Урок з історії України "«Шістдесятництво». Особливості розвитку культури. Зародження дисидентського руху"

«Шістдесятництво». Особливості розвитку культури. Зародження дисидентського руху.

Зміни в духовному і культурному житті України. Послабилася цензура. Поменшав притаманний сталінському режимові всеохоплюючий страх. Зростала політична й національна самосвідомість молоді. Пом’якшився ідеологічний контроль громадян з боку держави. Послабилася жорстка регламентація духовного життя. Дещо послабилася політика самоізоляції (заохочувалися культурні зв’язки в межах СРСР і з країнами Заходу). З’явився інтерес до західної культури. Різко зазвучала критика русифікаторської політики та ідеологічного контролю Москви. Почалася нова хвиля «українізації». Відроджувалася українська мова. Зростав престиж української культури. Відбувалося піднесення української науки. Відроджувалася популярність українського театру. З’явилася плеяда «шістдесятників», які своїми творами виступали за людську гідність, проти тоталітаризму і висловлювали надії на здобуття українцями свободи вільного духовного розвитку. Українській культурі було повернуто імена незаслужено забутих чи несправедливо репресованих (О. Олеся, М. Вороного, Л. Курбаса, М. Куліша, М. Бойчука та багатьох інших). Але уможливилося відтворення історії українського народу, його самобутності через ідеологізацію суспільного і культурного життя.

У процесі десталінізації, лібералізації та демократизації суспільного життя було проведено реформи у культурній сфері: Ліквідовано Міністерство вищої освіти СРСР і створено відповідне міністерство УРСР. Засновано Академію будівництва та архітектури УРСР. Створено Українську сільськогосподарську академію (1956 р). Засновано Спілку журналістів України (1957 p.). Засновано Спілку працівників кінематографії України (1958 p.). У 1962 р. започатковано щорічну Шевченківську премію за кращі досягнення в царині літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Науково-технічна революція (НТР) і розвиток науки. С. Корольов. Б. Патон. В. Глушков. М. Амосов

Реформи освіти. Посилення русифікації

Література та мистецтво. Українське художне слово збагачували митці старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та ін. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, П. Загребельного та ін. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х рр. критикувалися за “космополітизм” та “буржуазний націоналізм”. Багатьма українськими письменниками було піддано критиці концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від “російської передової культури”.

Скарбницю українського образотворчого мистецтва в цей час поповнювали своїми творами Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, В. Бородай. Плідно працювали в жанрі декоративно-ужиткового мистецтва народні майстрині К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Нові шляхи в мистецтві шукали художники-«шістдесятники» О. Заливаха, А. Горська, В. Кушнір, В. Зарецький. У 1964 р. у Москві було споруджено пам’ятник Т. Шевченку, у Львові — І. Франку. З’явилися нові твори майстрів станкової скульптури — Г. Петрашевича («Дитина моя»), М. Рябініна і В. Сколоздри («Олекса Довбуш»).

К. Білокур і її картини Роботи М. Приймаченко

У 1955 р. було написано Третю симфонію композитором Б. Лятошинським та опери: Г. Майбородою — “Мілана”, Ю. Мейтусом — “Украдене щастя”.28 травня 1958 р. — постанова ЦК КПРС, яка знімала безпідставні звинувачення з опери В. Мураделі “Велика дружба” та з опер українських композиторів К. Данькевича “Богдан Хмельницький” і Г. Жуковського “Від щирого серця”.24 червня 1958 р. — постанова ЦК КПУ, яка зняла необрунтовані звинувачення з українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова. Великої популярності серед населення набули пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо. Новаторством звучала авангардна музика композиторів-шістдесятників — Л. Грабовського, В. Загоруєва, В. Сильвестрова.

Плідно працювали колективи Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій. Від початку 50-х років почало розвиватися телебачення. Перша телевізійна передача відбулася 5 листопада 1951 р. Цю передачу дивилися лише у 150 квартирах киян, які мали маленькі телевізори з чорно-білим зображенням.

Шістдесятництво Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства. Першою «ластівкою» духовного пробудження в Україні стала публікаціяу червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей заклик був сприйнятий українською інтелігенцією як сигнал до пошуку нових творчих можливостей. Ще більших сподівань у творчої інтелігенції викликав ХХ з’їзд КПРС. У його резолюціях підкреслювалася необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурному будівництві. Теоретичною базою такого рішення була теза про те, що «соціалізм не тільки не усуває національних відмінностей, а навпаки, забезпечує всебічний розвиток і розквіт економіки та культури всіх націй і народностей».«Шістдесятництво» – це літературно-мистецька та суспільно-політична течія серед української творчої еліти наприкінці 1950-х – на початку 1970-х рр. Це рух творчої молоді, що сповідувала нові, відмінні від офіційної комуністичної ідеології думки й прагнула оновлення радянського режиму шляхом реформ. Його представників називали – «шістдесятники».

поети. Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ігор та Ірина КалинціпрозаїкиЄвген Гуцало, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Григір Тютюнниклітературні критикиІван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинськахудожники. Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикінарежисер. Лесь Танюккінорежисери. Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід ОсикаперекладачіГригорій Кочур, Микола Лукашжурналісти. В’ячеслав Чорновіл, Валерій Марченкоправозахисники. Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Мороз, Микола Осадчий, брати Михайло і Богдан Горині Представники «Шістдесятників»

«Шістдесятники» не боролися з існуючим ладом, а виступали за його оновлення шляхом реформ на основі західноєвропейських уявлень про соціалізм. Серед них була поширена теза про «соціалізм із людським обличчям». Прагнули поглиблення реформ і подальшої демократизації суспільства. Виступали за відродження національної культури: захист рідної мови, популяризація здобутків літератури і мистецтва, вивчення й пропаганда вітчизняної історії, прагнули відмовитися від ідеологічних штампів соціалістичного реалізму. Виступали за визнання пріоритету прав людини, рівність усіх, у тому числі вищих посадовців, перед законом, верховенство суспільства над державою, подолання відірваності від західної культури, невтручання партійних ідеологів у творчий процес. На повний голос говорили про реальні проблеми життя, про болючі питання, які замовчувалися в часи сталінщини. Обстоювали загальнолюдські цінності та ідеали, заперечували аморальність. Особливості діяльності «шістдесятників»

Шістдесятники гуртувалися навколо неформальних об’єднань – клубів творчої молоді. Влаштування неформальних літературних читань та літературних вечорів, художніх виставок, вечорів пам’яті репресованих митців, постановка замовчуваних театральних п’єс, складання петицій на захист української культури, проведення лекцій з історії України, організація краєзнавчих експедицій. Члени клубу «Пролісок», на відміну від київського «Сучасника», часто торкалися гострих національних проблем України, не уникали політизації своєї діяльності. Клуби «шістдесятників» існували також в Одесі, Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі та інших містах.

Виступ інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Г. Шевченка. Початок ушанування пам’яті великого Кобзаря в день перенесення його праху в Україні було започатковано 22 травня 1961 р. Великою масовою акцією КТМ став організований Л. Танюком вечір до 75-річчя Леся Курбаса 14 травня 1962 р. У 1962 р. А. Горська, В. Симоненко і Л. Танюк відкрили місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківні в період сталінських масових репресій 1937-1938 рр., про що заявили до міської ради. У Київському університеті відбулася конференція з питань культури, вживання української мови, що перетворилась у масову антирусифікаторську акцію (11-15 лютого 1963 р.).

У 1959 р. — за вказівкою ЦК КПУ було заборонено і знищено поетичну збірку Д. Павличка “Правда кличе”, в якій автор викривав бюрократизм, перекручення сталінської доби. Широкий наступ на “шістдесятників” після зустрічі партійного та урядового керівництва України з представниками творчої інтелігенції (у грудні 1962 і березні 1963 рр.). (Атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, яких звинуватили у формалізмі, авангардизмі та безідейності).8 квітня 1963 р. — республіканська нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників. Від імені ЦК КПУ різко критикувалися твори М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко. Зазнали переслідувань М. Вінграновський, Л. Костенко, В. Стус, І. Драч.13 грудня 1963 р. помер “лицар українського відродження” Василь Симоненко після жорстокого побиття міліціонерами на вокзалі у Черкасах (винуватців побиття так і не було покарано). Почалося обмеження публікацій “шістдесятників” у літературних журналах (“Жовтень”, “Прапор”, “Вітчизна”, “Дніпро” та ін.). Стали забороняти і розганяти літературно-мистецькі вечори. Було закрито клуби творчої молоді. У 1964 р. клуб «Сучасник» було розпущено. Поступове позбавлення більшості шістдесятників можливості видавати свої твори; звільнення з роботи, організація провокацій тощоІдеологічний наступ влади на “шістдесятників”

Зародження дисидентського руху. Антирежимні виступи. Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету. Дисидентство — це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеології та політиці. Наприкінці 1950-х рр. в Україні розпочався новий етап антирадянського опозиційного руху, який згодом отримав назву дисидентський рух. Дисидентський рух в УРСР — складова частина руху опору тоталітарній системі в СРСР, що стихійно виник у період хрущовської «відлиги». Дисиденти (від латин. — незгодні) — термін, який застосовували до осіб, які відверто заперечували офіційні доктрини в тих або інших сферах суспільного життя СРСР.

Причини появи дисидентського руху„„Непослідовність влади у впровадженні демократичних принципів у політичну систему, культуру, стиль життя радянського суспільства. Хрущовська «відлига» не зачепила основ радянської тоталітарної системи.„„Активізація духовного життя суспільства.„„Поразка національно-визвольної боротьби 1940–1950-х рр. у Західній Україні та згасання збройної боротьби ОУН-УПА.„„Антитоталітарний, антирадянський рух у країнах Східної Європи, зокрема Угорська революція 1956 р. Активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Декларації прав людини (1948 р.)Монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки. Бездержавний статус України. Утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя. Політика русифікації. Порушення конституційних норм щодо свободи совісті й віросповідань.Істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС, зростання розриву між рівнем життя в країнах Європи і СРСР. Відсутність сталих позитивних результатів у реформуванні економіки. Падіння рівня життя, виникнення продовольчих труднощів в окремих регіонах країни. Світові процеси деколонізації 1950–1960-х рр.

Джерела формування дисидентського руху. Підпільний рух, який став спадкоємцем діяльності ОУН—УПА, але відмовився від збройних методів боротьби. Рух шістдесятників. Особливості дисидентського руху Національно-демократичне забарвлення. Набуває чітких організаційних форм. Мирні, ненасильницькі форми боротьби. Охоплення дисидентським рухом інтелігенції (письменники, журналісти, вчителі, юристи тощо), прогресивного студентства та частини робітників. Сподівався на “поліпшення”, “вдосконалення”, демократизацію чинної системи. Вів інтелектуальну боротьбу за світогляд людей. Намагався переконати суспільство в необхідності змін. Йому було притаманне зростання інтересу до культури українського народу, до його минулого, до культури країн Заходу.

У другій половині 1950-х рр. в Україні в різних містах починають спонтанно виникати підпільні (дисидентські) групи та організації, які намагаються набути чітких організаційних форм і розгорнути пропагандистську діяльність з метою залучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу (розповсюдження самвидаву, організація акцій-протестів та акцій солідарності з іншими народами, написання звернень на адресу керівників країни та «відкритих листів» до ООН та інших міжнародних організацій). Мета дисидентського руху1. Боротьба проти колоніальної політики центру.2. Ліквідація імперського диктату.3. Демократизація суспільно-політичного життя.4. Досягнення незалежності України.5. Захист прав людини.6. Правдиве зображення історії.7. Вільний розвиток української мови, культури.8. Боротьба проти русифікації.9. Забезпечення вільного розвитку українських звичаїв, традицій, розкриття справжнього минулого свого народу без усяких перекручень і неправди.

