В. Гюго. «Собор Паризької Богоматері». Поетизація почуття кохання

Урок №4 В. Гюго. «Собор Паризької Богоматері». Поетизація почуття кохання Презентацію підготувала Бондар Валентина Іванівна, вчитель зарубіжної літератури Ямпільської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Ямпільської селищної ради Сумської області

В. Гюго. «Собор Паризької Богоматері». Поетизація почуття кохання

Як не любов, то що це бути може? А як любов, то що таке вона? Добро? – Таж в ній скорбота нищівна. Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже! Франческо Петрарка Кохання подібне до дерева, що виростає само по собі; глибоко пускає в нас своє коріння й нерідко продовжує зеленіти навіть на руїнах нашого серця. В. Гюго

ПОМІРКУЄМО! Яким, на вашу думку, є справжнє кохання?

1. Перша зустріч із Есмеральдою. 2. Чому покохали дівчину? 3. Як виявляють своє почуття? 4. До чого призводить їхнє кохання. План розповіді

Есмеральда Феб де Шатопер Чи серйозним було ставлення Феба до Есмеральди? Чи хвилювала Феба доля Есмеральди після трагічного побачення? Чи міг він врятувати дівчину від покарання? Як саме і за яких обставин? Чому він не зробив цього? Як склалася доля Феба після страти дівчини? — Фебе! Фебе! Прийди! Прийди! Одне слово, одне тільки слівце, в ім'я неба! Фебе! Фебе! Квазімодо, нахилившись, глянув на майдан і побачив, що предметом цього ніжного й пристрасного благання був молодий чоловік, ротмістр, пишний рицар у сліпучому вбранні та обладунку. Він прошепотів, заскреготавши зубами: — Прокляття! Так он яким треба бути! Красивим зовні!

«Є серця, в яких кохання не живе» - Ви кохаєте мене? Я хочу, щоб ви мені сказали, чи ви мене кохаєте. Чи кохаю я тебе, ангеле мого життя! – вигукнув ротмістр, стаючи навколішки. –Моє тіло, моя кров, душа моя – все твоє, все для тебе! Я кохаю тебе, я ніколи нікого не кохав, крім тебе. Капітану стільки разів доводилося повторювати цю фразу за таких обставин, що він випалив її одним духом, не забувши жодного слова. Ходімте, ротмістре, на вас чекає жінка, яка вас кохає. Він думає, що я повинен бігати до всіх жінок, які кохають мене або кажуть, що кохають! Скажи тій, яка тебе послала, що я одружуюсь! Хай вона забирається під три чорти! Ходімте, пане, бо вас кличе циганка, яку ви знаєте! Циганка! — вигукнув він злякано. — А ти хто? Посланець з того світу? Феб ударив його чоботом у груди, лаючись, пришпорив коня. Квазімодо дивився йому вслід, аж поки той зник у нічному тумані. — О, — прошепотів бідний глухий, — відмовитись від неї!

- скористався нагодою зустрітися з красунею Есмеральдою, а побачивши, що вона закохана в нього, домагається від неї повного забуття себе, нічого не обіцяючи, навіть сміючись над її бажанням обвінчатися з ним; - підступно використовує почуття дівчини; - дізнавшись, що їй загрожує смерть за звинуваченням у вбивстві його персони, він нічого не робить, щоб врятувати її; він звик кохати тільки власну персону, і просто хоче користуватися усіма іншими: Есмеральдою — за її красу, своєю нареченою — за її багатство. «Є серця, в яких кохання не живе» Блискучий красень капітан Феб де Шатопер:

«Сліпе кохання» Есмеральди до Феба За яких обставин у душі Есмеральди народжується кохання до Феба? Чому Есмеральда не бачить справжньої сутності Феба? На які жертви вона ладна піти заради свого кохання? «Мій коханий Фебе!.. Це я, поглянь на мене, це я, та дівчина, якої ти не захочеш відштовхнути від себе, яка сама, сама шукає тебе. Серце моє, життя моє, моє тіло, я сама – усе належить вам, мій рицарю». А життя Феба — це було все. Вона тисячу разів віддала б за нього життя. Після ряду фатальних потрясінь у її душі залишалося тільки одне почуття — кохання до ротмістра. «Вона намагалася заглушити в собі спогади про безліч дивних фактів, яких не могла пояснити, про випадкову присутність Феба в день її прилюдного покаяння, про молоду дівчину, поруч якої він стояв. Безперечно, то була його сестра. Таке витлумачення було явно безрозсудним, але вона ним задовольнялася. Бо їй необхідно було вірити, що Феб усе ще кохає її і тільки її. Хіба він не поклявся їй у цьому? Що ж їй ще треба? Хіба всі зовнішні обставини у цій справі не були проти неї? Отже, вона чекала. Вона сподівалась».

«Не дивись на обличчя, Дівчино, а заглядай у серце. Серце прекрасного юнака часто буває потворним. Є серця, в яких кохання не живе…» «Сліпе кохання» Есмеральди до Феба І — незбагненна річ — чим більша сліпа пристрасть, тим вона впертіша. Пристрасть найсильніша тоді, коли вона безрозсудна. «Одного ранку, прокинувшись, вона знайшла у себе на вікні дві посудини з квітами. Одна з них була гарна кришталева ваза, але надтріснута. Налита у вазу вода витекла, і квіти зів'яли. Друга — глиняний грубий горщик, але повний води, і квіти в ньому залишилися свіжими, пишними. Не знаю, чи було то зроблено навмисно, але Есмеральда взяла зів'ялий букет і цілий день носила його на грудях». Хоча Есмеральда довірлива і прямодушна у своєму коханні, вірна і віддана, але для Феба вона лише тимчасова розвага. Любов до красеня Феба не принесла їй щастя, а, навпаки, привела до шибениці.

Есмеральда Клод Фролло Перша зустріч із Есмеральдою. Чому покохав дівчину? Як виявляє свої почуття? До чого призводить його кохання? «Я кохаю тебе! Я нещасний!.. Ти не знаєш, що таке нещастя! Кохати жінку! Бути священником! Кохати з усією пристрастю душі; відчувати, що за одну її усмішку віддав би свою кров, своє серце, своє добре ім’я… Коли б ви знали, як я кохаю вас!» - Зглянься! — повторював нещасний. — Якби ти знала, що таке моє кохання до тебе! Це полум'я, розплавлений свинець, тисяча ножів у серці! Клод Фролло прагнув знищити в собі всі почуття і присвятити своє життя вивченню всіх знань. Але архідиякон покохав Есмеральду, Це почуття без взаємності відкрило справжню душу архідиякона. Воно не зробило його кращим, а, навпаки, засвідчило, що Клод Фролло – людина егоїстична, думає тільки про задоволення власних потреб.

Кохання – ненависть, хтива пристрасть Клода Фролло до Есмеральди «Він невиразно відчув, як в його серце вкралися ревнощі, на які він ніколи не вважав себе здатним, — ревнощі, які примушували його червоніти від сорому та обурення». «Це кохання, що палає день і ніч, повторюю вам: це тортури… Ох! Я надто страждаю, моє дитя! Це, повір мені, гідне співчуття. Ви бачите, я розмовляю з вами лагідно. Я б так хотів, щоб ви більше не жахалися мене. Кінець кінцем чи ж винен мужчина, коли він кохає жінку!.. О боже мій!.. Як! Ви, значить, ніколи не пробачите мені? Ви вічно будете мене ненавидіти? Виходить, усе скінчено! Це й робить мене таким злобним, знайте, і страшним самому собі!..» «А проте у вашій душі живе тільки чулість і милосердя, ви сяєте найніжнішою лагідністю, ви сама привітність, співчутливість, доброта й чарівність! О горе! У вашому серці живе жорстокість лише до мене одного! О! Яка доля!»

Кохання – ненависть, хтива пристрасть Клода Фролло до Есмеральди «Я плюю в обличчя своєму богові! Все заради тебе, чарівнице! Щоб бути гідним твого пекла! А ти відштовхуєш грішника! О, нехай я скажу тобі все! Ще більше… Ще жахливіше! О так, ще жахливіше…» «Одне слово! Одне лише слово прощення! Не говори мені, що ти любиш мене, скажи тільки, що ти згодна; і цього буде досить. І я врятую тебе. Якщо ж ні!.. О! Час біжить. Усім святим благаю тебе, не жди, щоб я став кам'яним, як ця шибениця, яка теж кличе тебе! Подумай про те, що в моїх руках наші долі, що я божевільний, — це жахливо, — що я можу все занапастити! Під нами тільки безодня, куди я впаду, нещасна; і моє падіння переслідуватиме тебе вічно». У моїх руках твоє життя, у твоїх — моя душа. 

І він задумливо повторив фатальні слова: — Вона не дістанеться нікому! Не випускаючи її руки, він побіг до шибениці й показав на неї пальцем. — Вибирай між нами! — холодно промовив він. Нарешті циганка промовила: — А все ж таки я боюся її менше, ніж вас! — Ви вбивця! — промовила Есмеральда. Священник люто схопив її в обійми і зайшовся огидним реготом. — Ну добре! Так! Убивця! — відповів він. — Але ти, ти належатимеш мені. Ти не побажала, щоб я був твоїм рабом, так я буду твоїм паном. Ти будеш моєю! Є в мене лігво, куди я затягну тебе. Ти підеш за мною! Тобі доведеться піти за мною, інакше я викажу тебе! Треба або вмерти, красуне, або належати мені! Належати священнику! Належати віровідступнику! Належати вбивці! І починаючи з сьогоднішньої ночі! Чи чуєш ти? Ну ж бо! Веселіше! Ну ж бо! Цілуй мене, дурненька! Могила або моє ложе. — Питаю тебе востаннє: згодна ти бути моєю? Вона відповіла твердо: — Ні. — Так умри ж! — вигукнув він, заскреготівши зубами.

Есмеральда для нього — єдина жінка у світі, заради кохання здатний навіть на жертви, ладен поступитися духовним саном, місцем, кар'єрою, своїми дослідженнями, зрадити вірі — усьому, що було змістом його життя, але за однієї умови: Есмеральда мала належати тільки йому. Він, людина духовного сану, здавалося б, мусив краще за інших визнавати сенс життя, силу добра, однак, ладен віддати дівчину до рук смерті, якщо вона не підкориться йому. Картаючи і себе самого, і циганку, рятуючи її та знову віддаючи катам, він кілька разів зраджує дівчину. Завдяки коханню в архідиякона пробуджується звір. Кохання ніколи не вимагає … Архідиякон Собору Паризької Богоматері Клод Фролло: Не можна привласнювати, робити іграшкою об'єкт кохання, як не можна сховати до кишені сонце.

Есмеральда Квазімодо Латиною ім'я «Квазімодо» означає «нібито», «начебто» - То скажіть, — усміхаючись, спитала вона, — чому ви врятували мене? — Я зрозумів, — відповів він. — Ви питаєте, чому я вас врятував? Ви забули того нещасного, який одної ночі намагався викрасти вас, того нещасного, до якого другого ж дня ви прийшли на допомогу, коли він стояв біля мерзенного ганебного стовпа. За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім моїм життям. Ви забули того бідолаху, але він пам'ятає вас! Вона слухала його, глибоко схвильована. Сльоза заблищала в оці дзвонаря, але не скотилася. Очевидно, він вважав справою честі стримати її. Хоч якою нещасною почувала себе циганка, усе ж ця дивовижна істота збуджувала в ній співчуття. Вона знаком наказала йому залишатись. — Ні, ні, — відповів він, — мені не можна тут довго залишатись. Мені ніяково, коли ви на мене дивитесь. Ви тільки з жалю не заплющуєте очей. Я піду в таке місце, звідки я вас бачитиму, але ви не побачите мене. Так буде краще. Квазімодо - єдиний, хто спочатку просто не звертає уваги на зовнішність Есмеральди.

