Уроки української літератури для 1, 2, 3 занять підготовчого відділення

Заняття І

 

Усна народна творчість.

Маруся Чурай – українська Сапфо

 

Фольклор (у перекладі з англійської означає «народне знання», «народна мудрість») – це усна народна творчість. Такий вид мистецтва, як усна народна творчість, виник­ задовго до появи письма і став невичерпним джерелом для художньої літератури. Фольклор має такі ж самі три роди, що і писемна літерату­ра, – епос, лірику, драму.

Основні ознаки фольклору:

1) анонімність (втрата авторства в процесі передачі з уст в уста);

2) варіативність (паралельне існування кількох варіантів одного і того ж твору);

3) імпровізаційність (додавання чи віднімання елементів твору, співтворчість у процесі виконання);

4) усність (усна форма творення). Залежно від багатства змісту і ознак фольклор має певну класифікацію, тобто структуру, загальний вигляд якої можна представити в такій схемі:

 

Календарно-обрядові пісні	Лірика		Ліро-епос	Епос	Драма
	Суспільно-побутові пісні	Родинно-обрядові пісні
І) Зимовий цикл: колядки,	Станові пісні:	Весільні, пологові,	Думи, балади,	Міфи, легенди,	Пісні-ігри,
щедрівки. 2) Весняний цикл:	козацькі, кріпацькі,	хрестинні, колискові,	Історичні пісні.	перекази, анекдоти,	весілля.
веснянки. 3) Літній цикл: русальні пісні, купальські пісні, петрівочні пісні,	чумацькі, солдатські, рекрутські, бурлацькі, стрілецькі.	жартівливі, плачі, поховальні.		загадки, казки: І) про тварин, 2) побутові, 3) героїко-фантастичні.
жниварські пісні.

 

НАРОДНА ЛІРИКА

Лірика (що походить від грецького слова «ліра», тобто струнний музичний інструмент) – це такі твори, у яких людське життя відтворюється не шляхом опису явищ та подій, а через виявлення власних роздумів і почуттів автора.

Народна лірика – це усні порівняно невеликі віршовані твори, які співаються, тобто виконуються співом. Куплети пісень здебільшого мають приспіви-рефрени (повтори).

Основні жанри народної лірики:

трудові пісні,

календарно-обрядові,

родинно-побутові,

соціально-побутові.

Найдавнішим жанром серед них є трудові пісні, оскільки вони виникали в процесі колективної праці й мали полегшувати її, об'єднувати зусилля людей. У таких піснях якнайкраще відображена щира, наївна віра давньої людини в слова та їх магічну силу. Пізніше з трудових пісень відділилися календарно-обрядові, котрі були якнайтісніше пов'язані з трудовою діяльністю людини. Це такі, як веснянки, колядки, щедрівки, жнивні пісні. Паралельно виокремилися також пісні-ігри, які започаткували згодом жанр народної драми.

Художні особливості ліричних пісень:

1) правдивість, реалістичність, вони відображають родинне та суспільне життя, внутрішній світ людей, що жили в різні історичні епохи;

2) непримиренне ставлення до несправедливості, пригнічення, втілено мрію про особисту волю й гідне життя кожного чесного трудівника.             

3) позитивний герой ліричної пісні – проста трудяща людина, чесна й гуманна;

4) негативний персонаж – визискувач, аморальна людина – змальовується у сатиричному плані;

5) використання сталих порівнянь, постійних епітетів, повторів (тавтології), паралелізму, уособлень, антитези;

6) явища природи, як правило, виступають тлом для глибшого і виразнішого підкреслення внутрішнього стану ліричного героя;

7) найчастіше використовується дієслівна рима, перехресне римування.

 

Календарно-обрядова поезія

 

 На честь Різдва Христового, Щедрого Вечора і Водохреща виконуються особливі пісні – колядки і щедрівки. У них вшановується трудівник – господар землі, возвеличується Божа Мати – Марія, прославляється народження Ісуса Христа.

В Україні колядники починали ходити на Святий Вечір, своєрідним артистичним дійством і магією слова створювали образ щастя, багатства, спокою і миру в домі. За колядування господар мав роздати колядникам дарунки. Наприклад, співали такої:

«Радуйся, земле, Коляда їде!

Святий вечір, добрий вечір.

Коляда їде, всім дари везе,

Всім дари везе, нам слово каже,

Нам слово каже, що вже світ сяє.

Земле, земле, одчиняй двері,

Одчиняй двері, то твій князь їде,

То твій князь іде, молоду бере,

Молоду бере, обдаровує, 

Ми ж тебе, господарю,

Та й не понижаємо.

А святами щедрими

Та й благословляємо!»

Під Новий рік у «щедрий вечір» співалися щедрівки – старовинні обрядові пісні. Гурти щедрувальників обов’язково у своєму складі мали козу (парубок у вивернутому кожусі) і міхоношу (з мішком для складання дарів), вшановували господарів, а за це в жартівливій формі просили винагороду.

Від Благовіщення і аж до Зелених свят виконуються веснянки – весняні обрядові пісні, котрі возвеличують прихід весни. Їх співають переважно дівчата.

Веснянки сповнені радісним сподіванням, ліризмом, світлими надіями, бажанням щастя:

«Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати!

Зимочка в возочку,

Літечко в човночку!»

Під час обрядів, пов'язаних із Зеленими святами і «клечальною неділею», виконувались русальні пісні. Ці перлини народної творчості, що дійшли до нас із давніх часів, сповнені радістю буття, славлять світло, буяння природи, простір, весь зелений світ. Наприклад:

«Ой проведу я русалочку до броду, –                

А сама вернуся додому.

Ідіть, русалоньки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку».

Серед найвідоміших веснянок – «А ми просо сіяли», «Подоляночка», «Ой весна, весна – днем красна».

Під час жнив виконувалися трудові пісні, що дістали назву жниварські. Зокрема вони поділяються на зажинкові – ті, котрі величають умілих і працьовитих жниць, перший сніп, бажають починати роботу в добрий час; за ними йдуть власне жниварські – ті, в яких звучать нарікання на втому, важку працю, недоброго хазяїна; обжинкові – у них радісно сповіщають про щасливе завершення жнив, прославляється найкраща жниця і останній сніп, який з піснями несуть додому. Цей сніп – запорука нового врожаю, символ достатку. Ось приклад обжинкової пісні:

«Золотії серпики бряжчали,

Поки сього жита дожали;

Тепер вже не будуть бряжчати,

А будуть у коморі лежати».

 

 

Суспільно-побутові пісні

 

У суспільно-побутових піснях своєрідно відтворюється життя української громадськості в усіх його безпосередніх виявах, зокрема стосунки між людьми, що належать до різних прошарків суспільства. Українці в давні часи змушені були заради миру, добробуту та спокою родин вирушати далеко від рідної землі – козакувати, чумакувати, бурлакувати, служити у війську, а також відбувати кріпосне право не з власної волі. До цього циклу належать пісні козацькі, чумацькі, рекрутські й солдатські, про кріпацтво, бурлацькі (наймитські), стрілецькі.

 

Козацькі пісні. Козацтво як явище в Україні унікальне. Воно виникло в ХV – ХVІ століттях. Протягом усієї історії козацтва серед українців виникали і поширювалися пісні, що супроводжували козаків у їхніх далеких військових походах, оспівували героїзм захисників рідної землі, відображали битви, нелегкий побут, засуджували зрадників. Від історичних козацькі пісні відрізняються тим, що в них відображені не видатні особи та конкретні події, а життя рядових козаків.

Основна тематика таких пісень: збереження національної самобутності, боротьба українського народу за незалежність, бої, перемоги, поразки, полонення, мужність захисників батьківщини, туга за рідною землею, страждання тощо. Наприклад, є така козацька пісня «Ой, на горі та й женці жнуть». У ній звучить мотив походу Війська Запорозького, яке очолюють гетьмани Петро Сагайдачний і Петро Дорошенко, що ведуть «військо запорозьке хорошенько». У пісні «Стоїть явір над водою» тонко передано тужливий настрій безталанного, самотнього козака, його загибель. У пісні «Розлилися круті бережечки» розповідається про боротьбу з польською шляхтою. Козаки відтворюють у пісні свою готовність виступити на оборону рідного українського краю, який «засмутився» від постійної наруги та знущань з боку шляхти. Калина виступає традиційним народним символом України.

Пісні про кріпацтво. Особливого розмаху набрало кріпацтво за часів панування польської шляхти (ХІV – ХVІІ ст.). Серед наслідків визвольної війни 1648-1654 рр. було те, що Україна здобула відносну самостійність, водночас кріпосне право дещо послабшало, проте з посиленням колонізації України російською імперією зростав і кріпосний гніт. Кріпаки досить часто виступали проти своїх мучителів. Про це складено чимало пісень, зокрема про месників, борців за справедливість – Устима Кармалюка, Олексу Довбуша, Лук’яна Кобилицю та ін. Однак більшість кріпаків мусила коритися своїм панам, хоч і ненавиділа їх. Свій палкий протест проти кріпацтва, тяжкі душевні муки, прагнення до волі вони виспівували в багатьох піснях, що увійшли до цього циклу.

Рекрутські та солдатські пісні. Уже наприкінці XVII століття царський уряд ліквідував в Україні козацькі війська і було запроваджено рекрутчину. Селяни та міщани мали виставляти певну кількість рекрутів від своїх громад. У покріпачених селах до рекрутів віддавав сам пан, звичайно ж, вибираючи найнепокірніших, переважно молодь. У ті часи служба в армії тривала 25 років: рекрут повертався додому старим чи калікою, якщо не гинув у війську. Щоденна виснажлива муштра, багатогодинні стояння на варті, вбоге і одноманітне харчування, жорстокі покарання за найменшу провину, тяжкі походи, криваві бої, холод і бруд у казармах, поранення і каліцтва – все це робило життя рекрутів нестерпним. Такою була тематика рекрутських пісень.

Наймитські та бурлацькі пісні. Члени убогих родин ще з ХVІ – ХVІІ століть наймитували в селах та містах, у весняний та літній час ходили в південні степи на строкову службу. Доля заробітчан була вкрай трагічна. Через бідність здебільшого вони не могли заводити сім’ю. До них і ставились відповідно як до найбільш упосліджених людей, їх пригнічували, зневажали. Особливо тяжким було становище жінок і дівчат. Важка праця, духовна пригніченість, постійна самотність призводили до хвороб і ранньої смерті. Нерідко хазяї замість рідного сина віддавали наймита в солдати. Свої печалі й болі заробітчани виливали в численних сумних і зворушливих піснях.

Стрілецькі пісні. Після розгрому Запорозької Січі в 1775 році Україна майже півтораста років не могла мати власної армії. І її відродження почалося з першого добровільного товариства «Січ», утвореного в Західній Україні в селі Завалля. Невдовзі налічувалося вже понад тисячу таких спортивно-військових організацій. Коли почалася перша світова, на основі цієї добровільної організації було утворено легіон під назвою Українські Січові Стрільці (УСС) в кількості 2500 юнаків. Це військове об’єднання захищало спочатку інтереси Австро-Угорщини, а отже, воювало в складі цісарської австро-угорської армії проти Росії, а згодом під час українсько-польської війни відстоювало незалежність (ЗУНР) Західноукраїнської республіки. Основою перебування січових стрільців була культурно-освітня робота. Вони створювали театральні гуртки-читальні, курси української мови. Серед легіонерів було чимало художників, учених, письменників, артистів, а також воїнів з вищою освітою і студентів. У походах їх супроводжував незмінний музичний інструмент – гітара. Складалися стрілецькі пісні і самими воїнами, і поетами, що воювали у складі легіону. Це були відомі поети Л.Лепкий та Р.Купчинський. До цих віршів музику писав композитор М.Гайворонський. Ці пісні також поширювалися і серед мирного населення, стаючи народними («Повіяв вітер степовий», «Ой та зажурились стрільці січовії», «Ой у лузі червона калина» тощо).

 

Родинно-побутова лірика

Родинно-побутові пісні відтворюють усі найважливіші особливості родинного, сімейного життя. Серед основних їх тем є такі: щасливе й нещасливе подружнє життя, удівство, сирітство, вірність і зрада, перебування на чужині, трагічні випадки, стосунки між членами родини (між братами і сестрами, батьками і дітьми, мачухою та нерідними дітьми, свекрухою і невісткою тощо). Різновидами родинно-побутових пісень є танцювальні, жартівливі, колискові тощо. Особливо численними є пісні про кохання, а також події, що пов’язані з ним (побачення, закоханість, вірність, зрада, ревнощі, суперництво, розлучення, туга за коханим (коханою) та ін.

 

    ІСТОРИЧНІ ПІСНІ

До історичних пісень належать такі ліро-епічні твори, у яких розповідається про реальних історичних осіб чи конкретні історичні події.

Усі пісні, що належать до жанру історичних, поділяються на такі групи:

1) пісні про боротьбу з турецько-татарськими нападниками («Зажурилась Україна, що нічим прожити...», «Пісня про Байду», «Із-за гори, з темненького лісу» тощо). Вони належать до ХV-ХVІІ століть, коли на Україну постійно нападали грабіжницькі загони турків і татар. Це хронологічно найдавніший цикл історичних пісень.

2) пісні козацько-польських воєн та Хмельниччини («Чи не той то хміль...», «Ой Морозе, Морозенку», «Ой з города Немирова» , «Гей, не дивуйтесь, добрії люди» тощо). Це були часи Національної революції XVII століття (1648 – 1654 рр.), блискучих перемог української зброї, дипломатичної стратегії, військової і політичної думки й утвердження національної ідеї.

 «Ой Морозе, Морозенку»  – історична пісня про боротьбу з польською шляхтою. Але в тексті йдеться про те, що козаки, очолювані Морозенком, вступили в бій із татарами. Справа в тому, що подеколи козаки змушені були вступати проти переважаючого польського війська у спілку з татарською ордою. Татари часто зраджували свого союзника, продовжуючи нищити козацькі загони й грабувати українські землі. Так сталося і з загоном Морозенка. Мужній козацький ватажок гине мученицькою смертю, потрапивши в полон до татар.

Цілком можливо, що оспіваний у пісні Морозенко є реальною історичною постаттю, однак це важко довести. У народній легенді зберігається згадка про полковника Морозенка, який прийшов на Запорозьку Січ під ім’ям Станіслава Мрозовицького, там з власної волі зрікся шляхетської віри та став Нестором Морозенком. Згодом в одній із битв він поліг смертю героя.

Стверджувати, що це саме той герой, немає вагомих підстав. Проте можна з незаперечною впевненістю сказати, що таких сміливців Україна мала багато, а Морозенко – лише один із тих захисників, згадка про яких зберігається в народній пам’яті.

Пісня починається зверненням до Морозенка. У цьому зверненні використано художні засоби, зокрема епітет (славний) та метонімію (Вкраїна плаче). Гіпербола «вся Вкраїна плаче» підкреслює народну любов до героя.

Далі ми бачимо картину бою. У ній епітет «буйне» втілює завзяття козаків, бажання прийняти бій, їхню рішучість, військову вправність. Гідно  поводить себе і їхній ватажок Морозенко, достойний козацької слави, він попереду «сивим конем виграває». Вживання зменшувально-пестливих слів «Морозенко, козаченьки» підкреслює народну любов до козаків та Морозенка. На противагу їм татари в пісні «прокляті».

Відчуття нерівного бою посилює в пісні прийом заперечного порівняння й алітерація (грім грохоче, хмара закрила):

«То не грім в степу грохоче,

То не хмара світ закрила, –

То татар велика сила

Козаченьків обступила».

Морозенко поклав своє молоде життя за визволення України, прийнявши страшну смерть від ворога. Він постає у пісні мужнім захисником Вітчизни, відданим патріотом («голова завзята»), затятим ворогом нападників, хто плюндрує рідну українську землю:

«Вони його не стріляли

І на часті не рубали,

Тільки з нього, молодого,

Живцем серце виривали».

Закінчується пісня словами народної клятви завжди пам’ятати свого героя:

«І поки над білим світом

Світить сонце буде, –

Твої думи, твої пісні

Не забудуть люди».

Історична пісня «Чи не той то хміль...». У її основі лежить розповідь про одну з найвизначніших подій війни під проводом Богдана Хмельницького – першу збройну перемогу козаків над поляками під Жовтими Водами 5 травня 1648 року, коли козаки за підтримки татарських загонів ущент розгромили військо польської шляхти.

Ідея пісні – повага до Богдана Хмельницького як мудрого державного діяча та народного ватажка і талановитого полководця. На противагу захоплення мужнім ватажком, у пісні звучить також неоднозначна пересторога Хмельницькому не втрачати пильності і не впиватися перемогою, бо попереду ще козаків чекають тяжкі випробування. Богдана Хмельницького в пісні ідеалізовано та героїзовано. Елемент діалогу, використаний у пісні, зближує героя з народом і створює відчуття безпосередньої близькості до нього.

У пісні використано постійні епітети («хорошої вроди, вражі ляхи, сірії вовки»).

Пісню побудовано на прийомі паралелізму – паралельному зображенні двох явищ із різних сфер життя:

«Гей, там поле, а на полі цвіти, –

Не по однім ляшку заплакали діти».

3) до цієї групи належать пісні про соціально- та національно-визвольну боротьбу XVIII – першої половини XIX століття: гайдамацькі, опришківські, антикріпосницькі пісні, про народні повстання, пісні про ватажків повстань проти панщини Устима Кармалюка, Олексу Довбуша, Лук’яна Кобилицю та ін.

 

ДУМИ

Дума – це один із жанрів фольклору; великий віршований народний ліро-епічний твір переважно героїчного або соціально-побутового змісту; астрофічна, ліро-епічна, нерівноскладова народна українська пісня, яку від XV століття в супроводі бандури, ліри чи кобзи особливим проказуванням – речитативом виконували кобзарі (uk.m.wikipedia.org>wiki>Україна).

Художні особливості народних дум:

1) Нерівноскладовість вірша. Кількість складів у рядку думи, на відміну від пісень, різна (від 4 до 20 і більше).

2) Астрофічність – відсутність (повна чи часткова) поділу на строфи (куплети). Замість них можна структурно виділити окремі тиради – уступи, які в думі оформлені інтонаційно і за змістом. Зазвичай вони можуть починатися вигуками «ой».

3) Епічність. У думі переважає розповідне начало, притаманне епосу взагалі. Формально йому підпорядковується все: і мелодія, і структура думи.

4) Будова. Структурно у думі виокремлюються три частини: заспів (серед виконавців дум називається «заплачка»), у якому вказується місце події та головний герой; далі йде основна розповідь з доволі частими ліричними відступами («жалощами»), у котрій подано докладну і повільну розповідь про події, також вона уповільнюється частими повторами деяких рядків; останні рядки думи – це закінчення («славослів’я»), у них зазвичай прославляються мужні вчинки героїв, висловлюються добрі побажання козакам:

«Слава не вмре, не поляже однині до віка»!

5) Ліризм. Саме в цьому елементі найяскравіше виявляються емоційні характеристики персонажів, авторське (або виконавче) ставлення до описуваних подій чи до зображуваних героїв.

6) Для дум властиві заперечні порівняння (особливо в заспівах), дієслівне римування, постійні епітети, анафори, ретардації, тавтологічні вислови, використання архаїзмів.

Головна тематика всіх загалом дум – це уславлення героїзму, заклик народу до боротьби проти чужинців, до єднання, оспівування козаків-лицарів, їх мужності, патріотизму, незламного духу. За конкретною тематикою думи поділяються на кілька підгруп:

1) про турецьку неволю та про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських завойовників (XIV-XV ст. – рання доба);

2) про визвольні змагання українських козаків проти національного поневолення (XVI – поч. XVII ст. – доба Гетьманщини і Хмельниччини);

3) соціально-побутові думи (кінець XVII ст. – період політичного занепаду, Руїни).              

 

Дума «Маруся Богуславка». Тут розкривається драматична доля жінки-патріотки. Жіноча тема дуже поширена у фольклорі: оспівана жіноча краса, складна жіноча доля, вірне та нещасливе кохання, радість материнства, зрадливість коханого тощо. У думі «Маруся Богуславка» розкрита доля жінки-бранки, яка змушена була стати дружиною турецького пана. Героїня твору – це взірець мужньої жінки-патріотки, котра і в чужому їй оточенні намагається виконати свій святий обов’язок української громадянки перед рідним народом.

Починається дума з опису «темниці кам’яної», що стояла на білому камені над Чорним морем. У ній перебувають бідні невільники, які вже тридцять три роки не бачили світу Божого. І от Маруся Богуславка на святий Великдень звільняє бранців-козаків і, відпускаючи їх на волю, прощається з ними, звертаючись до них з такими словами:

«Гей, ви козаки, ви, бідні невольники!

А ще добре дбайте,

В города християнські утікайте,

Тільки города Богуслава не минайте,

До батька мого й матері прибувайте

І батьку моєму та матері

То знати давайте:

Нехай буде батько і мати

Та ще добре дбати.

То статків-маєтків не збувають,

Великих скарбів не збирають,

Моєї голови з тяжкої неволі не визволяють,

Бо я вже потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного».

Маруся виявляє любов до рідного краю не лише думкою, а й ризикованим патріотичним вчинком, проте її особисте життя навіки пов’язане з чужиною, бо тут нині її коханий чоловік, котрого вона, попри все, поважає і шанує. Такий непростий її життєвий вибір.

Дума насичена високопатріотичним пафосом, а також такими почуттями, як любов, сподівання, страждання та безнадійна приреченість.

 

БАЛАДИ

Балада (з латинської це перекладається як танцюю) – ліро-епічна пісня, що має сумовитий характер і драматично напружений сюжет, у якій іде мова про життєві конфлікти або незвичайні чи фантастичні події. У центрі балади завжди фігурує індивідуальна, але суспільно вагома людська доля.

Для балади характерна напруженість, гострота, висока емоційність, трагічність сюжету, зображення однієї події з життя головного героя. Стислість розповіді, нетривалий час дії, одна-дві дійові особи. Балада має вільну будову вірша і строфи. Найвідомішими є балади про героїчну смерть на полі бою, про козацьке життя («Смерть козака», «Козака несуть»). Балади «Бондарівна», «Лимерівна» також вражають довершеністю і пафосом.

Усі балади поділяться на три основні види:

1) ті, в яких розкриваються поетичний світогляд народу, світ його фантазій і розуміння природи, його міфологічні уявлення. До них відносять найдавнішу групу балад про так звані метаморфози – перетворення людини на рослини, тварин, птахів, на твердий камінь («мати заклинає сина в явора», «роса – дівчини сльоза», «невістка стає тополею»). У цих баладах поступово формуються поетичні символи: береза – чистота, вода – кров, калина – краса дівчини, роса – сльози, тополя – печаль;

2) у соціально-побутових баладах змальовуються взаємини між братами і сестрами, батьками і дітьми, розкриваються почуття кохання й ненависті. З-поміж соціально-побутових багато тих, у яких більше нахилу до реалізму, до конфліктів у побутових стосунках. Це сюжети про невістку, свекруху, тещу, зятя, батька, матір. У новіших соціально-побутових баладах загострюються морально-етичні проблеми: осуд хлопця, що покинув дівчину з дитиною, дівчина отруює хлопця, щоб не кохав двох, брати мстяться за сестру.

3) історичні балади – це окраса всієї пісенної поезії. Тут головне у змісті – ідея Батьківщини, дух людини, народні ідеали честі, геройства. Найбільше в цій групі балад про боротьбу про турків і татар. Найчастіше в історичних баладах розповідається про перебування в полоні та героїчну втечу з нього. Здебільшого тут герої не чоловіки, а жінки чи дівчата. Народним ставав той герой, який не хоче ніяким чином панувати над своїм народом заради «лакомства нещасного».

Є балади про гордих українок, що готові прийняти смерть, але не жити з нелюбом, не заплямувати дівочої честі і гідності, не підкоряються насильству, як це відображено у баладах «Лимерівна» та «Бондарівна». Остання балада відома ще й під назвою «У містечку Богуславку Каньовського пана (пісня про Бондарівну)». За жанром це історична балада.

Дівчина-українка Бондарівна – справжня красуня. Вона, як сива голубка, як тая пишна пава, сидить поміж дівчат (експозиція твору). Чи ж не дивно, що не пройшов повз таку красуню пан Каньовський? Запала вона йому в серце, але любов його міряється талярами. Та Бондарівна гордо відповіла, що не гідний шляхтич її любові, а годен тільки її роззувати (з якою зневагою сказано це слово!). Це зав’язка твору.

Далі сюжет балади розгортається так: люди порадили Бондарівні тікати. Дівчина намагається врятуватися від нелюба і тікає, але її впіймали жовніри і привели до Каньовського, якому вона рішуче відмовляє у прихильності навіть під страхом смерті:

«Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:

«Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити?»

Не скорилася горда дівчина, не продала свого кохання, обравши смерть від руки нелюба. Це і є кульмінація балади:

«Ой волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити,

Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»

Розв’язка балади трагічна: горду дівчину поховали люди: Бондарівну не зміг поховати її старий батько, бо він з великого горя від втрати дочки-одиначки наклав на себе руки.

 

 

МАРУСЯ ЧУРАЙ (УКРАЇНСЬКА САПФО)

(1625 – 1653)

Здавна по Україні ходив переказ, що авторкою найпоширеніших у слов’янському світі відомих пісень була молода дівчина Маруся (Марина) Гордіївна Чурай. А 1896 року на сторінках Петербурзького журналу «Пчела» було надруковано історичну повість О.Шаховського «Маруся – малоросійська Сапфо». У цьому ж таки журналі в 1897 році було вміщено біографічний нарис О.Шкляревського «Маруся Чурай – малоросійська співачка». Тут автор зазначав, що значно більше поширення в народі мають українські пісні, складені народними авторами, ніж пісні, створені відомими поетами.

За легендами й переказами, українська співачка і поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай жила в Полтаві. Народилася вона приблизно 1625 року в сім’ї урядника Полтавського охочекомонного козацького полку Гордія Чурая. Це був один із відомих провідників антипольського повстання. Коли козаки зазнали поразки, Гордій Чурай потрапив у полон до рук гетьмана Потоцького разом із гетьманом Павлюком і був у Варшаві страчений у 1638 році. Маруся, залишившися сиротою, жила з матір’ю Горпиною в Полтаві. Їх будинок стояв на березі Ворскли. Легенди стверджують, що дівчина кохала козака Григорія Бобренка, який навесні 1648 року у складі Полтавського полку пішов на війну проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького. Дослідники вважають, що саме в той час і було складено пісню «Засвіт встали козаченьки».

У цій пісні розповідається про те, як козак, вірний своєму обов’язку, вирушає захищати рідну землю. Він залишає дорогих його серцю людей – матір і кохану дівчину. Усвідомлючи небезпеку воєнного часу, козак просить матір, щоб та в разі його смерті прихистила кохану.

Пісню побудовано у формі діалогу. Талановита авторка викорисовує такі художні прийоми, як зменшувально-пестливі слова, звертання, обрамлення (однаковий початок і кінець твору) , епітети (художні означення). Композитор Микола Лисенко використав пісню в своїй опері «Чорноморці»:

«Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі.

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися

Та за свого миленького Богу помолися.

Стоїть місяць над горою, та сонця немає.

Мати сина в доріженьку слізно проводжає.

– Прощай, милий мій синочку, та не забувайся,

Через чотири неділеньки додому вертайся!

– Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький в воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь, у яку годину.

Прийми ж мою Марусеньку як рідну дитину.

– Яка ж би то, мій синочку, година настала,

Щоб чужая дитиночка за рідную стала?

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі».

Пісня Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні» передає почуття самотності дівчини, яка страждає від розлуки з «милим чорнобривим». На думку дослідників, вона була складена в той час, коли Маруся, шукаючи заспокоєння в молитві, ходила на прощу до Києво-Печерської лаври. Для неї існування без коханого – це «люте горе». Твір побудовано на принципі зіставлення двох явищ шляхом паралельного зображення (дерева гнуться – сльози не ллються), тобто поетичного паралелізму. Також у пісні використано риторичні фігури (звертання, оклики, запитання), порівняння, епітети. Цією піснею Іван Котляревський почав знамениту п’єсу «Наталка Полтавка»:

«Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як моє болить серце, а сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде.

Єсть же люди, що і моїй завидують долі;

Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?

Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися».

Народна пам’ять приписує поетесі-піснярці авторство близько 20 пісень. Окрім тих, що були тут зазначені, це «Зелений барвіночку», «Сидить голуб на березі», «На городі верба рясна», а також «Ой не ходи, Грицю...», яка була, вочевидь, останнім творінням талановитої Марусі Чурай. Сюжет цієї пісні був узятий за основу багатьох літературних творів відомих письменників, серед яких п’єси М.Старицького «Ой, не ходи, Грицю», повість О.Кобилянської «В неділю рано зілля копала», Л. Боровиковського «Чарівниця», історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Пісню використовували також у багатьох творах світової музики, зокрема Ф. Ліст.

Про останні роки життя Марусі Чурай мало відомо. За однією версією дівчина вирушила на прощу до Києва, а, повернувшись додому в Полтаву, померла від сухот. Є й інша версія – вона стала черницею в одному із монастирів Московщини. Померла Маруся Чурай у 1653 році.

У 2006 році в Полтаві відкрито пам’ятний знак Українській пісні – пам’ятник Марусі Чурай.

 

Тестовий контроль знань

 

1. До основних ознак фольклору належать

А варіативність, усність, імпровізаційність, авторство

Б імпровізаційність, усність, поетична форма, анонімність

В анонімність, варіативність, імпровізаційність, усність

Г анонімність, імпровізаційність, усність, прозова форма

 

2. Фольклор поділяється на основні три роди

А епос, лірика, драма

Б міфологія, лірика, епос

В епос, лірика, думи 

Г казки, легенди, пісні

 

3. Слово «лірика» у перекладі зі старогрецької мови означає

А спів, хор

Б ліра, музичний інструмент

В плач, квиління 

Г слава, хвала

 

4. Найдавнішими серед народної лірики є

А козацькі пісні

Б стрілецькі

В календарно-обрядові

Г кріпацькі

 

5. Основними жанрами народної лірики є

А трудові пісні, календарно-обрядові, родинно-побутові, плачі (голосіння)

Б календарно-обрядові, родинно-побутові, суспільно-побутові, історичні

В суспільно-побутові пісні, календарно-обрядові, родинно-побутові, трудові

Г чумацькі, солдатські, рекрутські, наймитські, заробітчанські

 

6. Серед календарно-обрядових пісень НЕМАЄ такого циклу, як

А весняний 

Б осінній

В літній 

Г зимовий

 

7. Серед суспільно-побутових пісень НЕМАЄ таких, як

А жниварські 

Б козацькі

В кріпацькі 

Г наймитські

 

8. Серед пісень літнього циклу НЕМАЄ таких, як

А русальні 

Б петрівочні

В купальські 

Г рекрутські

 

9. Історична пісня – це

А ліро-епічний твір, у якому розповідається про конкретні історичні події чи реальні історичні постаті.

Б пісня, в якій відтворено всі найважливіші вияви сімейного життя

В пісня, що відтворює громадське життя в усіх його виявах, зокрема стосунки між людьми різних прошарків суспільства

Г пісня, що супроводжувала козаків у їхніх походах, відображала битви, нелегкий побут, оспівувала героїв та засуджувала зрадників

 

10. Правильне визначення балади подано в такому рядку

А фольклорний і літературний жанр казкового, фантастичного характеру про життя і діяльність якоїсь особи чи про незвичайну подію, що сприймалися як реальні

Б невеликий віршований ліро-епічний твір повчально-гумористичного або сатиричного й алегоричного змісту

В один із видів усної народної творчості, що розповідає про явища природи, історичні події, богів, обожнених героїв, уявних істот

 Г ліро-епічна пісня сумовитого характеру з драматично напруженим сюжетом, в якій ідеться про фантастичні, незвичайні події або життєві конфлікти

 

11. Основним об'єктом зображення в епосі є

А внутрішній світ людини 

Б реальні події

В фантастичні уявлення

Г інтимні почуття

 

12. Історична пісня і дума різняться між собою

А образною системою та системою римування

Б тематикою та віршовим розміром

В будовою (формою) та манерою виконання

Г наявністю ліричного елемента та розміром рядка

 

13. Речитативом виконуються

А казки 

Б думи

В балади 

Г перекази

 

14. Правильне визначення речитативу:

А співзвучність закінчень слів у віршованих рядках, яка охоплює останній наголошений голосний та наступні за ним звуки

Б спільний початок у кількох синтаксичних конструкціях, строфах, абзацах

В рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображувальних)

Г поєднання співу і декламації, протяжне проказування, засноване на підвищеннях і пониженнях голосу, емоційно забарвлених мовних інтонаціях, паузах тощо

 

15. Проблему втрати Україною історичної перспективи порушено у творі

 А «Засвіт встали козаченьки»

Б «Маруся Богуславка»

В «Чи не той то хміль»

Г «Зажурилась Україна»

 

16.  Про що розповідається У пісні «Ой Морозе, Морозенку»

А переможний похід козаків під проводом Морозенка до Туреччини

Б перемогу козаків над загоном польської шляхти

В загибель Морозенка у нерівному бою із шляхтою

Г загибель Морозенка у бою з татарами

 

17. Серед запропонованих твердження є неправильним

А Найпершими серед історичних пісень з'явилися пісні про боротьбу з турецько-татарськими нападниками.

Б Пісня «Зажурилась Україна, бо нічим прожити» розповідає про боротьбу з татарами.

В Історичні пісні – це ліро-епічні твори, у яких розповідається про конкретні історичні події чи реальні історичні постаті у процесі їх діяльності.

Г Історичні пісні відрізняються від дум тематикою.

 

18. Прочитайте уважно текст.

«Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче».

В уривку використано такий художній прийом, як

А метафора 

Б синекдоха

В метонімія

Г рефрен

 

19. За родовою ознакою твір «Чи не той то хміль»

А епічний 

Б ліричний

В ліро-епічний 

Г драматичний

 

20. Серед запропонованих авторським дослідники вважають твір

А «Ой Морозе, Морозенку»

Б «Чи не той то хміль?»

В «Засвіт встали козаченьки»

Г «Бондарівна»

 

21. Твір Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні» за родовою ознакою

А ліро-епічний 

Б ліричний

В драматичний 

Г епічний

 

22. Прочитайте уважно текст.

«Де ти, милий, чоронобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися».

Рядки взято із твору

А думи «Маруся Богуславка»

Б Марусі Чурай «Засвіт встали козаченьки»

В балади «Бондарівна»

Г Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні»

 

23. Тема думи «Маруся Богуславка»

А зрада і помста

Б боротьба з турецько-татарськими завойовниками

В зневажені почуття довірливої дівчини

Г героїчний вчинок української дівчини

 

24. Прочитайте уважно текст.

«Гей, козаки,

Ви, бідні невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

У сюжеті твору цей уривок виконує роль

А розвитку дії 

Б експозиції

В зав’язки 

Г кульмінації

 

25. Прочитайте уважно текст.

«Що на Чорному морі

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная».

У сюжеті твору цей уривок виконує роль

А розвитку дії 

Б експозиції

В зав’язки 

Г кульмінації

 

26. У думі «Маруся Богуславка» повторюються три епізоди, що однотипно починаються зверненням головної героїні до козаків «гей, козаки, ви, бідні невольники» і поступово підсилюються.

Як називається цей художній прийом?

А анафора

Б тавтологія 

В рефрен 

Г ретардація

 

40. Прочитайте уважно текст.

«То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали».

Який художній засіб використано в уривку?

А тавтологія

Б метафора 

В гіпербола 

Г оксиморон 

 

41. Установіть відповідність між назвою твору і жанровим різновидом.
1 «Ой Морозе, Морозенку»	А балада
2 «Віють вітри, віють буйні»	Б дума
3 «Ой на горі та й женці жнуть»	В лірична пісня
4 «Маруся Богуславка»	Г козацька пісня
	Д історична пісня

 

42. Установіть відповідність між назвою і мотивом твору.
1 «Ой Морозе, Морозенку»	А невільництво
2 «Віють вітри, віють буйні»	Б героїчна загибель козака
3 «Бондарівна»	В самотність і туга
4 «Маруся Богуславка»	Г наруга пана над бідною дівчиною
	Д зрада й помста

 

 

43. Установіть відповідність між назвою твору і текстом.
1 «Бондарівна»	А «То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, То татар велика сила Козаченьків обступила».
2 «Віють вітри, віють буйні»	Б «Гей, козаки, ви, бідні невольники! Ще й у нашій землі та тепера Великодня субота, А завтра дасть Бог святий день, Сороковий день, ой Великдень!»
3 «Ой Морозе, Морозенку»	В «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися».
4 «Маруся Богуславка»	Г «Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати!»
	Д «Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі на цім світі жити».

 

44. Установіть відповідність між назвою твору і текстом.
1 «Чи не той то хміль»	А «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»
2 «Засвіт встали козаченьки»	Б «А я ляхів не боюся І гадки не маю – За собою великую Потугу я знаю».
3 «Бондарівна»	В «Лине гомін, лине гомін По степу німому, – Вертаються козаченьки Із бою додому».
4 «Маруся Богуславка»	Г «Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися».
	Д  «Бо вже я потурчилась, Побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного».

 

Заняття ІІ.

Давня українська література.  «Слово про похід Ігорів». Літописи. Григорій Сковорода

 

 

Цю пам’ятку давньої української літератури  було знайдено випадково серед рукописів Спасо-Ярославського монастиря у 1795 році. Древній рукопис придбав збирач старовини граф О.Мусін-Пушкін. У ньому було вміщено шість творів. П’ять із них – перекладних – були вже відомі, шостий виявився  унікальним, досі не знаним. Цей твір збирач старовини назвав «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова». У 1800 році рукопис було опубліковано в Москві.  Згодом зроблено копію для Катерини II. Оригінал твору згорів під час війни 1812 року.

Автор поеми. Ним міг бути лише видатний мислитель свого часу, талановитий і високоосвічений, демократ-патріот. Він мав блискучі знання з воєнної справи, історії, тонко розумів природу, знав фольклор, тогочасну літературу, про це красномовно свідчить система художніх засобів «Слова про похід Ігорів». Розповідь про похід Ігоря на половців передана настільки детально, що це дає підстави твердити: автор був одним із його учасників, котрим пощастило повернутися додому після походу. У тому ж 1185 році або наступному і була написана поема під свіжими враженнями від пережитих подій.

Тема твору. «Слово про похід Ігорів» – героїчна розповідь про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 році. Ця ж подія висвітлена і в «Київському літописі».

У ті часи південні половецькі кочові племена досить часто нападали на руські землі, грабували їх, брали людей у полон. Князі організовували походи і не раз гідно відбивали їх наскоки. Так, у 1183 і в 1184 роках київський князь Святослав, кинувши клич об’єднання з іншими князями, провів кілька успішних походів проти половців. Князь Ігор у цих походах участі не брав. І от у 1185 році він сам вирішив із сином Володимиром, князем путивльським, братом Всеволодом, князем трубчевським, та племінником Святославом, князем рильським, вирушити проти половців: «або голову свою положити, або напитися шоломом з Дону».

Починається поема із заспіву. Автор звертається до співця Бояна, свого попередника, розмірковує, чи не почати розповідь про похід князя Ігоря за традиціями цього давнього жанру, тобто «старими словесами». Із заспіву ми дізнаємося, що автор не хоче наслідувати ратні повісті (тобто розповіді про військові походи), яких у ті часи на Русі існувало чимало: «Боян же віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмари». Автор має намір говорити тільки правду про невдалу трагічну битву князя, про міжусобиці князів та їхні незгоди, які стали причиною поразки Ігоря та його війська.

У «Слові» вживаються конкретні географічні назви того часу, діють лише історичні особи, детально описано військово-дружинний побут, подано зарисовки фауни і флори половецьких степів та Русі. В останньому абзаці заспіву говориться, що автор збирається висвітлити події майже двох століть, тобто вести розповідь від старого Володимира до нинішнього Ігоря.

Продовження  розповіді. Збір княжого війська. Коні осідлані й готові до походу, у воїнів «луки напружені», «сайдаки отворені, шаблі вигострені». Та почалися зловісні небесні знамення: чути віщий крик сови, «сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила, лютий свист зблизька встав». Природа ніби попереджає Ігоря про небезпеку. Затемнення сонця — недобрий знак. Але зупинити його не може ніщо: «Ігор на Дін своїх воїв веде». Це свідчить про його наполегливість у досягненні мети та відвагу. Але автор «Слова про похід Ігорів», з одного боку, ніби захоплюючись мужністю Ігоря, водночас говорить, що такими діями князя керувало прагнення слави, влади та легкої наживи (половці були на той час знекровлені попередньою поразкою).

Перша битва з половцями. Усю ніч рухалося половецькими степами кінне військо Ігоря, а опівдні вишикувалося в бойовому порядку. Першого дня русичі билися мужньо, і битва увінчалася перемогою:

 «Покривалами, і опанчами, і кожухами

почали мости мостити

по болотах і багнистих місцях

і всякими узороччями половецькими».

Захопивши багату здобич, «дрімає в полі Олегове хоробре гніздо».

Наступна (друга) битва з половцями. Настав новий день, і зорі стали червоними, а хмари – чорними: полки дружинників Ігоря були оточені звідусіль воргами. Уся природа, ніби змовившись, віщує лихо: «кривавії зорі світ провіщають...», «ріки мутно течуть», «мла поле вкрила». Автор поеми змальовує величну картину кривавого бою. Мужньо билася в ньому руська дружина, але не змогла вистояти проти навали орди. Опис битви переривається екскурсом у минуле: автор нагадує про часи давнього язичництва, коли Русь не знала міжусобиць, була єдина.

Битва тривала півтори доби, причому русичі резерву не мали, а половці весь час вводили свіжі сили. Хоробро бився буй-тур Всеволод, а Ігоря в цьому бою було поранено й узято в полон. У стилі народних дум завершує автор свою розповідь про останню битву: «Бились день, бились другий, третього дня під полудень упали стяги Ігореві ... Тут кривавого вина недостало; тут пир докончали хоробрі русичі: сватів попоїли і самі полягли за землю Руськую ...» (тут іде мова про сватів у прямому розумінні: княжич Володимир був заручений з донькою хана Кончака).

Плач за Ігоревим військом. Читач переноситься до Путивля, де на забралі плаче Ярославна, дружина Ігоря. Виражаючи тяжкий смуток з приводу поразки Ігоря, автор використовує давно відомий фольклорний образ Діви-обиди. Матері й дружини воїнів тужать за полеглими синами та чоловіками, і їхній плач сповнений болючої безнадії, безмежної туги, що викликані непоправною втратою. Уся Русь тужить разом із жінками.

Сон і «золоте слово» Святослава. Цей наступний розділ поеми за ідейно-тематичним змістом є центральним та найбільшим за обсягом. У ньому розкривається основна думка твору: заклик руських князів до єднання, до національної злагоди перед зовнішньою загрозою. Князю Святославу наснився віщий сон: перли і синє вино, терем його без князька (дошки, що утримує дах), каркання сірих ворон — символ смутку і скорботи. Його наближені бояри повідомляють йому страшну звістку про поразку Ігоря. Зрозумівши зміст своїх пророчих видінь, київський князь «ізронив золоте слово, з сльозами змішане». Святослав поіменно звертається до всіх всесильних і могутніх правителів Русі – Рюрика і Давида Ростиславичів, Всеволода Велике Гніздо, галицького Ярослава, Романа, Мстислава, Осмомисла та інших. У цьому звертанні – заклик до єднання, щоб «помститися за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича».

Утеча Ігоря з полону. Уся природа, ніби відповідаючи на моління Ярославни, допомагає Ігорю повернутися додому: Донець «леліяв ... князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Справжньою дійовою особою виступає природа у «Слові». Одні лише назви птахів і звірів трапляються у творі понад 70 разів, автором майстерно передано відчуття степу, великого простору країни, згадано багато річок, пагорбів, озер, боліт, дібров і небесних просторів.

За Ігорем у погоню вирушають Ґзак і Кончак, але йому допоміг половець Овлур, і вони не наздогнали його. Своєрідним мажорним акордом закінчується «Слово про похід Ігорів»: «Ігор їде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої» (однак, за історичними джерелами, Ігор повернувся спочатку до Новгород-Сіверського). Автор виправдано користується таким домислом: він хоче повернути Ігоря саме до Києва, як вірного васала великого князя Київської Русі, що дбає про міцність держави.

Твір закінчується славослів’ям на честь князів та їхніх військових дружин.

Жанр «Слова». Не випадково сам автор визначає свій твір як «слово» (зразок ораторської прози). Кілька разів він називає його «повістю», або «трудною повістю» (тобто військовим твором), причому тут повість означає «оповідь», «розповідь», «повістування». Є припущення вчених, що виконувалося «Слово» у супроводі музичного інструменту, як і народні думи. У «Слові» наявні елементи двох жанрів: прози і поезії.

 

Літописи.

«Повість минулих літ», або «Початковий літопис»

 

Літопис – це хронологічний опис важливих історичних подій у часи Київської Русі й козацтва. Це єдиний історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, в якому оповідь велася за роками. Назва його походить від структури літопису, у якій головною композиційною одиницею є річна стаття, що починалася зі слів «в літо...» (uk.m.wikipedia.org>wiki>Україна). Від того, наскільки важливі події відбулися в той чи інший рік, статті мали різний обсяг.

«Повість минулих літ» – найдавніше відоме літописне зведення, укладене на початку XII століття. Існують тільки його пізніші списки.

«Повість минулих літ» – це умовна назва загальноруського літопису XII століття. «Повість» відома в трьох різних редакціях – списках (варіантах, переписаних з іншого джерела). Відомо, що перша редакція була створена в 1113 році монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Саме його вважають основним упорядником «Повісті минулих літ».

Друга редакція «Повісті минулих літ» була укладена у 1116 році. Її упорядником став Сильвестр, ігумен Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, який вніс до літопису певні зміни за дорученням князя Володимира Мономаха, зокрема, була применшена історична роль київського князя Святополка (1093-1113), натомість упорядник виділив постать Володимира Мономаха. Цей варіант «Повісті минулих літ» був включений до складу наступного літописного зведення, яке переписав у Суздалі в 1377 році ненець Лаврентій. Тому цей список назвали Лаврентіївським.

Одним із ченців Видубицького монастиря у 1118 році була створена третя редакція «Повісті минулих літ», і призначалася вона для Мстислава, сина Володимира Мономаха. Це літописне зведення зберігалося в Іпатському монастирі, де і було скопійоване у XV столітті, тому, відповідно, список назвали Іпатським. Саме цей список зберіг ім’я Нестора, основного упорядника «Повісті минулих літ»: «Повість минулих літ з Богом починаємо. Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю».

У цій пам’ятці основну увагу приділено політичним, династичним та воєнним подіям. Крім того, у ній містяться докладні відомості про територію, заселену слов’янами, про полян, радимичів, сіверян, древлян та інші племена, на які поділялися східні слов’яни, про їх  мову, звичаї, про виникнення слов’янської писемності. Тут описано походи князів і їхні битви, героїчне минуле Київської держави з 852 до 1113 року. Історію держави подано на широкому тлі таких світових подій, як утвердження християнства на Русі.

Починається літопис інформацією про назви та розселення слов’янських племен: «Ті слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що вони оселилися в лісах, а ще інші сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами, від річки, що впадає в Двіну і має назву Полота». Далі автор детально подає географічний опис древньої Русі і відзначає особливу роль Дніпра як основної водної артерії на шляху «із варяг у греки».

Літопис розповідає про перших наших князів, про початки української держави. Цікавою є легенда про апостола Андрія: автором було доповнено легенду відомостями про мандрівку апостола по Дніпру і відвідини того місця, де згодом постав Київ: «Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ».

Докладно розповідає літописець про братів Кия, Щека і Хорива, які заснували Київ: «Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, то було між них три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич, а Щек сидів на горі, яка зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася Хоривицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, і був докола ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Од них ото є поляни в Києві і до сьогодні». Автор літопису виділяє полян з-поміж інших слов’ян, розповідаючи про їх миролюбність, однак між іншим зауважує, що поляни завжди могли постояти за себе.

І вже наступний виклад подій подано за роками. Сама річна сітка починається з 852 року, від якого, як зазначає літописець, полянська земля стала називатися Руською.

826 рік – уміщена «варязька легенда» про покликання трьох братів-варягів Синеуса, Рюрика і Трувора на князювання до слов’ян; розповідь про дружинників Аскольда й Діра, котрі на деякий час захопили владу в Києві.

882-912 рр. – про князювання  Олега, що ввійшов в історію і став відомий як Олег Віщий.

945-972 рр. – про походи наступного князя Ігоря на Візантію, на древлян і вбивство Ігоря через надмірну данину обуреними древлянами: «І послухав їх (дружинників) Ігор, пішов у Древлянську землю по данину, і чинив їм насильство він і мужі його... І древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо було їх мало».

Далі йде запис про помсту за вбитого чоловіка княгині Ольги, вдови Ігоря, яка вчинила розправу над древлянами й підкорила собі всю землю древлянську: «І сказали древляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава візьмемо і зробимо йому, як ото схочем»... І послали древляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги...

Мовила їм тоді Ольга: «Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу вшанувати... Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіте нас у човні, і вознесуть вас у човні»... І відпустила вона їх у човен.

Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом...

І прийшли до них кияни, і понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись... І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, і вкинули з човном у яму. І, приникнувши до ями, Ольга мовила: «Чи добра вам честь?» І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх…

Коли ж древляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, і ввійшли древляни туди, і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла Ольга запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі...

І послала вона послів до древлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму»... І сказали древляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми посилали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились древляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх».

Далі йдуть 945-972 рр., у яких літопис розповідає про воєнні подвиги князя Святослава Ігоревича, його сміливість і витривалість.

980-1015 рр. – розповідь про Володимира Великого, прийняття ним християнства в церкві святого Василія у Корсуні в 988 році, його смерть у 1015 році; про вбивство Святополком Бориса і Гліба; про те, як переміг у боротьбі за князівський престол у Києві новгородський князь Ярослав, пізніше прозваний Мудрим.

1019-1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого, плекання ним християнської віри та освіти, спорудження християнських церков.

Після цього періоду (смерті Ярослава Мудрого) починаються напади кочовиків та князівські усобиці, про які також оповідається в літописі.

В останніх фрагментах літопису з’являються згадки про Володимира Мономаха, зокрема про його протистояння половцям.

Метою Нестора Літописця був заклик до боротьби за єдність усіх руських земель, які повинні згуртуватися довкола церкви і за принципом братолюбності будувати свої стосунки.

За зразком «Повісті минулих літ» було укладено Київський (ІХ ст.) та Галицько-Волинський (ХІІІ ст.) літописи. Усі три разом вони становлять «Літопис руський» – велику книгу про події, що відбувалися в часи Київської Русі до ХІІІ століття.

 

 

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

(1722-1794)

 

Видатний український письменник і філософ, просвітитель, Григорій Савович Сковорода, народився 22 листопада 1722 року на Полтавщині у селі Чорнухи в сім’ї козака. Був усебічно обдарованою людиною: мав чудовий голос, грав на багатьох музичних інструментах, сам писав музику, добре малював. Навчався в Києво-Могилянській академії. Згодом був співаком придворної капели в Петербурзі. 1745 року отримав посаду півчого-уставника, після чого виїхав за кордон у складі Токайської комісії, яка заготовляла вино для царського двору. Протягом 5 років перебування там відвідав Німеччину, Польщу, Італію, Словаччину, Австрію. Слухав лекції знаменитих професорів, вивчав різні мови, філософські системи. До України повернувся 1750 року і деякий час викладав піїтику та риторику в Переяславському колегіумі, потім на прохання поміщика Степана Томари переїздить до його маєтку в село Ковраї на Переяславщині, працює у нього домашнім учителем. З 1769 року вирушив у мандри по Україні, і з того часу почав вести мандрівне життя. Помер у селі Пан-Іванівка на Харківщині 29 жовтня 1794 року.

Д.Багалій писав, що серед своїх співвітчизників «ми не можемо назвати нікого, кого б можна було поставити поруч з ним інтелектом, творчим сміливим розумом, філософською мудрістю і величезною силою волі й характеру в утворення свого життя, згідно з своїми власними поглядами на те, як треба було його утворити для загального блага й щастя».

Літературна спадщина Г.С.Сковороди порівняно невелика. В основному це збірка поезій «Сад божественних пісень» (30 творів), і збірка «Байки харківські» (30 байок). Проте глибиною змісту й філософських узагальнень у літературних та наукових колах того часу йому не було рівних. За життя жоден твір Сковороди не був надрукований, а пізніше (1836 року) за «мыслі противныя св. писанію» їх взагалі заборонила цензура. Однак вони весь час поширювалися в рукописних варіантах серед освічених кіл суспільства.

Філософія Г.Сковороди. Мандрівний філософ гостро виступав проти самодержавства, відстоював право трудового люду на освіту, засуджував паразитизм панівних класів, пропагував правову рівність усіх станів суспільства. За своїми філософськими поглядами належав до просвітителів XVIII століття. Основним шляхом перебудови соціального ладу вважав пропаганди ідеї дружби і порозуміння між людьми, поширення наукових знань, у результаті чого люди стануть гуманними та справедливими, це й приведе до знищення гніту й експлуатації.

Основним предметом філософії вважав людину, її внутрішній світ. Ще Сократ і Платон висунули ідею «пізнай себе» Григорій Сковорода підніс її на новий щабель і розвинув відповідно до нових часів. Пізнати себе людина повинна, щоб виявити закладені в неї самою природою здібності, усвідомити свої розумові й фізичні можливості. Це допоможе обрати  «сродну працю» – відповідний рід трудової діяльності.

«Несродна праця» руйнує совість, робить людину аморальною. Праця – основа і смисл життя: «Жизнь и дело єсть одно и то же самое», – твердив філософ. Будь-яка людина, виявивши свої нахили і можливості, може стати щасливою,  адже певні обдарування й покликання має кожний.

 

Поетична творчість. Лірична творчість Г. Сковороди глибоко пов’язана з життям народу, його традиціями і культурою. Поет свого часу визначив власний шлях чітко й без компромісів: «Жереб мій із бідняками, але з мудрістю без меж». Його поетична збірка «Сад божественних пісень» (а їх рівно 30) з’явилася на ґрунті тісного спілкування з народом.

Усі поетичні твори об’єднує не тільки назва збірки, а й мелодійність кожного вірша, філософічність і медитативність. Перед кожною «піснею» автор помістив епіграф-джерело, узятий із книги Святого Письма, це зроблено ніби на підтвердження того, що всі свої думки й почуття поет звіряє з Ісусом Христом.

 

«Всякому місту – звичай і права…»  

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш (філософсько-сатиричний), що став народною піснею.

Вид лірики: громадянська, філософська.

Провідні мотиви: викриття недоліків і вад, поширених у суспільстві.

Віршовий розмір: дактиль.

Тип римування: суміжне.

Зустрічаючись з неправдою і злом, Г. Сковорода ставав гнівним і непримиренним критиком людських вад, бо з вини таких людей суспільне життя прийшло в цілковитий занепад, стало недоцільним і нерозумним. Саме цей мотив звучить у 10-й пісні, яка написана в сатиричному тоні і відома читачам під назвою «Всякому місту – звичай і права».

За епіграф узято слова філософа Сіраха: «Блажен муж, иже в премудрості умрет и иже в розуме своїм почувается святыне». Автор виставляє на осуд і глум цілу галерею своєрідних типів, яких засуджує. Тут і лихварі, і купці, що наживаються на людській праці, і чиновник-лакиза, який протирає кутки у вельмож, завжди намагаючись випрошувати нові чини, тут він помістив і стяжателів, і шахраїв, і гульвіс, у яких завжди «дім, як вулик гуде від гуляк». Спільне у них лише одне: вони всі прикриваються законом.

Кожна строфа вірша складається з шести рядків. Усі вони побудовані на антитезі. У чотирьох перших автор майстерно відтворює ті картини дійсності, які його надзвичайно турбують і вражають своєю порочністю. Далі йдуть п’ятий і шостий рядки, і вони звучать як рефрен (повтор), у якому змальованим картинам протиставлено роздуми автора:

«Я ж у полоні нав’язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум».

 Про те, чим так переймається герой Г. Сковороди, читач дізнається лише наприкінці твору: герой думає не про маєтки і чини, на противагу моралі паразитів, а про те, щоб не заплямувати совісті, жити мудро, померти «з ясним розумом». Тільки той, у кого чиста совість перед Богом і людьми, перемагає смерть, не боїться її:

«В мене ж турботи тільки одні:

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть – як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, –

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь ...»

Отже, совість і мудрість у цій пісні піднесені над усім дріб’язковим, буденним, нікчемним, протиставлені багатству й знатності.

 

«De Libertate» («Про свободу»)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідні мотиви: уславлення Б.Хмельницького; воля – найбільше багатство.

Віршовий розмір: дактиль.

Тип римування: суміжне.

У 1783 році вийшов царський указ, згідно з яким в Україні значно посилилося кріпацтво: споконвіку вільні селяни були у довічне рабство віддані поміщикам. Наказавши зруйнувати Запорізьку Січ, Катерина II видала розпорядження і саму назву Січі, й козаків-запорожців віддати «на вечное забвение». Цілком імовірно, що це було однією з причин написання вірша «Про свободу».

У часи Сковороди часто траплялося, що поміщики могли самочинно поневолити вільних людей. Свої роздуми над життям знедоленого народу поет виклав у багатьох творах. У них великий філософ-гуманіст висловив свої сподівання на майбутнє, де не буде нічого «зложадного», «хамського» – рабського iгa, тяжкої роботи. Ось чому так цілком природно звучать побоювання автора «лишитись без свободи»:

«Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно – лиш болото.

О, як би в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!»

Поет твердить, що золото в порівнянні із волею ніщо, воно супроти волі – те саме, що й болото.

В останніх рядках проголошено славу Богдану Хмельницькому, адже його історичним подвигом щиро захоплювався Г.Сковорода.

Не лише у творчості, а й у житті Г.Сковорода ідеалізував волю як першооснову щастя. Та й напис на його надгробку доволі красномовно свідчить, що воля була головним, пріоритетним поняттям у житті великого філософа: «Світ ловив мене, та не впіймав».

 

До творчої спадщини Г. Сковороди, крім збірки поетичних творів, належить чудова збірка прозових байок – «Байки харківські». Вона також уміщувала 30 байок і була подарована другу поета Опанасу Панкову.

«Сковороду можна вважати зачинателем жанру байки, який набув широкого розвитку в українській літературі у XIX столітті, досягши високого художнього рівня у Є. Гребінки і особливо у Глібова». (С. Пінчук.)

 

Теорія літератури

Байка – це ліро-епічний твір повчального змісту. Вона має оповідну і повчальну частину (мораль). Основна ознака – алегорія (іносказання) – художній прийом, за допомогою якого абстрактне поняття втілюється в конкретному образі (беззахисність – заєць, хитрість – лисиця, хижість – вовк тощо). (uk.m.wikipedia.org>wiki>Україна)

Езопова мова – це спосіб замаскованого вираження думки за допомогою іронії, натяків, іносказання, до якого байкарі вдавалися зазвичай з метою уникнення цензурної заборони (uk.m.wikipedia.org>wiki>Україна).

Українські байкарі – Феофан Прокопович, Митрофан Довгалеський, Георгій Кониський.

Григорій Сковорода називав байку «мудрою ігрушкою», яка приховує внутрішню силу.

Алегорія – інакомовлення; спосіб художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних явищ, осіб, предметів під певними художніми образами. Наприклад, під алегоричним образом бджоли в байці Г.Сковороди «Бджола і Шершень» ми розуміємо людину, яка працює за покликанням і має від цього задоволення.

 

Байки Г. Сковороди дослідники його творчості поділяють на 4 ідейно-тематичні групи:

1) байки-оповідки про те, що справжня цінність людини визначається не зовнішніми якостями, а внутрішніми (розум, милосердя, справедливість, великодушність, цнотливість). («Ворона і Чиж», «Голова і Тулуб», «Баба і Гончар», «Жайворонки», «Олениця і Кабан»);

2) байки, в яких головною є тема «сродної» праці (та, що відповідає природним нахилам і здібностям людини). Вони стверджують, що єдине джерело добра – праця. («Брусок і Ніж», «Змія і Буфон», «Собака і Кобила», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень» , «Зозуля і Дроздик»); 

3) традиційні теми, які зазвичай використовують байкарі: уславлення дружби («Пес і Вовк»), переваги розуму («Собаки»);

4) викриття згубних для людини пристрастей і прагнень, протиставлення їх позитивним ідеалам (прагнення до багатства й знатності): «Чиж і Щиглик», «Жаби», «Мураха і Свиня», «Щука і Рак».

 

«Бджола і Шершень»

Жанр: байка.

Головна ідея: праця повинна стати для людини природною потребою (ідея «сродної праці».

