стецьків та Володимир Філенко (останній був обраний головою ПДВУ). Іншими відомими членами ПДВУ були філософ Мирослав Попович, фізик Ігор Юхновський та донецький викладач Олександр Базилюк.

У червні 1992 ПДВУ виступила одним з ініціаторів створення політичного об'єднання «Нова Україна», до складу якого увійшли Об'єднана соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Конституційно-демократична партія та окремі організації Партії зелених України

Про великий вплив саме ПДВУ свідчить те, що головою «Нової України» став голова ПДВУ Володимир Філенко.

Але вже у 1993 році по ПДВУ вдарила внутрішньо-партійна криза: стався розкіл між прихильниками зближення з Росією та прихильниками зближення з Заходом. У результаті з ПДВУ вийшло декілька відомих партійців, зокрема Володимир Гриньов.

Втративши таким чином певний авторитет у суспільстві, на парламентських виборах 1994 року ПДВУ вдалося провести до Верховної Ради України лише трьох своїх представників  Сергія Михайленка (Жовтневий виборчий округ № 76), Сергія Соболєва (Хортицький виборчий округ № 183) та Тараса Стецьківа (Городоцький виборчий округ № 273). На довиборах влітку до українського парламенту також був обраний Олександр Ємець (Галицький виборчий округ № 260).

28 січня 1995 року ПДВУ та Трудовий конгрес України (ТКУ) створили політичний блок ТКУ—ПДВУ. Ініціаторами створення виступили В. Філенко, Ю. Сахно, Т. Стецьків, А. Білоус, Б. Безпалий (ПДВУ), А. Матвієнко, А. Толстоухов (ТКУ). Це об'єднання стало ядром втрачаючої вплив «Нової України». 24 лютого 1996 ПВДУ разом з ТКУ та іншими організаціями об'єдналась у Народно-демократичну партію і припинила своє існування.

 

Після виступів усіх груп слово надається експертам, які рецензують усі виступи за такими показниками:

  • Готовність групи;
  • Активність усіх її членів;
  • Наявність наочності;
  • Реклама;
  • Політична грамотність.

(в підготовленій таблиці, яка вісить на дошці, вставляються показники, за якими експерти рецензують виступи)

 Висновок робить один з учнів . Далі розглядають проблемне завдання про декларативний характер початкової багатопартійності в Україні.

 Групи також готують запитання своїм суперникам, відповідають на них.

 Заключний етап – рефлексія (дослідження процесу пізнання); робота з таблицею « Українські громадсько – політичні об’єднання і партії державного статусу, форми власності».

 Кожен учень одержує табличку і повинен заповнити її протягом 5 – 7 хвилин, поставивши знак «+» у відповідній графі.

 

 

 

Назва

Україна – суб’єкт федерації

Україна – член конфедерації

Незалежна Україна

Рівноправність усіх форм власності

Приватна власність

УНП

 

 

 

 

 

УРП

 

 

 

 

 

ДемПУ

 

 

 

 

 

НРУ

 

 

 

 

 

ПДВУ

 

 

 

 

 

ПЗУ

 

 

 

 

 

СДПУ

 

 

 

 

 

ОСДПУ

 

 

 

 

 

 

Скласти порівняльну характеристику 2 – х партій(на вибір учня);

 

Домашнє завдання : розробити програму власної партії(творче завдання).

doc
До підручника
Історія України (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Струкевич О.К., Романюк І.М., Дровозюк С.І.)
Додано
3 липня 2018
Переглядів
452
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку