Урок-реквієм "Голодний рік, голодний вік..."

Урок-реквієм

Тема уроку. Голодний рік, голодний рік…

Мета уроку. Ознайомити школярів із жахливими роками голодомору в

Україні, зі страхіттям, яке довелося пережити, перестраждати українському народу. Викликати в учнів співчуття до трагічної долі людей, які жили в ті жахливі часи. Виховувати шанобливе ставлення до історії рідного краю, прагнення не повторити тяжкі часи 1932-1933 років, чутливість і чуйність. Розвивати пам’ять, увагу, критичне мислення, навички самостійного свідомого читання.

Епіграф уроку: 

 „ Немов прокляття ожива

      Рік тридцять третій...

         Голод... голод..." (Б. Олександрів)

Обладнання: записи на дошці: тема уроку, епіграф уроку; аудіозаписи

Л. Бетховена « Соната №8 Патетична», А.Моцарта «Реквієм», метронома,

чорні хустки для дівчаток, розламана хлібина на рушнику, свічки, кетяги

калини, зелений барвінок, чорнобривці, перевʼязані чорною стрічкою.

Хід уроку

І. Організація класу

ІІ. Вступна бесіда за прослуханою піснею

-- Послухайте народну пісню. Про що вона?

(Виходять дівчатка у темному вбранні, співають)

Ой біда, біда чайці-небозі,

Що вивела дітки при битій дорозі.

-- Киги! Киги! Злетівши вгору –

Тільки втопиться в Чорному морі!

Жито поспіло, приспіло діло:

Йдуть женці жати, діток забирати.

Киги! Киги! – злетівши угору

Тільки втопиться у Чорному морі.

-- Ой діти, діти! Де вас подіти?

Чи мені втопитись, чи з горя убитись?

Киги! Киги! – злетівши угору –

Тільки втопиться у Чорному морі.

А кулик чайку взяв за чубайку.

Чайка кигиче: «Загинь ти, куличе!

Киги! Киги! – злетівши угору –

Тільки втопиться в Чорному морі!»

А бугай – «бугу» -- гне чайку в  дугу:

-- Не кричи, чайко, бо буде тяжко!»

-- Киги! Киги! – злетівши угору –

Тільки втопиться в Чорному морі.

Як не кричати, як не літати:

Дітки маленькі, а я їх мати!?

Киги! Киги! – злетівши вгору –

Тільки втопиться в Чорному морі!!!»

-- Над чим побивалася чайка?

-- Як ви гадаєте, яке найбільше горе для матері?

ІІІ. Повідомлення теми та мети уроку

-- Сьогодні ми поговоримо про найбільше горе для України – матері, коли Українська Радянська Республіка, так раніше називалася наша держава, втрачала своїх синів і дочок. (Запалюємо свічки)

ІV. Робота над текстом «Хліба» (бабусина розповідь)

Кероване читання за звуковим орієнтиром (звучить магнітофонний запис читання вчителем твору „ Хліба" (бабусина розповідь)

-- Після мого читання розкажіть, що найбільше схвилювало ваше дитяче серденько?

ХЛІБА

(Бабусина розповідь.)

Зимові сутінки швидко огортають моє село. Темно. Холодно. І голодно.

— Мамо, шматочок хліба дайте!

— Спи, моя дитино, спи. Завтра тато принесе.

З горем пополам засинаємо. Але сон той такий неспокійний, ніч така довга. Сниться чудова біла паляниця. Чую її запах. Хочу взяти шматочок хліба, простягаю руки... Але це тільки сон.

Зранку з Аркадієм збираємося до школи. З'їли по декілька ложок юшки,

яку зварили мама, вкинувши в окріп декілька промерзлих гнилих картоплин.

Трохи вгамували голод. Біжимо до школи, але настирливі думки про шматочок запашного хліба не залишають нас.

— Мамо, тату, хлібця, тільки кусочок хлібця.

— Ой, діти, мої діти, ще трішки почекайте. Прийде весна-красна, буде нам трохи легше.

Але сил чекати ту весну-рятівницю все менше й менше. Сьогодні вже зовсім знесилів Володя. Опух, не може встати, ледь-ледь говорить.

