Усний журнал "Художня культура у нашому селі"

        

У кожної людини є своя маленька Батьківщина: це її домівка, вулиця, село, де вона народилася . Все це є частиною великої Батьківщини – нашої України. Ми всі український народ, який складається з родин малих і великих, дружніх і працьовитих. Всі ми тут присутні щасливі, що народилися і живемо у прекрасному селі Золотоношка. Воно розкинулось на прекрасних берегах річки Золотоношки. Купається у сонячному промінні і радо зустрічає гостей. Саме тут наше коріння, звідси виходять наші стежки у світ.

 Я долі дякую, що виросла в селі

Та ще в сім’ї подільських хліборобів.

Батьки мої і прадіди мої

Ніколи не цурались свого роду.

Я людям дякую, що чесними були,

Коли по правді жити научали,

Узявши з серця їхньої снаги

Я добре знаю, де мої причали.

 

Село Золотоноша. Рідний край.

Воно немов чарівний дзвін, звучить для кожного з нас.

 

Нема ніде так добре, як удома.

Усі стежки ведуть нас до рідні.

Засяє вогник в рідному вікні –

Де дінеться і темрява і втома.

І від престолу отчого порогу,

 Від цих священних вікон і двора.

В усі світи нам нам стелиться дорога.

 

О, земле рідна, краю мій вишневий,

Гартований в тугих вітрах століть,

На ці й на вікові дерева

Не раз дивився прадід мій і дід.

Бо їм, як і мені, було б їх треба

У гожий час і пору лихоліть.

Не можна жити без землі і неба,

Без віри і мети не можна жить.

--------------------------------------Пісня------ Україні.---------------

 

Історія села сягає давнини. Назва його не вивчена, але переповідають, що колись давно тут протікала повноводна річка. По ній плавали кораблі і перевозили золото і коштовності. Одного разу затонув корабель на якому пливла королева. На ній були золоті черевики, які вона загубила. Від слова золота ножка і пішла назва Золотоноша. А от саме село було засноване у 1860 році.

 

 

 

 

Люблю я в рідному краю

Пропахлі вітром колоски –

Таке чіпке безмежне поле,

І мамин хліб і ті стежки,

Якими вранці йду до школи,

І перші проліски в гаю,

І щедре сонечко в блакиті.

Люблю Золотоношу я свою:

Вона найкраща в цілім світі.

 

Уміти берегти – це стало настійним велінням часу. І ми так собі подумали, що важливо сьогодні з усією пристрастю будити в людях саме почуття  прекрасного- оберігати життя в усіх його виявах. Берегти свою колиску, кожне зернятко вселюдського досвіду і таланту. І сьогодні на нашому заході ми хочемо згадати про талановитих людей свого села. Людей, які своїм талантом, а часто працьовитістю, прославляли наше село.

 

На теренах рідної України та далеко за її межами добре відоме і шановане ім’я Івана Івановича Лисенка,  видатного майстра українського живопису, відомого збирача перлин самодіяльного образотворчого мистецтва, полум’яного патріота.

 

Народився  Іван Іванович 14 вересня 1921 року. Пережив і жах Голодомору і випробування Великої Вітчизняної, коли в родині з трьох лише один повернувся з війни, повоєнне лихоліття – усе в пам’яті художника, усьому знайдене місце у творчості.

 

Щаслива мистецька доля спіткала художника з дитинства. Від батька Івана Павловича, чудового майстра-різб’яра, який робив з дорева ложки, веретена, діжі, він успадкував потребу до творчості.

 

Працював завідуючим сільським клубом. Створив бібліотеку, зібравши до її  відкриття тисячу книг. Згодом заснував музей історії рідного села. Тривалий час віддає себе колекціонуванню творів самодіяльних майстрів пензля і різця з усіх республік колишнього СССР. Свою колекцію він назвав «Галерея дружби».

 

І всю цю плідну діяльність він поєднує з улюбленою справою, покликом душі і серця –малюванням. Мало хто знає, що Іван Іванович заслужений майстер народної творчості України, лауреат Державної премії імені Катерини Білокур.

 

Споглядаючи картини Лисенка, немов читаємо поему про рідну Золотоношу. На його картинах близькі нам і знайомі люди. Є портрети кавалера ордена Леніна, колишнього механізатора «Майстра – золоті руки», Харченка Петра Васильовича, тракториста Криворучка Василя Олександровича, трактористки, володарки приза  ім..Паші Ангеліної, Кутової Віри Олександрівни.

 

Більшість картин Лисенка відображають народний побут нашого краю. Тут і родинні та календарні звичаї та обряди.

Перед вами одна з таких картин – це «Ніч перед Івана Купала». Автор майстерно вимальовує чудову літню ніч.

Високо в небі стоїть повний місяць. Він відбивається у воді, утворючи місячну доріжку. Бачимо постаті юнаків і дівчат навколо вогнища.

