Урок з зарубіжної літератури

11 клас  Зарубіжна література

Тема: Трагічна доля російської та української літератур початку 20 ст.

Мета: розкрити трагізм ситуації, що склалася в російській та українській        культурі в 20-30- роках 20 століття; звернути увагу на особисту трагедію письменників М.Гумильова, А.Ахматової, І.Буніна, М.Булгакова, М.Зерова, М.Хвильового, А.Аверченка, В.Ходасевича, Н.Берберової; виховувати почуття національної гідності та причетності до минулого свого народу.

                                                         Хід уроку

                                                                Иных уж нет, а те далече…

1.ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

                      Вступне слово вчителя.

В історії кожного народу бувають періоди, що приносять великі сподівання і радість, або ж навпаки – велике розчарування і біль. В історії нашого народу таким періодом був початок 20 століття.

2.СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1.Читання уривка із поеми О.Блока «Дванадцять» підготовленим учнем.

2.Слово вчителя.

Великий і страшний був рік по народженню Христовому 1918, від початку революції – другий. Був він щедрий на літнє сонце і зимовий сніг. І по-особливому стояли високо в небі дві зірки: вечірня Венера і червоний Марс.

   Давно почало мести з Півночі, і мете й мете, не перестає. Чим дальше, тим гірше. Ну, думається, ось перестане, і почнеться те життя, про яке пишуть в «шоколадних книгах». А воно не лише не починається, а стає все гірше і гірше, страшніше і страшніше. На півночі все виє і виє заметіль, а тут під ногами глухо гримить потривожена утроба землі.

    18-й рік добігає кінця, і кожний новий день дивиться грізно і насторожено.

3.Повідомлення 1-го учня.

 Михайло Булгаков того страшного року був у Києві, в квартирі на Андріївському спуску. Ще горіла зелена лампа з абажуром, і ще бив годинник старовинним дзвоном. Але вже хиталися кремові фіранки від вітру, а коли вибухали бомби, клавіші на роялі тихо плакали. Ніхто не знав, що вже скоро впадуть стіни, з тривожним криком піднімуться в небо птахи, погасне вогонь в бронзовій лампі, а «Капітанську дочку» спалять в печі. І мати скаже дітям: «Живіть!». – а їм прийдеться мучитися і помирати…

   (Музика: романс «Белой акации…»)

(під музику) Над Дніпром з грішної і закривавленої землі піднімався Хрест Володимира. Здавалося здалеку, що Хрест перетворився в гострий меч. Це було початком кінця. Але про це ще тоді не знав ніхто. Не знали про це і Турбіни, герої п’єси Булгакова «Дні Турбіних». Ніхто з них не знав, що буде завтра, післязавтра, через два дні. Але вони відчували, що їм недовго залишилося.

Монолог  Турбіна.

«Так! Війну ми програли! У нас тепер інше, більш страшне, чим війна, чим взагалі все на світі: у нас більшовики! Дали полковнику Турбіну дивізіон: лети, спіши, формуй, ступай!Петлюра іде! Чудово!А ось глянув я на них і даю вам чесне слово вперше здригнулося моє серце. Здригнулося тому, що на сто юнкерів – 120 чоловік студентів і тримають вони гвинтівку, як лопату. Прийняли постанову: захищати! Що? Кого? Нас заставляють битися з власним народом. Якби ми могли все передбачити… Ви вигляньте із вікна, там заметіль, якісь тіні… В Росії дві сили: ми і більшовики. І ми обов’язково зустрінемося».

1-й учень(продовження)

Заметіль революції і громадянської війни закружляла людей, як осіннє листя, сплутала долі і розкидала в різні боки.

Сьогодні, оглядаючись назад, важко сказати, чому все сталося так, як сталося. І, мабуть пройде немало часу, перш ніж ми зрозуміємо, чому велика віра перетворилася на велику трагедію.

(звучить музика)

4.Слово вчителя

Заметіль революції і громадянської війни закружляла людей, як осіннє листя, сплутала долі і розкидала в різні боки.

   Сьогодні, оглядаючись назад, важко сказати – чому все сталося так, як сталося. І, мабуть, пройде багато часу, перш ніж ми зрозуміємо, чому велика віра перетворилася в трагедію.

(звучить музика)

Коли відбулася лютнева революція, вся демократична інтелігенція сприйняла її з ентузіазмом. Горький, Бунін, Ахматова, Шмельов, Вересаєв, Пастернак в той час були захоплені громадянською діяльністю. Їх статті регулярно публікуються в газетах. Вони закликають до перемін, приймають участь у мітингах, їздять по містах для роз’яснення народу того, що сталося.

    Олександр Грін був тоді у Фінляндії і коли дізнався про лютневу революцію, пішки по залізничному полотну відправився у Петроград, щоб прийняти участь в подіях.

  Сергій Єсенін мріяв про прекрасну селянську республіку, де кожний зможе жити на своїй землі, вільно працювати для себе і для блага всіх.

  Микола Хвильовий, захопившись ідеєю світової революції, скоро вступить в партію комуністів, щоб бути в перших рядах.

   Олександр Олесь перекладає на українську мову «Варшав’янку», «Марсельєзу», «Сміло, товариші, в ногу».

  Володимир Винниченко бореться за Українську Народну республіку. В своєму щоденнику він писав:

 «Я щиро і гаряче протестував проти соціальної несправедливості, в ім’я цього протесту йшов у в’язницю, був готовий померти за свої політичні і соціальні переконання».

Але майбутні рівність і братство так і не прийшли на землю. В ім’я любові до людини можна було пожертвувати всім, але ми тільки й зробили, що зняли хрест з церкви, повісили портрет Леніна замість ікони і розкрили Маркса як Біблію.

  Великий Жовтень, який обіцяв велике щастя народам, повернувся великою трагедією для багатьох.

(звучить музика)

5.Виступ учня про Гумильова

Про смерть Микола Гумильов думав завжди. Відомо, наприклад, що в 11 років він хотів покінчити життя самогубством. Ще декілька разів він хотів померти через те, що Анна Ахматова відмовляла йому, але потім, слава Богу, погодилася стати його дружиною, і він залишився жити, але ненадовго.

    В Різдвяний вечір 1920 року він був особливо відвертий…

                   «Останнім часом я думав про смерть. Ні, не постійно, але часто.    Особливо вночі. Будь-яке людське життя , навіть саме щасливе, - трагічне. Адже воно обов’язково кінчається смертю. Як не хитри, а вмерти прийдеться. Всі ми приречені від народження на смертну кару. Смертники… Чекаємо – ось постукають на зорі в двері і поведуть вішати. Єдина рівність людей – це рівність перед смертю. І я вже бачу, як робітник, з яким ми рівні, виливає для мене кулю.»

(вірш Гумильова)

Он стоит пред раскалённым горном

Невысокий старый человек.

Взгляд спокойный кажется покорным

От миганья красноватых век.

Все его товарищи заснули,

Только он один ещё не спит.

Всё он занят отливаньем пули,

Что меня с землёю разлучит…

Пуля, им отлитая, просвищет

Над седою вспененной Двиной,

Пуля, им отлитая, отыщет

Грудь мою, она пришла за мной.

Єдине, чого тоді не вгадав Гумильов, це назва річки. В Петрограді, де його розстріляли разом з іншими шестидесятниками по підозрі в організації повстання протікає не Двіна, а Нева. Підозра була безпідставною. Фактів , які б доводили його участь в повстанні, так потім і не знайшли. Але справа була зроблена.

  В березні 1922р. в петроградській газеті «Революционное дело» повідомлялися такі деталі про страту:

«Розстріл був проведений на одній із станцій Іринівської залізниці. Арештованих привезли на світанку і примусили копати яму. Коли яма була готова, наказано було всім роздягтися. Почалися крики, благання про допомогу. Частину приречених силою зіштовхнули в яму. І по ямі був відкритий вогонь.»

Анна Ахматова, у якої не склалося життя з Гумильовим і вони розлучилися ще в 1917 році, потім весь час страждала, що не була поруч з ним і не вберегла його.

Я гибель накликала милым,

И гибли один за другим.

О горе мне, эти могилы

Предсказаны словом моим…Моим?

Можливо, вона зрозуміла, що любов рятує, а розлука губить. Але в ті роки і любов уже нікого не могла врятувати.

(звучить музика)

6.Слово вчителя.

Ніна Берберова і Владислав Ходасевич … Два імені, два поети, два люблячих серця,яких об’єднала біда…

В 1917 році Владислав обожнював «простого Сидора», який вирішив перебудувати світ. Якось він показав свого листа до Бориса Садовського, в якому говорилося про його відношення до революції.

«Якщо вам не подобається диктатура пролетаріату, то вибачте. Що ж вам по серцю? Зрозумійте ж ви мене, прихильника совдепії. Я не піду в комуністи тепер, бо це вигідно, а тому підло. Але не поручуся, що не піду, якщо це стане ризиковано».

Але через 3 роки він говорив по-іншому.

«Немало хорошого принесла революція. Але всі ми знаємо, що разом з війною принесла вона і небачену жорстокість. А культуру чекає смуга тимчасового занепаду…»

Знищення прийшло не прямим шляхом, а складним, через деякий розквіт. Деякі люди одночасно і розквітали, і гинули, і знищували інших, самі цього не усвідомлюючи. Пізніше жертвами стали сотні, а потім тисячі. Знищення прийшло колективне, професійне, заплановане.

Був замордований Мандельштам, Замятіну заборонили писати. Літературна політика була частиною політики загальної – спочатку Леніна, Троцького, потім Зинов’єва, Каменєва, Сталіна. І в результаті були знищені люди, народжені в 1895-1910 роках.

 Ходасевич прийняв рішення виїхати із Росії в травні 1922 року. Але він не передбачав, що від’їздить назавжди, як і Бунін, і Ремезов, і Зайцев, Гіппіус, Мережковський та інші. І лише через декілька років він зробив свій другий вибір – не повертатися. Берберова поїхала за ним. Якби вони не зустрілися тоді і не вирішили бути разом, він був би висланий в кінці 1922 року в Берлін разом з групою російських філософів. Його ім’я було внесено в список вигнанців.

Життя без Росії стало для Ходасевича неможливим, і він не міг уже писати так, як раніше. Їх везли до Польщі в вантажному вагоні, на підлозі лежало лише дві валізи. В одній із них він віз 8 томів Пушкіна.

(вірш Ходасевича)

Я родился в Москве. Я дыма

Над польской кровлей не видал,

И ладанки с землёй родимой

 Мне мой отец не завещал.

России пасынок, о Польше

Не знаю сам, кто Польше я,

Но восемь томиков, не больше,

И в них вся родина моя.

Вам под ярмо подставить выю,

И жить в изгнании, в тоске,

А я с собой мою Россию

В дорожном уношу мешке…

(звучить музика)

Не менш складною і не менш трагічною була доля українського поета Миколи Хвильового.

7.Спогади Хвильового (підготовлений учень)

«Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Я дивився в натовп, але я так нічого не бачив. Зате я відчував: там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? І знову я пізнаю себе нікчемною людиною. Й пізнаю: десь під серцем нудить, не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені – так, як у дитинстві на теплих грудях.

   І спалахнуло: невже я веду її на розстріл? Що це? Дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

Навкруги пусто. Тільки місяць ллє зелене світло. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, я пориваюся крикнути:

• Мати, кажу тобі, іди до мене! Я мушу вбити тебе!

Здіймалися вогні, ішла гроза. Ворог пішов  в атаку. Тоді я у млості, схоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию моєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й натиснув спуск на скроню. Як зрізаний колос похилилася вона до мене.

…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць. З заходу насувалися хмари. Ішла рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: там, у дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

8.Розповідь про Хвильового

Після написання цих рядків Миколі Хвильовому залишиться жити дуже недовго. В 20-і роки він ще вірить у світову революцію, створює групу ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури), бореться за незалежну Україну. Але це вже початок кінця. В своєму останньому романі «Вальдшнепи» він пише:

«Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Карамазов, коли він, потрапивши у так зване соціалістичне оточення побачив, що з розмаху нічого не вийшло.»

Цей роман був арештований. Потім назавжди загублений. В 1926 році появляється лист Сталіна членам ВКП(б) України, де Хвильовий звинувачується в націоналізмі. В 1928 році ВАПЛІТЕ була ліквідована як організація. А в 1933 Хвильового не стало.

13 травня він зібрав у себе на квартирі друзів. Був веселий, читав улюблені Пушкінські «Біси». Чому саме «Біси»? Можливо, тому, що там є рядки:

Сбились мы, что делать нам?

В поле бес нас водит, видно,

Да кружит по сторонам…

Через деякий час він вийшов в середню кімнату і – прогримів постріл. На його столі знайшли записку:

«Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації…Зо що? За те, що ми були найщирішими комуністами?Нічого не розумію. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви не уявляєте. Сьогодні 13-е. Пам’ятайте, як я був закоханий в це число! Страшенно боляче. Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!»

Хто знає, що було б із Хвильовим, якби він не пішов із життя сам? Можливо, він виїхав би назавжди, як Володимир Винниченко. Можливо, його розстріляли б, як розстріляли Миколу Зерова разом з групою неокласиків в 1937 році. А можливо він би зник безслідно, як зникали в ті часи тисячі!...

(звучить музика)

9.Слово вчителя

В 1930 році друкувалися твори259 українських письменників. Після 1938 року із них друкувалися лише 36. Хотілося б вияснити у КДБ куди і чому зникли із української літератури 223 письменники? Але трагічний реєстр наших втрат починає складатися лише тепер. Правда, деякі підрахунки було складено за кордоном: із 223 українських письменників 27 – розстріляно. 8 – закінчили життя самогубством, арештовано і заслано – 175 – їх доля невідома, 6 – зникли безслідно. Лише 7 померли власною смертю.

(звучить музика)

(вірш «Свічки і теплий чад»)

Свічки  і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії,

Навколо нас - кати і кустодії,

Синодріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі

Весна і дзвін, дитячі голоси

І в вогкому повітрі вогкі зорі…

Весною в Парижі цвітуть каштани. Перші розцвітають на бульварі Пастер. Ті, хто від’їжджали, їхали через Константинополь, потім Берлін, потім – Париж. Життя там було вільне і дешеве. Там, в Парижі,в 20-30 роки опинилися Іван Бунін, Іван Шмельов, Марк Шагал, Олександр Бенуа, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, Владислав Ходасевич, Олексій Ремезов, Володимир Винниченко. В той час в Парижі було більше 30 православних церков, 7 вищих навчальних закладів, працювало 40 російських видавництв. Але спокою немає, спокій лише сниться.

Іван Шмельов, тільки виїхав, відразу написав своїй небозі:

«Невідомо, навіщо ми живемо тут. Втікав від свого горя. Даремно. Ми розбиті душею і поневіряємося безцільно. І навіть вперше побачений закордон не хвилює… мертвій душі свобода не потрібна. Навіщо я тут? Ніч за вікном, дощ, плачуть вогні…Навіщо ми тут? Самотні, безцільні, непотрібні…»

Першим твором Шмельова періоду еміграції стане «Сонце мертвих», написане в 1923 році. Це трагічна епопея про Росію, яку він залишив, але коли він помирав в 1944 році, в заповіті була зазначена його остання воля – перевезти його прах в Росію…

10.Повідомлення учня.

Ірина Одоєвцева, залишивши Росію  в 20-і, прожила ще дуже довго. Вона не просто уціліла, але й змогла писати.

