Урок " Українська держава гетьман П. Скоропадський"

Тема: Українська Держава. Гетьман П. Скоропадський.

Мета: з'ясувати значення Брест-Литовського мирного договору для подальшого перебігу подій Української революції; охарактеризувати гетьманський режим П. Скоропадського; пояснити поняття і терміни: «сепаратний мир», «окупація», «переворот», «гетьманат», «федеративна грамота»; розвивати вміння учнів отримувати нові знання, використовуючи різні джерела інформації; сприяти розвитку в них патріотичних почуттів.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Українська Держава. Утворення Директорії та відновлення УНР (травень—листопад 1918 р.)», атлас, ілюстративний і дидактичний матеріал.

Основні поняття і терміни: сепаратний мир, окупація, переворот, гетьманат, федеративна грамота.

Основні дати: 9 лютого (27 січня) 1918 р. — укладення Брестського миру між УНР і країнами Четверного союзу; 28—29 квітня 1918 р. — гетьманський переворот, проголошення П. Скоропадського гетьманом України; 14 листопада 1918 р. — грамота П. Скоропадського про федерацію з Росією.

Хід уроку

1.                  ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель повідомляє учням тему й основні завдання уроку.

2.                ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

►► Робота з історичною картою

1.              Покажіть кордони УНР.

1.              Прослідкуйте події Першої війни між Радянською Росією та УНР.

3.              АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

►► Запитання та завдання

1.              Опишіть, як розгорталися події на фронтах Першої світової війни у 1917 р.
2.              Чому питання про мир було одним із головних у Російській і Укра­їнській революціях?

4.              ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Мирний договір у Брест-Литовську. Вступ німецько-австрійських військ в Україну.

Вихід із війни був одним із головних питань на початку Україн­ської революції. Для лідерів національно-визвольного руху укладення миру означало підтримку народу, а зволікання у цій справі — втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшови­кам, які на II Всеросійському з’їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін із пропозицією розпочати мирні переговори, на яку відгукнулися лише Німеччина та її союзни­ки. Переговори розпочались у Брест-Литовську (давня назва Берестя). Перемир’я було укладено 15 грудня 1917 р.

Керівники Української Центральної Ради, не бажаючи бути за­ручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у пере­говорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини й Австро-Угорщини. 24 грудня

1917. р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і ней­тральних країн із нотою, у якій говорилося, що УНР до утворення фе­деративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Указуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявив, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була за­прошена до участі в переговорах. Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом — О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський.

Делегація мала домагатися включення до складу УНР Східної Га­личини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі від­мови — утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю із широкими правами автономії.

Переговори розпочалися 10 січня 1918 р. Російську делегацію очо­лював Л. Троцький, який був змушений визнати делегацію УНР. На­прикінці січня в переговорах було оголошено перерву. Раднарком ви­рішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської УНР. Але представники Четверного союзу повноважність цієї делегації не визнали. До того ж виконуючий обов’язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом Четвертого універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. було укладено договір УНР із країнами Четвер­ного союзу (Брестський, або Берестейський, мир).

Брестський мирний договір мав 10 статей: 1-ша — визнавала само­стійність України; 2-га — визначала її кордони; 3-тя — встановлювала порядок евакуації союзних військ; 4-та — засвідчувала дипломатичні зв’язки України з державами Четверного союзу; 5-та — вирішувала пи­тання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; 6-та — регулювала питання військовополонених; 7-ма — регулювала господарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових «лишків», зокрема постачання Україною 1 млн тонн зерна, м’яса, круп до лип­ня 1918 р.); 8-ма — відновлювала правові відносини між сторонами; 9-та — встановлювала, що всі умови договору становлять одну ціліс­ність; 10-та — стверджувала автентичність усіх текстів договору.

За договором УНР зобов’язалася поставити Німеччині та Австро- Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн яєць та іншої сільськогосподарської продукції і сировини. Делегації Німеччи­ни й Австро-Угорщини погодилися на приєднання Холмщини та Під­ляшшя до УНР. Крім того, з Австро-Угорщиною була укладена таємна угода, за якою на західноукраїнських землях утворювався окремий ко­ронний край із земель Буковини і Східної Галичини. Але цей документ так і не вдалося реалізувати через невиконання УНР умов постачання продовольства і протести поляків в Австро-Угорщині.

►► Робота з документом

Таємна угода

Зважаючи на те, що українці надали національним меншинам на території України, серед них і полякам, широку автономію та мож­ливості для культурного розвитку; ми [австро-угорський уряд] також проголошуємо: для забезпечення національно-культурного розвитку тієї частини українського народу, що проживає на австрійській тери­торії, а також із метою посилення зв’язків між нашими державами, не пізніше ніж 31 липня на обговорення у парламент буде винесено зако­нопроект про створення окремого коронного краю на землях Буковини та тієї частини Східної Галичини, що заселена переважно українцями. Австрійський уряд використовує всі можливі конституційні засоби, щоб цей законопроект набув законної сили через парламентський акт.

►► Запитання до документа

1.              Що передбачала ця таємна угода між Австро-Угорщиною і УНР?
2.              Чому Австро-Угорщина пішла на укладення цієї угоди?

Тим часом успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати мо­гутніх союзників. Після укладення мирного договору делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі й вимагає негайної допомоги. Країни Четверного союзу погодилися її надати (збройними силами і позикою у сумі 1 млрд крб).

У лютому 1918 р. їхні війська перейшли в наступ на території України, попереду них просувались українські частини армії УНР. Серед них наступали Синьожупанна і Сірожупанна дивізії, сформовані з українців, що були у німецькому й австрійському полоні. 2 березня

1918. р. Київ було звільнено від більшовиків. Першими у місто вступи­ли гайдамаки під командуванням С. Петлюри, які влаштували урочис­тий парад. Наступного дня до міста вступили німецькі підрозділи.

