Стежками людської долі

Інтегрований урок-конференція

Мета: навчити учнів характеризувати один із найяскравіших етапів             

            культурного  процесу ХХ ст. в контексті суспільного розвитку,

            з’ясувати соціальні,психологічні та політичні витоки  національно-   

            визвольного руху 60-х років і місце в ньому митців слова,

            презентувати діяльність дисидентів, творчість поетів - шістдесятників,

            розвивати навички роботи в групах,

            виховувати патріотичні почуття, формувати високі ідеали

Обладнання: презентація до уроку (слайди),

                       портрети   Л. Лук’яненка,    А.Горської,

                        В.Симоненка,  В.Стуса, Л.Костенко,

                        ілюстрації до творів,

                        запис  ліричних   мелодій, відеофільм

Тип: інтегрований урок - конференція

Форма: історико-літературне дослідження

Епіграф:                    

                                Як в нації вождя нема,

                                Тоді вожді її – поети.

                                                   Є.Маланюк

Хід  уроку

  І  Звучить кантата «Лебеді материнства», муз. Анатолія   Пашкевича, слова Василя Симоненка

  Учитель української  літератури (Слайд 1)

      Прозвучала кантата «Лебеді материнства», на музику Анатолія Пашкевича,слова Василя Симоненка  - одного із незабутньої  когорти шістдесятників, з творчістю якого ми ознайомимося  пізніше.

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдань уроку. Мотиваційне забезпечення уроку

Вступне слово вчителя історії

      Урок сьогодні незвичайний. З вами працюватимуть я, учитель історії, та вчитель української  літератури , так як матеріал нашого уроку тісно взаємопов’язаний . Перша частина уроку – це узагальнення знань з історії, а друга –  ознайомлення із творчою спадщиною шістдесятників. Історико-літературне дослідження  на тему «Стежками людської долі» проведемо у формі конференції.(Слайд 2)

      Ми живемо в умовах незалежної держави вже більше двадцяти семи років і незчулися, як за цей час зблякли найвищі цінності, що оберігалися законом і вірою. В інформаційний вакуум увірвався вітер перемін – усе тут закрутилося й перемішалося: правда, вигадка і напівправда. Але завжди  на ниву української культури виходили сіячі, що кидали в родючу землю зерна віри, надії, любові, зрошуючи їх власними слізьми, потом і кров’ю. 60-і роки ХХ ст. подарували Україні цілу плеяду талановитих постатей культури, які успадкували найкращі риси своїх попередників.

     Сьогодні ми  пройдемося тернистими стежками  людських доль і  заглянемо в недалеке минуле,  щоб зустрітися з поколінням  молодих українських митців 60-их років ХХ ст., які не підкорилися тодішній тоталітарній системі.(Слайд 3)

 Вступне слово вчителя української літератури

     Сьогодні я поведу вас у світ краси та правди, любові й ненависті, радості й болю. Приготуйтесь до випробувань: це буде нелегка мандрівка крізь час.(Слайд 4)  Ми вирушимо в минувшину, щоб віднайти там себе, сьогоднішніх, щоб глибше пізнати ті , наче недалекі  60-ті роки, щоб зустрітися з поколінням тодішніх молодих українських митців, про яких Є.Маланюк сказав:

  Як в нації вождя нема,

                                                 Тоді вожді її – поети.

Слово вчителя історії  (Слайд 5)

        Виникає проблемне питання: чи здатні митці впливати на долю країни, змінювати її . Як ви оцінюєте їх громадянську позицію? На ці питання ми дамо відповідь у кінці нашої зустрічі.

Слово вчителя української  літератури

    Які  провідні мотиви поезії шістдесятників? У кінці заняття дасте  відповідь на проблемне питання.

План уроку (Слайд 6)

       1   Культурно-політичний процес в Україні у 60-70-х  роках ХХ століття.

       2   Діяльність дисидентів:

  3      Презентація творчої спадщини шістдесятників:

• Василь Симоненко – метеор на ріднім небосхилі.
• Василь Стус – постать, що об’єднує Україну.
• Нескорена Ліна Костенко.

        4    Клуби творчої молоді.

III  Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

Розповідь учителя історії про культурно-політичний процес в Україні в 60-х роках XX  століття (Слайд 7)

    Українська культура кінця 1950-х –  початку  1960 –х років розвивалася в умовах «відлиги», яка мала незвичний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.

      Суспільно-політичне життя УРСР в 1953-1964 роках, пов’язене з діяльністю  М. С. Хрущова, проходило під знаком лібералізації радянського режиму. Воно включало в себе демонтаж сталінської репресивної системи, засудження культу особи Сталіна, реабілітацію жертв масових репресій, послаблення контролю держави над суспільно-політичним життям, розширення прав республік тощо.