 

Лисенко в своїх картинах несе людям:

Красу блакитного неба,

Красу золотих полів,

Красу пташиного щебету,

Красу людських почуттів.

 

Наше село можна порівняти з повноводною криничкою, що розливається  життєдайними мистецькими потічками ген по довкіллю, і живою водою тих струмків живляться щедрі народні таланти, які тут щедро виростають, як кажуть у народі, неначе з води. Золотоноша виплекала цілий рід художників-професіоналів, дала Черкащині мистецьку сім’ю Сірих, про яку наша слідуюча розповідь.

 

Батько – Валентин Петрович Сірий побачив світ у 1937 році тут в Золотоноші. Побачив і здивувався: який –то він незбагнений гарний, які люди цікаві, які краєвиди неповторні, яка історія цього краю глибинна. З того все і почалося. Вже коли пас худобу на вигоні і понад річкою, то виймав синювату глину і щось ліпив.

 

Недарма доля завела його до училища при Києво-Печерській лаврі. Де кераміка – там і розпис. Відчув потяг до чогось більшого, монументального. Те й спонукало вибрати відділення плакату Київського художнього інституту.

 

Уже в Черкасах ми дізнались про Валентина Сірого як майстра монументального розпису. Велике панно роботи Сірого в будинку культури села Шевченкового – то живописний багатообразний епос про Тараса Шевченка та його впливи на розвій на нашій землі письменницьких і мистецьких талантів.

 

Але Сірий ще й портретист. Малює літніх людей, шанованих на селі хліборобів, на обличчях яких позначилась нелегка праця, глибокі карби долі. Їм не легко жилося, але в очах іскринка якогось просвітління, доброти і щирості.

 

Портрети, писані Валентином Сірим, відзначаються якоюсь реально-тілесною вагомістю і виразністю. Повз них спокійно не пройдеш. Хочеться зупинитись: «Це – щось суттєве», ловиш себе на думці і таки зупиняєшся, щоб роздивитися детальніше.

 

Донька – Оксана Валентинівна Сіра народилася у цій же Золотоноші в 1966 році. Вона закінчила Львівський художній інститут. У своїх творах вона перегукується з батьком ,

Але манера виконання інша. Вона викладає живопис у черкаському  вищому художньому професійно-технічному  училищі N20.

 

Художниця надає перевагу округлим формам ніби тягнеться до нашої солярної знаковості. Бере участь у багатьох виставках.

 

Син – Максим Валентинович Сірий – пейзажист. Уродженець села Золотоношки. Закінчив Київське художнє училище. Його роботи на виставках привертають неабияку увагу. Надає перевагу акварелям.

 

Отже справді родюча на художню культуру земля породила таку талановиту сім’ю в багатьох відношеннях: і як вияв талановитості нашого українського рядового села, і як ще один приклад нескінченності його старожитніх культурних традицій, і як гарант подальшого розвитку творчої сили народу, що нарешті здобув-таки свою вистраждану волю.

 

--------------------------------Пісня----------Пісня життя------------------------

Велике то щастя сходити

Ту землю, що з малечку рідна.

Блискуче крізь вітер і віти

Блакить Золотоношки погідна.

 

Ми вчимося сьогодні у школі

І гартуємо наші серця.

З рідним краєм пов’язуєм долі,

Будем вірні йому до кінця.

 

Мабуть Бог вирішив , що для такого красивого краю мало талантів і от на березі  безмірно красивої річки народився Микола Петрович Коломієць. Який ще з малих літ прислухався і придивлявся до традицій і звичаїв рідної Золотоношки.

 

Танок. Дивне, неповторне дійство він передає самобутній характер народу. Саме танцю і присвятив своє життя Микола Петрович. Багато років свого життя віддав педагог – хореограф талановитим дітям. Сто школярів віком від 4 до 16 років навчалися мистецтву танцю в дитячо-юнацькій студії «Щасливе дитинство».

 

Керував Микола Петрович і народним ансамблем танцю «Україна». Ансамбль та студія «Щасливе дитинство» дарували радість людям в багатьох країнах світу.

-----------------------------Танок-----------------------------

Людське безсмертя з роду  і до роду

Увись росте з коріння родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає береже минуле,

І вміє шанувать сучасне,

Лиш той майбутнє вивершить прекрасне.

 

Музика! Неповторне художнє явище в мистецтві. Їй присвятив своє життя випускник нашої школи – Замула Володимир Іванович. Ще в дитинстві захопився музикою, бо тато і дядько грали на баяні,  гітарі, сопілці. Перші уроки брав у свого дядька Замули Петра Петровича.

 

Навчаючись у школі , одночасно відвідував музичну школу у смт Драбів. Вчителі музичної школи помітили неабиякі здібності Володі. Він за рік міг опанувати програму 2 класів.

