Усний журнал " Мій край - моя фортеця"

 

 

 

 

 

 

 

Усний журнал

«Мій край – моя фортеця»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

вчитель української мови та літератури

Полупанівської ЗОШ І-ІІ ступенів

Жондло Ольга Петрівна

 

 

 

Вчитель: Сьогодні на сторінках усного журналу «Мій край – моя фортеця» ми поговоримо про мальовничий куточок землі – село Полупанівку.

Відкриваємо першу сторінку журналу: «Історія села Полупанівка».

 

Маленька крапелька величної держави –
           моє село, багато є таких!
                        Зазнало лиха, бідувань і слави
                        Воно живе і вічно буде жить!

Учень 1. Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася і живе, - найкращий куточок землі. Бо це місце єдине і неповторне. І справді, лише у рідній стороні сонце світить яскравіше і птахи співають найніжніші пісні. Лише  тут природа наділена якоюсь особливою силю, а історія оповита вічною загадкою. Людська душа завжди прагне повернутися туди, де залишила часточку своєї душі, адже у рідному краю вона черпає наснагу, набирається сил… І все це наша Україна, наша знедолена, але все-таки багата на славну історію країна, яка зачаровує своєю красою. Це міста та села з білими хатами і неймовірними вишневими садками…

Полупанівка – це село овіяне міфами та багатющою релігійною історією, воно зачаровує своєю красою, створює атмосферу затишку і тепла.

Тож запрошуємо Вас у невеличку мандрівку нашим краєм.

 

 

 

Учень 2. Полупа́нівка — це невеличке село в Україні, яке знаходиться у Підволочиському районі Тернопільської області, неподалік Великого Сідла на західних схилах Медоборів.

Назва села трохи дивовижна, але вона має свій зміст. За переказами старожилів, село існує ще з XІІ ст, бо коли на Київську Русь було татаро-монгольське нашестя, то село вже існувало. Отже,, люди для поселення обрали саме долину, захищену скалами від вітрів та загарбницького ока чужинців. Перші поселенці шукали камінь в селах, звозили в долину і будували перші житла. Звідси і пішла назва - " Полупанівка ", тобто лупати камінь. 

Учень 3. За іншими переказами, назва начебто походить від зневажливого звертання мешканців сусіднього села Старий Скалат до чужоземних поселенців, яких за гонор називали "полупанами", тобто напівпанами. У селі помітні сліди Княжого тракту - шляху часів Київської Русі. Перша писемна згадка про Полупанівку датується 1580 роком. Також на території села діяли такі товориства як "Просвіта" , "Сільський господар" , "Хліборобський вишкіл молоді" та інші.

У Полупанівці народився польський літературознавець В. Вільчинський, архітектор Р. Хрущ. Тут проживав Антонів Василь Федорович — український і російський вчений, громадський діяч.

 

 Вчитель: Друга сторінка журналу  носить назву «Пам’ятки нашого села».

 

Учень 4. Рідний край! Дорога серцю земля батьків і прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, земні луги, високі блакитні небеса! Хіба є що на світі краще за миле серцю довкілля, хіба є що на світі дорожче за Батьківщину.

Все життя наших предків проходило у важкій праці з ранку і до вечора. Через село протікає річка Гнилка. Навколо села розташовані скелі, що виникли з морських організмів, які були у теплому Сарматському морі. Кожна скеля — це урочище, яке має свою назву.

У самому центрі — Широка Скеля. Вона дійсно відповідає назві. Адже піднявшись, побачите, що вона дійсно велика і широка, а з неї видніється чудовий краєвид.

На захід від Широкої Скелі знаходиться Марцінова. Навколо неї розкинулись широкі поля і вона сама колись належала польському шляхтичеві Марціну.

Учень 5. Поблизу села є геологічна пам’ятка природи - "Велике сідло". Це екологічно чистий ландшафтний заказник, який займає також частину села Старий Скалат. "Велике сідло" - це дві гори, що ніби зрослися між собою. Ці гори і справді нагадують сідло. До піжніжжя притулилася невелика водойма з чистою водою. Це місце облюбували чайки, рідкісні сірі чаплі. На схилах "Великого Сідла" ростуть унікальні види рослин, занесені до Червоної книги України.