     На хвилі періоду «відлига» з’являються в суспільно-політичному русі шістдесятники. Хто вони? (Відповіді учнів). Назвіть представників шістдесятників. (Слайд 8)

    Шістдесятництво – це широкий  мистецько-громадський рух інтелігенції, яка проявила національну  свідомість і моральну опозицію тоталітарному режиму.  За даних історичних обставин шістдесятництво і дисидентство дещо тотожні, але належність до шістдесятників не дає підстав називати кожного діяча дисидентом.

Запитання для бесіди  (Слайд 9)

1. Хто ж такі дисиденти? Які причини появи дисидентства?
2. Які ж були джерела формування дисидентства?
3. Чи мав дисидентський рух свої особливості в Україні?
4. Які методи боротьби дисидентів?

     Але незважаючи на те, що дисиденти використовували ненасильницькі методи боротьби, - хвиля розправи прокотилася й над ними.

                                 Хто дав право людей карати,

                                За правдиве; за щире слово,

                                За любов до сестри, до брата,

                                За любов до своєї мови?

                                Хто дав право, о совість віку,

                                З найчесніших робити в'язнів,

                                А зате на чолі народів

                                Наставляти катів і блазнів.

Святослав Караванський

Розповідь учителя української літератури (Слайд 10)

     Чому ж така немилосердна доля України, що її кращим дітям несправедливо судилося таке коротке життя? Т.Шевченку,  В.Стусу – 47, М.Коцюбинському, Г.Тютюннику – 49, Лесі Українці – 42, П.Грабовському – 38 і зовсім мало В.Симоненку – 28…

Учитель історії

     Ви заздалегідь поділилися на творчі групи, які провели пошукову і дослідницьку роботу, скористалися додатковою літературою, мережею Інтернет, перегорнули сторінки життєвої долі дисидентів, поетів-шістдесятників.

       "Я дав обітницю небу – здобути Україні волю", - казав пан Левко Лук’яненко. Надаємо  слово дослідникам, які підготували презентацію діяльності Левка  Лук’яненка.

 I група  Левко Лук'яненко: політв'язень і "батько незалежності"(Слайд11)

      1-історик   Наприкінці 1950-х років розпочався новий етап опозиційного руху. Він характеризувався іншою тактикою. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення дисиденти не могли розраховувати на масовий опір владі. Тому нове покоління опозиціонерів намагалося поєднувати підпільні та легальні методи діяльності.(Слайд 12)

     Першою опозиційною організацією нового типу стала Українська робітничо – селянська спілка, створена у Львові в 1958 році молодими  юристами Левко Лук’яненком та Іваном Кандибою.  Левко Лук’яненко разом з Степаном Віруном підготували проект програми УРСС, у якому теоретично обґрунтовувалося й осмислювалося положення нового, безкровного етапу боротьби за незалежність України. У документі піддавалась критиці соціально-економічна і національна політика КПРС. Зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати в політичні та економічні відносини з іншими державами. У республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі була майже витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно використати надане їй право (ст..14 Конституції  Української Радянської Соціалістичної Республіки, ст..17 Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік) і вийти зі складу СРСР. Організація по­винна була перетворитися у партію, але у 1961 р. була розгромлена. Ав­тору програми Левку Лук'яненко було винесено вирок — смертна ка­ра, «..Коли я почув свій вирок – смертна кара – то мене ніби чимось тупим і дуже тяжким вдарили по голові. Мені здалося, що під тягарем цих слів я навіть пригнувся… Ні, це не страх, це якесь інше почуття... Страшенний жаль. Я так багато планував, і от моє життя зараз обірветься, а я так майже нічого і не встиг зробити..», - писав Лук’яненко. (Слайд 13)

    Вирок був змінений 15 роками позбавлення волі. У програмі спіл­ки підкреслювалося, що вона від­стоює ідею боротьби за самостій­ність.  Але дії свободомислячих лю­дей підпадали під дію ст.56 Кримінального Кодексу  УРСР «Зрада Батьківщині»

2-історик   За цією статтею й був засуджений Левко Лук'яненко. Озна­йомившись з матеріалами життя і діяльності цієї людини, я відзна­чив для себе, що це блис­кучий юрист і дипломат. Скільки пережив, а не озлився — і це вражає.Л. Лук'яненко все своє життя при­святив єдиній меті — визволенню України з-під ярма імперії шляхом мирної боротьби. До цього він готу­вався замолоду. За своє прагнення, за велике святе діло Л. Лук'яненка було засуджено на півтора десятка років в'язниць і таборів, але він ви­тримав усе. ( Слайд 14)  За всі роки ув’язнення  у Левка Лук’яненка був єдиний наплічник.

     Після звільнення Л. Лу­к'яненко продовжує боротьбу за незалежність, стає народним депу­татом України. У 1992-1993рр. -  Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. З 1994р. – знову народний депутат, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів України. У 2006 році разом з прихильниками  заснував нову партію — Українську республіканську партію Л.Лук'яненка. (Слайд 15)

       7 липня 2018 року стало відомо, що помер Левко Лук'яненко , політв'язень і дисидент, який написав Акт проголошення незалежності України. (Слайд 16)

За життя він написав багато книжок, а в 2016 році навіть отримав Шевченківську премію за 13-томну книгу "Шлях до відродження", яку писав 27 років. Найвідомішою роботою початку 90-х стала книжка "Сповідь у камері смертників", у якій він змалював свою боротьбу за незалежність України.

      Коли я читав мо­нографію пана Л. Лук'яненка,  не переставав дивуватися, яка залізна віра  людини в нашу Україну. "Творець на нашому боці. Майбутнє України залежить від нас", -  говорив українцям Левко Лук‘яненко.

Учитель історії

     Закінчуючи розмову про Левка Лук’яненка, я б хотіла запитати, чи є актуальними  слова пана Л. Лук’яненка  сьогодні :"Творець на нашому боці. Майбутнє України залежить від нас".

      Серед видатних імен 60-их років є й ім'я Алли Горської – митця і громадської діячки, учасника дисидентського руху. Хто ж була А.Горська і який шлях вона пройшла тернистими дорогами української історії? Це питання досліджувала друга група.  Надаємо слово дослідникам.

Алла Горська -  душа українського шістдесятництва (Слайд 17)

II група  презентує творчість А. Горської

   1-історик   Алла Горська …. Напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв, живописець, монументаліст, театральний художник, графік. горіла в житті, як смолоскип, притягувала до себе друзів, як магніт, бо була невимовно жертовна. У своїй творчості не зазнавала ідеологічного замовлення.  Вона - душа  шістдесятників, рушійна сила всіх засинань проти сваволі та тотального залякування.  Алла Олександрівна Горська ,на відміну від інших шістдесятників, прийшла в їхнє середовище з дещо іншого світу: її досить заможна для свого часу сім’я не зазнала національного переслідування, її батько займав керівні посади в  галузі кіно — був директором Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій. У 1941-43 рр. перебувала з матір’ю у блокадному Ленінграді. Навчалася у Київській художній школі ім. Шевченка, закінчила її з золотою медаллю, була секретарем комітету комсомолу. Закінчила Художній інститут у Києві за фахом «живопис».
         Є. Сверстюк розповідав про А. Горську.  Вихована в  зрусифікованій родині, «вона була, на відміну від нашого середовища, людиною надзвичайно чутливою до тієї нової ситуації для неї, і  почала відкривати для себе глибини української культури, бо зрозуміла, що в цьому реалізація її і як художника, і як людини» .
         На формування її національної свідомості значний вплив здійснив український історик  М. Костомарова та його «Книга буття українського народу».
         А.Горська повірила у відродження України — через культуру, мистецтво, високу етику. У повсякденному житті перейшла на спілкування українською мовою. Відрізнялася своєю мужністю і принциповістю, завжди захищала свою людську гідність, свій творчий задум на противагу багатьом членам Спілки художників УРСР, і за це її боялись і ненавиділи, натякали на антирадянщину.
Приватна квартира подружжя художників Віктора Зарецького та Алли Горської на вулиці Рєпіна була осередком інтенсивного духовного життя, туди приходили послухати «живцем» або в магнітофонному записі І. Світличного поезію В. Симоненка,  І. Драча, М. Вінграновського. Там прилучалися до національної культури, формували власний світогляд і світобачення молоді митці.
           Попри масштабне переслідування української інтелігенції з кінця серпня — початку вересня 1965 року А. Горська активізувала громадську діяльність. У квітні 1968 року разом з іншими письменниками, художниками, авторитетними вченими підписала «Лист-протест 139-ти» на ім’я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови РМ СРСР А. Косиґіна та голови Президії ВР СРСР М. Підгорного з вимогою припинити протизаконні політичні процеси. Того ж року пленум правління Спілки художників УРСР виключив А. Горську.
           В органах КДБ А. Горську називали одним із керівників підпільної терористичної організації, керованої західними спецслужбами. Поряд із адміністративними репресіями вона зазнавала переслідувань, стеження, часто демонстративного, та погроз невідомих осіб.
         А. Горська відкрито говорила про злочини сталінізму, викривала незаконні арешти дисидентів. Листувалася з в’язнями концтаборів, допомагала їхнім родинам та розповсюджувала самвидав.  Відмовилася співпрацювати з КГБ. Ціною за вибір і позицію стало її життя. 28 листопада 1970 року. Рано -  вранці Алла Горська вийшла з дому по вулиці Рєпіна (нині Терещенківська), 25, кв. 6 і мала їхати у Васильків. Вона попередньо домовилась із своїм свекром, що забере швацьку машинку "Зінгер", виробництва початку століття – родинну реліквію. А вже 2 грудня 1970 року художницю знайшли мертвою з переломом основи черепа в льоху у будинку свекра Івана Зарецького. Удар нанесли ззаду сокирою...

         29 листопада мертвим знайшли і самого Івана Зарецького – поблизу залізничної станції Фастів-2, за 35 кілометрів від помешкання. Він лежав на залізничній колії з відрізаною потягом головою.

       7 грудня 1970 року у похмурий безсніжний день Аллу Горську поховали на Берковецькому цвинтарі.

       Попрощатися приїхало близько 100 чоловік. Усі до верхнього одягу прищепили кетяги калини, як символ невинно пролитої крові. Співав хор Ященка. Прозвучали прощальні слова Є. Сверстюка, І. Геля. Василь Стус прочитав відомого тепер вірша, присвяченого А.Горській: ( Слайд 18)

                           Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
                          У білій стужі сонце України. 
                         А ти шукай – червону тінь калини 
                         на чорних водах -  
                         тінь її шукай, де жменька нас.
                        Малесенька шопта 
                        лише для молитов і сподівання.
                        Усім нам смерть 
                        судилася зарання...

 2-історик   Високо цінується не тільки діяльність А. Горської як дисидентки і учасниці правозахисного руху. Внесок її в українське мистецтво як художниці також досить вагомий. Одним зі звичних елементів її художньої творчості є новаторська складова.  ( Слайд 19 )Наприклад, картина “Земля” виконана в жанрі монументалізму, зроблена з коренів дерева, соломи і слонової кістки - виключно природних матеріалів. Полотна і твори монументального жанру мистецтвознавці називають одними з найцінніших у 60-х роках минулого століття.

     У 1964 році в Київському університеті був створений унікальний вітраж, що зображував Тараса Шевченка. На жаль, побачити його у живу ніхто сьогодні не зможе. Бо рівно 53 роки тому витвір розтрощили майже одразу після створення. Чому ж вітраж викликав таке занепокоєння радянської верхівки? Авторами мистецького твору були художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та Галина Севрук. На ньому був зображений розгніваний Тарас Шевченко, який однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а другою рукою піднімав у височінь книжку. Могутній образ доповнювали слова Кобзаря: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Цей вітраж назвали «Шевченко. Мати» та приурочили до 150-річчя Тараса Шевченка. (Слайд 20)

     Я звернула увагу на образи  жінок у її роботах. Як і вона, її образи міцні та здорові, у них відчувається материнська турбота. Ці жінки існували в житті. Цією жінкою була вона сама. (Слайд 21)

    Коли  в Олеся Зарецького запитали,  яка робота матері є його улюбленою, то він із усмішкою відповів: «Автопортрет з сином».  (Слайд 22)

Учитель історії 

                          Зірки не падають у небо, 

                          зірки ідуть у небеса.

Ю. Рибчинський

  Як ви вважаєте, яке ключове слово об’єднує цих лицарів духу, цих бунтівних птахів, яким влада так часто обтинала в польоті крила?

       Справді, це -  талант. Адже всі вони талановиті, обдаровані, самобутні особистості. Та є ще слово талан.  Погодьтесь, усі вони безталанні, складної, навіть трагічної долі. Але всі вони й  щасливі, бо були вірні своєму покликанню, безжально критикували владу, заперечували позиції пристосуванства. Це яскраві постаті  на скрижалях нашої історії, могутні велетні духу, справжні сини  й дочки України.

Розповідь учителя української літератури

      Говорити про шістдесятників як про покоління непросто: надто вони різні, ці лицарі Другого українського відродження XX століття, ці в’язні історії та власного сумління, ці бунтівні й гнівні птахи, якими так часто влада обтинала в польоті крила.

      Говорити про них нелегко, але необхідно, щоб повною мірою осягнути їхні злети й падіння, пропустивши через душу твори, написані кров’ю. (Слайд 23)

На тлі доби чітко вирізняються силуети поетів В. Симоненка, Д. Павличка,

І. Драча,В. Стуса, Л. Костенко, М. Вінграновського, І.Калинця..

        Що єднає таких різних митців? Адже їхні голоси зовсім не схожі один на одного. Як же звучить вона, українська історія другої половини XX століття, та голоси шістдесятників? Які мелодії проймають їх творчість? Якими митці назавжди лишилися в пам’яті українців?

     Шістдесятництво ніколи не було однорідним. Адже в його основі – індивідуальний хист, індивідуальний вибір, індивідуальний бунт проти системи. Це не політична чи громадська організація, не мистецька школа чи течія. Це  багатобарвний, одухотворений космос  України з яскравими планетами особистостей, кожна з яких мала власну орбіту.

       Наші групи досліджували життєвий і творчий шлях поетів-шістдесятників: В.Симоненка, В.Стуса, Л. Костенко. Про життя і доробок інших митців поговоримо на наступних заняттях.

        Україна для В.Симоненка – найдорожче у світі. Він називає її «дивом», «молитвою, віковою розлукою» - бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній. Він жив і творив лише заради України:

                       Ради тебе перли в душі сію,

                       Ради тебе мислю і творю.

         Отже, презентацію творчості В. Симоненка підготувала наша творча група. Надаємо слово дослідникам.

III група Василь Симоненко – метеор на ріднім небосхилі  (Слайд 24)

Учень у ролі В.Симоненка виразно читає рядки поезії на фоні музики.

