Урок з літератури;"Я бачив дивний сон..."(за творчістю Івана Франка)

Про матеріал

Урок розроблений на основі життя і творчості відомого Каменяра.Використано матеріали підручників,інтернет-ресурси,спогади про письменника,місцевий матеріал.Звернено увагу на вражаючі біграфічні віхи Івана Франка,що формували його свідомість,стали поштовхом для написання багатьох творів різних жанрів.Подано маловідомі факти з життя письменника-борця. Дітям цікаво дізнатися про сім"ю,зокрема долю дітей Івана Яковича,про перебування у селі Криворівня,особливо вражають останні роки поета,його трагічна доля і похорон. Матеріали до уроку є посиланням до самостійної пошукової роботи за творчістю Івана Франка.

Перегляд файлу

"Я бачив дивний сон...» 
(сценарій літературного вечора до 160-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті І.Я.Франка).

На святково прибраній сцені: портрет І.Франка, виставка його творів.

Читець:
Сорок літ, як Мойсей по пустині,
Він проводив народ за собою.
В небо рвалися очи вірлині,
А життя вниз тягло – бо в долині
Бій завзятий ішов з темнотою.

Як мечем, воював він словами,
То пророчив, то вчив як учитель,
То, як батько помежи синами
Пробував і творив поміж нами,
Правди й волі безсмертний служитель.

Він не гнувся під праці вагою
І ніколи її не цурався.
Як лицар, серед лютого бою,
На бій-полю поляг головою,
Але духом в безсмертя піднявся.( Б.Лепкий)

1 Вед. : Надзбручанська галицька земля щедра на таланти.Вона дала світові багато визначних людей. Серед них яскравою постаттю є Іван Франко – класик української літератури, перекладач, публіцист, громадський і просвітницький діяч.

Вед. :Чим далі ми йдемо в мандрівку століть з «його духа печаттю»,тим більшою і величною стає постать нашого генія.У дні відзначення 160-річного ювілею Івана Франкаа часі правдиве й неупереджене слово про твори письменника,життя та діяльність.

Вед. : Перегорнімо ж сторінки книги життя Івана Яковича Франка.

 1 сторінка.Маленький мольфар

 Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо його треба називати домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном.. У селі хлопця кликали«лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Демонструється фото

 

 

 

 

Вед. : Народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині коваля “Неначе ві сні, виринають перед моєю душею забуті тіні давньої минувшини, рисуються виразними силуетами на тлі крайообразу мойого рідного села і промовляють до мене давно нечутими, простими, тихими словами.” Демонструється фото

 

 

Читець :
У долині село лежить,
Понад селом туман дрижить,
А на горбі, край села
Стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
А в коваля серце тепле,
А він клепле та й співа
Всіх до кузні іззива. Демонструється фото

 

 Вед. : “Мій небіжчик тато був коваль і славився на всю околицю не тільки хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людською вдачею. Кузня мого тата, що стояла посередині нашої невеликої слободи на досить високім плоскім сугорбі віддалік від села,. Скоро тільки, бувало, тато ввійде до кузні, так зараз, гляди, починають сходитися сусіди, близькі і дальші, далі прибувають і люди з села, а то й геть із дальших сіл з роботою, деякі приїздять з возами, і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок” Демонструється фото

 

Читець“На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Се вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі”.

 Вед. : На шостому році життя Івася віддають до школи в с.Ясеницю Сільну,там жила бабця по мамі Людвіка.Тут навчався два роки. Пізніше навчається в школі при монастирі м.Дрогобича, Дрогобицькій гімназії. Демонструється фото

 

Читець.Про навчання у Дрогобицькій гімназії о. Ломницький згадував: “Я ніколи не бачив його  щоб він ходив. Завжди бігав. На вулиці, в місті ніколи я його не бачив. Завжди коло гімназії. Ми тоді ніяких “мундурів” не мали, кожен ходив у чім хотів і що мав. Франко ходив у простій з грубого полотна сорочці, часом вона була вишивана, але так простенько. Тоді ще сорочок таких, як тепер, не вишивали, або я їх в нікого не бачив. Прості цайгові штани і така сама блюзка. Знаєте, що він був рудий, але лице інтелігентне, голова розумна, очі ясні, добрі. Ніколи я не бачив його, щоб він злостився, щоб “штуркався”, як то буває між учнями. Не задерикуватий, кожному радо, із щирого серця помагав, але ніколи я не чув, щоб сміявся з незнання другого[...] До школи ніяких книжок не носив. Може, він навіть їх не мав. Мені здається, що йому їх не треба було, але цього не знаю. Все “летів” з якимись паперами. То був такий грубий зошит, часом щось скоро записував у свій зошит. Я того зошита ніколи не бачив. Але казали, що він писав, як би якимись кривульками, які тільки він знав відчитати” 

 

Пісня “Пісне, моя ти підстрелена пташка”

Читець : 
Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.