►► Цікаво знати

Керівництво радянської УНР опинилося у скрутному станови­щі. У своєму розпорядженні Народний Секретаріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було ледь набрано 3 тис. осіб. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недо­цільним. 1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ.

З березня 1918 р. у Брест-Литовську РСФРР уклала мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Української Центральної Ради на території України, ви­знати договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир­ний договір, вивести з її території частини Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР.

Брестський (Берестейський) договір поклав початок міжнародно- правовому визнанню України як незалежної держави і продемонстру­вав успіх молодої української дипломатії. Але країни Антанти вважали договір сепаратним, що згодом негативно відбилося на долі української держави.

►► Робота з термінами і поняттями

Сепаратний мир — у міжнародному праві — договір про мир чи перемир’я у війні, укладений однією державою або групою держав із противником окремо від своїх союзників.

Хід переговорів
Дата	Подія
7 листопада (25 жов­тня) 1917 р.	II Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді прийняв Декрет про мир, у якому закликав всі воюючі держави припинити війну і укласти мир без анексій і контрибуцій. Згодом Раднарком заявив, що декрет є офіційною пропозиці­єю негайно укласти перемир'я і розпочати переговори про мир
14 (1) листопада 1917 р.	На пропозицію більшовиків відгукнулась тільки Німеччина
20 (7) листопада 1917 р.	Початок переговорів про перемир'я між Німеччиною і Радянською Росією
5 грудня (22 листопа­да) 1917 р.	Генеральний Секретаріат прийняв рішення про укладення перемир'я з краї­нами Четверного союзу
6 грудня (23 листопа­да) 1917 р.	Неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини й Австро-Угорщини. Укладення перемир'я між УНР і країнами Четверного союзу
12 грудня (29 листо­пада) 1917 р.	Початок переговорів делегації Четверного союзу і Радянської Росії щодо умов миру
15 (2) грудня 1917 р.	Перемир'я між Радянською Росією і Німеччиною
24 (11) грудня 1917 р.	Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн, у якій йшлося, що УНР «стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, доки не буде створено загальнодержавної власті в Росії», і пропонує воюючим державам укласти мир без анексій та контри­буцій з урахуванням прав націй на самовизначення
26 (13) грудня 1917 р.	Країни Четверного союзу погодилися на участь у переговорах у Брест- Литовську делегації УНР
1 січня 1918 р. (19 грудня 1917 р.)	Прибуття у Брест-Литовськ української делегації на чолі з В. Голубовичем, який отримав детальні інструкції від М. Грушевського

 

9 січня (28 грудня 1917 р.) 1918 р.	Українська делегація вперше взяла участь у пленарних засіданнях пере­говорів. Визнання головою радянської делегації Л. Троцьким права делегації УНР самостійно брати участь у переговорах
12 січня 1918 р. (30 грудня 1917 р.)	Визнання країнами Четверного союзу самостійності української делегації. Визнання її єдиним представником народу України
Січень 1918 р.	Нова радянська делегація на переговорах оприлюднила свій новий склад, до якого були включені представники радянської УНР. Троцький заявив, що саме вони повинні представляти інтереси українського народу, бо УЦР вже не контролює більшої частини України. Проте ця заява була відхилена країнами Четверного союзу, які відмовилися визнати делегацію радянської УНР. Голова української делегації 0. Севрюк оприлюднив Четвертий універсал
9 лютого (27 січня) 1918 р.	Укладення Брестського миру між УНР і країнами Четверного союзу
3 березня 1918 р.	Радянська Росія підписала Брест-Литовський мир із країнами Четверного союзу

 

Результати і наслідки
Україна стала першою державою, яка вийшла з Першої світової війни	Україна стала повноправним членом міжнарод­них відносин	Падіння радянської влади в Україні	Визнано кордони Української держави	Відновлено владу УЦР, обмежено суверенітет України

 

►► Запитання для закріплення

1.              Що спонукало Центральну Раду піти на мирні переговори з краї­нами Четверного союзу?
2.              Де відбувалися переговори між делегаціями УНР та країн Четвер­ного союзу про умови укладенння миру?
3.              Якими були результати миру для УНР?
4.              Чи вдалося делегації УНР на переговорах у Брест-Литовську до­сягнути своєї мети?
5.              Чи був Брестський мир між УНР і країнами Четверного союзу справедливим?

Ліквідація більшовицького режиму в Україні.

Наступ німецьких і австрійських військ поставив під загрозу біль­шовицький режим. Тоді Раднарком Росії зажадав від Народного Се­кретаріату організації опору.

Так, при Радах утворилися мобілізаційні відділи, Київ було оголо­шено в стані облоги, а Київська, Подільська і Волинська губернії пере­ведені на воєнний стан. Усе це уповільнило наступ німців, але не могло його зупинити. З України на схід почалася евакуація матеріальних цінностей, створювався єдиний фронт оборони від Криму до Росії.

У березні 1918 р. у Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад. На ньому було обрано новий склад ЦВК, до якого увійшли ро­сійські та українські ліві есери, ліві українські більшовики, соціал- демократи; створено новий Народний Секретаріат на чолі з М. Скрип­ником, а також прийнято рішення про формування армій на чолі з головнокомандувачем В. Антоновим-Овсієнком. Проте сил було не достатньо, тому обрано новий шлях боротьби з окупаційними війська­ми: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою в тилу.

►► Цікаво знати

Підписання УЦР Брестського миру і наступ німецько-австрійських військ було використано більшовиками як привід до розколу України. 9 лютого 1918 р. у Харкові відбувся обласний з’їзд Рад, на якому було проголошено Донецько-Криворізьку радянську республіку, яка входи­ла до складу РСФРР. Більшовики сподівалися тим самим не допустити окупації промислово розвинутих регіонів України, на тій підставі, що це не Україна. Проте німецьке командування на це не зважало. До того ж сам В. Ленін виступив проти розчленування України.

