Урок "Українська Гельсінська група", історія України

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 11 КЛАС.

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА

Обладнання: мультимедійний проектор для демонстрації схеми «Методи боротьби дисидентів», таблиці «Течії дисидентського руху», портретів учасників Української Гельсінської групи; тексти Загальної декларації прав людини та Конституції СРСР (по шість примірників для роботи у групах).

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Хід уроку:

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

Метод «мікрофон»: Назвіть основні ознаки брежнєвського «застою».

- Посилення централізації та адміністративно-командних методів управління.

- Посилення партійної та управлінської бюрократії («номенклатури»).

- Згортання демократії, порушення законності, нехтування правами і свободами людини.

- Ігнорування принципу поділу влади на гілки, всевладдя КПРС, обмеження прав союзних республік.

- Формальний характер виборів до органів влади.

- Переслідування інакомислячих, ідеологічний тиск на інтелігенцію.

- Хронічний дефіцит деяких товарів.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності. Ознайомлення з темою та завданнями уроку.

Учитель узагальнює відповіді учнів, оголошує тему уроку та націлює їх на її опанування.

Учитель: У вересні 1965 року підчас презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи-звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п’яте управління» на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із «ідеологічними диверсіями», а по суті - з інакодумцями.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність
дисидентів.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 році дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, відомий як Гельсінська угода, й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши московському керівництву на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридично санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку комуністичної влади. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 року. Незабаром, у листопаді 1976 року, в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 року), Грузії (січень 1977 року) та Вірменії (квітень 1977 року). Таким чином, у Радянському Союзі їх було лише п’ять. Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем і серед країн соціалістичного табору. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

ІV. Формування знань, умінь, навичок.

1-й етап: Робота з підручником: Аналіз схеми «Методи боротьби дисидентів».

Запитання для учнів (до схеми):

1. Якими методами дисиденти намагалися захистити права людини?

2. Чи дієвими були ці методи в умовах тоталітарної держави?

2-й етап: Діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

Учитель подає учням коротку інформацію про Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (пояснює назву організації, називає час її виникнення, мету діяльності, засновників).

Очолив Українську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод (таку офіційну назву мала ця група) письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових
відзнак, якого відправили у відставку. Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ постійно змінювався - група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, так і колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична – емігрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Мета діяльності: сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі, збирати докази порушення цих постанов, доводити факти порушення прав людини в Україні до відома широких кіл міжнародної громадськості.

Одним із своїх завдань Група ставила знайомити громадян із Загальною декларацією прав людини.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту
громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що
має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України
чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою
безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому
СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних
прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони
наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення
суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи
зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним
рухом.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оонівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 році в
одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під
колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій
країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні
права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і
різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських
поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим
шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській
конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб
«деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його
народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу
дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкськими
угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам
погром. До 1980 року приблизно три чверті членів Української
Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років.
Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську
думку, дозволили емігрувати.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід
дисидентського руху в нову стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави.

Запитання для учнів: Чому мета Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод не могла бути реалізованою в УРСР? Пояснити свою думку.

3-й етап: Одним із своїх завдань Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, як вже зазначалося, ставила знайомити громадян із Загальною декларацією прав людини.

Учитель об’єднує учнів класу у 6 груп (або менше, в залежності від кількості учнів у класі, щоб у кожній групі було чотири учні), кожна з яких працює над частиною (по п’ять статей) Загальної декларації прав людини та текстом Конституції СРСР. Кожній групі необхідно знайти у тексті Конституції СРСР знайти відповідний аналог статті Загальної декларації прав людини (якщо такий є).

Після обговорення у групах: Презентація учнями своїх напрацювань у групах – аналоги яких статей Загальної декларації прав людини знайшли у Конституції СРСР.

Запитання до учнів: Чому радянський уряд боявся оприлюднення Загальної декларації прав людини в Радянському Союзу?

V. Рефлексія.

Робота у групах (учитель об’єднує учнів у чотири групи).

Завдання для груп: Заповнити таблицю «Течії дисидентського руху». Кожна група готує інформацію про одну з течій. Результати учитель демонструє на екрані у вигляді таблиці:

Учитель пропонує учням відповісти на запитання: Яка з течій була найчисельнішою? Свою думку пояснити.

VІ. Підсумок уроку.

Підсумовуючи вивчене на уроці, учитель підводить учнів до формулювання проблем, на реалізації яких наполягали дисиденти, та значення дисидентського руху для подальшого розгортання національно-визвольного руху українського народу, боротьби за демократичні перетворення у суспільстві.

Проблеми, що порушувалися дисидентами:

- дотримання прав громадян, передбачених Конституцією СРСР;

- припинення таємних арештів представників опозиції;

- забезпечення дотримання конституційного права громадян на свободу віросповідання (вимоги представників релігійного дисидентства);

- реабілітація депортованих народів, створення умов для їхнього повернення із заслання на батьківщину (кримські татари).

Значення дисидентського руху:

- дисиденти сприяли формуванню суспільної свідомості, заснованої на демократичних цінностях;

- боротьба дисидентів прискорила кризу радянської системи;

- дисиденти зберегли традиції національно-визвольної боротьби українського народу, поставили за мету вихід України зі складу СРСР.

VІІ. Домашнє завдання.

Опрацювати текст підручника на с. 172-179 (тема 23 «Опозиційний рух»); написати есе на тему: «Чому радянській системі вдалося розгромити Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод?».

Підручник:

Історія України: підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів: рівень стандарту, академічний рівень /О.І. Пометун, Н.М. Гупан. – К.: Освіта, 2011. – 336 с.: іл.

література:

1. Загальна декларація прав людини. – (Будь-яке видання)

2. Історія України. Комплексний довідник: 4-те вид., доп. та перероб. /Укладачі: Воропаєва В.В., Губіна С.Л., Земерова Т.Ю., Коніщева С.Є., Сідорчук В.П., Скирда І.М. – Х.: ФОП Співак В.Л., 2012. – 480 с.

3. Історія України: довідник для абітурієнтів та учнів загальноосвітніх навчальних закладів /С.В. Кульчицький, Ю.А. Мицик, В.С. Власов. – Вид. четверте, переробл. та доповн. – Київ: Літера ЛТД, 2015.- 544 с.

4. Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. – (Прийнята 1977 року)

5. Марченко О.С., Скирда І.М. Історія України у визначеннях, таблицях і схемах. 10-11 кл. – Х.: Вид-во «Ранок», 2011. – 112 с.

6. Пометун О.І., Ремех Т.О. Права людини: навчальний посібник для 10 (11) класів. – К.: Літера ЛТД, 2008. – 192 с.

7. Сучасний енциклопедичний словник. Україна від А до Я /Уклад. Кожушко О.М. – Х.: Вид-во «Ранок», 2009. – 624 с.: іл.

8. Український правозахисний рух: Документи й матеріали київської Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. /Передмова Андрія Зваруна; Упорядкував Осип Зінкевич. – Торонто-Балтимор: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978. – 477 с.