Із щоденника Одоєвцевої

«Дивний і грізний час – 20 і 30-і роки нашого століття. На карті Європи:Англія, Франція, Німеччина і Росія. В одній правлять дурні, в другій – живі трупи, в третій – злодії, в четвертій – злодії і чиновники. Англія роззброюється, Німеччина – озброюється, Франція не спроможна провести в життя свої рішення. А там у нас розпочинається політичний і культурний терор, який буде продовжуватися з короткими перервами чверть століття. Під час однієї перерви буде війна, коли загине кожний десятий. За період кривавого терору, мені здається, загине кожний третій. Це лише фізично. А духовно загинули майже всі.»

Чому у відомого гумориста Аркадія Аверченка весною 1918 року появилося непереборне бажання написати лист Леніну, здогадатися неважко. Хоча він сам пояснив це, зізнавшись:

«Здоровий глузд у мене є, і любов до батьківщини така, що ночами часто плачу, але цього ніхто не знає».

Ленін на лист не відповів, але Аверченко не заспокоївся і, уже в еміграції, написав ще один. Виїхавши за два дні до арешту, він радив Леніну «видати останній Декрет до російського народу – повернутися до старого буржуазно-капіталістичного ладу, вигнати Троцького, розпустити ЦК і їхати відпочивати на курорт».

(звучить музика)

Лист (зачитує учень)

«Я дуже добра людина. Наприклад, у мене немає ні злості, ні ненависті до Леніна, до Ульянова теж. Мені лише його дуже школа. Чим далі, тим більше я замислююся над його життям, і тим більше мені його жаль. І затишку в його житті немає, і суспільне положення його дивне. Я ще розумію – бути царем, або князем, чи генералом. А він – голова Радянської республіки. Що це за положення Незатишно якось.

Мені взагалі цікаво знати, як живе Ленін: що він їсть, і скільки, з ким, чи із задоволенням? Що читає, коли лягає спати, чи сміється? Я думаю, що не сміється. Йому , мабуть, сумно живеться. Я думаю, що Ленін – дуже черства людина, і якщо він навіть прочитає ці рядки, то не зрозуміє, що мені його по-людські жаль, як брата, він, я думаю, зниже плечима і скаже:

• Який дивний цей Аверченко! Читаєш, читаєш і не розумієш - яка його платформа?

У мене немає ніякої платформи, я просто по-людські жалію.

Слухайте, товаришу Ленін, невже ви ніколи мені не заздрили?Знаєте, як я провів вчорашній день? Розповісти? Розповім.

Встав рано-вранці. Ранок сонячний , хороший. Умився холодною водою. Чай випив із білим хлібом. Вийшов на вулицю, купив букетик весняних фіалок. Нюхав. Роздивлявся зустрічних дівчат і жінок. Ви знаєте, товаришу Ленін, гарненькі зустрічаються, шкода, що ви не звертаєте на них уваги  без платформи… Я не через дурні думки говорю, просто приємно подивитися на гарненьке личко, струнку ніжку, на яку одягнуто ажурні панчохи…

Обідав в кавказькому ресторанчику. До речі, товаришу Ленін, Чому б вам не дозволити вільну продажу вина? Адже все рівно, хто хоче, той п’є, погано, що переплачують великі гроші.

Після обіду ми із приятелем відправилися в оперетку, гарно грали, приємна музика, шампанське…Повернувся додому пішки, така приємна була ніч. А вдома у мене на нічному столику лежить роман Діккенса «Записки Пікквікського клубу». Оце задоволення!

Так ось: хіба погано я прожив цей день? А ви? Як ви проводите ваші дні? Напевно, одні турботи та метушня? З ранку ні газети прочитати, ні як слід випити. Одні доповіді, наради, свердлови, раддепи….

Брате мій Ленін, навіщо вам це?адже все рівно все йде косо-криво, всі незадоволені. Чому ви відміняєте право на особисте життя? Та біс із ним, з цим соціалізмом, якого ніхто не хоче! Зробіться вільною людиною, як я… Будемо разом гуляти вулицями, роздивлятися жіночі обличчя, їсти шашлики, читати великого мудрого Діккенса, а не політичні гасла!..»