Ще одна регіональна радянська республіка була проголошена в Криму 19 березня 1918 р. — Соціалістична Радянська Республіка Таврида. Метою її створення було теж не допустити німецьку оку­пацію. Зацікавленість у приєднанні Криму до УНР проявила і УЦР. Командувач українськими військами Болбачан отримав таємний наказ випередити німців і захопити Крим, що він блискуче і виконав. УЦР проголосила Чорноморський флот 20 квітня флотом УНР. Але під тис­ком Німеччини українські частини були змушені залишити Крим.

Участь радянських військ Росії у бойових діях в Україні дала при­від німецькому командуванню просунути свої війська значно далі на схід та південь за кордони України, захопивши Бєлгород, Ростов та інші міста. Щоб припинити наступ німців, було укладено угоду про припинення воєнних дій і утворено «нейтральну зону» на ділянці від Рильська до Суджі.

З приходом союзників Україна фактично була окупована. Австро- Угорщина зайняла південь — західну Волинь, Подільську, Херсон­ську і Катеринославську губернії, а Німеччина — решту території. У Миколаєві, Маріуполі, Ростові-на-Дону стояли змішані гарнізони. Управління залізницями і водним транспортом контролювало німець­ке командування, кам’яною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно.

Хоча союзники проголошували єдиною метою відновлення в Украї­ні законної влади — Центральної Ради, фактично встановлювався оку­паційний режим.

Разом із військами центральних держав 7 березня 1918 р. до Києва повернулася і УЦР. Але її повернення було зустрінуто без особливого ентузіазму. Політика Центральної Ради в нових умовах не змінилася, а це не влаштовувало практично усі верстви суспільства.

Командувач збройними силами Німеччини Людендорф пізніше так визначив їхні головні цілі: «На Україні треба було придушити біль­шовизм і створити там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб і сировину».

•                 Гетьманський переворот. П. Скоропадський.

Після повернення до Києва перед УЦР відразу постало безліч пи­тань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і по­рядку в країні, а головне — виконання договору з Німеччиною про по­стачання продовольства. Але УЦР виявилася нездатною їх розв’язати. Вона продовжувала політику, намічену ще у листопаді 1917 р. За січень—квітень 1918 р. УЦР було здійснено такі заходи:

•                 запроваджено новий стиль у літочислення (Юліанський календар замінено Григоріанським);
•                 введено в обіг національну валюту — гривню;
•                 затверджено державний герб — тризуб Володимира Великого;
•                 надано чинності закону про громадянство;
•                 скасовано приватну власність на землю (19 січня 1918 р.), прийнято закон про землю (31 січня 1918 р.), який передбачав соціалізацію землі та встановлення максимуму землеволодіння у ЗО десятин;
•                 підтверджено курс і соціально-економічну політику, проголошені Третім і Четвертим універсалами;
•                 схвалено Конституцію УНР (29 квітня 1918 р.).

Така політика не влаштовувала командування німецьких військ, які фактично окупували Україну. Йому було зрозуміло, що Центральна

Рада не зможе забезпечити регулярних поставок продуктів до Німеч­чини й Австро-Угорщини. Так, німецький полковник фон Штольцен- берг на початку березня 1918 р. телеграфував німецькому командувачу Східного фронту: «Сумнівно, чи цей уряд, складений винятково з лі­вих опортуністів, зможе встановити тверду владу... Якщо не можна буде розв’язати проблему іншим способом, ми повинні будемо взяти силою те, що абсолютно необхідно для нашого життя і ведення вій­ськових дій».

Зрозуміло, що конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією був неминучий. З особливою силою він спалахнув у зв’язку з наказом німецького головнокомандувача Ейхгорна від

6.                 квітня 1918 р. про примусовий засів усієї землі. Незважаючи на це посівні площі в Україні скоротилися вдвоє. Наказ викликав протест Центральної Ради. Ще раніше, наприкінці березня 1917 р., україн­ський міністр юстиції опротестував право німецьких і австрійських німецько-польових судів судити громадян УНР.

Тому німецько-австрійське командування прагнуло замінити Цен­тральну Раду більш ефективним урядом і з цією метою почало пошук відповідної кандидатури. Вибір пав на П. Скоропадського, якого під­тримували заможні верстви українського суспільства.

►► Постать в історії

Павло Скоропадський (1873—1945) — воєнний, державний і полі­тичний діяч. Нащадок славного козацького роду Скоропадських. Здо­був військову освіту. Брав участь у російсько-японській війні 1904— 1905 рр., де отримав чин полковника і в нагороду золоту георгієвську зброю. Далі Павло Скоропадський швидко просувався по службовій драбині: з присвоєнням звання генерал-майора був зарахований до імператорського полку. У роки Першої світової війни дослужився до чину генерал-лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Був нагороджений Георгієвським хрестом IV ступеня. Революція 1917 р. круто змінила долю генерала. Він став командувачем Першого Украї­нізованого корпусу російської армії. Саме частини цього корпусу вря­тували УЦР від наступу збільшовизованих підрозділів на Київ. Дії Скоропадського сприяли зростанню його авторитету. У жовтні 1917 р. на з’їзді Вільного козацтва його було обрано отаманом Вільного коза­цтва, яке стало вагомим чинником політичного життя.

Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі, револю­ційні події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї від­новлення Української держави, створення українського війська. Проте у генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої були противни­ками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П. Скоропад­ський подав у відставку. У березні 1918 р. він заснував Українську на­родну громаду, яка стала центром об’єднання всіх консервативних сил, що були противниками соціально-економічних експериментів УЦР. За їх допомогою та за підтримки німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом проголошеної Української Держа­ви. Проте за дев’ять місяців свого правління він не зумів створити міц­ну опору своєму режиму, який був повалений в результаті повстання, організованого Директорією. Опинившись в еміграції, Скоропадський жив у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись своїми зв’язками в німецьких колах, визволив чимало українців із тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 р., потрапивши під бомбардування.

Окупаційна адміністрація дала згоду підтримати уряд П. Скоро­падського за певних умов.

Умови домовленостей між П. Скоропадським (Українською народною громадою) і німецько-австрійським командуванням в Україні

•                 Визнання Брестських угод.
•                 Розпуск УЦР. Відкладення скликання Установчих зборів до повно­го «заспокоєння краю».
•                 Погодження з німецьким командуванням кількості та умов вико­ристання українських збройних формувань.
•                 Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмеження компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ.
•                 Упорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх коміте­тів «революційного походження».
•                 Зобов’язання України щодо забезпечення потреб військ централь­них країн (Четверного союзу).
•                 Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької ді­яльності.
•                 Відновлення власності, збереження до певної норми великих гос­подарств для забезпечення експортної здатності хліборобства. Пар­целяція великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит.

29.            квітня 1918 р. відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому зібралося 6432 делегати із семи українських губерній: Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської та Харківської. Це були заможні селяни і великі землевласники. На цьо­му конгресі П. Скоропадський був проголошений гетьманом. Його віта­ла також і православна церква. Київський єпископ Никодим благосло­вив гетьмана під час окремої відправи (молебню) у Софійському соборі.

У ніч на ЗО квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи дер­жавними установами і розігнали УЦР. Останнім рішенням УЦР стало прийняття Конституції й обрання М. Грушевського Президентом Укра­їнської Народної Республіки.

Ніхто — ні в Києві, ні в провінції — не став на захист Централь­ної Ради. Вона, за висловом історика Я. Грицака, ввійшла в історію української революції «як уряд добрих намірів і великих задумів».

У день перевороту П. Скоропадський видав маніфест — «Грамо­ту до всього українського народу», у якій повідомлялося про розпуск

Української Центральної Ради і земельних комітетів, проголошувалося право приватної власності. Також було видано закон «Про тимчасовий державний устрій України», за яким назва «УНР» була замінена на­звою «Українська Держава». Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана П. Скоропадського.

►► Робота з документами

Із маніфесту П. Скоропадського «Грамота до всього українського народу» (29 квітня 1918 р.)

Громадяни України!

Всім Вам, козаки та громадяни України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову і зно­ву відродившаяся Українська Держава стояла коло краю загибелі.

Спаслась вона, дякуючи могутньому підтриманню центральних дер­жав, які, вірні своєму слову, продовжують і по цей час боротись за цілість і спокій України.

При такій піддержці у всіх зародилась надія, що почнеться відбу­дування порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.

Але ці надії не справдились.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного буду­вання України, позаяк було зовсім не здатне до цього.

Бешкети і анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безробітниця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і вре­шті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.

При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з катего­ричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. І тією грамотою я ого­лошую себе Гетьманом всієї України.

Управління Україною буде провадитися через посередництво при­значеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з ниніш­нього дня розпускаються. Усі Міністри і товариші звільняються. Усі інші урядовці, працюючі в державних Інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов’язків.

В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий по­рядок виборів до Українського Сойму.

До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законності в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх дер­жавних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиня­ючись ні перед якими самими крайніми мірами.

Права приватної власности — як фундаменту культури і цивіліза­ції, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження бувшого Укра­їнського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського, відмінюють­ся і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по купівлі-продажі землі.

Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дій­сній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівнозначно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці.

В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємства й ініціати­ви. Передбачаю всю трудність стаючої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм обов’язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі і чужі які б то не було власні побудження, і голов­ною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім дорогої нам України. У цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків Укра­їни — без різниці національності й віросповідання — помогти мені і моїм працьовникам і співробітникам в нашому загальному велико- відповідальному ділі.

«Закон про тимчасовий державний устрій України» (29 квітня 1918 р.)

Основні положення

1.              Декларувалося, що влада гетьмана є тимчасовою до обрання і по­чатку роботи Сойму.
2.              Закріплювалия виняткові повноваження гетьмана, який:

•                 одноосібно затверджував склад Ради Міністрів та її Голову, а та­кож інших урядовців;
•                 був головнокомандувачем (Верховним воєводою) української армії та флоту;
•                 визначав зовнішньополітичну лінію;
•                 оголошував окремі райони на воєнному, осадному або надзвичай­ному становищі;
•                 був у силі помилувати, засудити, пом’якшити міру покарання;
•                 звільнявся від судової відповідальності.

Усі накази або розпорядження гетьмана мали закріплюватися Голо­вою уряду або відповідним міністром.

3.              Проголошувалися права й обов’язки козаків і громадян, а саме:

•                 захист батьківщини;
•                 сплата податків, відбуття повинностей;
•                 гарантованість прав і свобод законом;
•                 право на недоторканність особи, право на недоторканність житла, свобода пересування і вільного місця проживання, непорушність права на приватну власність, свобода зборів, об’єднань, слова тощо в межах законів.

4.              Визначалися права і повноваження Ради Міністрів.
5.              Визначалися структура і компетенція судової влади.

►► Запитання до документів

1.              У зв’язку з якими подіями з’явилися ці документи, кому вони адресовані?
2.              Які соціально-економічні заходи передбачав гетьманський уряд як першочергові?
3.              Які верстви підтримували гетьмана?
4.              Який державний устрій передбачалося встановити в Україні?

►► Самостійна робота за завданням

Перед учнями ставиться завдання самостійно опрацювати наведену таблицю і зробити висновки. У висновках учні коротко підсумовують діяльність УЦР.

Здобутки

Прорахунки

Були продовжені державотворчі традиції українського народу Покликано до політичного життя великі маси українства, здобуття досвіду по­літичної боротьби Пробудження національної самосвідомості Національні меншини отримали право на національно-персональну автономію Розпочато процес соціально-економічних перетворень

Ігнорування такого важливого чинника в державо­творчому процесі, як армія Не вдалося налагодити широких рівноправних відносин із сусідніми і великими державами, домогтися справж­нього міжнародного визнання Непослідовність в реалізації соціально-економічної політики Сліпе слідування соціалістичній доктрині Не вдалося сформувати дієвого державного апарату, на­лагодити постачання міст продовольством, забезпечити порядок і законність

 

Здобутки	Прорахунки
Демократизація суспільно-політичного життя Заклала основи мирної зовнішньої по­літики України Дано простір національно-культурному розвитку Україні	Не вдалося нейтралізувати соціальну демагогію більшо­виків Захопленість ідеєю федералізму, намагання втілити її у життя за будь-яких обставин
Історичне значення УЦР
Вона підняла на новий щабель ідею української державності Діяльність Центральної Ради викликала захоплення і була підтримана чисельними представниками різноманітних верств населення України Центральна Рада практично здійснила вікові прагнення українського народу до свободи і незалеж­ності Боротьба під прапором Української революції на своїх героїчних прикладах підготувала покоління, які вибороли незалежність України

 

Внутрішня політика Української Держави.

І варіант

Внутрішня політика гетьмана характеризувалася широкою реформаторською діяльністю. За час існування гетьманату було підготовле­но понад 400 законодавчих актів, які стосувалися всіх сфер життя. Одним із найважливіших став закон про громадянство, який набував чинності з 1 липня 1918 р. Згідно з ним громадянами України визна­валися «всі російські піддані», що перебували на її території на час ухвалення документа. Керуючись «територіальним», а не «національ­ним» розумінням держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персональну автономію національних меншин.

Важливим у діяльності гетьмана стало формування вертикалі вла­ди. П. Скоропадський доручив сформувати уряд М. Устимовичу, але той сформувати його не зміг. Тоді ця справа була доручена М. Василен- ку — відомому науковцю і громадському діячу з ліберальними укра­їнофільськими поглядами. Створений ним уряд очолив полтавський поміщик Ф. Лизогуб. Особливість уряду гетьмана полягала в тому, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуван­нями, а реальними потребами часу. Історик Д. Дорошенко, який по­зитивно ставився до П. Скоропадського, так оцінив склад цього уряду: «...зложене здебільшого з т. зв. малоросів, цеб-то індивідумів україн­ської крові, але з московською душею». Та п’ятеро членів із першого уряду таки були свідомими українцями, хоча дотримувалися правих, консервативних поглядів (зокрема Д. Дорошенко — міністр зовнішніх справ, М. Василенко — міністр освіти, І. Туган-Барановський — мі­ністр економіки).

Головним завданням було створення дієздатної державної адміні­страції, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У про­веденні цих заходів П. Скоропадський спирався на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян.

Усі державні службовці складали урочисту обітницю, у якій прися­галися «вірно служити державі українській, визнавати державну владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти інтереси і добробут».

Велику увагу П. Скоропадський приділив формуванню місцевих органів влади. Замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолювали місцеві адміністрації. Але на цьому рівні став розгорта­тися конфлікт із місцевими органами самоврядування — земствами і міськими зібраннями, які доволі часто саботували дії центральної влади з різних причин. Спробу реформувати ці органи влади не вда­лося реалізувати.

Одним із елементів, який мав підтримати реалізацію внутрішньо­політичної лінії на місцях, сприяти дотриманню законності та право­порядку, стала Державна варта (створена у травні 1918 р.), яка ви­конувала поліційні функції.

Німецькі військові, що уможливили прихід Скоропадського до влади, тепер мали вільні руки для отримання зерна, якого централь­ні держави вкрай потребували. За мовчазної згоди великих землев­ласників підрозділи німецької армії проводили каральні акції проти непокірних селян, які відмовлялися співпрацювати. Улітку 1918 р. насильницькі збори штрафів і розстріли стали звичною справою. Проти такої політики на селі почали ширитися селянські заворушення і по­встання, які стали підігріватися заходами більшовиків і лівих укра­їнських партій.

Ситуація на селі стала загрозливою для гетьманського режиму. До того ж вирішення аграрного питання було однією з головних причин Української революції. Виходячи з цього і керуючись прагненням ство­рити на селі прошарок землевласників середньої руки, які мали б ста­ти опорою рижиму, Скоропадський намагається реалізувати аграрну реформу. У її основу було покладено прагнення відновити приватну власність на землю і ввести її в товарно-грошові відносини. Для під­готовки реформи на місцях створювалися земельні комісії, які усува­ли земельні комітети, створені УЦР. Першочерговим заходом стало визначення долі врожаю 1918 р.: кому він має належати — селянам, що його виростили, чи колишнім власникам? Це було закріплено спе­ціальним законом від 27 травня 1918 р.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх про­дажу селянам на виплат. Розмір приватного землеволодіння обмежу­вався 25 десятинами на одну особу. Після жнив 1918 р. передбачалося провести перерозподіл землі, щоб у 1919 р. кожен господар вже пра­цював на власній землі. До проведення реформи земля залишалася власністю колишніх господарів.