— Мамо, мамочко, я дуже хочу молочка. Як би мені добре стало відразу, якби ви дали мені трішечки молока.

Мама схоплюється з місця, де й сили беруться. Хапає склянку й біжить до сусідів. Прибігає до однієї хати.

— Тітонько Марфо, дайте молочка крапельку, Володя просить, дуже йому погано, врятуйте, дайте хоч трішечки!

— Немає, Маруся, немає...

Біжить наша мама на другий кінець села.

— Дайте молока...

— Дайте молока...

Везуть на візочку свого померлого батька.

— Царство небесне!

А вдома — згасає наша свічечка — наш Володечка. Тихо-тихо постогнує. І змовкає. І ніякого плачу навколо. Сил немає ні плакати, ні тужити. Кладемо братика на рядно, на візочок — та й на кладовище.

А вдома ще малеча пухне з голоду. Коли, нарешті, сказали, що дошкільнят можна віддати до колгоспних ясел, і їх там будуть підгодовувати. Віддали Василька і Клавку.

Через декілька днів біжу до школи, а дорога проходить мимо тих ясел, чую:

— Олю, Олю, ось візьми, це я тобі приберіг.

Василько виймає з-за пазухи малесенький клаптик паперу. Розгортаю  його, а там — справжній скарб: затірочка — борошняна кулька завбільшки з вишню.

— Їж, Олю.

  Зі слізьми змішану, ковтаю ту затірочку. Похиливши голову. Тепер уже не біжу, а ледве шкандибаю далі, до своєї школи, щоб вчити там вірші про батька Сталіна, щоб славити його з ранку й до вечора, дякувати йому за щасливе наше дитинство, а ще, всупереч всьому — чекати весни, чекати нового врожаю і ще чогось чекати, чекати.

Чекати за всіх: за Володю, який не дочекався склянки молока; за Клавку, гарнесеньку дівчинку, яка так мало прожила на білому світі: за мудрого хлопчика Аркадія, який так і не дочекався нової весни.

І ось вона — весна! Сонце потроху зігріває землю, а заодно й душі людські.

З'являється вже й молоденька лобода. Швиденько назбираємо її, насічемо та й смажимо січеники. Смачно. Веселіше починають бігати наші ніжки. Якось тримаємося.

За весною і літечко не забарилося. Ось уже й урожай пшениці час збирати. Зібрали, намолотили, змололи борошна. Мама пече хліб. Поклала паляницю на стіл і аж тепер заходиться в розпачливому запізнілому зойку:

— Дітоньки, мої дітоньки... Ви ж так просили хлібчика. Простіть мене, мої дорогі!

І такий запашний, такий жаданий хліб, политий гарячими слізьми, обпікає нам, живим, серця і душі.

1. Бесіда за прочитаним

-- Що найбільше схвилювало ваше дитяче серденько?

-- Який настрій переважає в цьому оповіданні?

-- Скажіть, чому бабуся до дрібнички пам'ятає дні свого життя 1933 року?

-- Як ви гадаєте, від чого застерігає ця розповідь?

-- Як ви міркуєте, чи залежить щось від кожного з нас, щоб таке горе ніколи не повторилось

V. Знайомство з розповідями очевидців (звучить «Реквієм» А.Моцарта)

Учениця: Анастасія Максимівна Кучерук, жителька села Судачівка Чуднівського району Житомирської області: «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не грають, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсенькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна одна пісня напівголосно: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ: їсти, їсти, їсти…»

Учень: Петро Макарович Соловщук із села Луки Дашівського району на Вінничині: «Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько. І так від моєї родини ніякого сліду – ні могили, ні хреста. Тільки імена…»

Учениця: Рік 1933... Рік пам'ятний. Рік незабутній. Рік страшний. Найчорніший рік в історії України.

„Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій...

Голод... голод..."