Об’єднана партія визволення України (1953-1958 рр.) в Івано-Франківську. До суду у 1959 р. було притягнуто 10 осіб, головно молодих робітників (Богдана Германюка, Ярему Ткачука, Богдана Тимківа, Івана Струтинського, Миколу Юрчика та ін.). Їх було засуджено до 7—10 років позбавлення волі. Український національний комітет (УНК). Діяв у 1957-1962 рр. у Львові на чолі з Богданом Грициною і мав 20 активних учасників, переважно робітників. У програмі організації передбачалося готувати свідомих людей — пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати українську націю. У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Богдана Грицину та Івана Коваля було засуджено до розстрілу, решта одержали від 5 до 15 років таборів.«Союз української молоді Галичини» (діяв на початку 60-х рр.), «Союз борців за звільнення України» (м. Шахтарськ Донецької обл.), «Українська націоналістична організація ім. С. Бандери» (с. Купич-Воля Львівської обл.), «Українська національна партія» (с. Золотники Тернопільської обл.), «Українське національно-демократичне об’єднання» (с. Спас і с. Погорілець Івано-Франківської обл.), «Вісник свободи України» (м. Херсон)Група «Об’єднання», яка проіснувала від 1956 до 1959 р. в Києві. Вона налічувала 15 активних учасників (В. Леонюк, Я. Гасюк, Б. Христинич та інші), складалася переважно з колишніх політв’язнів, ідейно була близька до ОУН.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), заснована у Львові в 1959 р. Створив організацію юрист Левко Лук’яненко разом із партійним працівником Степаном Віруном, завідувачем юрконсультації Іваном Кандибою, завідувачем сільського клубу Василем Луцьковим. Спілка мала політичну програму і налічувала близько 30 членів. Це перша підпільна організація партійного типу в Україні повоєнного періоду, що вдалася до ненасильницьких, правових методів здобуття незалежності.6 листопада 1960 р. на зборах п’яти членів спілки було розглянуто проект програми та завдання організації - незалежна Україна з радянським ладом і соціалістичноюекономікою. 20 січня 1961 р. було заарештовано керівників, а організацію розгромлено. 20 травня 1961 р. — засудження Львівським обласним судом учасників УРСС до тривалих термінів позбавлення волі, а Л. Лук’яненка до страти, що згодом була замінена 15-ма роками ув’язнення («Справа юристів»). Левко Лук’яненкоІван Кандиба

Головною формою діяльності шістдесятників і дисидентів став самвидав. Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури (у вигляді листівок, брошур, газет чи журналів). Поширювалися переважно таємно. Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші В. Симоненка. Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чорні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юристів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» . Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світличний. Український національний фронт (УНФ) (1964-1967 рр.) історика Дмитра Квецка і філолога Зіновія Красівського. У статутних принципах організації вказувалося, що це — добровільне об’єднання національно свідомих представників української нації, які ведуть боротьбу за Українську незалежну державу. Вони розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах. До складу організації входило понад 150 осіб із Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської та деяких інших областей України. Методом боротьби було визначено агітацію за вихід України зі складу СРСР. У Моршині, а згодом у Карпатах видавали машинописний журнал “Воля і Батьківщина”, яких вийшло 16 випусків (на час арештів у 1967 р.). Члени організації розповсюджували по всій території України листівки, підпільну літературу, журнал “Воля і Батьківщина”.

Активізацію дисидентів влада зустріла у всеозброєнні. Як i раніше, вона не допускала критики режиму. 25 грудня 1958 р. був схвалений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР були збережені сумнозвісні: 62 стаття – «антирадянська агітація та пропаганда» та 61 стаття - «шкідництво». Тривали пошуки «ворогів радянської влади». Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 р., що за період 1954-1959 pp. у республіці ліквідовано 183 націоналістичні та iнші антирадянські організації i групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 ociб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян. Особливим досягненням керівництво КДБ вважало розкриття 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді, які налічували 245 учасників. Арешти свідчили про кінець «відлиги», початок рішучого наступу тоталітарної системи.