Але саботаж місцевих чиновників, політика австро-німецьких оку­пантів нівелювали всі заходи влади. Землю, здобуту восени 1917 — взимку—навесні 1918 р. селяни сприймали вже як свою і не бажали повертати колишнім власникам. Вони вкрай вороже поставилися до спроб поміщиків повернути свої володіння і до оходів окупаційних військ із реквізиції продовольчих ресурсів. Зрештою Україну захоплює вир селянських повстань. Перше велике повстання відбулося наприкін­ці травня 1918 р. у районі Єлизаветграда. За місяць повстання охопило Катеринославщину й Уманщину. Найбільш загрозливим стало повстан­ня на півдні Київщини (Звенигородський і Таращанський повіти), що спалахнуло 2 червня 1918 р. Повсталі чисельністю 15 тис. осіб захопи­ли Таращу і створили загрозу Києву. Лише у серпні—вересні 1918 р. німецькі та гетьманські війська зуміли придушити це повстання. Але повстанський рух не припинявся. Він охопив нові регіони — Полтав­щину і Чернігівщину, на Катеринославщині в районі Гуляйполя ста­ла формуватися повстанська армія на чолі з майбутнім провідником селянства Н. Махном, на Єлизаветградщині та Херсонщині розгорнув свою діяльність отаман Григор’єв. Фактично село не контролювало­ся владою. Усе це зірвало постачання продовольства до Німеччини та її союзників. До листопада 1918 р. було вивезено лише 9300 вагонів (113 тис. тонн) борошна і ЗО тис. вагонів продуктів і сировини. Тобто лише 20 % від запланованого. Таким чином ані УЦР, ані гетьманство П. Скоропадського не змогли забезпечити країни Четверного союзу продовольчими ресурсами.

На момент приходу П. Скоропадського до влади українська про­мисловість ледь жевріла. Війна, революція, більшовицька окупація, розрив економічних зв’язків спричинили різке падіння продуктивності праці, зниження рівня промислового виробництва. У повному розвалі був залізничний транспорт. Працювали лише поодинокі промислові об’єкти. Виплавка чавуну порівняно з 1913 р. скоротилася в 11 разів, сталі — у 13 разів, видобуток залізної руди — у 17 разів, вугілля — у 3 рази. Із 63 доменних печей працювали лише дві, а зі 107 марте­нівських — лише сім. Масового характеру набуло безробіття. Так, на криворізьких рудниках безробітними стали 90 % робітників. Процві­тали спекуляція і дефіцит.

Уряд гетьмана намагався відновити роботу промисловості. Пер­шочерговими були заходи з налагодження трудової дисципліни, які вилилися у фактичне скасування всіх соціальних завоювань робітни­цтва. Робочий день було збільшено до 12 годин, заборонялися страй­ки і профспілки, ліквідовувався робітничий контроль, поверталися колишні власники, фактично скорочувалася заробітна платня. Поряд із цим запроваджувалися нові норми виробітку, нові тарифи оплати праці, якими згодом користувалися всі наступні режими, що існували в Україні.

Спроби робітників страйками відстояти свої права не мали успіху. На наймогутніший страйк залізничників у липні 1918 р. Влада від­повіла введенням у дію царського закону 1905 р., який передбачав суворі покарання за страйки.

Зрештою суворими заходами вдалося стабілізувати ситуацію у про­мисловості. Цьому також сприяв і приплив капіталів в Україну з Ро­сії. Заможні люди тікали від більшовицької влади. Проте цей капітал переважно вкладався в індустрію розваг та торговельно-закупівельні операції, які давали швидкі прибутки.

Стабілізації ситуації сприяла і вдала валютно-фінансова політика. Була створена національна банківська система, а грошова одиниця — карбованець — виявилася досить стабільною (основним забезпеченням карбованців став цукор, який був стратегічним товаром у воєнний час, а також інші ресурси). Гетьман залишив своїм наступникам по­вну державну скарбницю. Сприятливою виявилась і торговельна по­літика з країнами Четверного союзу. У вересні був укладений новий торговельний договір. Переважно з Австрії до України постачалися промислові товари (правда, третина їх так і не доїхала до України).

Політика гетьмана майже на рік відтягнула крах економіки України.

П. Скоропадський багато уваги приділяв розбудові армії, але його широким планам не судилося здійснитися. Формуванню українських військових сил перешкоджала Німеччина, яка боялася створення силь­ної української армії. Із планів щодо створення 300-тисячної армії, оснащеної за останнім словом техніки, вдалося реалізували лише не­значну частину. Загалом сили гетьмана нараховували близько 60 тис. осіб — Запорізька, Синьожупанна (була розпущена німцями), Сірожу- панна, Сердюцька дивізії, бригада січових стрільців та окремі офіцер­ські дружини.

Сердюцька дивізія мала стати національним формуванням. Згідно зі статутом дивізії її бійці «повинні бути набрані із селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство... Усі повинні бути україн­цями, православними».

Головним резервом армії, опорою режиму, за задумом гетьмана, мав стати козацький стан. Формування козацтва відбувалося на осно­ві розпущеного Вільного козацтва. На кінець існування гетьманського режиму у стадії формування знаходилося вісім кошів козаків.

►► Цікаво знати

Українська держава, що мала вихід до Чорного моря, повинна була мати і власний бойовий флот. Його формування передбачалося на основі російського Чорноморського флоту. Але ЗО квітня 1918 р. 600 кораблів і суден Чорноморського флоту залишили Севастополь, взявши курс на Новоросійськ. Більшовики намагалися не допустити, щоб флот потрапив до рук Німеччини. Більшість із цих суден було за­топлено в Новоросійську. Частина кораблів під командуванням контр- адмірала (Петроградського (сім лінкорів, три крейсери і п’ять мінонос­ців) залишилися в Севастополі та перейшли під контроль окупаційних військ. У вересні—листопаді 1918 р. ці кораблі передано Українській Державі і з них створено Український флот. Але повністю завершити

цю процедуру не вдалося. Війська Антанти, що прибули до Криму в листопаді 1918 р., перебрали на себе контроль над суднами.

