Урок " Повсякденне життя населення повоєнних років"

 Шарова Лариса Анатоліївна

 

 

Практичне заняття №1

Тема. Повсякденне життя населення повоєнних років.

Мета:  

1. Аналізувати протиріччя соціально-економічного, культурного та повсякденного життя різних верств населення даного періоду.
2. Розвивати вміння аналізувати, критично мислити, висловлювати власні судження, формувати соціальну, комунікативну компетентності.
3. Виховувати повагу до історичного минулого  держави та бажання вивчати історію.  

Обладнання: «Історичний кейс», презентація «Не стидайся –то твоя земля. Не стидайся-то твоя країна »,  презентація уроку    https://goo.su/1Cb1  мультимедійна дошка, ноутбук, аудіо запис

https://www.youtube.com/watch?v=M7_2plGejOg, смартфони учнів.

Тип уроку: практичне заняття

Форма уроку: проектне дослідження

 

ХІД УРОКУ

І. I. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА УРОКУ

Вітання вчительки:

Доброго ранку,- кожному зичу я.

Доброго ранку всім, мовлю за звичаєм.

Ви усміхніться у відповідь, люди,

Бо добрі слова для кожного любі.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Інтерактивна вправа «Рішення проблем»

https://learningapps.org/display?v=pf0nktbd320

(за умовами гри потрібно перетягти зображення до певної назви проблеми періоду післявоєнної відбудови використовуючи смартфони)

 ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Інтерактивна вправа «Сторітелінг»

Історичний анекдот

Послали крестьяне одного мужика к Сталину узнать, что же это такое "пятилетка". Сталин говорит мужику:

- Видишь, автомобиль едет?

- Вижу.

- А в конце пятилетки будут они ехать - один за одним, один за одним.

А вот видишь, трактор едет?

- Вижу.

- А в конце пятилетки они тоже будут - один за одним, один за одним.

Вернулся мужик в деревню, собрались все, он рассказывает:

- Видите, нищий идет?

- Видим.

- А в конце пятилетки они будут - один за одним, один за одним. А вон видите, покойника несут?

- Видим.

- А в конце пятилетки будет - один за одним, один за одним.

 IІІ ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Вчителька. Повсякденне життя - життєвий процес з його щоденним побутом, проблемами, справами. Це наше буденне життя у всій повноті, ситуативній конкретності, безпосередній даності та емоційній наповненості, яке ми сприймаємо суб'єктивно як цілісний світ, нескінченну та нерозчленовану тривалість.Тема практичного заняття «Повсякденне життя населення повоєнних років» аналізувати протиріччя соціально-економічного, культурного та повсякденного життя  різних верств населення даного періоду. Готуючись до сьогоднішньої зустрічі ви скористались вдома матеріалами «історичного кейсу»

(https://padlet.com/larisasharova2021/wpgtdz8iagydjh6m) щоб дати оцінку досить складному періоду історії нашого народу, який вистояв та переміг у боротьбі під час Другої світової війни. Пропоную створити спільий проєкт «Не стидайся –то твоя земля. Не стидайся-то твоя країна». Це фрагмент пісні Андрія «Скрябіна» Кузьменка, який був справжнім патріотом Батьківщини. (Клас об’єднується у дві групи: «аналітики» та «критики», використовуючи інформаційні джерела, готують проєкт за завданнями, запропонованими учителькою).

Завдання для «аналітиків»

1.Демографічні зміни в повоєнній Україні

 2.Умови та рівень життя населення.

Завдання для «критиків»

1.Відображення життя пересічних громадян в інформаційних джерелах періоду відбудови.

 2. «Паспортний режим» для селянства»

3. Практика масових політичних репресій

Захист прєкту  

Назва проекту  «Не стидайся –то твоя земля. Не стидайся-то твоя країна»

Мета: формувати поняття про події повсякденного життя, що пов’язані з періодом відбудови; розвивати навички творчої праці, вміння роботи по створенню та реалізації   проекту, підбору, опрацюванню та узагальненню спільно добутої інформації, самостійно в комплексі на практиці застосовувати знання, уміння і навички та використовувати їх; виховувати у дусі національної свідомості та гідності, любові та поваги до своєї Батьківщини.