(звучить музика)

11.Слово вчителя

Вони були дивною групкою людей, які не могли бути ні банкірами, ні губернаторами, ні генералами царської армії, які чомусь не сприймали того, що творилося у них на батьківщині. В 1925-1935 роках, не дивлячись на самогубства Єсеніна і Маяковського , на зникнення Бориса Пільняка, віра в те, що СРСР несе молодому поколінню і всьому світові оновлення, підтримку, безмежну перспективу, ця віра на заході була сильнішою за всі вагання і сумніви. Ромен Ролан, Луї Арагон, Жан Поль Сартр і багато інших вірили в комуністичну Росію…Блаженний, хто вірить!

В 1927 році в редакцію російської газети в Парижі був переданий із Москви анонімний лист, який мав назву «Письменникам світу».

Лист

«Ми особисто гинемо. Близьке світло звільнення ще й не жевріє перед нами. Багато із нас вже не в змозі передати пережитий сталінський досвід нащадкам. Пізнайте його, опишіть, вивчіть ви, вільні, щоб очі поколінь, які житимуть в майбутньому, були відкритими. Зробіть це, і нам легше буде помирати.

Із підземелля в’язниці відправляємо ми цього листа. З великим ризиком для життя пишемо його і передаємо його вам. Не знаємо, чи дійде він до адресата, чи попаде на сторінки вільної преси.

 Але якщо дійде, якщо попаде, якщо наш могильний голос пролунає серед вас, заклинаємо: вчитайтесь, вдумайтесь!»

(звучить музика)

Таким був крик, що долинув із радянської Росії. Ніхто не знав, хто написав цього листа. Можливо, Олеша,  А може Ахматова чи Зощенко. Цей лист був без підпису, але підписатись під ним могли тисячі. Але жоден письменник світу не відгукнувся на цей лист, жодна газета, жоден журнал не прокоментував його. Світ не повірив цьому воланню про допомогу. Бунін і Бальмонт почали писати звернення, аби привернути увагу громадськості. Але їх ніхто не помітив, за винятком Ромен Ролана. Він гнівно писав:

«Бальмонт, Бунин, я вас понимаю, ваш мир разрушен, вы в печальном изгнании. Для вас гудит колокол печального прошлого. Но всё-таки человечество идёт вперёд… Оно идёт вперёд сегодня… По вас, по мне… Понадобиться несколько десятилетий, чтобы мир понял, что совершилось и ужаснулся… Но уже многих не будет в живых. И не у кого будет просить прощения. Иных уж нет, а те – далече…»

Історія повторюється. Кожний новий виток століття несе нові ідеї і нові розчарування. Але все таки, як схожі минуле, теперішнє і майбутнє…

У 8 році нашої ери римський поет Овідій вилив усе горе вигнанця, створивши образ Оріона. В 1825 році Пушкін розкрив трагедію декабристів, які мріяли про свободу, а опинилися у вигнанні. Через 100 років після вірша Пушкіна переклад Овідієвого «Оріона» зробив Микола Зеров. Але в його вірші смерть співцеві погрожує не від стихії, а на власному кораблі. І невідомо – що страшніше?

Владислава Ходасевича називали  «оріоном російської еміграції» . Його Оріон врятувався і тепер сумно вдивляється в море, намагається побачити свою землю, на яку багатьом уже не судилося повернутися.

(вірш декламує учень)

Нет у меня для вас ни слова,

Ни звука в сердце нет,

Виденья бедные былого,

Друзья погибших лет!

Быть может, умер я, быть может –

Заброшен в новый бег,

 А тот, который с вами прожит,

Был только волн разбег.

И я, ударившись о камни,

Окровавлен, но жив
И видится издалека мне,

Как вас несёт отлив…

3.ВИСНОВКИ

Ми перегорнули лише одну сторінку нашого минулого. А таких сторінок в нашій історії дуже багато. І ми повинні їх знати, щоб в майбутньому ніколи не повторити помилок наших старших поколінь.

4.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