Цей твір написаний на споконвічну тему з глибоким духовним змістом, яка завжди цікавила прогресивне мистецтво – протиставлення паразитичного існування і трудового способу життя. У цій байці виступають два алегоричні образи: Шершень – «образ людей, які живуть крадіжкою чужого і родилися на те тільки, щоб їсти, пити тощо», і Бджола – «герб мудрої людини, що в природженому ділі трудиться». Шершень, який усе життя живе за рахунок інших і паразитує, насміхається з Бджоли, котра працює не для себе, а для інших, як і її сестри. Байка Сковороди побудована у формі діалогу між цими двома дійовими особами. Мова Шершня – це мова хвалькуватої, зарозумілої і ледачої людини, котра звикла жити за рахунок інших («багато у вас голів, та безглузді», «ти така дурна»). З високою гідністю, істинно «по-сковородинськи», відповідає йому невтомна Бджола-трудівниця, яка справді щаслива, і своє щастя вона вбачає у «сродній праці»: «Нам незрівнянно більша утіха збирати мед, ніж споживати. До цього ми народжені».

У силі (повчальній частині) автор розкриває алегорію твору. Філософ-байкар бачить щастя людини в тому, що вона має «природжене діло», яке є справді «найсолодший бенкет». Для такої людини немає нічого гіршого, «як купатися в достатку і смертно мучитися без природженого діла». Це, без сумніву, світоглядні орієнтири самого автора. Усіма подальшими міркуваннями Сковорода підводить читача до своєї улюбленої думки, що «нема більшої радості, як жити по натурі», тобто завжди бути в злагоді зі своїми можливостями.

 

Афоризми Г.Сковороди.

Афоризм – це стислий влучний оригінальний вислів відомих людей, що набув поширення в народі через дотепність, влучність чи широту філософських узагальнень (uk.m.wikipedia.org>wiki>Україна).

«Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

«Добрий розум робить легким будь-який спосіб життя».

«Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух».

«Більше думай і тоді вирішуй».

«Бери вершину і матимеш середину».

«З усіх утрат втрата часу найтяжча».

«Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори».

«Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга».

«Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру».

«Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений».

«Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!»

«Все минає, але любов після всього зостається».

«Що вподобав, на те й перетворився».

«Не за обличчя судіть, а за серце».

«Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця».

«Людська душа і друг, безсумнівно, цінніш за все».

«Охота – мати праці, праця все перемагає».

«Найкраща помилка та, яку допускають при навчанні».

 

 

Тестовий контроль знань

 

1. Тема «Слова про похід Ігорів» – це розповідь про

А боротьбу князя Ігоря проти Святослава за київський княжий престол

Б смерть князя Ігоря від рук древлян

В вдалий похід князя Ігоря проти половців

Г невдалий похід князя Ігоря проти половців                  

 

2. Ідея «Слова про похід Ігорів»

А заклик до помсти половцям за напади на Русь

Б заклик до єднання для спільної боротьби проти ворогів

В уславлення героїзму і мужності князя Ігоря 

Г подяка Святославу за вдалий похід на половців у 1183 р.

 

3. Ідейний центр твору «Слово про похід Ігорів» – це  

А згадка про Діву-обиду

Б вступ до поеми

В звернення автора до Руської землі

Г «золоте слово Святослава»

 

4. «Тоді Ігор глянув на ... й побачив, що воно тьмою всіх його воїв покрило...». Таким чином у поемі «Слово про похід Ігорів» згадується про

А падіння метеорита

Б затемнення місяця 

В затемнення сонця

Г несподівану грозу 

 

5. 10. «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути...».

Ці слова у «Слові про похід Ігорів» належать

А Всеволоду 

Б князю Ігорю

В Святославу 

Г Бояну

 

6. В уривку «Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли, тут кривавого вина недостало; тут пир закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську» використано такий художній засіб, як

А метонімія 

Б персоніфікація

В метафора

Г синекдоха 

 

7. Переспів

«Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самотині!

Або не грій і не світи!..

Загинув ладо – й я загину!»

зроблено

А І. Франком

Б Т. Шевченком 

В Б. Грінченком 

Г М. Рильським

 

8. Найдавнішим серед літописів Київської Русі вважається

А Початковий

Б Київський

В «Історія русів»

Г Галицько-Волинський

 

9. Основним упорядником «Повісті минулих літ» уважають

А Никона 

Б Сильвестра

В Самовидця 

Г Нестора

 

10. Головна ідея «Повісті минулих літ»

А виховання пізнавального інтересу до власної історії

Б заклик до боротьби з кочівниками

В увічнити пам’ять про князів руських

Г заклик до об’єднання Руських земель

 

11. У «Повісті минулих літ» вислів «Іду на ви!» належить

А Святославу 

Б Володимиру

В Ользі 

Г Олегу

 

12. Прочитайте уважно текст.

«Не осоромимо землі Руської, ляжемо тут кістьми: мертві бо сорому не мають, а якщо побіжимо, то сором матимемо!»

За «Повістю минулих літ», ці слова належать

А Олегу 

Б Ігорю

В Нестору Літописцю 

Г Святославу

 

13. Григорій Сковорода навчався, але не закінчив такий навчальний заклад як

А Острозька школа

Б Харківський університет

В Києво-Могилянська академія

Г Полтавська духовна семінарія

 

14. Творчість Г. Сковороди належить епосі

А реалізму 

Б бароко

В сентименталізму 

Г классицизму

 

15. Найбільший вплив на формування світогляду Г. Сковороди мав (мала)

А музика 

Б фольклор

В Біблія 

Г антична література

 

16. Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка» використав такий твір Г.Сковороди, як

А «Всякому місту – звичай і права»

Б «Ой пташино жовтобока»

В «Про свободу»

Г «Вдячний Еродій»

 

17. У байці «Бджола і Шершень» розкривається тема

А просвітництва 

Б взаємодопомоги

В свободи 

Г «сродної праці»

 

18. У вірші «Про свободу» Г. Сковорода уславлює

А Івана Богуна 

Б Катерину II

В Петра Сагайдачного 

Г Богдана Хмельницького

 

19. Твір «Про свободу» за жанровими ознаками є

А гімном 

Б ліричним віршем

В одою 

Г притчею

 

20. Сатиричним серед запропонованих є твір Г. Сковороди

А «Про свободу»

Б «Ой пташино жовтобока»

В «Всякому місту – звичай і права»

Г «Алфавіт, або Буквар світу»

 

21. Твір Г.Сковороди «De Libertate» належить до такої тематичної групи, як

А патріотична лірика 

Б філософська лірика

В громадянська лірика 

Г особистісна лірика

 

22. Серед запропонованих тверджень неправильним є

А Вірш «Всякому місту – звичай і права» – зразок громадянської та філософської лірики.

Б Григорій Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії.

В У своїх творах Г.Сковорода не використовував біблійні образи.

Г За життя жоден твір Сковороди не був надрукований.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заняття ІІІ

 

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

 

29 серпня 1769 року в Полтаві у сім’ї канцеляриста магістрату народився Іван Петрович Котляревський. Після навчання в Полтавській духовній семінарії він працював канцеляристом губернської управи, а пізніше – домашнім учителем. У 1794 році почав працювати над поемою «Енеїда». Далі  протягом 30 років продовжує цю працю, пориваючи її на невідкладні справи.

Так, із 1796 по 1808 рік перебував на військовій службі в Сіверському карабінерному полку, який був сформований на основі українських козацьких полків, причому в чині офіцера брав участь у російсько-турецькій війні й узятті Бендер та Ізмаїла.

У 1798, 1808, 1809 роках у Петербурзі колезький асесор М. Парпура (за походженням заможний конотопський поміщик) без відома автора почав видавати окремі розділи поеми «Енеїда», які поширювалися в рукописних списках. Останнє видання було здійснене вже за участю автора. Повне видання «Енеїди» відбулося в Харкові після смерті поета у 1842 році.

Демобілізувавшись, І.П.Котляревський побував у Петербурзі, сподіваючись, що отримає якусь цивільну посаду. Не знайшовши ніякої роботи, повертається до Полтави і стає в 1810 р. наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян. Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, формує 5 козачий полк. Повернувшись після війни до Полтави, до кінця своїх днів живе там. 1819 року написав п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Був директором Полтавського театру, попечителем благодійних закладів у місті. Невдовзі через хворобу змушений був піти у відставку, отримавши 500 крб. щорічної пенсії. Помер у Полтаві 29 жовтня 1838 року, де й похований. Нині на місці садиби І.Котляревського знаходиться його музей.

 

 

Поема «Енеїда» (1798)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: бурлескно-травестійна поема.

Тема: насмішкувате, глузливе зображення панівного класу України ХVІІІ століття з його жорстокістю, паразитизмом, хабарництвом, пияцтвом, моральною й соціальною нікчемністю.

Головна ідея: утвердження безсмертя українського народу, його ментальності, мови, культури, волелюбності; засудження жорстокості й паразитизму панів, морального звиродніння й хабарництва чиновників.

Передумови появи: знищена Запорозька Січ (1775 рік), розформовано козацькі слобідські полки, зруйновані рештки автономії, українська старшина почала вірою і правдою служити Росії, адже її урівняно в правах із московським дворянством. Остаточно скасована церковна автономія, утвердилося кріпацтво, національна інтелігенція стала носієм російської культури, українська мова вилучена з друку і шкіл.

Від «Енеїди» починається новий етап в історії українського народу, а не тільки нова українська література. 

Сюжет і композиція. Автор узяв тему й сюжет із відомої поеми римського поета Публія Вергілія Марона «Енеїда». Ця антична поема складалася з 12 пісень. Розповідається в ній про те, як греки зруйнували Трою, після чого син богині Венери і земного царя Анхіза, внук троянського царя Еней з волі богів вирушив у мандри, шукаючи Італію, де мав заснувати нову державу. Протягом семи років блукає він з військом різними країнами та морями, зазнає чимало пригод і вкінці прибуває до Італії. Спочатку їх зустріли гостинно, але пізніше розпочалася кривава війна між троянцями та рутульцями. Причиною війни стала Лавінія, дочка царя Латина, з якою хоче одружитися і Турн, рутульський цар, і Еней. І от Еней у двобої перемагає Турна, стає латинським царем, на цьому війна закінчується. У всі події безпосередньо втручаються боги з Олімпу: одні стають на бік троянців, інші – проти них.

Чергування подій у перелицьованій поемі І.Котляревського відбувається в тій же послідовності, що й у римського поета Вергілія, однак «земне» в українського автора переважає над «божественним» в античного творця.

Поема Котляревського складається з шести завершених частин.

І частина. Розповідь про те, як після загибелі Трої поневірялись троянці, як вони прибули до Карфагена, тут познайомилися Дідона й Еней. Боги змушують Енея покинути Дідону, в яку він закохався. Так перша частина і розпочинається з трагедії (загибель Трої) і закінчується так само трагедією (смерть Дідони).

II частина. Описуються подальші мандри Енея, перед читачем глибше розкривається його характер. Подано картини життя богів, які зібралися до Зевса на обід і стежать з неба, як відбувається поєдинок між сицилійцем Даресом і троянцем Ентеллом. Еней у цей час гостює на Сицилії в Ацеста. Уночі йому сниться, що його відвідує батько Анхіз.

III частина. Троянці перебувають на Кумській землі. Тут Еней зустрічається з відьмою Сівіллою, яка проводжає його на побачення з батьком у пекло. Картини пекла автор змальовує в народному дусі, тут знаходяться ті, яким поет дає моральну оцінку не лише з позицій християнства, а й народних поглядів.

IV частина. Еней під час мандрів потрапляє на острів злої чарівниці Цирцеї, що перетворювала людей на звірів. У цій частині автор знайомить читача з поромником, в уста якого вкладає самооцінку народом власної долі, порівнюючи народ з волом, довічно переобтяженим тяжкою роботою. Злякавшись Цирцеї, троянці повертають на Латинську землю. Тут відбувається знайомство Енея та його війська з латинцями, з їхнім царем Латином. Еней має одружитися з його дочкою Лавінією. Рутульський цар Турн теж хоче одружитися з Лавінією, він надзвичайно цим обурений і заручився підтримкою Амати, матері Лавінії. Приводом до війни автор подає мізерну подію: троянці, полюючи, зацькували цуцика Лависиної няньки. Розповідь про ці події сповнена гіркоти, бо тут Котляревський проводить чітку паралель, порівнюючи царство Латина і правління Катерини II та діяльність усього її управлінського придворного апарату.