Партнери проекту : Шкільна та сільська бібліотеки.

Учасники     учні 11 класу: аналітики, критики

Керівник:                Шарова Лариса Анатоліївна – учитель історії.

                                 Характеристика проекту

Вид проекту :                     інформаційно-дослідницький

Методи:                              словесні;  наочно-демонстраційні; практичні.

Тривалість проекту :          1 тиждень

Кінцевий результат :         створення електронної презентації 

Аналітики

1. Демографічні зміни в повоєнній Україні

Людські втрати України у війні були величезні. Навіть попри те, що з приєднанням Закарпаття і Криму населення республіки поповнили два мільйони осіб, тільки в 1960 р. кількість мешканців УРСР досягла рівня 1940 р. - 42 млн. Повоєнне відновлення населення відбувалося в умовах докорінно зміненої етнодемографічної структури. Масові депортації, виселення та переселення суттєво змінили етнодемографічну картину повоєнної України. Збільшилася частка етнічних українців, натомість зменшилася чисельність етнонаціональних меншин. Зокрема, у результаті Голокосту частка євреїв зменшилася з п'яти до заледве двох відсотків. Після війни багатьох поляків, угорців, румунів, які віддавна жили в Україні, було примусово переселено в країни «народної демократії». Зате швидко зростала в Україні кількість російського населення. Це зростання відбувалося завдяки кільком чинникам, як-от відносно низькій народжуваності серед українців, міграції на територію України росіян, асиміляції українців у російську ідентичність, міграції українців за межі України.

На короткому часовому відтинку повоєнного десятиліття простежити соціальні зміни складно. З певністю, однак, можна говорити, що напрям цих змін було зумовлено відбудовою насамперед промисловості: кількість робітників і службовців зростала, а селян - зменшувалася.

Утім, якщо промислове зростання, а відтак зростання частки робітництва й службовців, розглядати як критерій модернізованості, то в повоєнні роки намітилося вповільнення темпів модернізації соціальної структури українського населення - принаймні, вони мали суттєво нижчі показники, ніж у РРФСР. Ще тривалий час більшість населення України становило колгоспне селянство. Наприкінці 1950-х років майже половина українців була зайнята переважно фізичною працею в сільському господарстві. Недостатньо представлені українці були серед службовців, особливо керівників, відчувалася й їхня серйозна нестача серед інтелігенції республіки. Дискримінаційна за обсягами капіталовкладень і однобока за структурою економічна політика радянського центру щодо України гальмувала соціальні зміни, але водночас породжувала напруженість і давала підґрунтя для ширення націоналізму.

2. Умови та рівень життя населення.

У перші повоєнні роки держава здійснила деякі заходи для покращення умов праці робітників. Було встановлено 8-годинний робочий день, скасовані понадурочні роботи, відновлено вихідний день в неділю, чергові та додаткові відпустки. Проте вже у 1946 р. з метою більшої мобілізації трудових ресурсів робітники прикріплювались до своїх підприємств. Одночасно були збільшені норми виробітку.

. В грудні 1947 р. ліквідована карткова система та проведена та грошова реформа, які мали спільну мету – впорядкувати фінансову систему країни, залучити додаткові кошти для продовження післявоєнної відбудови Відтоді промислові та продовольчі товари продавались у відкритій торгівлі за єдиними державними цінами. З одного боку, це було позитивним кроком, який свідчив про стабілізацію економіки країни.

Одним з найважливіших напрямків соціальної політики була підтримка найменш соціально захищених верств – вдів, дітей-сиріт, пенсіонерів, інвалідів. Для полегшення соціальної адаптації інвалідів створювалися спеціальні артілі, які держава підтримувала матеріально. Швидкими темпами відбудовувалися будинки-інтернати для дітей-сиріт, яких після війни залишилось дуже багато.  Особливо гостро в цей період стояла проблема бездоглядності та безпритульності дітей (ЦДАВО України, ф.166, оп.15, спр.387, арк.153). Щоб створити цим дітям нормальні умови проживання, залучити їх до навчання, в Києві була створена широка мережа дитячих закладів, в яких виховувалася основна маса дітей-сиріт і вчилася за рахунок держави в початкових, семирічних і середніх школах. У дитбудинки приймали дітей віком до 14 років із прийомників-розподільників, від установ охорони матері й дитини. Міський відділ народної освіти піклувався про працевлаштування дітей-сиріт після закінчення ними навчальних закладів.

Народне господарство УРСР у період відбудови відчувало гостру нестачу кваліфікованих кадрів, тому значні зусилля були спрямовані на швидке відновлення системи освіти.

Значні кошти були спрямовані на зміцнення матеріальної бази освіти, зокрема на відбудову старих та створення нових шкіл, забезпечення учнів підручниками, приладами тощо. Протягом четвертої п’ятирічки на ці потреби держава витратила 14 млрд. крб. Упродовж 1946-1950 рр. за рахунок державних асигнувань в Україні збудовано 703 школи на 200 тис. учнівських місць. У відбудову шкіл вкладали кошти також колгоспи, радгоспи, промислові підприємства. За кошти останніх збудовано 163 школи. На селі набув поширення рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень – методом народної будови.  в Україні працювало вже 36 тис. шкіл різних типів, в яких навчалось 7,2 млн. учнів. Шкільна освіта, як і до війни, була доступною для всіх дітей шкільного віку.

Перший телевізор у СРСР населення побачило в 1949 р. Він мав двадцять ламп і екран розміром десять на тринадцять сантиметрів. Згодом почали використовувати лінзи, наповнені дистильованою водою, які збільшували зображення вдвічі. Купити телевізор могла дуже незначна частина міського населення. Тому перегляд телепередач був неабиякою подією: біля «блакитних екранів» збиралися не тільки їхні власники, а також сусіди, близькі й далекі родичі, сусіди цих родичів і родичі сусідів.

Технічний прогрес зачепив після війни й радянську автомобільну промисловість. Поступово трофейні «Опелі» та «БМВ» почала змінювати «Победа». У 1948 р. відбувся її перший пробіг. Продаж автомобілів «Победа» і «Москвич» рекламували в газетах.

Критики

1.Відображення життя пересічних громадян

в інформаційних джерелах періоду відбудови.

Із враження американського туриста

 продовольчі магазини… ми бачили розкішні продукти Радянського Союзу: великі банки з ікрою, гори ковбас з України, сири, риба і навіть дичина…. Жінки дуже мало або й зовсім не користувалися косметикою … їх одяг акуратний, але не нарядний. Більшість чоловіків носили військову форму, хоча вони вже не служили в армії. Форма була єдиним одягом, який вони мали.

Радянська журналістка  70х років Т. Хлоплянкина про свої враження від  кінохроніки 1947 р.

Кінохроніка кінця 40-их років… Перед камерою всі посміхаються, але в глибині юрби такі втомлені обличчя. Люди одягнуті убого, чоловіки доношують військові шинелі, на жінках – старенькі потерті пальта …

О.А. Коляструк, Повсякденне життя українського суспільства (1944 – 1947 рр.)

Обмежені товарні ресурси давалися взнаки і в промисловому забезпеченні пересічних людей. Асортимент товарів широкого вжитку був дуже скромним, оскільки легка промисловість, повністю переорієнтована на потреби фронту, дуже повільно відновлювала довоєнні виробничі процеси. Невипадково більшості повоєнне повсякдення запам’яталося у сіро-зеленому кольорі: на вулицях міст переважали гімнастерки, шинелі, інший одяг, перешитий з них. Танкістський шлем, офіцерський планшет були предметом мрій тисяч хлопчаків, а люди в ватниках і військових чоботях були звичним явищем. Місцеві кустарі й кравчині перелицьовували старі довоєнні пальта і костюми, майстрували необхідні одяганки з парашутів, гардин, брезенту тощо. Згідно рішення ще воєнного часу, готовий одяг, трикотаж, бавовняні тканини відпускали лише військовослужбовцям, інвалідам, працівникам мистецтва та школам… Більшість купували не нове, а ношене взуття та одяг.

    Чоботи носили і жінки, і чоловіки. Модельне жіноче взуття було рідкісним – лише у столичних дам…

 

 

 2.«Паспортний режим» для селянства.

 

Для подолання проблеми робочої сили органи влади почали трудові мобілізації, іноді примусовими методами, за допомогою оргнаборів. Розгортанню процесів оргнаборів передувала постанова Ради Міністрів СРСР від 21 травня 1947 р. «Про порядок проведення організованого набору робітників». Під контролем партійних, державних і господарських органів укладалися відповідні договори господарських організацій з колгоспами і колгоспниками, згодом ця практика розповсюдилась і на непрацююче міське населення, насамперед на молодь. Трудові угоди укладалися з робітниками терміном не менше ніж на один рік, при вербуванні у віддалені райони – не менше ніж на два роки. Часто здійснювався примусовий набір молоді через військкомати.

Проведенню оргнаборів сприяв особливий паспортний режим для селянства та жорсткий режим прописки в містах. Селянам видавали паспорти лише на основі підтверджувальних документів про працевлаштування чи навчання, це спонукало їх погоджуватись на несприятливі умови трудового договору. Селяни намагались використати можливість переїзду в міста, адже матеріальне становище робітників було дещо кращим, ніж колгоспників.

Влітку 1945 р. почалась демобілізація з армії. У вересні цього року позачергово мобілізовані спеціалісти народного господарства з вищою та середньою освітою, студенти другого та старших курсів, учителі та викладачі шкіл та навчальних закладів. В Україну до кінця 1946 р. повернулось 1,8 млн. демобілізованих фронтовиків. Повернулось більшість з 2 млн. «остарбайтерів», також чимало тих, хто був евакуйований у 1941 р. в східні регіони СРСР. Це дозволило певною мірою заповнити робітниками найважливіші ділянки виробництва.

Іншим напрямком вирішення проблеми трудових ресурсів стала швидка відбудова професійно-технічної та вищої освіти.

У 1946-1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилась на 2,6 млн. осіб. Проте вжиті заходи не могли повністю забезпечити підприємства робочою силою, тому доводилось широко залучати на виробництво жінок та молодь. Жіноча праця використовувалась на всіх ділянках виробництва, навіть там, де робота потребувала значних фізичних зусиль та була шкідливою для здоров’я. Разом з тим, жінки були також і керівниками підприємств, цехів, майстерень, окремих дільниць. У 1947 р. жінки становили 35,9 % від всіх робітників промисловості республіки. На селі жінки становили 80 % працездатного населення.

Для відбудови потрібні були значні кошти .Радянське керівництво на чолі зі Сталіним продовжувало політику «викачування» коштів з сільського господарства для розвитку важкої промисловості і ВПК. Це робилося шляхом низьких закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію колгоспів та високих цін на промислову продукцію для селян. Закупівельні ціни, за якими колгоспи продавали державі свою продукцію, не змінювалися з 1928 року. Тим часом ціни на промислову продукцію і послуги суттєво зросли. В таких умовах деякі напрямки сільськогосподарського виробництва, особливо тваринництво, ставали збитковими. Колгоспи були змушені здавати вироблену продукцію за надзвичайно низькими заготівельними цінами, які навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельних пунктів. Наприклад, колгоспам за обов’язковими поставками виплачували за 1 кг борошна 1 коп., а м’яса – 23 коп. Водночас у роздрібній державній торгівлі ціни були значно вищими: 1 кг борошна – 31 коп., а свинина – 1 крб. 50 коп. Насіння поставлялося селянам за цінами, які в 15-20 разів перевищували заготівельні ціни на ці культури. Надзвичайно низькою була оплата праці в колгоспах, вона мала символічний характер. Високі ціни були встановлені за користування технікою державних МТС.

Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давало грошових доходів – 70 %, м’яса – 80, картоплі – 90, яєць – 96 %. Однак існуючі того часу податки перекривали й це джерело доходів. Крім податку на присадибну земельну ділянку, держава встановила натуральні податки у вигляді здачі селянами молока, сала, м’яса, яєць, картоплі, овочів тощо. Існували податки на плодово-ягідні дерева, кущі, кожну голову домашньої худоби, свійської птиці, навіть на криниці. У зв’язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вирубували сади, вирізували птицю тощо. Податкові борги колгоспників стали хронічним явищем в їхньому житті. Загалом система податків на селі не сприяла інтенсифікації присадибного господарства, не стимулювала людей до праці.

Безправним було соціальне становище селян: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, не отримували пенсію. Крім того, вони ще «добровільно підписувалися» на державні щорічні позики. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя і побут селян.

Серед причин застійних явищ у сільському господарстві варто згадати й звичайну безгосподарність. Вона зумовлена суттю колгоспної системи: селяни були відірвані від землі, трудилися не на себе, а на державу, тобто об’єктивно не були зацікавлені в належному зберіганні колгоспного майна. Найчастіше техніка використовувалась неефективно, вона зберігалася під відкритим небом, тож швидко виходила з ладу. В МТС щорічно через низький рівень оплати праці змінювалося до третини спеціалістів.

У ті роки держава намагалася вирішити проблеми сільського господарства методом примусу. Зокрема, був ухвалений закон «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві, ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Він стосувався колгоспників, які не виробляли мінімуму трудоднів, а також селян, що не були членами колгоспу. У цих випадках збори колгоспників чи збори села могли винести «вирок про виселення», який підлягав затвердженню райвиконкомом.

Без зміни політики оподаткування колгоспів і селян, переходу до справедливої оплати їхньої праці вирішити проблеми сільського господарства було неможливо. В четвертій п’ятирічці не вдалося вийти навіть на довоєнні показники з виробництва зернових культур. У 1950 р. їх валовий збір становив лише 20,4 млн. тонн (показник 1940 р. – 26,4 млн. тонн). Врожайність зернових сягала в середньому 8,3 центнера з гектара (у 1940 році – 12,4). Не було відновлене довоєнне поголів’я худоби, не вдалося відновити довоєнний обсяг збору круп’яних культур, овочів. Успіхи було досягнуто лише у вирощуванні цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць; до рівня 1940 р. наблизилось виробництво молока та картоплі. При цьому варто відзначити, що виробництво продукції тваринництва зростало передусім за рахунок індивідуальних селянських господарств, а не колгоспів і радгоспів. Так, частка останніх у виробництві м’яса і сала становила лише 20 %, молока – 18 %, яєць – майже 10 %.

У 1950 р. розгорнулась кампанія укрупнення дрібних колгоспів. ЇЇ метою було:    1) збільшення доходів колгоспів;

2) зменшення витрат на адміністративно-управлінський персонал;

3) максимальне використання сільгосптехніки.

 Кількість колгоспів в УРСР зменшилася з 33653 у 1950 р. до 15979 у 1952 р. Мета акції певною мірою була досягнута. Разом з тим, укрупнення колгоспів мало також негативні наслідки для багатьох українських сіл. Воно призвело до того, що чимало сіл влада оголосила неперспективними. Такі села позбавлялись асигнувань на утримання культурно-освітніх закладів і побутово-торговельних підприємств. У 1953 р. лише 3 % голів колгоспів УРСР мали вищу освіту, 20 % – середню та середню спеціальну освіту, решта – незакінчену середню або початкову.

3. Практика масових політичних репресій

В цей період продовжувалась практика масових політичних репресій. В Україні репресувались учасники збройної боротьби ОУН і УПА та їхні родичі. Репресії, переважно у вигляді примусового виселення, застосовувались щодо заможних селян, так званих «куркулів» під час насильницької колективізації у західноукраїнських областях. Навіть політично лояльні до влади громадяни не були застраховані від свавілля репресивних органів. Підставою для репресій (багатомісячних перевірок з перебуванням у попередньому ув’язненні) могли бути перебування в полоні або на окупованій території у період війни. Репресій зазнала частина колишніх фронтовиків, які в роки війни побували в країнах Центральної Європи, а також у Німеччині та Австрії і могли порівняти умови життя населення цих країн та в Радянському Союзі. У багатьох випадках таке порівняння було не на користь тодішньої радянської системи.

Існувала також практика, коли будь-які затримки та збої у виробництві на підприємстві класифікувались як прояви саботажу чи диверсій. Відповідно керівникам та робітникам загрожувало переслідування за політичні злочини.

Каральні органи широко використовували доноси, іноді навіть відверто безглузді, для кримінального переслідування громадян за політичними мотивами. Як наслідок, доноси з наклепницькими звинуваченнями використовувалися в судах для усунення наукових опонентів, конкурентів у кар’єрному просуванні, просто небажаних сусідів чи співробітників. Широко практикувались структурами МВС і МДБ провокації.

