«Історія – це вчителька життя».

УСНИЙ ЖУРНАЛ

« Українська державна символіка. Народно – поетичні символи»

МЕТА:  Ознайомлення здобувачів освіти із державними символами України та історією їх походження.

 

                       Перша сторінка – « Герб – тризуб»

 

Наш герб – тризуб. У ньому сила

Отця Небесного і Сина.

Уважно придивись до нього –

На Дух схожий він Святого,

Що голубом злетів з небес

І у людських серцях воскрес.

Тризуб немов сім’я єдина,

Де тато, мама і дитина

Живуть у мирі і любові

В Україні вольній, новій.

 

Слово “герб” (походить від німецького erbe – спадок) означає емблема, спадковий знак, поєднання фігур і предметів, що виражає історичні традиції власника. Державний герб – це символ, який презентує країну як суверенну незалежну державу. Він зображується на офіційних документах, печатках, грошових і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ. У світовій практиці немає суворої регламентації творення державних гербів. Практика їх оформлення спирається на національні традиції певної країни.

 

Чому тризуб?

Він є давнім символом. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X століттям. Припускають, що це був магічний знак роду, оберіг. Відомо до 40 його тлумачень: тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою, триєдина жертва в ім’я перемоги життя над смертю. Є також гіпотеза, що це знак триєдинства світу та поєднання символів поширених колись культів сонця і якоря.

У давній Русі тризуб був родовим знаком князівського роду Рюриковичів. Його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, актових печатках, перснях-печатках, злитках-гривнах, зброї, спорядженні, товарних пломбах. Цей символ власності та влади переходив із покоління в покоління, видозмінюючись, аби кожен представник роду мав індивідуальну емблему (наприклад, попередники київського князя Володимира Святославича мали двозубці).  Навершя у формі князівського знака було головним елементом давньоруських стягів. Особливо багато артефактів – за період князювання Володимира Святославовича (на київському престолі приблизно від 980 року). Тому тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого.

Протягом багатьох століть на землях Русі було поширене зображення тризуба. Після занепаду роду Рюриковичів воно поступово витіснилося. Від XІV століття входять в ужиток територіальні знаки, наприклад у Києві – з архистратигом Михаїлом, Володимирі-Волинському –  зі святим Георгієм, Луцьку – святим Миколаєм, Львові – левом.   

 

 

 

 

Військо Запорозьке

В XІV столітті почали формуватися геральдичні національні системи. Власний герб створило і Військо Запорозьке – козак з мушкетом (інакша назва “лицар із самопалом”). Його зображували на військових печатках гетьманів та кошових отаманів у XVI – першій половині XVII століття. Від кінця XVII століття традиційний герб використовували і Городове, й Низове Військо Запорозьке, щоправда “низовики” додали ще зображення спису. Проте утвердженню власної геральдичної системи завадила повна ліквідація автономії гетьманщини.

Українська Народна Республіка

В українському діловодстві тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювались урядові документи. Виготовлення печатки ініціював Генеральний писар Павло Христюк. До розроблення долучив знавця старовини Миколу Біляшівського.

Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Він вважав, що гербом України має стати золотий плуг на синьому тлі як “символ творчої мирної праці”, навколо – історичні герби українських земель. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала тризуб. 6 січня 1918 року тризуб із хрестом над середнім “зубом” у 8-кутній рамці з’явився на перших грошах, випущених Українською Народною Республікою. Автором тієї банкноти у 100 карбованців був художник-графік Георгій Нарбут.

Після проголошення 22 січня самостійності України, питання про офіційне затвердження державної символіки треба було вирішувати негайно. Але через війну з більшовиками оголошувати конкурс або проводити широке обговорення ескізів не могли. 7 лютого Центральна Рада востаннє засідала в Києві. Під натиском ворога вона перебралася до Житомира, звідти – до Сарн і нарешті – до Коростеня. Там 25 лютого на засіданні Малої Ради офіційно затвердила тризуб гербом Української Народної Республіки. Ухвалений закон не  містив малюнків, а мав лише опис.

За часів Української Держави тризуб залишився в геральдичному вжитку. В офіційних описах кредитових білетів цей знак іменувався українським гербом. Тризуб без вінка зберігся й на печатках різних установ, військово-морському прапорі нового зразка й службових штандартах. 24 листопада 1918 року спеціальна комісія схвалила проекти герба та печатки, підготовлених Георгієм Нарбутом, але вони залишилися незатвердженими. За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки.

Тризуб  використовував Уряд УНР на еміграції та різні політичні організації. В тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був тризуб із мечем на місці середнього зуба. Тризуб містився в символіці і мельниківської, і бандерівської гілок ОУН. В окремій постанові Других великих зборів ОУН (б) 4 квітня 1941 року йшлося: “Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і в обов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішних символів та організаційного привіту. Організацію обов’язує тільки загальнонаціональний Тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою…”.

У 1960–1980 роках КГБ неодноразово займається справами про використання націоналістичної символіки. Так, 30 грудня 1967-го синьо-жовтий прапор із тризубом ще й з написом “Ще не вмерла Україна, і слава і воля” – на будівлі Кіровського райвиконкому в Дніпропетровську (тепер – Дніпро); 23 квітня 1970 року – в телефонній кабінці в Чернівецькому університеті; 7 січня 1984 року – над поштовим відділенням села Демидового на Львівщині.   

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями).

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. Питання про великий герб відкладено на майбутнє.

 

 

 

 

Друга сторінка. Прапор України

   Рідна Україна

...Є священний диво-птах

в синьо-жовтих кольорах;

нас ніколи не покине,

хоч летить на всіх вітрах.

Він веде вперед вождя,

він присяга, він суддя.

Бачить нас крізь мури-стіни

і – спитає, чи козак…

Онде прапор України –

Честі нашої маяк.

 

Державний Прапор є одним із державних символів країни. Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України 28 січня 1992 р. Українське синьо-жовте колірне сполучення — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Майже всі герби міст Київщини, й України загалом, обрамлялися жовто-блакитними кольорами. Український прапор – це символ пшениці в степах під блакитною аркою неба, який уособлює споконвічне прагнення народу до миру, праці, краси та багатства рідної землі.

Такий прапор вперше замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова. Відтоді полотнища в національних кольорах почали використовувати під час проведення Шевченківських та інших свят у Галичині, Буковині та Закарпатті.

На Наддніпрянщині це стало можливим після революції 1905–1907 років. Із падінням царизму, ті барви були вже загальновизнаним елементом української національної символіки. 25 березня 1917 року під синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді в Петрограді. 29 березня під час Свята свободи у Києві українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами. “Ціле море людських голів навкруги, – описує “Свято свободи” Сергій Єфремов. – І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гремить бадьора мелодія… Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські прапори. Ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена. Ось біло-червона лава польських стягів і нечисленна сила інших”.

31 березня учасники Українських зборів у Чернігові встановили український національний прапор і виконали гімн “Ще не вмерла Україна”. 1 квітня в Києві, з ініціативи Центральної Ради, відбулася понад 100-тисячна маніфестація. Люди прийшли з портретами Тараса Шевченка й у вишиванках. Тисячі солдат-українців  київського гарнізону несли синьо-жовті знамена з написами: “Вільна Україна”, “Вічна пам’ять борцям за волю”, “Війна до перемоги” тощо. У багатьох містах України (Харкові, Полтаві, Катеринославі) та за її межами відбулися подібні заходи під українськими прапорами.

18 травня 1917 року в Києві розпочав роботу перший Український військовий з’їзд, на який делегація з Петрограду передала синьо-жовтий прапор із гаслом на ньому: “Хай живе національно-територіальна автономія”.

Влітку 1917-го під цим прапором вирушав на фронт перший український підрозділ – полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді ж частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Вперше це сталося на есмінці “Завидний”. Ініціював підняття прапора керівник української ради корабля Іван Прокопович.

Офіційно стяг затвердили 27 січня 1918 року в Тимчасовому законі про флот УНР: “Прапором торговельного флоту визначалося “полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах”. 29 квітня на есмінцях і лінкорах, що базувалися у Севастополі, були підняті українські прапори. Флагманський корабель “Георгій Побідоносець” подав сигнал про підняття стяга над українським Чорноморським флотом. До Києва та німецького штабу надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до столиці Української Держави зазначалося: “Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори. Командування обійняв контр-адмірал Саблін”. Незабаром німецьке командування від імені Центральної Ради надіслало відповідь на радіограму Сабліна, в якій прохали його, як командувача флотом, видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ої години 30 квітня.