V частина. Головна подія тут – війна, сутичка між двома силами: здається, весь латинський люд піднявся проти троянців. Але навіть після того, як героїчно загинули Низ та Евріал, війську на чолі з Турном не вдається взяти приступом троянців.

VI частина. Зевс заборонив богам втручатися у справи людей. Троянці дістають підтримку від аркадського царя. Цар Латин потребує перемир’я, аби поховати загиблих. Він скликає раду в конгресі. Латинові радять припинити війну й віддати заміж Лавінію за Енея. Турна така порада не влаштовує, і він вирішує викликати Енея на двобій. Однак неочікувано Еней здобуває перемогу над Турном. Цією перемогою і завершується оповідь.

 

Обґрунтування жанру поеми. Поема Котляревського «Енеїда» – глибоко національний і самобутній твір, де стародавніх латинян і троянців переодягнено в кобеняки й жупани українського козацтва XVIII століття, в мундири й каптани тодішнього чиновництва, у ряси й підрясники «халтурного роду» – духовенства, де «широким пензлем змальовано побут тогочасного панства, що замінило собою Вергілієвих олімпійців». (М. Рильський.)

Таке «переодягання» є засобом травестії, що полягає в перенесенні класичного сюжету на інший (національний) ґрунт, у його жартівливій переробці.

Ритмічний лад оригіналу древньої поеми теж перелицьовано. Поема Вергілія написана неримованим гекзаметром, котрий сприяє урочистості, надає оповіді поважності, піднесеності. У Котляревського рядки більш сучасні, римовані і вдвічі коротші, унаслідок чого текст читається легко, а розповідь стає динамічною, що відповідає жартівливому тону поеми. Порівняйте:

Вергілій. «Енеїда», початок	Котляревський. «Енеїда», початок
«Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’їв Троянських, Долею гнаний нещадно, на берег ступив Лавінійський. Горя він досить зазнав,  суходолами й морем блукавши, 3 волі безсмертних богів і мстивої серцем Юнони ...»	«Еней був парубок моторний  І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак».

 

Вергілій, побожно ставлячись до своїх високопоставлених героїв, будь-що прагнучи їх возвеличити, добирає відповідну й шанобливу урочисту лексику. Котляревський же переслідує зовсім іншу мету: він хоче висміяти українських чиновників та поміщиків. Він уживає слова народні, просторічні, нерідко грубуваті («Но зла Юнона, суча дочка, розкудкудакалась, як квочка...»).

Травестійність переробки виявляється і в тому, що Котляревський, хоч і точно слідуючи за сюжетом античної поеми, змальовує саме українську дійсність, українське життя кінця XVIII – початку XIX століття. В образах царів, богів та деяких земних героїв показано поміщиків та чиновників, а в образах троянців – простий люд (селян, запорожців, ремісників. «Перелицьовані» й характери героїв. Якщо у Вергілія вони справедливі, мудрі, величні, то у Котляревського – це хабарники, п’яниці, жмикрути, гольтіпаки тощо. Вчинки героїв також відповідають їх характерам. Наприклад, порівняйте опис Зевса (Юпітера):

Вергілій «Енеїда»	Котляревський «Енеїда»
«В цю мить з висоти ефіру Юпітер Парусолетних морів рівнину, простертії землі І племена оглянувши, що широко розселені в світі, Став на вершині небес і на Лівії погляд затримав ...»	«Зевес тоді кружляв сивуху І оселедцем заїдав; Він, сьому випивши осьмуху, Послідки з кварти виливав».

А ще І. Котляревський усіх своїх персонажів змальовує в українському одязі; вони пригощаються стравами й напоями української національної кухні, проживають не в багатих покоях, а в селянських та поміщицьких житлах.

Сміх у Котляревського ґрунтується на фольклорній традиції бурлеску. Це такий спосіб зображення, коли про теми поважні та високі говориться у спеціально іронічному, жартівливому, низькому тоні або ж, навпаки, буденна, «низька» тема подається з особливою велемовністю, патетикою, урочистістю. Особливо коли йдеться про сваволю, хабарництво, крутійство панства усіляких рангів або аморальні, негідні вчинки простих людей, комізм стає гострим, жорстоким, уїдливим, тобто сатиричним, навіть інколи саркастичним.

Майже кожного з персонажів наділено бурлескними комічними рисами: Зевс ледачий і свавільний, Нептун – хабарник та дряпічка; богині пащекуваті й злобливі. Разом з тим усі небожителі люблять погуляти й випити. Персонажі поеми Котляревського досить часто, буває, потрапляють у комічні ситуації (згадаймо скрутне становище Енея, коли він мерщій тікає від Дідони). Еней – полководець, син царя та богині! – спить на звичайній печі, зарившись у запашне гаряче просо. Зустрічається у творі й декілька пародій: на військове спорядження (латинці готуються до війни); на шкільний урок у тогочасній схоластичній школі (троянці ретельно вивчають латинську мову); на видавця Парпуру, який перше видання «Енеїди» зробив без дозволу автора (опис грішників у пеклі: «Якусь особу мацапуру там шкварили на шашлику»). У поемі мова пересипана жартівливими висловами, багато комічних монологів, приказок комічного змісту, взятих з розмовної народної мови («п’ятами накивав»,  «буває щастя скрізь поганцю, а добрий мусить пропадать», «тягу дав», «охляли, ніби в дощ щеня» тощо).

Отже, можна зробити висновок, що «Енеїда» І.П. Котляревського – травестійно-бурлескна поема.

Образи поеми. Усіх дійових осіб «Енеїди» можна умовно поділити на три групи:

1) Еней і троянці. У цих образах автор відтворив українських козаків-запорожців з їх веселими звичаями, хоробрістю й завзятістю;

2) боги, в образах яких майстерно подано феодально-поміщицьку верхівку з усіма її самобутніми негативними рисами – зневажливим ставленням до простих людей, хабарництвом, інтриганством. Одні з них допомагають Енею, інші – йому перешкоджають;

3) усі земні герої, царі. У цих образах автор показав українських поміщиків-феодалів, їх взаємини і побут.

Образ Енея. Еней є головним героєм поеми. У творі Котляревського це кошовий отаман запорозького війська. Він уже не молодий, у поемі згадується, що в нього є син Іул, юнак, «війська ватажок начальний».

Спочатку автор характеризує свого героя за допомогою не дуже шанобливих епітетів та порівнянь: ланець, поганець, «мутив, як на селі москаль», «парубок моторний ... на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак» тощо. Він – заводіяка і призвідця всіляких витівок та бешкетів. У мирний час любить всмак попоїсти, почастуватися хмільними напоями, до втоми погуляти, досхочу виспатися. За пиятикою та розвагами забуває навіть про своє найголовніше завдання – боги звеліли йому побудувати нове царство, тому Зевс змушений нагадувати йому про це не дуже чемно. Тобто Енеєві притаманні всі людські вади та слабкості.

Разом з тим Еней наділений і позитивними рисами: він «ласкавий, гарний і проворний, і гострий, як на бриті сталь», тобто доброзичливий, дотепний, легко сходиться з людьми. Крім цього, Еней щирий, простий, ставиться до себе з іронією. У ролі ватажка троянців він суворий і вимогливий, але справедливий і добрий. На полі бою він виступає передусім як досвідчений полководець, який уміло організовує підготовку до битви. А під час бою завжди показує воєнну майстерність, уміння володіти зброєю й особисту хоробрість.

Однією з особливостей побудови цього образу є його еволюція. Прикметно, що в перших розділах характеристика Енея загалом негативна. Позитивні риси характеру лише пунктиром намічено в першому розділі поеми. Вони все виразніше проступають у наступних частинах, а вже в останніх Еней зображений як заслужений, шанований усіма герой.

Отже, троянський ватажок зображений таким, яким запорозьку старшину показано в народних переказах, думах, піснях: у приватному житті гуляки, бешкетники, козацькі воєначальники в боях ставали мудрими полководцями, спритними й хоробрими воїнами.

 

 «Енеїда» – енциклопедія українського життя XVIII століття» (М. Рильський.) Побут українців у поемі відображений у багатьох його виявах, це створює підґрунтя для  відчуття національного колориту. Українську ментальність упізнаємо в таких особливостях:

1) звичаях (віддавання поклонів навіть незнайомим людям, подання хліба-солі, дякування «за сіль», вбирання у чорний одяг на знак трауру);

2) обрядах (обмивання загиблого Паланта, поминання батька Енея Анхіза, готовність до прийому сватів царем Латином);

3) ворожіннях (дівча ворожить Енеєві у пеклі, Сівілла гадає на теплих нутрощах забитого бика);

4) повір’ях (нечиста сила, що зникає на світанку, картини пекла);

5) згадках з народної медицини (Сівілла вміє «трясцю одганять», «переполохи виливати», «баби одшептали» переляканого Енея);

6) географічних назвах та іменах героїв (імена українізуються – Анхизенко, Енеєчко, Еврусь тощо);

7) фольклорі (використані приказки, прислів’я, народні образи-персонажі – мавки, упирі, скатерть-самобранка, народні пісні тощо);

8) розвагах (у творі названо двадцять народних ігор);

9) предметах народного побуту (жіноче і чоловіче вбрання, речі хатнього вжитку, реманент);

10) українській кухні (тут названо близько ста українських напоїв і страв);

11) мові (у поемі автором представлено насамперед побутову (розмовну) народну лексику, яка містить 7 тисяч слів, що входять до найрізноманітніших семантичних груп).

 

Проблеми, порушені в поемі «Енеїда».

1. Соціальні:

почуття громадянського обов’язку;

захист рідної землі від ворогів;

соціальна нерівність;

розгульний спосіб життя панів;

паразитичне існування можновладців;

моральна нікчемність чиновників, панства, повна байдужість до потреб та інтересів народу;

засудження негативних суспільних явищ.

2. Морально-етичні:

виховання дітей засобами народної педагогіки;

утвердження найкращих людських чеснот: порядності, поваги до батьків і старших, кохання, вірності;

викриття людських вад: брехливості, зрадливості, лінощів, крутійства, нехтування християнською мораллю.

 

П’єса «Наталка Полтавка» – «праматір українського театру»

(І. Карпенко-Карий).

 

Літературний рід: драма.

Жанр: соціально-побутова драма; сам І.П.Котляревський визначив її як «оперу малороссийськую в 2-х действиях» (у п’єсі використано 19 пісенних партій різних жанрів: соло, дует, тріо, хор. Деякі пісні автор узяв з народних, піддавши їх літературній обробці, деякі створені самим автором).

Тема: зображення побуту й життя українських селян на початку ХІХ ст., вірність у коханні людей з народу.

Головна ідея: духовна велич людини з народу, її оспівування.

Ця п’єса стала першим драматичним твором нової української літератури. Вона була створена у 1819 році. У той час Іван Котляревський працював керівником Полтавського театру, для потреб якого й написав драму.

Перед цим на полтавській сцені харківською трупою була виставлена п’єса «Казак-стихотворец» російського драматурга Шаховського, у ній розроблявся сюжет із життя українського села. Автор Шаховський при цьому припустився багатьох перекручень і помилок історичного й етнографічного характеру, що дуже образило Івана Котляревського як громадянина і як директора театру. Він вирішив відтворити побут українців правдиво, створивши власну п’єсу на цю тематику. Тому разом з «Наталкою Полтавкою»  у тому ж році виходить друга п’єса «Москаль-чарівник».

Сюжет твору нескладний: двоє молодих  закоханих – Наталка і Петро – не можуть одружитися через бідність Петра, і він змушений через це піти на заробітки. Поки його нема, до Наталки сватається багатий нелюб – пан возний Тетерваковський. Возному  допомагає сільський виборний Макогоненко. Петро через тривалий час повертається у село, його підтримує побратим Микола. Мати Терпилиха, вважаючи, що порятує дочку від бідності, наполягає на тому, щоб Наталка віддалася за возного. Петро віддає їй увесь заробіток, аби Наталка не була бідною дружиною багатого чоловіка. Та врешті-решт усе владналося: возний зрозумів, що ніколи не досягне прихильності дівчини, і відмовляється від Наталки, яка погоджується вийти за Петра («От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються!»).

