Урок. Презентація."Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»:історичні, соціально – психологічні аспекти і погляд із ХХІ століття"

Кріпосне право на українських землях. Аграрні реформи середини ХІХ століття та їх наслідки

Кріпацтво - система правових норм,що встановлювали залежність селянства від феодалів і неповну власність феодала на селянина-кріпака. Кріпацтво знаходить юридичний вияв у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю й майно селянина, відчуженні його як із землею, так і без неї, обмеженні дієздатності селянина (відсутність права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).

У російській та українській історичній літературі терміни «кріпацтво», «кріпаччина» та «кріпосне суспільство» вживаються й у ширшому значенні - для визначення феодалізму як системи, а термін «кріпосна залежність» - для позначення феодальної залежності загалом. Слід відрізняти кріпосництво як систему соціальних стосунків від кріпосного права як юридичної форми їх вираження. Термін «кріпацтво» походить від слова «кріпость», що вживалося в Росії з кінця XV ст. для позначення документів, які встановлювали право необмеженої приватної власності.

Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. На Русі зародження кріпацтва можна простежити з XI ст., проте до кінця XVI ст. кріпосна форма експлуатації (найповніша форма феодальної залежності) охоплювала лише окремі категорії сільського населення. В XIII-XV ст. стосунки феодальної залежності поширювалися на значну кількість селян, але кріпацтво було розвинене ще слабко. У XIV-XV ст. відбувається посилення експлуатації та обмеження прав селян. 1649 р. остаточне закріпачення селян у Росії. Протягом XVII-XVIII ст. феодально-кріпосницька експлуатація посилилася, що призвело до великих антикріпосницьких повстань.

Після загарбання українських земель Литвою та Польщею посилився процес закріпачення. З 1447 р. і до серед. XVI ст. на українських землях було покріпачено до 20 % селянства. Після об'єднання Литви з Польщею (1569 p.) артикулом короля Генріха (1573 р.) та Литовським статутом (1588 р.) українське селянство було остаточно закріпачене. Національно-визвольна війна значно послабила феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищила її. Чимало колишніх кріпаків було переведено в розряд посполитих селян. З поч. XVIII ст. у зв'язку з необхідністю виконання селянами державних повинностей та сплати податків феодалам старшина, шляхта, духівництво фактично тримали посполитих за кріпаків.

На прохання старшин гетьман Кирило Розумовський у 1760 р. видав універсал, підтверджений у 1763 р. царським указом. Цей універсал забороняв селянам переселятися на нові місця. На Лівобережній Україні кріпацтво було остаточно юридично оформлене указом Катерини II від 14.06.1783 р., за яким селян повністю позбавляли права переходу й на них поширювалися загальноросійські закони. У другій пол. XVIII - першій пол. XIX ст. К. в Російський імперії набуло потворних форм. У 1857-1861 pp. країну охопила політична й економічна криза, внаслідок якої уряд Олександра II провів селянську реформу 1861 p., яка юридично скасувала кріпосну залежність селян. У Галичині, на Буковині кріпацтво було ліквідоване внаслідок революції 1848 р.

Наслідки реформи 1861 року: Соціальна диференціація селян (обезземелення). Збереження поміщицького землеволодіння. Тимчасово зобов’язаний стан. Викупна операція. Зниження купівельної спроможності селян. Обмеження самоврядування і правового статусу селян.