Зауважимо, що коли прапор використовували стихійно, порядок його барв ще не був усталений. Траплялися обидва варіанти розміщення смуг – як синьо-жовте, так і жовто-синє. Натомість у всіх ухвалених українськими урядами документах 1918 року затверджено саме синьо-жовте (синя або блакитна смуга верхня) поєднання кольорів.

За гетьмана Павла Скоропадського на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові штандарти. 16 липня гетьман затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг.

За УНР Директорії також використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.

Протягом  ХХ століття синьо-жовтий пройшов шлях народного визнання й юридичного оформлення. Важливі події українського державотворення, боротьби за свободу країни, акції протесту та непокори відбувалися під національним стягом. За комуністичного тоталітарного режиму український прапор символізував спротив.

У другій половині ХХ століття були поодинокі спроби піднести український прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Сміливці, які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс. Прапор мали побачити студенти і працівники заводу “Більшовик”, які зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов таки хлопців, котрі вивісили “націоналістичне” полотнище. Це були студент вечірнього відділення наргоспу Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори. 26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою.

4 вересня 1991 року, вже після проголошення незалежності України,  національний синьо-жовтий прапор піднято над Верховною Радою України.

28 січня 1992 року Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України. Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини до довжини 2:3. Державний Прапор як символ нашої країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.

Третя сторінка – «Гімн України»

       Гімн

Слова високі,

Мелодія врочиста –

Державний гімн

Ми знаємо усі.

Для кожного села,

Містечка, міста –

Це ключ один

З мільйонів голосів.

Це наша клятва,

Заповідь священна,

Хай чують друзі й вороги,

Що Україна вічна,

Незнищенна,

Від неї ясне світло навкруги.

 

Герб, прапор і гімн — це основні державні символи , котрі мають давню і цікаву історію. Заглибимося в неї…

До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Гімн — урочиста пісня. Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну – в сьогоднішньому розумінні – виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Як свідчить "Слово о полку Ігоревім", пісні закликали воїнів до хоробрості, аби здобути "князю славу", відплатити ворогам "за землю Руську", за рани.

У період козацької доби особливо популярною була пісня "Нумо, хлопці, до зброї":Пізніше поширилися патріотичні пісні, такі як "Пісня про Байду", "Ой, на горі, там женці жнуть", "Засвіт встали козаченьки".

Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого національного гімну. Його заміняли рідні патріотичні пісні, часто релігійного характеру, що не охоплювали долі всього народу.

Своєрідним гімном висту­пав і "Заповіт" Шевченка та "Вічний революціонер" Франка, "Боже, великий, єдиний, нам Україну храни" Косинського. Однак, їм не випала така велична і трагічна доля, як "Ще не вмерла Україна".

На початку 60-х років ХІХ ст. у середовищі патріотичної київської "Старої громади", до якої входив  Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Точної дати написання вірша нема, але за деякими джерелами, він бере свій початок з 1862 року. Вірш Чубинського почав своє нелегальне існування в межах царської Росії як патріотично-політичний твір і як пісня. В 1863 р. вірш завдяки учаснику польського повстання Павлину Свенціцькому нелегально потрапляє в Галичину і з'являється у львівському журналі "Мета" №4. Текст вірша відрізняється серед інших широтою осмислення історичної долі українського народу. Тут ми знаходимо заклик до боротьби, віру в безсмертність України, її національне визволення й культурне піднесення, впевненість у невичерпності таланту народу, надій на світле майбутнє.

Не менш важливу роль зіграла й музика, написана західноукраїнським композитором і диригентом, одним з організаторів культурного й духовного життя в Західній Україні Михайлом Вербицьким (1815 – 1870 рр.). Музичне оформлення ввібрало в себе характерні риси українських пісень, має яскраво виражене похідно-маршове звучання. Все це в органічній єдності й створило неперевершений патріотичний пафос, завдяки якому пісня пустила глибоке коріння у свідомості українців:

Вперше люди почули цей твір, напевне, в 1864 році в контексті "Комедіо-опери" Кароля Гейнча у Львові.