Персонажі. Першим у переліку дійових осіб стоїть возний Тетерваковський. Це дрібний судовий чиновник. Він займає найнижчу посаду. Такі дрібні чиновники розвозили папери до повітових судів, писали скарги, позови, виставляли майно на продаж за борги тощо. Але служба приносила возному непоганий прибуток. Недаремно ж з такою любов’ю він говорить про хабарі, які дають чудову можливість багатіти: «Взяточок ... сиріч винуждений подарочок».

Для відчуття повноти життя він вирішує, що треба одружитися і, зосередившись на цієй проблеми, звернув увагу на просту дівчину Наталку. Треба зауважити, що возний – досить-таки спостережлива людина: він запримітив не тільки Наталчину молодість і вроду, а й те, чого бракувало полтавським панночкам, – працелюбність, мудрість, скромність, слухняність. Тому він говорить: «Уязвленное частореченною любовію серце ... не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє-то як його – ровняєть».

З усіма персонажами він тримається з почуттям гідності, статечно, виявляючи схильність до жарту і добродушність. При цьому не пишається становищем. Свою владу возний Тетерваковський проявляє тільки тоді, коли довідується, ким є Петро, і то скоріш за все через те, що дуже боїться втратити Наталку, яку все-таки любить, і вбачає у парубкові свого суперника. Але потім виявляє поступливість і благодушність, та, очевидно, не тільки через свою порядність. Хитрий і розумний, він уже мав змогу переконатися, що ніякою силою не може змусити Наталку одружитися.

Отже, образ возного є типовим для чиновників того часу, реалістичним.

Мати Наталки – Горпина Терпилиха, вдова, «старуха». Терпилиха – бо терпляче зносила лихо й біду, долала всі життєві негаразди. Це співчутлива й добросердечна жінка, яка, окрім дочки, виростила й Петра, і завжди була прихильна до нього. Змагаючись із життєвими труднощами, вона шукає усіляких можливостей, щоб зарадити своєму нужденному становищу. І для неї перша нагода у цьому – видати заміж дочку за заможного чоловіка. Терпилиха хоч і співчуває Наталці, проте, дбаючи про доччине щастя, буває несправедливою, навіть жорстокою. Але зрештою вона знаходить у собі сили благословити Наталку та Петра на шлюб, перемігши свою меркантильність.

Образ Терпилихи започаткував собою цілу галерею постатей матерів-селянок в українській літературі.

Наталка – проста селянська дівчина. Хоч вона й виросла в достатках, але зараз цілком вдовольняється тим, що приносить їй щоденна праця. Спостережлива й розумна, вона ніколи не заздрила чужому добру, хоч і знає, що на світі існує майнова нерівність, а тому сватання заможного возного не вважає за велику честь. Наталка має власний ідеал сімейного щастя, сутність якого в розмові викладає виборному: «... для чого люди женяться? ... Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб’язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати один одному. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде її вірно любити? Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові все буде роїтися, що він її виручив із бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня; буде на неї дивитися з презирством і обходитися з неповагою, і у пана така жінка буде гірше наймички ... буде крепачкою».

Наталка весь час вірна своєму коханому; уже чотири роки чекає на Петра, вірячи в його незрадливість, як у власну. Лише постійні докори матері, зростаючі злидні та внутрішній конфлікт між власними почуттями й обов’язком забезпечити спокійну материну старість змушують її заручитися, подати рушники нелюбу. Зробивши це, просить Бога допомогти полюбити возного і забути Петра. Коли ж нарешті з’являється Петро, дівчина рішуче йде наперекір волі матері та звичаям, відстоюючи своє право на щастя. Образ Наталки автор подає цілком реалістично. Це тип чесної, вольової, розумної української дівчини-селянки.

Петро з’являється перед нами тільки в середині п’єси. Про факти з його попереднього життя ми довідуємося з розмов персонажів. Терпилиха замінила йому рідну матір, однак аби добитися дозволу на одруження з Наталкою, він змушений був піти на заробітки. Кілька років мандруючи по світах у пошуках заробітку, повертається у рідне село, пронісши через розлуку почуття кохання до Наталки. Але коли настає рішучий кульмінаційний момент, Петро добровільно відступається від коханої, не наважується вступити в боротьбу за власне щастя. Тут помітний глибокий підтекст. Очевидно, головна причина вчинку Петра полягає в тому, що він глибоко шанує матір Терпилиху і не хоче йти проти її волі, та ще підкоряється силі народних звичаїв, не бажаючи порушувати моральних законів, а не в тому, що він слабодухий і безвольний (будучи таким, навряд чи вперто добивався б поставленої мети протягом чотирьох років).

Микола – далекий родич Терпилихи, бурлака, вічний наймит, пригноблений і зневажений тогочасним суспільством. При цьому тримається з почуттям власної гідності, досить упевнено, не запобігає перед іншими і не принижується. Крім цього, він спостережливий, енергійний, життєрадісний, дотепний, на все має власну думку, грамотний. Микола мріє податися до чорноморського козацтва, хоча переконаний, що з нього «непоказний козак буде». Він не обмежується лише думками про побут, уміє мудро залагодити складну справу, активно втручається у життя. Над усіма іншими його вивищує мрія про особисту волю.

Отже, це носій світоглядної позиції автора. Він ототожнюється з найкращими рисами людини –прагненням і служити людям волелюбством.

Макогоненко – виборний місцевого села. Він представляє категорію людей давнього українського поспільства. Його повноваження обмежуються лише роллю «старшого на селі», посада в нього «виборна», а тому і можливості, і влада в нього значно менші, ніж у возного. Микола говорить, що він «хитрий як лисиця», «де не посій, там і вродиться», усюди вишукує вигоди для себе, «і уже, де чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Тому в такій делікатній справі, як одруження, він і стає помічником і знаряддям возного. Хоча він може поспівчувати й Наталці, й Терпилисі, й погудити «письменних п’явок» , і підсміятися над бажанням возного сватати Наталку.

Отже, це образ типового українського заможного селянина, який вислужився на дрібного сільського урядовця.

 За словами І. Карпенка-Карого, сила п’єси «в простоті, в правді і найголовніше – в любові автора до свого народу».

 

 

 

Тестовий контроль знань

 

1.  Земними героями «Енеїди» є

А Юнона, Венера, Еол 

Б Зевс, Турн, Лавінія

В Анхіз, Сівілла, Евріал 

Г Паріс, Борей, Латин 

 

2. У рядках з поеми «Енеїда»

«Розумна пані і моторна,

Для неї трохи цих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита...

Бідняжка, що була вдова»

подано опис

А Венери 

Б Сівілли

В Юнони 

Г Дідони

 

3. Причиною війни між троянцями і рутульцями стала

А загибель від троянських хортів цуцика Аматиної няньки

Б любов Енея і Турна до Лавінії

В необхідність завоювати царство Латина для поселення троянців

Г Паллантова ладунка, яку Еней побачив на шиї Турна

 

4. Один із героїв поеми «Енеїда» говорить: «Де общее добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять». Цими словами І.Котляревський уславлює                                         

А сімейні інтереси, єдність і злагоду між членами родини

Б закони побратимства, які були найвищою цінністю серед запорозьких козаків

В християнські чесноти, які нівелювалися в умовах розквіту кріпосного права               

Г захист державних інтересів, народу та його добра у скрутні часи

 

5. Бог Вулкан викував на щиті Енея

А героїв українських народних казок

Б слова: прийшов, побачив, переміг

В персонажів слов’янської міфології

Г портрет Зевса

 

6. При творенні образів богів І. Котляревський застосовує таку форму комічного, як

А іронія 

Б сарказм

В сатира 

Г гротеск

 

7. Етнографічні описи виконують у поемі І. Котляревського «Енеїда» таку роль, як

А змалювання певних сторін народного життя

Б індивідуалізація персонажів

В психологічна характеристика

Г пародіювання 

 

8. Поему «Енеїда» М. Рильський за детально відображений світ духовної та матеріальної культури українського народу назвав

А настільною книгою кожного українця

Б книгою буття українського народу

В панорамою України

Г енциклопедією українського життя

 

9. Поемі «Енеїда» І. Котляревського НЕ належать слова

А Другим ми часто пророкуєм, як знахурі, чуже толкуєм, собі ж шукаєм

циганок.

Б Ледащо син – то батьків гріх!

В Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть.

Г Бо величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем.

 

10. Стосовно поеми «Енеїда» І. Котляревського неправильним є твердження

А У поемі «Енеїда» згадано такі історичні постаті, як Григорій Потьомкін, Вергілій, Гаркуша, Залізняк, Дорошенко, Сагайдачний.

Б Перше видання «Енеїди» відбулося 1798 року.

В Еней – син земного царя Анхіза і Венери.

Г «Енеїда» І. Котляревського має той же сюжет, що і «Енеїда» Вергілія, і складається з 12 частин.

 

11. Стосовно поеми «Енеїда» І. Котляревського правильним є твердження

А Еней під час бурі на морі поводив себе як справжній герой.

Б У Енея був син на ім’я Іул.

В Низ та Евріал були троянцями і загинули, рятуючи один одного.

Г В «Енеїді» співіснують чотири групи дійових осіб: троянці, боги, земні герої, латинці і рутульці.

 

12. Серед запропонованих характеристиці Енея НЕ відповідає рядок

А «суціга, паливода і горлоріз; по світу як іще побіга, чиїхсь багацько виллє сліз»

Б «був тяжко не по серцю Юноні, – все її гнівив: здававсь гірчіший їй від перцю, ні в чім Юнони не просив»

В «він так здавався і нікчемний, та був розумний і письменний, слова так сипав, як горох»

Г «прямий, як сосна, величавий, бувалий, здатний, тертий, жвавий, такий, як був Нечеса князь»

 

13. П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» за жанровим різновидом

А історична 

В соціально-побутова

Б водевіль 

Г мелодрама

 

14. Особливістю композиції п’єси «Наталка Полтавка» є

А заплутана інтрига

Б включення пісенних номерів

В авторські відступи

Г напружений сюжет

 

15. П’єса «Наталка Полтавка» починається піснею

А «Ой я дівчина Полтавка»

Б «Віють вітри, віють буйні»

В «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву»

Г «Гомін, гомін по діброві»

 

16. У п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» про нього сказано: «...як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться». Це

А Петро

Б возний 

В виборний 

Г Микола

 

17. «Віють вітри», «Видно шляхи полтавськії», «Чого ж вода каламутна» – це пісні, які співає в п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»

А Тетерваковський 

Б Микола

В Макогоненко 

Г Наталка

 

18. «Золото – не дівка! Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця», – так сказав про Наталку з п’єси «Наталка Полтавка»

А Петро 

Б Тетерваковський

В Макогоненко 

Г Микола

 

19. «На комедії одні виходять – поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть – те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б’ються і умирають», – так говорить про театр у п’єсі І.Котляревського «Наталка Полтавка»

А Петро

Б возний 

В виборний 

Г Микола

 

20. «Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами – пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисел і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зовсім ізвівся; в бідності умер...» – розповідає в п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» про Наталчиного батька

А Петро

Б возний 

В виборний 

Г Микола

 

21. «То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже», – так говорить про виборного у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»

А Наталка 

Б Петро

В возний 

Г Микола

 

22. Про те, що люди женяться «для того, щоб завести хазяйство і сімейство, жити люб’язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати один другому» в п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» говорить

А Наталка 

Б Петро

В Терпилиха 

Г Микола

 

23. Установіть відповідність між дійовою особою драми І.Котляревського «Наталка Полтавка» і текстом пісні:
1 Наталка;	А «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, О, як моє болить серце, а сльози не ллються»;
2 Петро;	Б «Ой під вишнею, під черешнею Стояв старий з молодою, як із ягодою».
3 возний;	В «Всякому городу нрав і права, Всяка імієть свой ум голова».
4 виборний.	Г «Сонце низенько, вечір близенько, Спішу до тебе, лечу до тебе, моє серденько!»
	Д «Ворскла річка невеличка, Тече здавна дуже славна... »

 

24. Установіть послідовність розгортання подій у драмі І. Котляревського «Наталка Полтавка».
1 перший епізод	А  розмова виборного і Петра про театр
2 другий епізод	Б Терпилиха з виборним умовляють Наталку вийти за возного
3 третій епізод	В виборний розказує Тетерваковському історію життя Терпилів
4 четвертий епізод	Г Петро хоче віддати Наталці зароблені гроші
5. п’ятий епізод	Микола зустрічає Петра, який повертається в Полтаву