Учень 6. Ще одними із пам’яток природи с. Полупанівка, які милують око, є Полупанівські буки та дуб «Король». Особливою красою вражає дуб «Король». Це елітне дерево, ботанічна пам’ятка природи, яка займає 0,03 га. Посаджений дуб у 1969 році. Місцеві жителі вірять, що коли прийти до дуба із яким-небудь бажанням, обняти його крону, то бажання обов’язково здійсниться. Також у селі є «Полупанівське родовище вапняку».

Учень 7 . Жителі села Полупаніка не забувають про страшні рани Другої Світової війни, тому спорудили пам'ятники на братській могилі радянських партизан та пам'ятники воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні. Обидва  пам'ятники було споруджено  1968 року. Цього ж року було встановлено надмогильну плиту. У селі також насипано символічну могилу УСС (1991).

Учень 8. На краю села розташувалася висока могила, яку жителі називають «Дурною». Чому вона отримала таку назву нам розповість легенда.

 

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.

Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги. І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми "Веселої". Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від'їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але нічого не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.

Спинилася сварка з піснями тоді, як затріщав віз, зачепився за якесь залізо. Зліз Тодошко з воза і зачав обмацувати навпомацки. Велика ручка якась застрягла в землі і не вилізала. Тож Тодошко порпав землю якимось патиком. Жінка не втерпіла і сама пішла додому пішки. А Тодошко розпряг коней і пустив попасом по фосі, а сам порпав то залізо. Вже світало, як бідак докопав до залізної пачки і добре намоцувався, поки викотив наверх.

Сіріло ранком. І хлоп побачив в стінці тої пачки замкову дірку.

- Каса?!

У голові його замакітрилось, і думав тепер, як витягти ту касу на віз. Стягнув гнійниці, кульпак і взявся тягти ту пачку по дошці. Впрів, як миш, а таки запхав кляту. Опанчею вкрив знахідку. І пішов по коні. Оглянувся, бо воно і стіни мають вуха. Кожний виставить ті песячі сліпи і все хоче знати.

Жінка ще спала. По-злодійськи під'їхав до стодоли і знов по гнійниці зіпхав касу за двері. Обматуляв у кутку її житним притерком  і старими лахами і пішов спати... По обіді, як жінка пішла в поле, дістав сокиру , старий покавальцьований майзель і гримав у стодолі до вечора. Від жінки ховався, бо знав її довгий язик і ще сам не знав, що там лежить в тій пачці. Вже пальці пообдирав, гулі понабивав. Аж на третій день відчинилися дверцята. Тремтів всім тілом. Тодошко витягнув на світ Божий те, що там лежало: тут була царська золота корона, осипана камінцями-самоцвітами.

Вчув він голос жінки і хутко все сховав назад. А на другий день відбив один зуб від корони і пішов з ним до крамаря. Той вхопив золото, спробував на зуб і відрахував купу грошей. Додому вернувся Тодошко на новім возі з годованими конятами. Жінка випитувала, де взяв гроші, а він сміявся і казав, що знайшов. Не раз ще носив Тодошко кусочки з корони до шинкаря і зажив багачем. Всі випитують тайну ту, але жінка нічого не знає і аж сичить щодня на чоловіка. Дійшло, що перестала їсти варити і прати з хлопа. Тодошко був добрий і несмілий, то в корчму не ходив часто, бо боявся сп'яна виказати себе. Мав великі гроші, а ходив обдертим дідом, брудним і голодним. А Настя крутитьс коло чоловіка і щодень якусь пакість придумує. То шило запхає в ліжко, то на лаві лишить залізко гаряче під шматою.