Газета "Слово" сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню "Ще не вмерло Запорожжя". Пісня припала публіці до душі, її довелося виконувати на біс. Той факт, що слова написані на Східній Україні, а музика – на Західній, виглядає символічно й служить незаперечним доказом нерозривної єдності українського народу. Зливши воєдино слова і музику, пісня надихала покоління борців за волю України.

Починаючи з середини 60-х років ХІХ ст. пісня "Ще не вмерла Україна" стала поширюватись від Карпат до Сибіру. Спочатку на західноукраїнських землях (Дрогобич, Львів, Перемишль), а згодом і на Наддніпрянщині та в місцях компактного проживання українців (Канада, США, Бразилія та ін.).

Новий імпульс гімну, широке його вживання було в роки встановлення влади УНР і ЗУНР. Слова і музика пісні почали з'являтися у багатьох виданнях: у Львові, Києві, Відні, Берліні – українською мовою та в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри. По суті, пісня "Ще не вмерла Україна" виконувала функції гімну Української держави.

Свого часу пісню в Наддніпрянській Україні забороняло російське самодержавство і, як результат, Павлу Чубинському довелося "познайомитися" з краєвидами Архангельської губернії.

Її нещадно знищували білогвардійці. Восени 1919 р.  денікінцями у вогонь було кинуто 60 примірників "Ще не вмерла Україна", які в 1917 році випустила видавнича Українська спілка.

Однак, такої лютої ненависті, якою палав до неї більшовицький режим, пісня не знала ніколи. Вона була оголошена буржуазно-націоналістичною, заборонялася, жорстоко переслідувалася. За її виконання можна було дорого поплатитися. Головною причиною заборони був текст, який не давав забути укра­їнцям, що вони українці, що не вмерла Україна, що ми козацького роду.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття пісня почала набирати широкого розголосу серед українців. У липні 1991 року після урочистих зборів, присвячених першій річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, в палаці "Україна" відбувся концерт, заключним акордом якого стало виконання всіма присутніми в залі пісні "Ще не вмерла Україна". Ось так після десятиліть замовчування цей твір отримав майже офіційне визнання.

Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волевиявлення народу 24 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 р. затвердила музичну редакцію національного гімну України. В статті 20-й Конституції України зафіксовано: "Державний гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького".

6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про Державний гімн України", змінивши перший рядок оригіналу "Ще не вмерла Україна" на "Ще не вмерла України ні слава, ні воля…" Затверджений Гімн України, який діє і нині, – це перший куплет і приспів Павла Чубинського.

 

Четверта сторінка – « Народнопоетичні символи»

 

Прийшли до річки дві верби

З маленьким вербенятком.

Прийшла калина зі своїм

Малим калиненятком.

Прийшла і вільха з вільшеням,

Тополя з тополятком.

Та й залишились тут усі,

Щоб потім гаєм розростись,

                   

 

Майже у всіх народів є улюблені рослини-символи. У українців — верба та калина, а ще хрещатий барвінок.

 Не можна уявити собі двору в Україні, де б не ріс кущ калини. Калина — символ краси, кохання, щастя. 

 

Верба — символ краси, неперервності життя.

Хрещатий барвінок — символ вічності.

Розповідаючи про Україну, ми не уявляємо її без вишитого рушника. Рушник із давніх-давен символізував мир, злагоду та здоров’я в сім’ї. Все наше життя проходить разом із рушником: ушановуємо народження дитини, виряджаємо в далеку дорогу батька, сина, зустрічаємо гостей, використовуємо в весільних обрядах, проводжаємо людину в останню путь.

Мамина пісня, батькова хата, дідіусева казка, бабусина вишиванка, рушник, сорочка, калина біля вікна, барвінок — усе це наші символи.

 Ми українці — велика родина,

Мова і пісня у нас солов’їна!

Квітне в садочку червона калина,

Рідна земля для нас всіх — Україна.

 

Україна — це земля, де ми народилися і живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Вистраждавши, виборовши волю, Україна має нині свої державні та національні символи, які уособлюють її історію, її сутність.