Більш успішною була національно-культурна політика П. Скоро­падського. Хоча не все позитивне, що було зроблено, вдалося зберегти у майбутньому.

Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського

________________Заходи в промисловості________________

Скасування законодавства УЦР щодо робітництва і промисловості.

Відновлення права приватної власності.

Підтримка промисловців, що постраждали в результаті більшовицької окупації.

Робочий день збільшено до 12 годин. Заборонено страйки.

Налагодження торговельних відносин із Німеччиною та Австро-Угорщиною

_____________Формування державного апарату____________

Формування Ради Міністрів з орієнтацією на кваліфікованих чиновників. Голови Ради міністрів:

Г. Василенко (квітень—травень 1918 р.), Ф. Лизогуб (травень—листопад 1918 р.), С. Гербель (листопад—грудень 1918 р.).

Українізація державного апарату.

Розбудова органів місцевої влади. Відновлення земств

_____________Заходи в сільському господарстві____________

Відновлення приватної власності на землю.

Видання «Тимчасового закону про заходи боротьби з розрухою в сільському господарстві». Відновлення поміщицького землеволодіння; повернення селянами поміщикам земель, реманенту, відшкодування збитків; поміщики отримали право використовувати примусову працю. Створення хлібного бюро для впорядкування збору продовольства для Німеччини.

У липні 1918 р. опубліковано «Проект загальних основ земельної реформи», за якою максимум земельного наділу становитиме 25 гектарів на одну особу, а поміщикам надано право продавати землю державному банкові

________________Розбудова збройних сил________________

Формування державної варти (поліції^-).

Відновлення козацтва в Чернігівській, Полтавській і Харківській губерніях.

У вересні 1918 р. Німеччина погодилася на формування восьми корпусів та інших частин україн­ської армії чисельністю 300 тис. осіб.

Реально створено: декілька офіцерських дружин, Запорізька дивізія, дві Синьожупанні дивізії, Сіро- жупанна дивізія, Сердюцька дивізія, бригада січових стрільців тощо (загальна кількість 65 тис. осіб)

Національно-культурна політика

Скасовувалася національно-персональна автономія національних меншин.

Українізація загальноосвітніх шкіл. На осінь 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 укра­їнських гімназій. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

Було реорганізовано народний університет у Києві в державний український університет, відкрився український університет у Кам'янці-Подільському. У російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси відкривалися українські кафедри.

Створення Національної академії наук, першим президентом якої став академік В. Вернадський.

Було започатковано Національну бібліотеку, засновано Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П. Саксаганського), «Молодий театр» (під керівництвом Леся Курбаса)

В Зовнішня політика Української Держави.

У зовнішньополітичній діяльності Українська Держава мала зна­чні обмеження. Незважаючи на це уряд П. Скоропадського головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відно­син із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть із більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української Держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини (Суданський, Гайворон- ський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Во­ронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мо- зирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) в складі Української Держави. Також до її складу увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Було розв’язано територіальний спір із Донським урядом — до України відійшов Маріуполь з околицями.

Завдяки активній політиці гетьманату юридично було оформлено входження до складу України Криму, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилася через загострення військово-політичної си­туації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем, пов’язаних з українськими землями Бессарабії, окупованими Румунією. Розроблялися проекти входження Кубані до складу Укра­їнської Держави.

►► Цікаво знати

У німецького уряду були свої серйозні плани щодо Криму. А під контролем гетьманського уряду залишилася тільки Північна Тав- рія. Німці не могли допустити, щоб у розпорядженні України була військово-морська база в Севастополі та Чорноморський флот.

Та в самому Криму зібрався курултай (з’їзд) татарського населен­ня, який заявив свої претензії на владу. Тоді німецька окупаційна адміністрація передала владу царському генералу С. Сулькевичу, який і утворив крайовий уряд, орієнтований на закони Російської імперії.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипло­матичного відомства України та його діяльності. У Києві було акреди­товано 11 зарубіжних місій: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представництв розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Бол­гарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції.

Велися переговори зі Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Норвегією, Голландією, Італією, Персією. Добрі відносини встановили­ся з Фінляндією, уряд якої очолив давній приятель П. Скоропадського генерал Маннергейм, Грузією, Литвою, Естонією. Гетьманська держава обмінялася посольствами з 12 країнами. Взагалі визнали її «де-факто» або «де-юре» ЗО держав світу.

Провідником зовнішньополітичного курсу було міністерство закор­донних справ, яке спочатку очолював М. Василько, а з 20 травня його замінив Д. Дорошенко.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напря­ми зовнішньої політики Української Держави: 1) встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2) розв’язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами; 3) встановлення ди­пломатичних відносин із нейтральними державами.

Важко просувалися переговори з Радянською Росією. Брестський мирний договір зобов’язував більшовицьку Росію якнайшвидше під­писати договір з Україною, що створило можливість стабілізувати відносини у Східній Європі. Ще ЗО березня 1918 р. уряд УНР запро­понував Радянській Росії розпочати мирні переговори. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.

22 травня 1918 р. для ведення переговорів із Москви прибула деле­гація в кількості близько 40 осіб. Очолювали її X. Раковський і його заступник Д. Мануїльський. Головою української делегації на пере­говорах був професор С. Шелухін, заступником — І. Кістяківський, а з 10 серпня — П. Стебницький. Переговори велися двома мовами за допомогою перекладачів. Обговорювалися питання воєнних дій, фінан­сів, транспорту, поштового зв’язку, обміну полоненими, економічних та культурних відносин. Надзвичайно гостро стояло питання про кор­дон: українське населення, яке проживало компактно у прикордонних з Україною російських губерніях, ставило питання приєднання цих територій до України.