Дійшов хлоп до відчаю і в один день сказав жінці про своє добро. Показав корону. Зажили мирно. Але чи то довго в хаті до сварки? Щось не вгодила Настя, і вже горшки летять на бідну голову. Певно, припасував Тодошко на той раз жінці добре, бо лемент зняла на все село. Втекла Настя з хати до сестри і плакала ревно. Зі злості сказала сестрі про золоту корону. Сестра шепнула братові та кумі, кума Явдосі та свасі... Вчула новину сорока і понесла над селом...

Заки кляв Тодошко свою долю і шукав жінку, до хати прийшли бляхарі  і наказали вести себе до стодоли. Не ридав Тодошко, як везли касу з двору, сам помагав вкинути на віз. А Настя, як дурна, рвала на собі волосся, кусала руки і перла за возом, аж впала. І вже більше не встала. Тріснуло серце від жалю за золотом.

Поховав Тодошко жінку на горі, навіть файний пам'ятник поставив, щоб люди не обсудили.

А в народі називають ту могилу — Дурною.

 

Третя сторінка нашого журналу «Гордість села Полупанівка»

 

Учень 9. У північній частині селища знаходиться Свята гора. Це не просто Скеля-Гора, це наша гордість. Ця гора увіковічена в пам’яті народній, бо тут з-під каменя тече чиста джерельна вода.

Колись там з’явилася Матір Божа і на цьому місці збудовано криницю з каплицею, а зараз там красується велика Церква Святої Тройці та величавий костел Святого Йосафата.

З давніх-давен сюди приходять люди напитися свяченої води і зцілитися нею. А в день Св. Тройці тут святкується Велика Літургія (Відпуск).

Про Святу Гору знають за межами нашої області і навіть держави.

Учень 10. Про Святу гору Існує ось така легенда.

 

Cтоїть село при долині –                                    Коли прийшли до села,

Полупанівкою зветься.                                       Стали розповідати;        

В селі є гора Свята ,                                             І зібралось людей повно       

Де дива стаються.                                                Божу Матір зустрічати.        

 

На горі отій Святій                                               І всі гуртом прибігли         

Люди свої вівці пасли;                                         Та нікого не застали,

Навкруг скали кам’янії                                        Але люди з того часу         

І трави запашні.                                                    Вірить в Бога стали.      

 

Ось якось уже під вечір,                                      А коли всі розійшлися,

Як всі йшли додому,                                            Діти ті молились,

Двом хлопчикам невеличким                            Стали швидко на коліна –

Вівці погубились.                                                В покорі схилились.

Коли вони назад вертались ,                              Нащо було людей звати?

Дуже ясно стало!                                               Було помолитись.

Вони глянули, спинились :                                Упустили Матір Божу -

- Матір Божу бачим!                                         Не могли із цим змиритись.

 

Вона йшла їм на зустріч                                   Але раптом щось дзюркоче

З маленьким Ісусом,                                          І тече водичка

І з очей  в неї лилися                                         З того місця, де стояла Марія Пречиста

Сльози невмирущі.

А хлопчики так злякались                                А у тому джерельці – люди!

Й додому подались.                                          Вода непростая:

                                                                            Вона лічить від усього, хто того бажає.

                                                                            Так спішіть усі швиденько водицю цю  

                                                                            брати

                                                                            І лічіться на здоров’я,  щоби не

                                                                            страждати.   

Учень 1. Знову збираюсь в дорогу… Далеку, ще невідому мені. Але  внутрішній голос підказує, що це буде незабутня мандрівка, сповнена чудових вражень…

Іду полем… Легенький  літній вітерець колише важке пшеничне колосся. А он із-за хмари виглянуло вранішнє сонечко. Його першим променям високо в небі молиться лелека…

Здається, поринаю у прекрасну казку…

А ось і ціль моєї мандрівки – Свята Гора! Окраса і гордість Галицької землі.

З давніх-давен сюди спішать прочани, щоб поручити свої клопоти і болі Матінці Божій,  випити ковток цілющої води, осягнути велике Боже благословення.

