Утворення незалежних держав у Латинській Америці

Утворення незалежних держав у Латинській Америці

План уроку: Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Повстання на острові Гаїті. Передумови боротьби латиноамериканців проти іспанського панування. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці (1810— 1826 рр.). Здобуття Бразилією незалежності.

Латинська Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної та Центральної Америки та островів Карибського моря. Європейські колонізатори, що панували тут упродовж трьох століть, спричинили поширення в цій місцевості іспанської, португальської та французької мов, які походять від давньої латинської мови, що й обумовило назву регіону

Наприкінці XVIII ст. більшість території Латинської Америки належала Іспанії. Її колоніальні володіння були об’єднані в чотири віце-королівства : Ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія);Нова Гранада (Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор); Нова Іспанія (Мексика й частина Центральної Америки);Перу (Чилі та Перу).Іспанія володіла також островами Куба, Пуерто-Рико та Гаїті.

Португалії належала Бразилія, яка займала близько половини всієї території Південної Америки.

Колонія Сан-Домінго на острові Гаїті складалася із французької (західної) та іспанської (східної) частин

Гвіана поділялася на британське, нідерландське й французьке колоніальні володіння

Населення Латинської Америки становили індіанці (корінні жителі регіону), європейські переселенці, вихідці з Африки й ті, хто народився від мішаних шлюбів. У складі 16-мільйонного населен- ня іспанських колоній близько 7,5 млн осіб складали індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від білих та індіанців), мулати (народжені від білих і чорношкірих) і самбо (нащадки чорношкірих й індіанців), 3 млн осіб — креоли (білі, які народилися в колоніях).

Вирішальне значення для становища людини в Латинській Америці мали її походження та колір шкіри. Перше місце посідали білі, що походили з Європи, далі йшли креоли, за ними — метиси, мулати, самбо та індіанці. Нижчими за всіх вважали чорношкірих, що походили від негрів-рабів, завезених з Африки. Латифундисти (великі землевласники) забирали землі індіанців, а їх самих перетворювали на найманих робітників. Лише невелику кількість латиноамериканців становили вільні селяни-скотарі (гаучо в Ла-Платі та льянеро в Новій Гранаді).

Повстання на острові Гаїті. Перший успішний у Латинській Америці антиколоніальний виступ розпочався в західній французькій частині колонії Сан-Домінго на острові Гаїті. Тут зосереджувалося близько 500 тис. негрів-рабів і мулатів, якими володіли 4—5 тис. родин плантаторів.

22 серпня 1791 р. на острові спалахнуло повстання, у якому взяли участь понад 10 тис. рабів. До них приєдналися «марони» (утеклі чорношкірі раби) і «маленькі білі» (дрібні фермери, наймані робітники, ремісники). Очолив повстанців колишній раб Франсуа Домінік Туссен (близько 1743—1803), якого пізніше стали називати Лувертюром (від франц.— відкриття) за те, що він відкрив усім шлях до свободи.

Досягнення Туссена: Домігся виведення з Гаїті військ британців та іспанців;Підпорядкував своїй владі весь острів і перетворив його на керовану афроамериканцями країну під протекторатом Франції;У 1800 р. він оголосив себе довічним генерал-губернатором острова;У 1801 р. Ф. Туссен оприлюднив Конституцію Гаїті, яка підтвердила скасування рабства, оголосила рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності; У 1804 р. тут було проголошено створення першої в Латинській Америці незалежної держави — Гаїтянської республіки.

Передумови боротьби латиноамериканців проти іспанського панування. Ініціаторами національно-визвольної боротьби латиноамериканських колоній виступили креоли Поштовхом до початку боротьби стали події в Іспанії, коли в 1808 р. туди вторглися французькі війська, а на іспанський престол Наполеон I посадив свого брата Жозефа Бонапарта.

Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці (1810— 1826 рр.).

{4 C3 C2611-4 C71-4 FC5-86 AE-919 BDF0 F9419}Напрямки. Роки. Причини. Очільники. Перебіг подій. Досягнення/Результати. Бразилія

Важливу роль у поширенні в Латинській Америці уявлень про необхідність боротьби проти колоніальної експлуатації відіграв масонський рух, започаткований венесуельцем Франціско де Мірандою Влітку 1810 р. в найбільших центрах іспанських колоній (Буенос-Айрес, Каракас, Кіто, Богота) спалахнули повстання, унаслідок яких було повалено панування метрополії. Ці події вважають початком Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Врізних частинах континенту вона мала свої особливості, виділяють три головні регіони: Венесуела і Нова Гранада (сучасна Колумбія), південь Латинської Америки, Мексика.