Репресії мали також певне економічне підґрунтя. Влада активно використовувала безоплатну працю в’язнів на найважчих та найшкідливіших виробництвах (так звана «табірна економіка»). Кількість засуджених була дуже великою. Станом на 1 січня 1946 р. в таборах ГУТАБу утримувалися 1703 тис. осіб, з них 107550 українців. На початок 1950 р. в таборах, тюрмах, на спецпоселенні, у засланні та на висилці перебувало близько 5,5 млн. осіб. Більшість з них засуджені за звинуваченнями у політичних злочинах. У 1951 р. кількість ув’язнених зросла до 2528 тис. осіб, серед них українців – 506 221 особа.

Й. Сталін не довіряв своєму найближчому оточенню. З початку 1950-х років він планував масштабну «чистку» найвищого партійного та державного апарату з метою ліквідувати потенційних претендентів на його посаду. Тому в 1952 р. були інспіровані «справи лікарів-убивць». Арештованих лікарів, які лікували найвище партійне керівництво, звинувачували у вбивстві відомих діячів КПРС – А. Жданова, О. Щербакова, які насправді померли у різний час від хвороб. В Україні першим постраждав від цієї справи відомий харківський терапевт В. Коган-Ясний. Наступним етапом чистки могло стати висунення аналогічних звинувачень проти деяких пацієнтів заарештованих лікарів, а це були переважно найвищі військові, партійні та державні діячі. Цей сценарій так і не був реалізований. 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін, після чого в радянському суспільстві відбулися значні зміни. В історії України розпочався новий період.

У зв’язку з людськими та матеріальними втратами загострилися соціальні проблеми. Внаслідок військових дій значно збільшилась частка соціально незахищених категорій населення – вдів, дітей-сиріт, інвалідів. Сотні тисяч мешканців України жили в бараках та підвальних приміщеннях. Не вистачало харчів, одягу, необхідних побутових товарів. Такі проблеми були характерні не тільки для СРСР, а й для інших країн Європи, на території яких відбувались військові дії.

Матеріальне становище населення України в перші повоєнні роки було ускладнено тим, що продовжували діяти заходи військового часу, зокрема механізми «мобілізації коштів населення», які передбачали: збільшення податків (сільськогосподарського, прибуткового з населення) та введення нових; підвищення цін на горілку і тютюн; запровадження карткової системи розподілу продуктів і товарів. Ці заходи дозволяли мобілізувати додаткові кошти на післявоєнну відбудову, проте дуже негативно позначалися на і без того низькому матеріальному становищі населення.

ІV.Підсумки

Соціальне становище населення України в післявоєнний період відзначалось політичними репресіями з боку влади проти підозрюваних у антирадянській діяльності. Зростання матеріального добробуту населення відбувалось повільно. Причиною цього були наслідки війни, а також відставання в розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, тобто тих галузей економіки, які працювали передусім на забезпечення внутрішнього споживання. Збільшення витрат на оборону також гальмували зростання матеріального добробуту населення.

Інтерактивна вправа «Коло єднання»

(учні стають у коло, тиснуть один одному руки, за музичним супроводом повторюють приспів пісні  https://www.youtube.com/watch?v=M7_2plGejOg 

«Не стидайся, то твоя земля. Не стидайся своєї країни. Добре там є де нас нема.».

 

Використана література

1. Гунько О.А. Зроби цікавим урок історії. 8-11 класи. – Тернопіль: Мандрівець,2010,167

 2. Курилів В.І.Методика викладання історії: Навч.посібник.- Х.;Торонто: ТОВ Вид-во «Ранок»,2008

 3. Садкіна В.І. 101 цікава педагогічна ідея. Як зробити урок.- Х.: Вид.група «основа»,2008

4.   Желіба О. Урок історії: спроба відповіді на виклики сьогодення

https://goo.su/1bVT

5.    ПІДГОТОВКА ВЧИТЕЛЯ ДО СУЧАСНОГО УРОКУ ІСТОРІЇ ТА ПРАВОЗНАВСТВА  http://metamorfosy.in.ua/?p=135

5.