У ту високу, урочисту мить, коли він врятував Есмеральду, надавши їй притулок у стінах Собору, коли проніс її на руках перед натовпом, «він був прекрасним, він почував себе великим і сильним, він дивився в обличчя цьому суспільству, що вигнало його, але у справи якого він так владно втрутився; дивився в обличчя цьому людському правосуддю, у якого вирвав здобич, усім суддям, катам, усій цій королевській могутності, яку він, нікчемний, зломив за допомогою всемогутнього Бога». І натовп людей, що ненавиділи дзвонаря, аплодує йому, підтримує у допомозі Есмеральді. Квазімодо «Він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти. Хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. Його око циклопа, звернуте на неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю.»

У ті хвилини, коли Есмеральда не мріяла про Феба, вона інколи думала про Квазімодо. Вона не розуміла того дивного друга, якого подарувала їй химерна доля. Вона часто дорікала собі за те, що не відчуває до нього тієї вдячності, яка примусила б її не помічати його бридкості, а проте все ж ніяк не могла звикнути до бідолашного дзвонаря. Він був надто потворний. Есмеральда - Квазімодо «Я ніколи так не відчував своєї потворності, як тепер. Коли порівнюю себе з вами, я відчуваю жаль до себе, нещасної потвори». «Він волів зносити від неї образи, ніж завдати їй болю» «Страждання Есмеральди приносять страждання Квазімодо. Помста за скривджену Есмеральду. Дзвонар відступив на кілька кроків за плечима архідиякона і, раптом з люттю кинувшись на нього, штовхнув його своїми могутніми руками в безодню, над якою нахилився Клод. Тоді Квазімодо перевів свій погляд на циганку, тіло якої під білим одягом билося на шибениці в останніх передсмертних судорогах, потім знову глянув униз на архідиякона, що лежав розпростертий біля підніжжя башти, і промовив з риданням, що сколихнуло його потворні груди: — Ось усе, що я любив.

«Високе кохання» Квазімодо до Есмеральди Навіть смерті непідвладне таке високе кохання, бо можна скарати людське тіло й відібрати життя, а душу, особливо таку піднесену до неймовірних висот силою свого кохання, можна лише випустити з оболонки, щоб розправила крила. називає її «сонячним променем, краплею роси, піснею пташки» Душа Квазимодо, замкнена у цю кострубату, потворну оболонку, виростає до висот справжньої поезії, і доказом цьому є його алегорія з кришталевою вазою, що мала тріщину, і звичайним непоказним глиняним глечиком, що зберігає природну красу й свіжість квітів. Приблизно через півтора або два роки після подій, що завершили цю історію, у склепі Монфокона знайшли серед жахливих трупів два скелети. Один скелет був жіночий. Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини. Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток і одна нога була коротша за другу. Однак його шийні хребці не були пошкоджені, і це свідчило про те, що він не був повішений. Отже, чоловік цей прийшов сюди сам і тут помер. Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох.

-- надійність, сімейний оберіг, затишок Що могло дати кохання кожного з героїв Есмеральді в майбутньому? – подружню зраду, брехню, приниження ревнощі, підозри, шалену пристрасть --

Три чоловічих серця, по – різному створених Дати письмову відповідь на запитання : - Чому в романі В. Гюго ми не зустріли жодної щасливої історії кохання ?

Використані джерела Собор Паризької Богоматері– Віктор Гюго – УкрЛіб. https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=704 Собор Паризької Богоматері – Вікіпедія http://surl.li/afstb Хроменко І.А. Система уроків з вивчення роману В.Гюго «Собор Паризької Богоматері» http://surl.li/eldjt Інтернет-ресурси: https://library.vspu.edu.ua/vistavki/sobor/sobor.htm http://surl.li/eldid https://osvita.ua/vnz/reports/pedagog/14402/ http://surl.li/eldhj http://surl.li/eldhn http://surl.li/eldhn http://surl.li/eldhv http://surl.li/eldhz http://surl.li/eldih