12.            червня було укладено попередній мирний договір, згідно з яким Радянська Росія визнавала незалежність Української Держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фрон­тах. Встановлювалися умови повернення біженців і місця переходу ними кордону. Було відкрито українське представництво в Москві та Петрограді, ЗО консульських представництв у різних містах Росії, які займалися питаннями біженців в Україну.

Більшовицька делегація всіляко затягувала переговори і займа­лася комуністичною та антиукраїнською пропагандою. Відмовилася визнавати право України на території, на яких проживало автохтон­не українське населення. Більшовицька делегація потай налагодила зв’язки з Українським національно-державним союзом, який готував повстання проти гетьманського уряду.

8.                 листопада 1918 р. українсько-російські переговори припинилися. Поразка Німеччини у Першій світовій війні була неминучою, і біль­шовики були готові скасувати Брестський мир і відповідно визнання незалежності України.

У березні 1918 р. між Україною і Румунією виникло «бессараб­ське питання». Бессарабія, яка входила до складу Російської імперії у січні—березні 1918 р., була окупована румунами. У відповідь геть­ман розірвав будь-які відносини з Румунією та заборонив ввезення до неї будь-яких товарів. Така ситуація тривала більше ніж півроку, поки гетьману не знадобилися контакти з країнами Антанти. У Бухаресті розміщувалися дипломатичні місії цих країн. Між Україною і Руму­нією було укладено тимчасову торговельну угоду, а питання Бессарабії було відкладено до завершення війни.

Уряд П. Скоропадського у своїй зовнішній політиці змушений був проводити пронімецьку орієнтацію. Він визнав умови Брестського миру. Постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччини та Української Держави. Однак населення України не схвалювало про­німецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджу­валися тільки в Берліні.

2.                 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу.

У Києві діяло німецьке посольство. У Харкові, Одесі, Катериносла­ві й Миколаєві були відкриті німецькі консульства. 24 липня Німеч­чина ратифікувала Брестський мирний договір. До Німеччини їздив голова Ради Міністрів України Ф. Лизогуб. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв’язано питання торгівлі між дво­ма державами, надання Німеччиною кредиту тощо. Німеччина пого­дилася підтримувати Українську Державу у вирішенні територіаль­них суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф. Лизогуб розв’язати не зміг. Серед них формування української армії та передача захопленого німцями Чорноморського флоту Україні.

Пізніше, з 4 по 17 вересня 1918 р., до Німеччини їздив сам гетьман П. Скоропадський. Німецький уряд організував гетьману пишний при­йом. Його прийняв імператор Вільгельм II та райхканцлер граф Г. Тер­ті. П. Скоропадський також відвідав заводи Крупа, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об’їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина погодилася сприяти позитивному вирішенню для України питання Холмщини і Криму.

Відносини з Австро-Угорщиною були складнішими.

Політика України з будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір перекреслив мрію поширити східний кордон до Дні­пра і утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов’янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.

Австро-Угорщина відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом польської Регентської Ради і силь­ного пропольського лобі в австрійському парламенті та уряді вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Австро-Угорщина намагалася вплинути і на інших членів Четверного союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Це привело до загострення відносин між двома державами. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського військового аташе до Відня.

Однак Австро-Угорщині не вдалося створити «єдиний фронт» дер­жав Четверного союзу проти України. 15 липня Болгарія, а 22 серпня Туреччина ратифікували договір і прислали своїх послів до України.

Тільки Австро-Угорщина не ратифікувала договору.

Скориставшись цим, польський уряд робив все можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрій­ський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими війська­ми районів Холмщини та Підляшшя. Український уряд запропону­вав негайно скликати змішану комісію для остаточного розв’язання питання про кордони і впровадити в п’яти Холмських повітах, за­йнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолю­вану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О. Скорописом- Йолтуховським. Одночасно гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснилися — перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.

Восени 1918 р. напрямок зовнішньої політики П. Скоропадського різко змінився. Після поразки Четверного союзу гетьман починає шу­кати підтримки у країн Антанти.

Гетьманський уряд робив спроби встановити відносини з державами Антанти через Швейцарію і Скандинавські держави. Проте країни Ан­танти не пішли на встановлення відносин з Україною через кілька при­чин. По-перше, рішуче запротестували Німеччина і Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачили чітко виражену пронімецьку по­літику гетьманського уряду. По-третє, уряд Франції стояв на позиції «єдиної і неподільної Росії».

Тим часом ситуація в Україні стала непокоїти країни Антанти, які в умовах поразки Німеччини боялися більшовизації цих теренів. Після укладення перемир’я 11 листопада 1918 р. союзники наказали німецьким військам тимчасово продовжувати окупацію українських земель. Однак німецькі солдати намагались якнайшвидше залишити Україну. Це значно похитнуло позицію гетьмана.

За цих умов дипломатія України різко активізувала свою діяль­ність, але всі її зусилля наштовхнулися на відповідь, що країни Антан­ти не визнають самостійної України, а прагнуть бачити її у федерації з Росією. Така відповідь була закріплена на конференції представників Антанти у Яссах.

У цей самий час більшовики почали готуватися до війни з Украї­ною, про це офіційно заявив Л. Троцький. Проти України було сформо­вано окрему армію, яка налічувала близько 75 тис. багнетів, 1400 кін­ноти, 170 гармат, 427 кулеметів, шість бронепоїздів.

У той день, 13 листопада, в Москві більшовицькі керівники офі­ційно заявили про розрив Брестського договору. У Києві відбулося засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийняте рішення про невтручання «у внутріш­ні справи українського населення».

У цих умовах 14 листопада 1918 р. гетьман відважився на від­чайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв’язки з небіль- шовицькою Росією (так звану федеративну грамоту).