                                 Не шукаю я до тебе

                                 Ні стежки, ні броду - 

                                 Ти в грудях моїх,

                                  У чолі і в руках.

                                  Упаду я зорею,

                                   Мій вічний народе,

                                   На трагічний і довгий

                                   Чумацький твій шлях.

                                                              В.Симоненко

                                                  « Стільки в тебе очей…»

       Що я можу сказати про себе?

        Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, робити гарне і добре, писати такі вірші, які б мали право називатися поезією.

        Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.

         Ненавиджу смерть.

         Найдужче боюся нещирих людей.

         Учениця.  В.Симоненко. Інтерв’ю кореспондентові радіо після виходу дебютної збірки «Тиша і грім» (1962р.)

         Яскравим  метеором промайнув небосхилом рідної літератури В.Симоненко. Народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині – помер 14 грудня 1963 року в Черкасах.(Слайд 25)

         Між цими датами – напівголодне воєнне дитинство, навчання  в Київському університеті, журналістська робота. В.Симоненко був співробітником газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини». Були слава й визнання, після яких чомусь почастішали погрози, наклепи, напади. Так звані «товариші» відвернулися, поруч лишилися тільки справжні друзі і сім’я.

          1962рік.   (Слайд 26) В.Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН  УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

                 Твори поета (Слайд 27)

        Казки: «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила».

        Поезії: «Жорна», «Мій родовід!», «Піч», «Дід умер», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти – людина?», «Гей, нові Колумби й Магеллани».

          28 земних літ вмістили так багато доброго і злого.

          Ми вирішили розказати вам про поета його ж словами.

          На мультимедійній дошці демонструються фотоматеріали, учні цитують дібрані до них уривки віршів поета.

   (Слайд 28) У мене була лиш мати,

                       Та був іще сивий дід, -

                       Нікому не мовив «тату»

                       І вірив, що так і слід.

                                             « З дитинства»

   (Слайд29) Щось у мене було

                       і від діда Тараса,

                       і від прадіда – Сковороди.

                                               «Скільки в тебе очей» 

                (Слайд 30)    Дев’ять кілометрів було до школи.

                       Як на мої чотирнадцять років,

                       То це не так вже й мало.

                                                  «Дума про діда»

(Слайд 31)      Світ який — мереживо казкове!..
                            Світ який — ні краю ні кінця!
                            Зорі й трави, мрево світанкове,
                            Магія коханого лиця.

                                                                   «Світ який — мереживо казкове!..»
 

(Слайд 32)     Можна все на світі вибирати, сину,

                        Вибрати не можна тільки Батьківщину.

                                                   «Лебеді материнства»

(Слайд 33)     І жити спішити треба –

                        Кохати спішити треба –

                        Гляди ж, не проспи!

                                                    «Ти знаєш, що ти -  людина?»

(Слайд 34)      Україно! Ти для мене диво!
                           І нехай пливе за роком рік,
                           Буду, мамо горда і вродлива,
                           З тебе дивуватися повік...

                                                          «Задивляюсь у твої зіниці...»

         Учениця.  Він передбачав свою смерть і від того ще жагучіше прагнув жити! (Слайд 35)

         Учень ( у ролі В.Симоненка ).  «А жити… хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, і дещо зробив би ще , аби тільки хоч трохи сил вернулося»…

          Учениця.  … так він писав у листі до брата 22 листопада 1963 року.

          А 13 грудня його не стало.

          Отже, метеор щирості промайнув небокраєм – і згаснув, залишивши по собі слід – нетлінні, до болю щирі слова:

                                                  Люди – прекрасні.

                                                  Земля – мов казка.

                                                  Кращого сонця ніде нема.

                                                  Загруз я по серце

                                                  У землю в’язко.

                                                  Вона мене цупко трима.

                                                  І хочеться бути дужим,

                                                  І хочеться так любить,

                                                  Щоб навіть каміння байдуже

                                                  Захотіло ожити

                                                  І жить!

                                                  Воскресайте, камінні душі,

                                                  Розчиняйте серця і чоло,

                                                  Щоб не сказали

                                                  Про вас грядущі:

                                                  -Їх на землі не було.

Учитель української літератури

     Які слова В.Симоненка ви взяли б із собою, вирушаючи в самостійне життя?  (Учні виголошують цитати, що сподобалися найбільше.)

     В. Симоненко – це народна совість в українському красному письменстві. Не судилось його таланту розкритися вповні, але те. що він створив, нетлінне. В. Симоненко прожив 28 років:

                       Двавадцять вісім — це дуже мало.

                         Двадцять вісім — це наче й не жив.

                                                  І поклали поета в хмари —

      І до хмари немає стежин

                                             А. Кравченко

      Цей митець творив книгу великого національного болю, разом з тим – сувору легенду свого життя. Це людина, яка говорила й писала за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життя.

       Життя В. Стуса – це дорога через терни до зірок. Уявно пройдімось її етапами, доторкнімося серцем до людської трагедії. Надаємо слово дослідникам.