 

Навчаючись в консерваторії 1987-1993 роки, Володимир приймає участь і стає лауреатом Всесвітнього конкурсу виконавців на народних інструментах. Після консерваторії продовжує навчання в аспірантурі.

У 1994 році стає лауреатом міжнародного конкурсу в м.Клінгенталь (Німеччина)

 

-----------------------------Пісня------------2 крила-----------------

Травень 45 був щедрим на тепло. Буйно квітував бузок, і величезні пахучі оберемки його кидали солдатам, які поверталися у рідні краї з важких воєнних доріг.

Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, сина, коханого…

Не всі повернулись з воєнних доріг чорні хустинки печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів.

 

Чи сонце сіяє, чи небо в похмурі,

Чи дощ, наче сльози, траву полива,

Схилилась над мужем у вічній зажурі,

Як докір живим нам, солдатська вдова.

 

Ще одна наша розповідь піде про народну умілицю, вишивальницю  - Пасічну Христю Андріївну, яка перенесла багато горя і страждань у своєму житті, адже не повернувся з війни чоловік, а на  руках їх залишились малі діти. Чекала й оберігала своїх діток, адже треба було берегти сиріток, щоб вийшли з них люди роботящі й порядні, щоб не соромно було за них перед пам’яттю батька їхнього.

 

Солдатські вдови….

Журавки сиві…

У вічнім боргу ми перед вами.

Для нас віддали ви всі сили,

Щоб лунала пісня степами.

 

Чекала і вишивала. Все своє довге життя ні одної хвилинки не згуляла. Все вишивала, вишивала… Весь сум і тугу переносила на полотно.  Розквітали мальви, як символ туги за втраченим, весело виспівував червоний півень символізуючи майбутнє. До самої смерті вишивала, а дожила аж до 92 років. Мабуть і Бог так довго не забирав до себе, щоб намилуватися вишивками вдови.

 

І донку свою Галину Василівну змалечку привчила до вишивання. ЇЇ вишивки також не поступаються красою материнім. Бо зазнала у своєму житті багато і радості, і печалі.

На українських рушниках дуже багато червоного кольору. Він часто переплітається з чорним, символ журби – поряд із символом радості.

 

Ось погляньте на цей рушник, який вишила Галина Василівна до 125-річчя нашої школи. Тільки рука майстрині змогла перенести на полотно любов життя, віру в радісне майбутнє.

 

Мені хочеться сказати, що в нашому селі майже в кожній хаті майстриня. Кожна прагне, щоб її вишивки викликали захоплення у глядачів. Я пропоную вам подивитися, яка різноманітність у вишивках. Тут  полтавська вишивка і гуцульська переплелися у одному стилі. Бо це стиль майстринь Золотоношки.

 

Люблять і сьогодні в Україні вишиті речі. Але нажаль є такі люди, які соромляться і української мови і української вишивки.

 

Вишивала мати синові сорочку,

Виїхав давненько він уже з села.

Як співуче слались хрестики-рядочки,

Ніби вічна пісня у нитках  цвіла.

І до сина в гості прибула в столицю,

Добре спорядивши кошик не малий:

Яцця і кров’янку, гарну паляницю

Й білої сорочки згорток дорогий.

Був той син сімейний, з виду благородний,

Та, як на данину, глянув – ну і ну !

Мовив: «Вишиванка? Єто мать не модно!»

І у холодильник виклав свіжину.

І здавалось марним те благополуччя,

Що сяк так прикрило в серці пустоту.

Та узяв сорочку тут маленький внучок

«Буду я носити, хай-но підросту!»

 

----------------------Пісня «Рушники»-----------------------

 

Моє село, немов калина

Що взялось цвітом навесні.

І та зимова хуртовина,

Яку я бачу у вікні.

 

Босоніж стежка побіжить

Левадою в городи.

Як любо тут , як славно жить

Серед цієї вроди.

 

Як веселка на погоду,

Як веснянка солов’їна,

Незрівнянну має вроду

Наша рідна Золотоношка.

 

Щоб наше село не вмирало,

Щоб у віках воно жило.

Щоб як діди заповідали

Ще й у пошані скрізь було.

 

Нам треба завжди пам’ятати

Юнак ти дід, а чи дитя

Нам Золотоноша – рідна мати.

Ми – з її коріння і гілля.

 

У моєму селі – вулиці найкращі

Чудові люди тут живуть.

В бою відважні, в праці – роботящі.

Недаром село Золотоношкою зовуть.

 

Ми тепло тут зустрілись з вами

Іще зустрінемось не раз,

Хай буде семінар у школі

Як добра пам’ятка для вас.

А на прощання побажаєм

Хороших успіхів в труді,

В коханні, в праці, і в дерзанні,

І в особистому житті.

Бережи вас доле і всіх нас!

Хай довголітнім і щасливим буде ваш життєвий шлях.

 

-----------------------------Пісня------------Не давайте суму жити.-----------------