                (Б. Олександрів)

Учень: Голодомор - бо голод був штучний, тобто організований тодішнім керівництвом для того, щоб зламати опір українських хліборобів, знищити український народ. Історики називають різні цифри жертв голодомору. Але всі вони страшні. У світі не зафіксовано голоду подібного тому. Тільки вдумайтеся: вимерло в нашому краї до 10 млн. людей. Традиційне українське село зі своїми звичаями було зруйноване. ( Розгляд ілюстрацій)             

Учениця: Скрізь, як говорив Т. Шевченко, «село неначе погоріло, неначе люди подуріли". Від голоду помирали і дорослі, і малі діти, промовляючи своє останнє слово в житті – «хліб». Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба коштував стільки ж, як і саме життя. І зараз кожен, хто пережив цей страшний голод, ніколи, до кінця своїх днів, не кине і крихти хліба на землю, бо перед ними завжди будуть очі тих, хто помер від голоду у ті страшні часи.

3. Хвилина пам’яті ( запалимо свічку).

- Страшний час ... Замучені голодом, люди мерли, і їх не було кому ховати. Їх просто вивозили за місто чи село, складали у ями і закопували... їм не ставили поминальних свічок і хрестів, їх не проводжали рідні...

- Горить свічка пам' яті...

- Підведімося, схилімо голови й пом'янімо хоч сьогодні, зі спізненням у кілька довгих десятиліть тих великомучеників нашої тяжкої історії, кого забрав з життя голод – мільйони українських селян – жертв небаченого в історії людства голодомору. (Звучить метроном)             

 4. Читання учнями напам'ять віршів

(Звучить грамзапис сонати № 8 „ Патетична" Л. Бетховена Музика притишується і на її фоні учні читають вірші.)

1. Як глухо повсюди! Як мертво, як тихо!

   З лопатою ходить обідране лихо.

   В двори заглядає, до кожної хати.

   Голосить над вмерлими дітками мати.

Квилить, ніби чайка, і руки ламає.

Ой, горе зловісне, ой, горе безкрає!...

Ні ляльки в селі, ні малого хлоп'яти...

Лиш там, на горі, вітряки розіп'яті.

                         (Микола Щербак)

 

2. Скорботна мати ішла поволі

Туди, де зріло колосся в полі

Несла на грудях дитя, мов птаху,

Не стало сили, лягла край шляху.

Мов стебла, руки син простягає,

І хліба в мами усе благає,

Але благання свого пташати

Уже не чує стражденна мати --

Згасла тихо біля дитяти.

Проснися, нене, проснися, нене,

Дозріло жито твоє зелене!

3. Це остання хлібина, остання..

   Очі горем налиті вщерть.

   Батько і діти не їли зрання

   Це остання хлібина, остання…

   Після неї голодна смерть.

   Плаче й крає, мов соломинку.

   Пильно дивиться дітвора.

4. Тату, їжте ось цю шкуринку,

   Майте жалю до нас краплинку

   Умирати вже вам пора...

   Взяв шкуринку дідусь і плаче,

   І стареча рука тремтить...

   Сиве око, сліпе, незряче.

   Але серце його козаче

   Б'ється рівно і хоче жить...

   Стали кожному крихти в горлі.

   Спазми в горлі. Немає слів.

   А над хатою - клекіт орлій,

   А на вигоні - трупи чорні,

   Там, де саваном сніг білів...

                      ( А. Гурська)

5. ... Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій…

Голод... голод...

В історії ж пером швидким

Писались гімни і хорали,

А ці пекучі сторінки...

В руках, що виростили хліб,

6. Не залишили і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп –

Ти все згадаєш, Україно,

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам. ...

Хоч радість легше пам'ятать.

Та треба пам'ятать і горе.

                 (Б. Олександрів)

VІ. Підсумок уроку

-- Прочитаємо з дошки причини голодомору:

• Вивезення зерна з України до останнього кілограма внаслідок пограбування селян
• Насильне привласнення худоби, урожаю, цінних речей селян для створення колгоспів
• Цілеспрямоване знищення українського народу

Наслідки голодомору:

• Від голоду померло 12 мільйонів чоловік
• Вивезли з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3000000 осіб

-- Послухайте вірш і скажіть, від чого застерігає нас автор цього вірша?

Учень: Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Учениця: Як навіть варево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Учень: Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору –

Греби, нічого людям не лишай!

Учениця: Хто ж села вимерлі на Україні

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Учень: Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

-- Як ви гадаєте, від чого застерігає нас автор цього вірша?

-- Що треба робити, щоб таке лихо ніколи не повторилося на нашій землі?