5 липня 1811 р. в Каракасі Національний конгрес проголосив створення незалежної республіки Венесуела. Її Конституція визначила основні громадянські права, скасувала дворянські титули та феодальні повинності. Однак нова влада не ліквідувала рабство і не задовольнила потреб індіанців та метисів. Цим скористалися іспанці, які, налаштувавши частину селян проти господарів-креолів, залучили їх на свій бік. Поразки змусили С. Болівара піти на рішучі кроки. Він оголосив про скасування рабства й наділенняселян землею в разі перемоги. Це дозволило йому залучити значну кількість добровольців до своєї армії. У 1816 р. розпочався новий етап війни, що завершивсяв 1821 р. визволенням Венесуели й Нової Гранади від іспанців. Того ж і року було ухвалено рішення об’єднати звільнені землі у федеративну республіку Велика Колумбія. Президентом країни тимчасово обрали С. Болівара. Війна з перемінним успіхом тривала протягом 1812—1816 рр.

Війна за незалежність на півдні Латинської Америки9 липня 1816 р. тут було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати (від 1826 р.— Аргентина). На початку 1817 р. генерал-креол Хосе Франсіско де Сан-Мартін (1778—1850),здійснив перехід через гірські пасма Анд до Чилі. Повстанці розгромили іспанські війська. 5 квітня 1818 р. було проголошено незалежність Чилі. У 1820—1821 рр. Х. Сан-Мартін здійснив похід до Перу, де після перемоги над іспанцями 28 липня 1821 р. урочисто проголосив незалежність країни. Однак іспанці не склали зброї та продовжували утримувати високогірні райони Верхнього Перу. Лише через три роки завдяки допомозі С. Болівара цю частину країни остаточно звіль- нили від іспанців. Утворену тут державу на честь лідера Війни за незалежність назвали Болівією. Незалежність проголосили також Парагвай (1811 р.) та Уругвай (1825 р.).

У вересні 1810 р. Війна за незалежність охопила Мексику. поєднувалася з боротьбою негрів-рабів, індіанців-селян і міської бідноти проти гноблення. Спочатку повстання очолював сільський священик Мігель Ідальго (1753—1811), а після його загибелі — священик Хосе Марія Морелос (1765—1815). У 1813 р. повстанці проголосили незалежність Мексики, але через два роки іспанці розгромили їх і відновили своє панування. Політична нестабільність у метрополії та постійні репресії спонукали міс- цеву креольську верхівку до поновлення боротьби. Нове антиіспанське по- встання очолив полковник-креол Агустін де Ітурбіде (1783—1824). У 1821 р. було проголошено незалежність Мексики, яка через два роки стала рес- публікою. У 1823 р. південні регіони, що відділилися від неї, утворили окрему незалежну державу — Сполучені провінції Центральної Америки. У січні 1826 р. латиноамериканцям здався останній іспанський гарнізон. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці завершилася перемогою прихильників самостійного розвитку. У володінні Іспанії залишилися лише острови Куба та Пуерто-Рико в Карибському морі.

Здобуття Бразилією незалежності. Упродовж XVIII ст. Бразилія успішно розвивалася завдяки відкритим там покладам алмазів і золота. Її населення збільшилося в десять разів і зрівнялося з метрополією. У період «золотої лихоманки» 1740—1760 рр. сюди щорічно завозилося 50 тис. негрів-рабів. Із бразильських копалень у 1780—1820 рр. було видобуто понад 524 тонни золота. Розвиток Бразилії прискорився після того, як у 1808 р. внаслідок вторгнення наполеонівських військ до Португалії сюди переїхав королівський двір. Після цього торговельна монопо- лія, обмеження та інші елементи колоніальної системи фактично було ліквідовано. У 1815 р. Бразилія здобула новий політичний статус і перетворилася з колонії на рівноправну частину Португальського королівства. Після від’їзду в 1821 р. до Португалії короля Жуана VI (1816— 1826 рр.) правлячі кола метрополії спробували повернути Бразилію до колоніального стану. У відповідь на це в країні став швидко поширюватися рух під гаслом «Свобода або смерть!». Місцева знать, здолавши за допомогою загонів ополчення португальські гарнізо- ни, створила бразильський уряд і примусила залишеного королем принца-регента Педру видати маніфест про незалежність країни. 7 вересня 1822 р. аристократія домоглася від принца затвердження рішення уряду про повний розрив відносин із Португалією. Цей день вважається офіційною датою проголошення незалежності країни. Бразилія стала імперією на чолі з імператором Педру I. За формою державного правління це була кон- ституційна монархія. Негри-раби не встигли підняти повстання та взяти участь у боротьбі. Через це в Бразилії впродовж наступних 66 років для третини населення країни зберігалося рабство.