Антицерковна кампанія. Упродовж 1950 - 1960-х рр. політика влади щодо релігії та церкви зазнала певної еволюції. Лібералізація, послаблення тиску на церкву — 1954 - 1958 рр. Масштабна кампанія наступу на церкву — 1958 - 1962 рр.10 листопада 1954 р. - постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». Наголошувалося на недопустимість «будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви» та «нерозумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». За 1955 - 1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень, у 1955 - 1957 рр. відчутно зросла кількість православного духовенства. Збільшився набір до релігійних навчальних закладів. Зросли пожертви громадян на храми. Посилено проводилися ремонтні роботи, зросла кількість обслуги храмів.Із 1955 р. почалося повернення із заслання священиків греко-католицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також був звільнений митрополит Й. Сліпий. У деяких закритих греко-католицьких (уніатських) храмах самовільно розпочалися богослужіння.

Наприкінці 1950-х рр. було ухвалено низку актів, які зменшили можливість відкриття храмів, проте істотно полегшили їх закриття. Вирішення цього питання було передано до компетенції облвиконкомів. Із 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков і монастирів. Протягом чотирьох років було закрито понад 3 тис. церков і молитовень, у той час як на 1958 р. в УРСР їх налічувалося 8537. Крім того, під адміністративним тиском в Україні припинили існування майже всі монастирі. Спочатку в них конфіскували землі, потім збільшили податки, заборонили ставати монахами особам до 30 років тощо. В редакціях газет, на радіо організовувалися відділи атеїзму; у багатьох обласних і районних центрах створювалися атеїстичні музеї та планетарії; у ВУЗах відкривалися кафедри “наукового атеїзму”; у закладах освіти запроваджувався курс лекцій з “наукового атеїзму”. На початку 1962 р. істотні зміни було внесено до законодавства: • питання про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі, а виконкомом обласної ради, що значно спрощувало цю процедуру; • священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад; • священики повинні були отримати реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культури при облвиконкомі. Початок 1960-х рр. відзначався посиленим переслідування протестантських церков і сект: християн-баптистів, адвентистів, єговистів, п’ятидесятників та інших.

Робітничий і страйковий рух. На тлі зростаючих труднощів у радянській економіці причини для невдоволення мали практично всі групи населення, передусім – робітники, яким не подобалося зростання цін, зменшення та погіршення продовольчого забезпечення, відсутність споживчих товарів, результати реформування системи оплати праці, перегляд норм і розцінок на виробничі операції. Упродовж 1961-1964 рр. нараховано 87 випадків групових відмов від роботи в різних галузях народного господарства. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти дій міліції щодо свого товариша, молодого будівельника, які призвели до його смерті. Подібний випадок мав місце в м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники взяли участь у страйковому виступі у зв’язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля.

Вантажники Іллічівського порту (Одеська обл.) ухвалили рішення не розвантажувати іноземні пароплави (1962 р.).130 шахтарів Східного гірничо-збагачувального комбінату з добування уранової руди в м. Жовті Води (Дніпропетровська обл.) на знак протесту проти грубого ставлення й неуважності адміністрації до питань побуту, організації праці, порушення правил техніки безпеки протягом трьох годин не виходили із шахти (червень 1963 р.). Портові вантажники Миколаївського порту відмовилися відвантажувати борошно на Кубу через те, що в той самий час у м. Миколаєві були великі перебої з постачанням хліба. На вантаження кинули військові підрозділи (вересень 1963 р.). У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк, викликаний підвищенням цін на продукти харчування. Робітничі заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові, Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві, Донецьку, Жданові (нині Маріуполь).

Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції. Загалом у цей період робітничий рух носив стихійний неорганізований характер. Аби приховати, применшити антисуспільні прояви та настрої на тлі економічних «звершень» в Україні, влада здійснювала такі кроки: Приховувала такі факти від громадськості. Карала підозрюваних за статтями Кримінального кодексу («антирадянська пропаганда та агітація», «розповсюдження даних, які паплюжили радянський лад»). Для формування потрібного громадського бачення тих чи інших фактів переконувала засобами ідеологічного впливу. Інформаційні повідомлення свідомо «перекручували» дійсні факти в бік применшення наслідків та завданої шкоди.