1 Вед. : Першою розбудила в дитячому серці Івана поетичні струни, любов до пісні його мати – Марія Кульчицька. Найсердечнішими словами згадував поет матір і її пісні, силу яких відчував усе ясніше й глибше зі зрілістю. Народні пісні стали улюбленими Франка, він називав їх прекрасним віном, придбаним у батьковій хаті. Демонструється фото

 

Читець :
“Мамо, голубко! – було налягаю –
Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!”
“- Ні, синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки.”
... Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька,
Сил додала до важкого буття.

2 сторінка. У СВІТ ШИРОКИЙ...

1 Вед. : Склавши на “ відмінно” іспити на атестат зрілості, 1875 р.І. Франко вступає до Львівського університету .Про роки навчання тут є багато спогадів,зокрема в Михайлини Рошкевич (дочка пароха с. Лолина Долинського повіту, сестра Ольги і Ярослава Рошкевичів. Пробувала свої сили у літературі. І. Франко надрукував кілька її художніх творів та нарисів. Крім того, М. Рошкевич допомагала Франкові у різних видавничих справах.),Євгена Олесницького,нашого земляка, видатного галицького  громадсько-політичного діяча, адвоката економіста, публіциста, перекладача, члена НТШ. посла Крайового сейму, австрійського парламенту, засновника багатьох спілок і товариств у Стрию. Демонструється фото

 

 

Читець.Про своє університетське навчання Іван Франко писав так: “В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більш белетристики, ніж наукових речей. Лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок.Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського”.

 

Вед Тут,у Львові Іва Франко проживе 40 років із відведених йому 60.Звідси вийшли у світ 6000 його творінь.

Тут він став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися Франкова садиба, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині. Демонструється фото

 

Читець:

 “Вогонь в одежі слова” –це Франкова творчість, полум’яна й пристрасна, роздмухана найголовнішими вітрами життя і звернена сяючими сполохами своїми вперед, в наступне, в завтра.
Пильним, активним вгляданням в майбутнє є вся творчість геніального українського мислителя-письменника – вченого, прокладача шляхів, рубача нетрів і знищувача скель - того, кого народ заслужено назвав славним іменем “Великого Каменяра”.

3 сторінка... Яко син селянина, вигодуваний 
твердим мужицьким хлібом, я почуваю 
себе до обов’язку віддати працю свого 
життя тому простому народові.

Вірші……….

1.Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої!
Що слово до слова нескладно складаю –
Простіть мені!
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста,
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Склада їх – сум;
Моя-бо й народна неволя – то мати
Тих скорбних дум.

 

2. Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.
Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.
Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в’ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься?

3. Не високо мудруй,
Але твердо держись,
А хто правду лама,
З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом
Понад світом кружить;
А скоріш завізьмись
В світі праведно жить.

Пісня «Червона калино…»

4. Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: “Ось декадент!”

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга –
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.

4 сторінка.  Забув про весілля через вірш…

Пісня « Час рікою пливе»(Записи є у селі Ілавче Теребовлянського району Тернопільської обл,де перебував Іван Франко з агітаційною роботою)

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко.

То не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко.

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Коли будуть цвісти верболози.

І востаннє тобі замість слів про любов

Посилаю я муки і сльози.


Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Будь щаслива, весела, як завжди.

Що було – схороню аж у серце на дно…

Не шукай між людьми більше правди.

 

Ведучий.

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

Демонструється фото

 

Читець.

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома. Демонструється фото

 

Читець.
Він умів працювати, він умів відпочивати. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся. Особлива пристрасть охоплювала Франка до цього в Карпатах,у селі Криворівня,де нині діє  музей письменника. Демонструється фото

 

 

 

 



 

 

5сторінка. І ОСТАННЯ ЧАСТЬ ДОРОГИ

Ведучий.Ох та далекий ще мабуть той час!
І не Мойсей я, щоб з вершка гори
Зирнути міг в обіцяную землю,
В котру веде людей, а сам ніколи
Ввійти не можу. Скорбна доля наша.
Людей, що прокладають новий шлях.

І. Франко.

Читець.Вінок терновий йому підносять,

Хтось промовляє співцю при тому:

-Чому терновий? - Бо терну досить

У вашій славі, в житті важкому.

А стрічка золота, як промінь чиста, -

робота ваша вік невсипуча.

- А ця, червона, аж багряниста?

То стежка довга крізь терни, тучі.

А рожі білосяйні, пишні,

Сплетіння пелюсток густенне,-

Хвилини то життя затишні...