Про це Святе місце мені не один раз  розповідала бабуся. Бувало, сядемо на лавці  під калиною, вона розповідає, а я зачаровано слухаю. Згодом оці розповіді лягли поетичними рядочками на папір, які я вам  хочу оповісти.

 

Ще маленькою була я,                                 Чи вгадав він, чи приснилось 

Але добре пам’ятаю :                                   То ніхто не знає,

Моя бабця теє чудо                                      Але знову своїх слуг

Щиро повідала,                                             До себе скликає:

Бо про те, що колись стало,

Добре пам’ятає.                                            “Будьте добрі, слуги мої,

                                                                            Буду вас просити:

Жив у нас пан-поміщик,                                Відкривайте ту водицю -

Гарний та багатий,                                        Буду я лічитись.”

Та про чуда тії Божі

Не хотів і знати.                                            Панські слуги все зробили:

                                                                         Водицю добули,

На горі отій святій                                        І до пана із звісткою

Каміння високі.                                             Скоренько прибули.

Із каміння вода ллється

На панські потоки.                                      Пан з вірою великою

                                                                          Очі промиває…

Так заляла та водиця                                   Вперше, вдруге, а у третє

Панськую долину,                                        він вже прозріває.

Що втопилась в цій долині

Панська худобина.                                        Славить Бога

                                                                           І Матір Святую,

Пан той, гордий та злостивий ,                    І всім вірним він дарує

Що має робити?                                           Водицю отую.

Кличе він свою прислугу

Воду зупинити.                                             Своїм коштом він будує

                                                                          Костел і каплицю,

Так почали його слуги                                 Під каплицю обмуровує

Каміння возити.                                            Святую водицю.

Що могли, те і зробили,

Щоб воду закрити.                                       І до нині сюди люди

                                                                          З вірою приходять,

Як водицю цю закрили                               Господа за все благають

Пан став хворувати,                                     І у поміч Матір Божу

Тай по різних лікарях                                  Щиро призивають.

Став ся лікувати.

 

Хоч маєтки він великі

На ліки вкладає,

Та на очі він не бачить –

Плаче і ридає.

 

До Бога звертає

І Матінку Божу

На поміч взиває.

Ось така вона - одна із бувальщин історії моєї маленької Батьківщини, що лише цяточкою красується на карті України, яку я люблю всім своїм єством. Це воістину благословенна навіки земля, бо по її кам’янистих скелях ступала Пречиста Діва з Ісусиком, це воістину благословенна земля, бо дала людству генія сценічного мистецтва Леся Курбаса.

Я повертатимусь сюди знову і знову, щоб почерпнути силу і наснагу.

Іду полем… Легенький  вітерець колише важке пшеничне колосся… Сонце уже давно сховалось за горою, до першої вечірньої зірки високо в небі молиться  лелека…

На душі так легко і спокійно, неначе поринула у прекрасну казку…

 

Четверта сторінкка нашого журналу носить назву «Духовна святиня»

 

Учень 2.  У селі Полупанівка знаходиться унікальне місце – ландшафтний парк «Свята гора». На тутешньому пагорбі у 2010 році  відкрили так звану «Хресну дорогу», вздовж якої встановлено 15 фрагментів з розп’яття Хреста у хронологічному порядку.

Дорога починається з моменту засудження Ісуса Хреста і закінчується його воскресінням. 

Цікаво, що скульптури лаконічно вписуються у ландшафт села – вони встановлені на природному камені, красу яким надають польові квіти та мох.

Доріжка «Хресної дороги» викладена бруківкою, встановлені лавиці, а ввечері шлях вказують декоративні ліхтарики. 

 

 

 

 

 

 

 

Учитель: От і закінчився наш усний журнал. Сподіваємося, що все, що ми сьогодні почули і побачили, вам сподобалось і ви ще довго згадуватимете мальовниче село Полупанівка, в якому живуть веселі, чуйні та доброзичливі люди, і яке має безліч прекрасних пам’яток історії та культури.

Будемо раді вас бачити в нашому краю, в нашій фортеці – в селі Полупанівка!