ІV група Василь Стус –  постать, що об’єднує Україну (Слайд 36)

       Життя В.Стуса схоже на спалах – короткий і яскравий. Його вірші сповнені інтелектуального напруження, своєрідного світобачення і світорозуміння, наскрізь пройняті українським духом.

          Сім’я В.Стуса   (Слайд 37)

          У 1965 році безробітний В.Стус одружується з людиною, яка прийняла на свої плечі весь тягар його бурлацького життя – Валентиною Попелюх. Ця жінка стала для поета Музою, втіленням небесної Беатріче..

           Дмитро Стус – письменник, літературознавець, редактор. Як і батько нагороджений премією імені Т.Шевченка ( 2007р. ) за книгу «Василь Стус: життя як творчість».

           У 1970 році В.Стус промовив останнє слово над могилою по-звірячому вбитої талановитої художниці А.Горської. Але таких правдивих звинувачень на адресу системи , звичайно, пробачити не змогли. Починається активне, цілеспрямоване цькування поета.  (Слайд 38)

 А у вересні 1972 року його заарештовують, присуджують до 5 років ув’язнення і 3 роки заслання:

                                    Уже цілий місяць обживаю хату,

                                   Що, мабуть, і навикнути пора.

                                   Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

                                    У віконці ґрати…

-                   пише В.Стус.

       (Слайд 39) За кордоном побачили світ поетичні збірки В.Стуса «Зимові дерева» (1970р. ), «Веселий цвинтар» (1970р. ), «Свіча в свічаді» (1977р. ), «Палімпсести» (1986р.), «Дорога болю» (1990р.), «Птах душі» (1993р.).

          Тема України проходить через усі його поезії. Хоч би про що не писав: про дружину й сина, про себе й самоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя чи смерть – завжди, названа чи ні, стоїть постать втраченої Батьківщини.

           (Слайд 40)  Неосяжна осонцена днина,

                                 І собором дзвінким Україна

                                 Написалась на мурах тюрми.

                                 Безгоміння, безлюддя довкола,

                                 Тільки сонце, і простір, і сніг…

                                 Та ота, якимись вітрами

                                 Занесена калина…

                                                  «На колимськім морозі калина»

    Поет несе свій хрест, ні в чому не дорікаючи долі. Злітає своїм духом у височінь, вірить, що настане той день, коли Україна стане вільною: 

                                    Як добре те, що смерті не боюсь я

                                    І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

                                    Що перед вами, судді, не клонюся

                                    В передчутті недовідомих верст,

                                    Що жив, любив і не набрався скверни,

                                    Ненависті, прокльону, каяття,

                                    Народе мій, до тебе я ще верну,

                                    Як в смерті обернуся до життя

                                    Своїм стражденним і незлим обличчям.

                                     Як син, тобі доземно уклонюсь

                                     І чесно гляну в чесні твої вічі,

                                     І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

           Лунає «Реквієм»

          Помер В.Стус 4 вересня 1985 року в карцерній камері №23 після сухого голодування  на знак протесту.

                                     Нехай до нього прийде Україна,

                                     І зніме хустку, і пов’яже хрест,

                                     Десниця Божа і Господній перст

                                     Укажуть місце, де його калина.

        Але смерть буде безсилою до тих пір, доки Василь житиме в пам’яті народній, доки звучатимуть його думки, слова. У 1989 році заснована премія імені В.Стуса.        (Слайд 41)

  Учитель української літератури 

Які рядки поезій В.Стуса запали вам у душу?(Відповіді учнів)

      Поезії В.Стуса піднімають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного брехнею сумління. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю, лицарською відвагою, не згинаючись, не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть.

       Минуле століття подарувало Україні справжніх лицарів духу, серед  яких і велична жіноча постать – мужня, сильна Ліна Костенко. (Слайд 42) Талановита українська поетеса, людина  безкомпромісної, високої національної свідомості, людської гідності.  Нескорена  духом  поетеса  відзначала:  «Я  долю  вибрала  собі  сама». Запрошуємо до слова дослідників життя і творчості Ліни Костенко.

V група  Нескорена Ліна Костенко

              Читання поезії «Доля»

Наснився мені чудернацький базар:
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,
а другі — як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш
А хто — і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто — золотом золотим.
А дехто — вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очі.
— Ти все одно не візьмеш мене,—
сказала вона неохоче.

— А може, візьму?
— Ти собі затям,—
сказала вона суворо.—
За мене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.

— То хто ж ти така?
Як твое ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя.
Правда людська — наша мати.

І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема:
до Долі — моєї обраниці.

        Усім  своїм життям, усією творчістю письменниця підтверджує ці слова.                                             Незбагненна сила поетичного слова…Воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи мелодії радості, смутку, любові, надії. (Слайд 43)  Про феномен таланту поетеси Ліни Костенко говорить її дочка Оксана Пахльовська: «Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, стала не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації».

      (Слайд44) Л.Костенко є авторкою таких поетичних збірок: «Проміння землі»(1957р.), «Вітрила»(1958р.), «Мандрівки серця»( 1961р.), «Над берегами вічної ріки»(1977р.), «Неповторність»(1980р.), «Сад нетанучих скульптур»(1987р.), «Вибране»(1989р.), «Інкрустації»(1994), «Гіацинтове сонце»(2010р.), «Мадонна перехресть»(2011р.). Роман «Берестечко», «Записки українського самашедшого»(2010р.)

          Шістдесяті…  Ліна Костенко у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням. Їй крутять руки – вона б’є кулаками по «воронках»…

          Сімдесяті – вісімдесяті…   Період вимушеного літературного забуття поетеси….

          Дев’яності…   Усі кола видавничого пекла: безжально вирубуються строфи Ліни Костенко ( і це після 16 років мовчання! ). Вдруге оголошує голодовку, маючи при цьому двійко дітей на руках.

         (Слайд 45) Л.Костенко вважає, що людина завжди мріяла мати крила, аби злетіти до неба, відчути радість польоту. У її поезії вони уособлюють усі ті чесноти, які роблять людину Людиною: любов, дружба, чесність, патріотизм. Цей образ переростає в справжній символ чистоти й духовності. 

         Відзнаки Ліни Костенко  (Слайд 46)

         Л.Костенко – одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її 16-річне мовчання не було слабкістю чи компромісом із владою,бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо й відкрито. У поезії майстерно поєднуються мудрість і пристрасть, роздуми і узагальнення. І все це заради людини, заради її майбутнього:

                              Я сповідую віру,

                             В якій оточують німбом не святих,

                            Не пророків, а просто щасливих людей.

Учитель української літератури 

      Які рядки Ліни Костенко вразили вас найбільше? (Відповіді учнів)

      Ліна Костенко постійно нас переконує: внутрішні можливості людини безмежні, не забувайте про це й завжди боріться за людину в собі ,за незаплямоване сумління. Талановита поетеса живе в наш час, творить, звертається до нашого розуму й серця. У її поезії поєдналися ніжність жінки і твердість борця.

    Я зацікавила вас?  Добре. Ближче познайомитися із багатьма яскравими особистостями-шістдесятниками, з їхньою самобутньою творчістю зможете на наступних заняттях.

Учитель історії
     Духовне і культурне відродження українського народу, його мови, традицій, правдиве висвітлення історичного минулого. Це шістдесятники. Вони виступали проти нищення пам'яток історії та культури, проти переслідування за переконання, чинили опір русифікації. Для цього об’єднувалися в  Клуби творчої молоді.  Надаємо  слово дослідникам  діяльності  Клубів у Києві та Львові.

VI група  Клуби творчої молоді (Слайд 47)

    1-історик   Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський Клуб творчої молоді "Супутник",(Слайд 48) що виник у 1959 році під керівництвом міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. (Слайд 49)

 Масовою організацією став завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю Володимира Нероденка «Веснянка». Художниця Галина Зубченко згадувала: «Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко. Не пам’ятаю, чи він до засідань Клубу з Аллою Горською познайомився, чи в Клубі, але був одним з найактивніших. Звичаї, обряди – тут він був неперевершений»  До них приєднались хористи із «Жайворонка» – хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії

У різних джерелах трапляються варіанти: Клуб творчої молоді і Клуб творчої молоді «Супутник». Слово «Супутник» уперше з’являється в афіші вечора Лесі Українки, що був заборонений.

Емблему, що перебувала в обігу тоді, а тепер друкується у запрошеннях Музею шістдесятництва, створила художниця трагічної долі Олена Кириченко. Поштовхом до її мистецького вирішення стала перша збірка Івана Драча «Соняшник». Тут об’єднано разом мотиви сонця й соняшника

         Лідери Клубу творчої молоді рухались у кількох пріоритетних напрямках. Вони вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні.  Митці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватись принципів класовості (партійності). .

Первісно в Клубі переважав загальнодемократично-інтернаціональний напрям, як визначала його Галина Зубченко. Вторгнення художників означало великі зміни: «А у нас була національна ідея – відродження нашої історії, культури».  Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською.

У Музеї шістдесятництва експонується запрошення:

«Друже! Приходь на вечір Клубу творчої молоді! Поети читатимуть тобі вірші, художники покажуть свої картини. З великою концертною програмою виступить секція джазової музики. Вечір відбудеться 14 жовтня 1962 року у кінолекційному залі Жовтневого палацу культури (вул. Жовтневої революції, 1). Початок о 18 год. 30 хв.  Жовтневий палац культури».

 Саме творчі люди у 1962 році виявили під Києвом місця масового поховання жертв НКВС, про що активісти написали в міськраду Києва разом з пропозицією відкрити меморіал. За приблизними оцінками, в цьому районі було поховано близько 130 000 жертв режимів Сталіна, Берії та Єжова. Виявили поховання випадково, коли художники і поети в лісі на галявині побачили групу місцевих хлопчаків, які грали у футбол, використовуючи череп дитини з 2 кульовими отворами в якості м'яча. Побачене сильно вразило А. Горську і Василя Симоненка, також присутнього в лісі. Художниця довго не могла прийти до тями. В.Симоненко писав:

             Ми топчемо і ворогів, і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил. 

На цвинтарі розстріляних ілюзій

             Уже немає місця для могил .

       Результати проведеного після знахідки розслідування виклали у Меморандумі №2 Клубу творчої молоді. Після вимоги інтелігентів визнати злочини режиму розпочалися цілком очікувані репресії.  Сьогодні це національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» (Слайд 50)

       2- історик

 (Слайд 51) Під впливом київського осередку було створено Клуб творчої молоді "Пролісок" в 1962 році у Львові, керівником якого став Михайло Косів, (Слайд 52)а діяльними членами — брати Михайло і Богдан Горині, подружжя Калинців, Михайло Осадчий та інші. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля. За словами Івана Геля львів’яни сформулювали свою программу, яка мала назву«Боротьба за державність України», тоді як кияни зосередилися на захисті прав людини і культурних прав нації. Клуби творчої молоді відкривалися по всій Україні, зокрема в Одесі та Дніпропетровську. Створювалися дисидентські осередки шіст­десятників в усіх великих містах України.

     Як свідчить Михайлина Коцюбинська, справжнім «живим містком» між Києвом і Львовом був Іван Світличний. Один з найвідоміших молодих поетів , він був генератором ідей і духовним лідером шістдесятників. Михайло Горинь згадує, що саме «Світличний запропонував легальну форму боротьби – відкрито говорити те, що ми думаємо про існуючий режим». Також саме він встановив контакти з українською діаспорою на Заході.

     «Ми заснували зовсім інший принцип культурного життя, затвердили. І то була інша мораль, інша етика… – розповідає Євген Сверстюк, – я думаю, що якщо говорити про нашу середини шістдесятих років опозицію – це була моральна опозиція – напевно, це була етична опозиція – напевно, це була естетична опозиція – напевно. І це була наполовину ідеологічна опозиція.  Що ж стосується політичної чи релігійної опозиції, то цього ми уникали, і уникали цілком свідомо – це було цілковито безперспективно».

    (Слайд 53) Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів (Слайд 54); організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, ЛесіУкраїнки,

 М.Куліша,Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи:

• їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах,
• розганяли літературно-мистецькі вечори,
• закривали Клуби творчої молоді(Слайд 55)

Учитель історії

       Шістдесятництво - явище естетичне і політичне водночас, це «…високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки», -  пише Ліна Костенко. Нова хвиля творчого піднесення не вписувалася в рамки соцреалізму і тоталітарної системи. Це було братство людей зі спільними ідеями свободи та гідності, які працювали та боролися за краще майбутнє для свого народу.

     (Слайд56) На початку уроку ви отримали проблемне питання: чи здатні митці впливати на долю країни, змінювати її ? Як ви оцінюєте їх громадянську позицію?

Слово учителя української  літератури

Які  провідні мотиви поезії шістдесятників?

     VІ Підсумок уроку

          Перегляд відеофільму

Учитель української літератури

      Отже,  сьогодні ми пройшлися тернистими стежками минулого, щоб віднайти там себе, сьогоднішніх. Світ шістдесятників – парадоксальний, контрастний: ґвалт і супротив, бунт і втеча, крик і мовчання, спопеляючий біль і непохитна віра в прийдешню свободу. Свята віра в те, що, по при все, є і буде жива Україна, бо тримають її надійні руки!

                  Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети.

Учитель історії 

     На жаль, жертви, яких зазнали шістдесятники, дисиденти в боротьбі за нашу незалежність, не були останніми. Адже сьогодні все частіше ми згадуємо тих,  хто вмів відстоювати право на власне самовизначення навіть ціною свого життя. Сьогодні, у ХХІ столітті,  формально незалежна держава Україна,  визнана світом, знову змушена вести боротьбу за право існувати. Тому гасла дисидентів про незалежність, рідну мову, права людини залишаються актуальними й сьогодні.

Учитель української літератури

Ті, що народжуються раз на століття

Ті, що народжуються раз на століття

умерти можуть кожен день.

Кулі примхливі, як дівчата,—
вибирають найкращих.

Підлість послідовна, як геометрія,—
вибирає найчесніших.

В'язниці гостинні, як могили,—
вибирають неприборканих.

Криваві жоржини ростуть над шляхом
у вічність.

Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу
доточить їх до безсмертя.

                                              Ліна Костенко

VII Оцінювання роботи учнів

VIII  Домашнє завдання (Слайд 57)

Учитель української літератури

Завершити роботу над проектом «Життя і творчість В. Симоненка»

Повторити про  розвиток української прози 20-х років XX століття

Учитель історії 

Написати творчу роботу на тему "Чому в суспільстві виникає опозиція?"

Повторити про діяльність релігійного дисидентства у 60-х роках XX століття.