- Їх стільки не було у мене.

Лише оця ясна хвилина,

Що дарували, найвища, може...

І є вона одна, єдина,

З цих білих рож найкраща рожа...

...На схилі віку він радість звідав,

Озвався тихо вдячним словом.

Між найпечальніших у світі видив

Іван Франко з вінком терновим.

 

2 Вед. На початку 1916 року стан здоров’я Івана Франка значно погіршився. У лютому того ж року його поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги. У палаті хворого стояло жовнірське ліжко. За зболеним Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Франко почував себе дуже  пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки. Демонструється фото останніх  років

 

За два тижні до смерті він знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі Василя. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні. 

Помер поет 28 травня 1916 року в самотності, дивлячись через вікно.

 

Ведучий. Про смерть Франка було оголошено в газеті "Діло". До наших днів дійшла правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського  уродженця села Добриводи Збаразького району

 

Читець. "Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції "Діла". Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. "Ідіть, ідіть,  каже він,  і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського  і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному "парадний" похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був "явним ворогом духовенства". Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти.

Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.. Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

 Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка?  Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала: Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки,  то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.
Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

Демонструється фото

 

Вірш «Каменярі» (уривок)

 

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті 

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

6 сторінка. У МАНДРІВКУ СТОЛІТЬ...

 

А як мільйонів куплений сльозами
День світла, щастя й волі засвітає,
То, чень, в новім, великім людськім храмі
Хтось добрим словом і мене згадає.

                                   І. Франко

1 Вед. : Понад 40 років працював Іван Франко на терені української і світової літератури і науки. Якби зібрати всі твори, перекладені Франком (знав 15 мов і робив з них переклади) можна було б укласти багатотомну антологію світової поезії. За обсягом перекладених творів з різних літератур Іван Франко не має собі рівного у світовій літературі.

2 Вед. : Та попри все – Франко залишається Франком. Стоїть у нашій культурі – як людська совість, як наш національний докір. Він був і залишається нашим Вічним Революціонером. Для нас, що вічно бунтуємо і ніяк не можемо заспокоїтись. Для всіх скривджених і принижених. Навіть сьогодні.

1 Вед. : Які знайдемо слова виправдання перед тими, що прийдуть після нас, за спалену церкву в Нагуєвичах, за зникле при цьому Євангеліє, за сплюндровану могилу батька Івана Франка на місцевому цвинтарі і наругу, вчинену над нею, за спалений музей-садибу Івана Франка?

2 вед Чого гріха таїти, мусимо визнати правду, якою важкою вона не є: ми не гідні були мати між собою таку людину, як Іван Якович Франко! І кожен з нас має це зрозуміти та усвідомити.
Cправді, вміємо з року в рік в урочі дні влаштовувати ритуально-байдужі святкування для галочки із запрошенням як владної, так і духовної свити, говоримо велично декотрі вирвані Франкові уривки, несемо до монументів квіти, вдягнувши вишиванки, клянемося в любові до неньки, до рідної мови, до постаті Каменяра. А чи вникаємо у Франкове Слово?

Не зраджуймо Франка: “Божий Син і Син Людський — синоніми. Той, кого вони означають, рождений із небесного духу Отця — у земній плоті Мами. Їхня любов взаємна — через це благодатний їх плід. Так було, так є і так повинно бути, хоч понині це чомусь ще неясно дітям Божим — дітям Людським

 

Читець: “Живи, Іване, сину Якова”

Живи, Іване, сину Якова,
Хрещений потом і слізьми.
Твори, хай наша доля шлакова 
Народить крицю в надрах тьми.

Живи, проклятий недолугою,
Лячною підлістю тхора;
Твори, наповнений потугою
Любові, мудрості, добра!

Живи, прикований до молота, 
Камінням битий звідусіль. 
Твори, нехай душа розколота 
Дає словам цілющий біль. 

Живи, між дурнями надутими, 
Що пнуться в генії, живи;
Твори, навік припнутий путами
До купин злої мурашви!

Живи, стережений жандармами, 
Шпиками вітаний щодня; 
Твори, поганьблений бездарними, 
Червивими, як порохня! 

Живи, підносячи розплющену, 
Побиту честь і чистоту;
Твори, задивлений в будущину,
В святої людськості мету!

Живи, навідуваний хворою 
Печаллю темної пори; 
Твори, болящий непокорою Твори! 
І справедливістю, твори! 

Живи, незламаний за гратами, 
Розп’ятий на твердій журбі;
Тебе народ читатиме
І воскресатиме в тобі!

Д. Павличко

 

Пісня «Не пора»

 

doc
Додано
9 жовтня 2018
Переглядів
333
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку