«Василь Кук (1913-2007) – останній командувач Української повстанської армії»

                                                                Експедиції "Моя Батьківщина - Україна",

                                                                          напрям - "З попелу забуття"

 

Міністерство освіти і науки України

ВІДДІЛ ОСВІТИ, КУЛЬТУРИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ТРИБУХІВСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ

Пилявська ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

 

«Василь Кук (1913-2007) – останній командувач Української повстанської армії»

 

 

 

 

 

 

                                                  Автор краєзнавчо-дослідницької роботи:

                                                                 Юрків Володимир Вікторович

                                                                                       Науковий керівник:

                                                                       Гринів Марія  Володимирівна

                                                             вчитель історії, громадянської освіти

                                                           Контактний телефон: 0973717891

2021 р.

                                                         ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………..………....3

 

Розділ 1. Формування і становлення світоглядних орієнтацій Василя

Кука……………….……………………………………………..………….….....5

 

Розділ 2. Організаційна  та  військова  діяльність  «Леміша» в період     українського національно-визвольного руху 1939-1953 рр. ...................................................................................................................................10

 

Розділ 3. Життєвий і творчий шлях В.Кука у 1953 – 2008 рр. ..….…..…..31

 

Висновки………………………………………………………………………….43

 

Список використаних джерел та літератури………………………………...46

 

Додатки…………………………………………………………………………...50

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Історія українського народу – це постійні національно-визвольні змагання, безперервна боротьба за визволення з чужоземної неволі, за побудову незалежної самостійної української держави. Вогонь національно-визвольної боротьби з особливою силою запалав у 1944 – 1950-х рр., коли на полях численних кривавих битв вирішувалась доля молодої Української держави. І хоча у цій війні не судилося перемогти й оборонити державну незалежність, і українські землі увійшли до складу тоталітарної держави – СРСР, проте розпочата визвольна війна не припинялася і продовжувалася в наступних десятиліттях. За свою Правду, за Волю, за незалежну Українську державу герої завжди були готові на найбільші зусилля, жертви й на саму смерть.

Вивчення життя й військово-політичної діяльність знаного діяча українського національно-визвольного руху, останнього командувача Української повстанської армії і лідера збройного підпілля ОУН в Західній Україні В.Кука є важливим і актуальним завданням. Біографія генерал-хорунжого УПА Василя Степановича Кука – це водночас і історія тридцятирічної боротьби за свободу України. Зокрема, важливого науково-практичного значення набуває сьогодні з'ясування і поглиблене об'єктивне висвітлення ролі останнього командувача Української повстанської армії В. Кука в українському національно-визвольному русі 40-50-х рр. ХХ ст. Окрім того постать Кука не знайшла глибокого і комплексного висвітлення у сучасній історіографії, зокрема діяльність на території Тернопільщини. Усе це в сукупності зумовило актуальність теми.

Об’єктом дослідження виступає військовий і творчий шлях останнього командира Української Повстанської Армії Василя Кука.

Предметом даного дослідження є суспільно-політичні процеси на території України другої половини ХХ ст., які вплинули на героїчну і трагічну долю В. Кука.

Мета роботи полягає в спробі об’єктивного і всебічного висвітлення діяльності Василя Кука як підпільника ОУН і головнокомандувача УПА, а також вплив і наслідки його діяльності на подальшу долю.

У відповідності з метою дослідження були визначенні основні завдання:

► висвітлити основні фактори впливу на формування світогляду В.  Кука;

► дослідити організаційну та військову діяльність «Леміша»в період українського національно-визвольного руху.

►  з’ясувати віхи боротьби В.Кука як головнокомандувача УПА;

► висвітлити життєвий шлях Василя Кука після ув’язнення в 1960 до 1991 рр.

► проаналізувати його діяльність і творчість в незалежній Україні.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1913 – 2007 рр. Нижня хронологічна межа 1913 рік – це рік народження майбутнього головнокомандувача УПА В.Кука у селі Красне Золочівського повіту на Тернопільщині. Верхня хронологічна межа 2007 рік – це рік, коли перестало битися серце Василя Степановича.

Теоретико-методологічну основу роботи складають наукові принципи історизму, об’єктивності та достовірне висвітлення історичних подій.

Варто також зазначити, що на сучасному етапі рівень наукового дослідження даної проблеми є далеко не достатнім. В радянський період замовчувався як національно-визвольний рух в цілому, так і його лідери. Щодо повстанців радянські історики послуговувалися штампами «буржуазний націоналіст», «фашистські прихвосні» та ін. Основна література написана в роки незалежної України, часом не істориками. Серед дослідників, які висвітлюють особистість Василя Кука слід назвати таких науковців як  Д. В. Веденеєв [ 25 ], [ 26 ]; Я. Сватко [ 43 - 45 ]; Р. Коваль [ 29 ], [ 54 ];  А. Русначенко  [ 41 ],  [ 42 ];  П.  Мірчук [ 34 ]; О. Муратов [ 35 ]; Д. Кулиняк [ 30 ],  [ 31 ];  Я. Соколовська [ 57 ;  В. Тарасюк [ 48 ].

Що стосується джерельної бази, то її не можна вважати достатньо опублікованою, оскільки не розсекречені архіви СБУ. Важливе місце займають спогади колишніх вояків УПА і ОУН таких як: Ю. Борець [ 19 ];   С. Галамай [ 20 ], [ 21 ]; В. Галаса [ 22 ], збірники документів і матеріалів: П. Мірчук  [ 12 ];  В. Сергійчук [ 13 - 17 ], а також Літопис УПА.

Практичне значення  полягає у використання даних матеріалів для поглибленого вивчення історії України, національно-патріотичного та громадянського виховання учнівської молоді.

Структура наукової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Формування і становлення світоглядних орієнтацій Василя Кука

Василь Кук – легендарна особистість, останній командир Української повстанської армії (УПА). В матеріалах українського повстансько-підпільного руху, орієнтировках польської поліції або радянських органів держбезпеки він фігурує під псевдонімами – «Леміш», «Ле», «Коваль», «Юрко», «Медвідь», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка», «Безіменний», «Лемех», «Кочегар», «С-Вар»,  «789/1», «11/315», «100»…. [25, с. 22].

Майбутній учасник Центрального проводу Організації українських націоналістів С.Бандери ОУН(Б) і головнокомандувач УПА народився 11 січня 1913 р. у селі Красне Золочівського повіту на Тернопільщині (в той час – територія Австро-Угорської імперії, а сьогодні – Буський район Львівської області України) [9, с. 313]. Батько Василя, Степан Кук працював на залізниці, мати була домогосподаркою, виховувала вісьмох дітей [28, с. 4].

Слід зауважити, всі його брати і сестри стали активними учасниками національно-визвольного руху, піддавались репресіям: Ілярій Кук страчений у 1938 р. польськими шовіністами, Ілько розстріляний поляками у вересні 1939 р., в 1940 р. Филимон засуджений радянською владою до 8 років  тюремного ув’язнення і  заслання, Іван  тоді ж отримав 8 років ув’язнення, вдруге був арештований  у    1949 р. і засуджений на 10 років таборів. Сестра Єва померла 1946 р. У 1943 р. їхнього рідного дядька Оксентія Постолюка та його 20-річного сина Ярослава замордувала польська шовіністична лоївка [25, с. 22-23].

Неважко зрозуміти, що страждання і смерть родичів не в останню чергу визначили непримиренне відношення В.Кука до польського і сталінського режимів, радикалізм, що в загальному було характерно для політичного становлення багатьох майбутніх діячів ОУН і УПА. Достатньо згадати знищення 15 тисяч ув’язнених в ході «чищення» органами НКВД Західної України в період перших днів війни [25, с. 23].

До того часу, коли Василько сів за парту сільської чотирьох класної школи, Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували під контролем іноземних військ. Проголошена 1 листопада  1918 р. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) з перших днів існування вела боротьбу за виживання з Польською державою. Вже в липні 1919 р. УГА відступила за р. Збруч, а 15 березня 1923 р. Верховна Рада Антанти дала Польщі мандат на тимчасову анексію краю [25, с. 24].

В кінці 1918 р. Північну  Буковину  захопила  Румунія.  В  листопаді  1920 р. під ударами радянських військ перестала існувати Українська Народна Республіка. У 1919 р. в Закарпаття ввійшли війська Чехословаччини [37, с. 285-290].

Особливим виявом антиукраїнської політики польського режиму стали акції «умиротворення» в серпні – грудні 1930 р. У відповідь на напад і підпалювання маєтків польських поміщиків на етнічних українських землях проводились масштабні силові акції, закривали національні культурно-просвітницькі заклади     [25, с. 25].

Відповіддю етнічної більшості західноукраїнських земель стало не тільки наростання антипольських настроїв, але й  збільшення інтересу до своєї історії, культури, традиції державності і озброєної боротьби з зовнішніми ворогами. Широку просвітницьку роботу проводила «Просвіта». Не дивлячись на опір влади, розвивалось українські скаутські і спортивно-патріотичні рухи у формі «Пласт», «Січ», «Сокіл», «Луг». Їх учасники не тільки займалися спортом, але і проходили військову підготовку. Практично всі функціонери ОУН і командири УПА пройшли цю школу, в 1925 – 1928 рр. В.Кук також став членом «Пласту», «Сокола», співпрацював з «Просвітою» [35, с. 14].

Сім’я В.Кука була бідною, тому батько вважав, що діти мають здобути освіту, щоб реалізувати себе. Він завжди говорив: «Усе може пропасти. А те, що в голові завжди буде з тобою, завжди тобі допомагатиме» [35, с. 14]. Тому він відправив своїх дітей вчитися в українську приватну гімназію, за яку треба було платити. Оскільки батько працював на залізниці, діти навчалися за її кошт.

Навчання у Золочівській приватній класичній гімназії відіграло велику роль у становленні Василя Кука як українського військового і громадського діяча. Директором гімназії був священик Української греко-католицької церкви, отець Микола Хмельовський, колишній капелан УГА, а вчителями – учасники українських визвольних змагань: старшини УСС, УГА, Армії УНР [54].

Молодість В.Кука співпала з важливими для українського народу подіями.  Український  народ  після  того  як  втратив  державність 1917 – 1919 рр. не примирився із поразкою і боротьба за визволення української держави була  в  центрі політичних програм українських політичних партій.  [31, с. 2].

Створення в 1929 р. Організація Українських Націоналістів була першою і на той час єдиною політичною силою, яка поставила собі за мету відновлення Української соборної самостійної держави [47, с. 280].

ОУН відразу повела політичну боротьбу за визволення і створення самостійної Соборної української держави. В основі ідея національної революції    [31, с. 2].

Той хто відстоює інтереси своєї нації, і є націоналістом. Від патріотизму націоналізм відрізняється тим, що патріотизм дуже часто зводиться до обговорення, а націоналізм – це щоденна практична праця. Дуже чітко висловлювався у цьому плані Іван Франко: «Ти брате любиш Русь, як хліб і кусень сала. Я ж гавкаю раз в раз, що би вона не спала…» [35, с. 14-15]. Так би мовити, треба діяти практично. Ці ідеї були пріоритетними вже у молодого Кука.

Будучи гімназистом, В.Кук подружився з Ярославом Лехом. Приятель давав йому читати нелегальний орган Української військової організації (УВО) журнал  «Сурма» («Гори»), який видавався у Литві. На сторінках «Сурми» регулярно друкувались, крім антипольських статей, матеріали із досвіду діяльності революційних або екстремістських рухів, постанови щодо поведінки націоналістів на випадок арешту  і перебування під слідством. Це були перші уроки конспірації, що пройшов Василь Кук [25, с. 32].

В 1928 – 1929 навчальному році В.Кук став членом «Юнацтва» (молодіжного резерву ОУН). Йому довірили керівництво юнаками Золочівської гімназії і всього повіту. Василь Кук так характеризував свої мотиви переходу в лави борців за незалежну Україну: «Якщо ви людина, якщо вас кривдять і принижують як українця, зневажають вашу мову, хочуть тримати у ярмі і господарювати на вашій землі – ви не можете не відчути бажання боротися за свій народ, за свою державу. Та й хіба можна відсиджуватися, коли відстріляли майже всю нашу інтелігенцію, створила  штучний голод,  масово вивозили українців і знищували як націю» [26, с. 21].

В молодіжному резерві «Леміш» пробув недовго, його здібності до організаторської роботи відзначили, і вже з 1930-го він стає членом ОУН, більше того – в її Золочівській повітовій екзекутиві  (проводу) поєднує пости керівника організаційної і молодіжної референтур [28, с. 4].

Закінчивши гімназію, Василь спробував поступити у Львівський університет, однак дискримінаційна політика щодо українців стала на заваді. Він поступає на юридичний факультет Люблінського університету, де і познайомився з майбутнім головою ОУН Степаном Бандерою. В.Кук швидко формується як професіональний революціонер [57]

В 1931 – 1932 рр. В.Кук встановлює зв’язок з членами Крайової екзекутиви ОУН (КЕ ОУН), майбутніми відомими діячами підпілля ОУН Дмитром Мироном, Ярославом Стецьком, Ярославом Старухом [28, с. 4].

Ставши членом ОУН, за дорученням КЕ ОУН часто виконував кур’єрські ризиковані завдання: перевозив зброю і вибухівку до Львова із краківської лабораторії Ярослава Карпинця і Миколи Климашина. Доставляв нелегальну літературу в Луцьк і Рівне [56]. Гімназиста Василя декілька раз затримувала польська поліція, але після двох діб арешту за відсутністю  доказів звільняли. Перше серйозне ув’язнення відбулось у 1933 р., коли за поширення листівок ОУН відсидів пів року в Золочівській в’язниці [54].

У вересні 1933 р. його звільнили, а у жовтні того ж року – новий арешт. Разом з братом Іларієм засудили за саботажні антипольської акції на два роки ув’язнення. На судовому процесі їх захищав відомий галицький адвокат Степан Шухевич. Апеляційний суд збільшив ув’язнення до 2,5 років. Відбували тюремне ув’язнення у Золочеві та у м. Радомі.  В 1936 р.  брати вийшли на волю по амністії у зв’язку зі смертю Юзефа Пілсудського – голови польської держави [28, с. 5]. І В.Кук далі очолив ОУН на Золочівщині, працюючи під підкриттям продавця. [54]

З осені 1937 р. підпільна діяльність В.Кука проходила на землях Підгаєччини на Тернопільщині. Його завданням було організувати підпільну друкарню Кураєвого проводу ОУН, яка була відкрита у 1939 р. під назвою «Мандоліна» в селі Угринів на Тернопільщині, услід за якою були створені десятки інших. Друкарні ставали потужним інструментом у боротьбі з польською адміністрацією [27, с. 4]. В них друкувалися відозви Крайового проводу ОУН, вишкільні матеріали, брошури тощо. Зокрема була надрукована праця В.Кука щодо підпільної конспірації «Пашні буряки» під псевдонімом «агроном – інженер Лука Лемішка». На базі набутої підпільної практики було організовано на Підгаєччині спеціальну школу з підготовки кадрів професійних революціонерів. У друкарні видано написану В.Куком книжку «Гранатний вишкіл». При діяльності В.Кука в Підгаєччині на Тернопільщині створюється спеціальна школа для підготовки кадрів професійних  революціонерів  для  інших  регіонів  Західної  України       [11,   с. 250-251].

До справи військових вишколів залучено багатьох прихильників ОУН, які служили у польському війську й зокрема підстаршин. Василь Кук організував кілька таких підстаршинських та стрілецьких вишколів на території Станіславської та Тернопільської областей. А коли у вересні   1939 р. почалася Друга світова війна, то у Славятинських лісах діяла вже повстанська сотня. Повстанці роззброювали окремі військові польські частини, ліквідували поліцейські постерунки і готувалися до підпільної боротьби проти нових радянських окупантів [54] .

За наказом Крайової екзекутиви ОУН восени 1939 р. В.Кук прибув у Львів,  де  склав  звіт  про  свою  підпільну  діяльність  і  був  направлений  в м. Сянок, який в той час знаходився уже під німецькою окупацією, для організації розвідних та підривних робіт проти радянської влади, взявши під контроль землі Галичини і Волині, а в 1940  р. і Північної Буковини, влилися у склад Української ССР             [28, с. 5-6].

Отже, дитячі та юнацькі роки Василя Кука проходили в період революційних подій на Україні і міжвоєнний період, які значною мірою вплинули на його світосприйняття. Навчаючись у гімназії він познайомився з націоналістичними поглядами і проникся ними. Ввійшовши до лав ОУН, Василь Кук став активним революціонером, присвятивши себе боротьбі за незалежність України.

 

 

Розділ 2. Організація та військова діяльність «Леміша» в період українського національно-визвольного руху 1939 – 1953 рр.

ОУН великі надії покладала на початок війни, яка мала стати каталізатором Української національної революції. У результаті вступу радянських військ до Західної України та західної Білорусі у вересні 1939 р. до складу СРСР відійшли території площею близько 200 тис. км.² на яких проживали 13 млн. осіб. У 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина також увійшли до Радянського Союзу. Холмщина, Лівобережне Надсяння, Лемківщина й Підляшшя разом з екупованими польськими територіями увійшли до складу німецького рейху.

Виборування суверенної України котра б об’єднала всі українські землі, що належали тоді чотирьом державам, власними силами було не під силу будь-якій організації чи партії. Тому у політичних розрахунках ОУН завжди важливе місце посідав фактор війни, що міг би створити ситуацію, сприятливу для реалізації її генеральної мети [36, с. 89].

Ударом по українському націоналістичному русі став розкол ОУН на помірковану мельниківську і радикальну бандерівську, якщо перша стояла на засадах цілковитої підтримки Німецького рейху, то друга – тимчасового союзництва.

Рубіж 1939 – 1940 рр. став переломним етапом для учасників українського націоналістичного руху і особливо В.Кука, коли потрібно було визначитися до якої з фракцій ОУН увійти. Вибір на користь ОУН (Б) був закономірним.

Найближчі задачі ОУН сформував Маніфест проводу  ОУН (Б) від грудня 1940 р.: «Тільки через повний розвал Московської імперії і шляхом Української Національної Революції і озброєних повстань всіх пригнічених народів добудемо Українську Державу і звільнимо підневільні Москві народи» [25, с. 59].

В 1940 – 1941 рр. В. Кук приймав участь в роботі Воєнного штабу ОУН (Б) і сам викладав основи партизанської боротьби на воєнних курсах для членів ОУН, складених з санкції і при підтримці німецьких спецслужб. Однак потрібно відзначити, що ОУН, за словами Василя Кука, таємно від німців інструктували випускників спеціальних навчальних закладів: потрапивши на територію СССР, вони повинні зв’язуватися не з нацистами, а з місцевим підпіллям, референтами Служби Безпеки (СБ), створювати мережу радіозв’язку на відстані до 500 км. в інтересах руху опору [25, с. 51].

Квітень 1941 р. відзначався для «Леміша» входженням у вище керівництво ОУН (Б). Тоді на ІІ Великому з’їзді бандерівців, його ввели у склад Центрального проводу ОУН (Б) на посаду організаційного референта – по суті, «людини - №2» в ієрархії націонал-радикального руху. Водночас бандерівський збір відбувався під гаслом підготовки до захоплення влади в Україні у разі німецького нападу на Радянський Союз [25, с. 51-52].

10 березня 1940 р. штаб виокремлює із свого складу Повстанський штаб на чолі з Дмитром Грицаєм для керівництва підготовки озброєного виступу. Для розвитку підпільної мережі Крайовий центр перекинув через кордон до 60 здібних організаторів, з метою числі розвідницької діяльності. Член Центрального проводу ОУН (Б) Василь Кук – «Леміш» прийняв активну участь в роботі Повстанського штабу. Він організовує нелегальні переходи через кордон кур’єрських груп, отримує розвідницькі звіти підпільників, займається технічною підготовкою кадрів ОУН для дальшої роботи в УССР. Потрібно відзначити, що розвідницька робота була налагоджена з великим розмахом і ефективністю.

З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створено дві українські військові частини «Нахтігаль» і «Роланд». [37, с. 313].

Весною 1941 р. В.Кук організував і очолив Центральний штаб Похідних груп членів ОУН (Б) для проникнення їх в східні області України. Ці формування повинні були просуватися разом з німецькими військами, вести пропаганду відродження української держави, демонтувати  радянську адміністрацію і створювати ОУН адміністрацію. Було організовано три такі групи: Північну – провідник Микола Климишин, середню – провідник Микола Лемик, Південну – провідник Зиновій Матла [25, с. 59].

Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Загалом українське управління запроваджувалось у 11 областях.

В.Кук відповідав за організаційно-технічні справи, зв’язки з місцевими осередками ОУН та прибуття групи до Львова.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН (Б) проголосила створення Української держави. Було сформовано Українське державне правління – Крайову владу на чолі з Я.Стецьком. В.Кук брав активну участь у скликані Народних Зборів, які 30 червня проголосили відновлення Української держави та сформували уряд – Державне правління [17, с. 93- 95].

Акт 30 червня 1941 р. має епохальне значення в історії боротьби за українську державність. Той величний Акт за маніфестувавши перед цілим світом, що єдиним господарем на українській землі є лише український народ, став головною ідейно політичною основою Української Повстанської Армії. ОУН і створена нею УПА своїм найголовнішим завданням уважали захист усього народу [33. с. 34].

З часу проголошення Акта 30 червня 1941 р. ОУН (Б) обрала тактику «доконаних фактів», яка не спрацювала. Тому на початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керівників і розпочали репресії проти діячів  ОУН  [21, с. 155-169].

Наприкінці  вересня  –  на  початку  жовтня  1941 р. в околицях  Львова М.Лебедь скликав першу конференцію ОУН(Б). У ній взяли участь провідні діячі організації, які уникли німецького арешту: Д.Мирон, І.Климов, В.Кук, М.Степаняк та інші. Учасники конференції дійшли згоди, що Німеччина не зацікавлена у відновленні і розбудові Української Самостійної Соборної Держави [38, с. 413].

В липні В.Кук очолив Київську групу  ОУН (Б) і у складі близько 30 осіб, переважно із східних областей, завданням якої було перенести центр відновленої Української держави до Києва. Однак план реалізувати не вдалось [3, с. 10]. В кінці літа німці заарештували його в с. Василькове на Київщині і помістили в канцлагер в Білій Церкві. Потім йому довелось побувати у в’язницях Житомира, Рівно, Луцька, звідки йому і організували втечу працівники  СБ ОУН [53].

Організатором підпілля ОУН (Б) на посту керівника Підпілля Сходу і Півдня України став В. Кук,  нелегально працюючи там з весни 1942 р [49].

Діяльність підпілля ОУН південно – східних земель України – одна з найменш вивчених сторін історії націоналістичного руху. Провід ОУН (Б) на південно – східних землях, який «Леміш» очолював з весни – літа 1942 р., охоплював підпільною діяльністю Донецький і Криворізький басейни, індустріальне Придніпров’я, Крим, Одесу і Кубань, які були окуповані ромунами [25, с. 78].

Похідні групи ОУН (Б) створили тут Київський і південний (Дніпропетровський) крайові проводи, об’єднуючих 14 обласних і 30 окружних. Південний провід ОУН ділився на Запорізький, Дніпропетровський і Кіровоградські обласні, Дніпропетровський і Одеський міські  проводи.  Обласні  проводи  ділилися  на  два окружних і районі [50].

Структура  і діяльність підпілля ОУН на Сході досить докладно описав сам В.Кук на допитах в КДБ УССР. Його найближчими помічниками були референт пропаганди Логуш («Іванів») і організаційний референт Петро Дужий. Дніпропетровський окружний провід очолював Петро Олійник («Еней») і «Лемко». Криворізького окружного провідника «Вірмена» розстріляли німці. В Запорізькому обласному проводі працювало до 50 чоловік. Правда, біля 20% підпільників з Західної України повернулися назад, оскільки не могли звикнути до умов російськомовних регіонів [25, с. 78].

У зв’язку з арештом у Києві та загибеллю Крайових провідників Дмитра Мирона у липні 1942 р. та Пантелеймона Сака весною 1943 р., провід ОУН на південно – східних землях керував усіма областями на Україні [6, с. 1285].

У м. Дніпропетровську 1943 р. була організована окрема група керівників членів ОУН, яка під керівництвом В.Кука та Омеляна Логуша опрацювала розгорнений проект нової програми ОУН, який після всебічного обговорення був прийнятий на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року               [25, с. 79].

Працюючи на Сході, Василь Кук зустрів і свою другу половину, яка  поділила з ним всі труднощі підпільної боротьби і захопленої разом з ним в квітні 1954 р. Його майбутня дружина Уляна Никифорівна Крюченко народилася в 1920 р. в с. Сурсько – Литовське Дніпропетровської області, вчилась в Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту. В 1941 р. пристала до національно – патріотичного руху, виконувала обов’язки  керівника  «Юнацтво» ОУН в Дніпропетровську і в області. В 1942 р. вони з В Куком «стали на рушник», і його дружина отримала псевдонім «Оксана» [25, с. 84].

Уляна Крюченко, створювала підпілля в Новомосковську, а з червня 1943 р. стала референтом по роботі з молоддю в Криворізькому окружному проводі ОУН. В липні 1949 р. її затримали плануючи вийти на «Леміша». Оксана дала згоду на співпрацю, проте втекла до підпільників.

У 1947 р. у подружжя народився син Юрій. Труднощі підпільного життя батьків позначилося і на долі дитини. Дворічного Юрка забрали у дядька, Івана Кука (засудили на десять років позбавлення волі з конфіскацією) й відправили в спеціальний дитбудинок ім. Крупської в  Жданове (сьогодні Маріуполь), а потім у спеціальний Петровський дитбудинок у Сталіно під ім’ям Юрія Антоновича Чоботаря, 1946 р., уродженець Сталіно [26, с. 21].

До травня 1943 р. створюється Головна команда УПА на землях Волині і Полісся під керівництвом Дмитра Клячковського («Клима Савура»). Фактично Савур заклав основи воєнної організації УПА.

З весни 1943 р. діяльність В.Кука пов’язана з УПА, в якій він до 1949 р. очолював групу «Південь», а його дружина Уляна Крюченко стала працівником політико – виховного відділу штабу УПА – «Південь». В рядах повстанців Василь Степанович дослужився до звання полковника, є дані про присвоєння йому Українською головною визвольною радою (УГВР) до 10-ліття УПА 10 жовтня 1952 р. звання генерал – хорунжого [17, с. 752-753]. Зимою 1943 – 1844 рр. саме повстанці під командуванням «Леміша» переходять для продовження боротьби через радянсько – німецький фронт в Кременецькі ліса на стику Рівненської і Тернопільської областей [8, с. 528].

Зимою – літом 1944 р. Волинь і Поділля стали ареною жорстоких боїв українських повстанців з радянськими військами.

У квітні 1944 р. В.Кук здійснював керівництво одним із найбільших боїв УПА у Кременецьких лісах, відомим як бій під Гурбами. Начальником штабу був тоді майор Василь Процюк – «Кропива», а начальником оперативного відділу – майор Микола Свистун – «Ясень» [28, с. 7].

Бій з внутрішніми військами (ВВ) НКВС – Гурбенський бій відбувся 21 -27 квітня 1944 р. У ньому 14 батальйонам військ НКВС і кавалерійському полку за підтримкою танків та авіації протистояли і курені  УПА – «Південь» [56].

Всього по «гарячим слідам» було підраховано: в 1944 – 1945 рр. відбулось 8696 боїв з УПА, загинуло 19,8 тис. повстанців, враховуючи 433 командира, в полон потрапило 17962 чоловік. Називають і цифри в 22 тис. убитих і поранених радянських воєнних [25, с. 98].

1944 р., на нараді членів Провода ОУН (Б) в Олеському лісі на Львівщині В.Кука знову обирають організаційним референтом. «З 1945 р., – пише в автобіографії, Василь Кук, – я безпосередньо керував діяльністю ОУН на Східно – Українських землях у Подільському краю, а після смерті Провідника Північно – західних Українських земель Клима Савура, у лютому 1945 р., також і на Північно – західних українських землях, і весь час постійно перебував на тих теренах» [28, с. 7].

Не дивлячись на розходження в поглядах з Р. Шухевичем, воєнно-політичний досвід і організаційні здібності заслужено забезпечили В.Куку друге по значенню місце в ієрархії руху самостійників – державників, як себе називали бандерівська фракція ОУН. Крім керівництва підпілля Волині, Поділля і сходу України підрозділами УПА на цих територіях, він з 1947 р. був заступником Р.Шухевича як по командуванню повстанцями, так і в проводі ОУН (Б) в Україні [25, с. 106].

11 – 15 липня 1944 р у лісі близько села Лужок-Горишний Турковського району Дрогобицької області під охороною бійців УПА проходить зібрання Української Головної визвольної ради (УГВР) – надпартійного демократичного вищого правлячого органу національно-визвольного руху. УГВР призивалась керувати боротьбою «проти московсько-більшовицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави і до створення органів незалежної державної влади в Україні» [25, с. 106].

В кінці 1944 р. 20 із 25 членів Президіума Української головної визвольної роди (УГВР) виїжджають за кордон, засновуючи там Закордонне управління УГВР (ЗП УГВР), на чолі з греко – католицьким священиком Іваном Гриньохом. Головою ж Генерального секретаріату УГВР стає Р.Шухевич, а  його заступником – В. Кук [7, с. 16]. Після смерті «генерала Чупринки» 5 березня 1950 р. В. Кук займає місце представника Генерального секретаріату, перетворюючись в одну з ключових політичних фігур руху опору, претендентом на вище державні пости в евентуальній Українській державі [25, с. 107].

Основною резиденцією «Леміша» в останній період війни було село Дермань Мизоцького району Рівненської області.

Коли на весні 1945 року стало очевидним, що радянський союз виграє війну, Провід Революційної ОУН зібрався у селі Потік неподалік від Бережан на Тернопільщині, аби обговорити стратегію і тактику підпільної боротьби. Тоді ж рішуче відкинуто, як свідчить Василь Кук, «пропозиції німецьких військових кіл щодо надання для УПА військової і технічної допомоги чи будь-яких других форм співпраці» [16, с. 121].

В 1945 – 1946 рр. лідери ОУН в Україні Роман Шухевич, Василь Кук, Олекса Гасин, Василь Сидор, Роман Кравчук і Петро Федун виробили три трикутні тактичні схеми діяльності націоналістичного підпілля під назвою «Дажбог», «Олег» і «Орлик».

В 1945 – 1947 рр. «легальна» мережа покрила майже всю сільську місцевість. Сам Василь Степанович під псевдонімом «Василь Лиманич» також проводив пропагандистску роботу, виступив автором популярних брошур «Про що нам говорить бюджет СССР на 1945 – 1946 рр.» і «Колгоспне рабство». Однак головним способом боротьби залишалась зброя [25, с. 143-145].

З 11 січня по 10 квітня 1946 р. військами МВС і армійськими частинами при співпраці органів держбезпеки здійснюється масштабна антиповстанська операція відома в літературі як «Велика блокада». Практично всі населені пункти Західної України зайняли гарнізони армії і ВВ. Великі втрати призвели до змін в тактиці ОУН і структурній реорганізації УПА, мінімізації її бойових виступів, зменшенню чисельності повстанських сил.

28 серпня 1949 р. УГВР постановила призупинити діяльність УПА. На його основі видається наказ про УПА №2 від 3 вересня 1949 р. по частковому припиненні діяльності підрозділів і штабів повстанської армії.

Переховуючись від переслідування, «Леміш» неодноразово змінював місця дислокації. В 1944 – 1945 рр. переховувався в Підгаєцьких і Бережанських, Рогатинських лісах Станіславської області. В 1946 – 1948 рр. В.Кук знову перебував у Підгаєцьких лісах, часом здійснюючи виходи на запасний пункт зв’язку «100» в Золочівськім районі Львівської області.

Забезпечення безпеки і кур’єрського зв’язку «Леміша» з підлеглими йому пунктами підпілля і Р.Шухевичем в 1944 р. займалося більше 100 чоловік, хоча з часом їх кількість поступово зменшувалась – біля 20 в 1950-му, 3-4 – в 1953 р., коли помер помічник зв’язку В.Кука «Байда».

В перші післявоєнні роки В.Кук являвся фігурою №2 в ієрархії антирадянського руху опору в Західній Україні, виступав в ролі одного з творців нової стратегії і тактики озброєного підпілля під політичним керівництвом ОУН, а після смерті 5 березня 1950 р. Р.Шухевича об’єднав у своїх руках воєнно-політичне керівництво озброєним підпіллям і «легальною мережею» ОУН (Б)         [5, с. 505].

Розуміючи, що подальший відкритий опір поглиблює розрив із населенням призводить до безглуздих жертв і не в змозі зупинити радянізацію, В.Кук із початку 1950-х неодноразово наказував мінімізувати бойові і терористичні акції перейти в глибоке підпілля або легалізувати його учасників, зберігаючи сили на віддалену перспективу.

Після смерті Романа Шухевича В.Кук заступив його на всіх посадах: Голови проводу ОУН, Головою командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР [28, с. 7]. З цього часу розпочинається справжнє полювання на В. Кука, яке буде тривати більше чотирьох років. Зрештою, тільки зрада у лавах повстанців допоможе комуністичній владі захопити його живим [17, с. 217].

Від 1950-го до 1954 року В.Кук керував Національно-визвольною боротьбою в Україні. Це були найважчі роки боротьби, коли проти повстанців зосередили величезні сили каральної системи. Попри це, командувачу вдалося координувати їхню діяльність, завдавати окупантам несподіваних ударів [27, с. 4].

В жовтні 1952 р. всі відділи і всі бійці УПА та члени українського підпілля відсвяткували 10-річчя УПА. З цього приводу видано на Похідних землях окрему книгу, а Головний командир УПА полковник Василь Коваль відзначав 10-річчя окремим наказом, підкреслюючи в ньому тверде, незламне рішення кожного бійця і командира – вести визвольну боротьбу за будь-яких умов аж до повної перемоги. [12, с. 186].

В 1952 р. Василь Кук «змінює автомат на перо» і займається теоретичною та пропагандською діяльністю, викриваючи окупаційний режим, вишколюючи молодь [40, с. 5].

В листі від квітня 1953 р., призначений для передачі на Захід, В. Кук так оцінив стан підпілля: «Положення організації в цілому катастрофічне… Правлячі кадри ліквідовані. Вся робота складається з самозабезпечення і збереження на кращі часи… Тривале підпільне життя змучила навіть сильних, нервове виснаження, фізичне  перевтомлення,  хвороби  і рани…» [25, с. 159-160].

Незважаючи на важкі втрати, керівництво українським збройним підпіллям не складало зброї. Головний командир УПА Василь Кук навесні 1954 р. вирішив перенести центр збройної боротьби на Волинь. З цією метою він вирушив законспірованою естафетою з Галичини в край лісів і боліт. Однак добитися до наміченого пункту на волинські землі не вдалося – одна з явок була вже у руках більшовицьких спецслужб, які на нього чекали [14, с. 344].

Отже, з початком війни ОУН була єдиною організацією, яка продовжила боротьбу з окупаційним режимом.

Організаційна та військова діяльність «Леміша» в період національно визвольної боротьби почалася з 1941 р. і проходила  на сході України. Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь. В квітні 1944 р.  В. Кук керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З  1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.

Визвольна боротьба на західно українських землях в 40-х – на початку 50-х рр. хоча і не досягла мети – створення соборної української держави, стали важливою віхою на шляху відродження української державності.

Розділ 3. Життєвий і творчий шлях В. Кука у 1953 – 2008 рр.

В 50-х рр. ХХ ст. поступово починає згасати національно-визвольний рух. В той час радянська влада більш посилено почала розшук керівників підпілля. Починаючи ще з 1944 р., органи держбезпеки України завели оперативну справу «Барлога» за розшук членів Центрального проводу (ЦП) ОУН (Б).  До 1946 р. було убито або захоплено 5 членів ЦП і 138 керівників ОУН і УПА середнього звання (всього за десятиліття боротьби ліквідовані або арештовані 21 член ЦП, 7800 командирів підрозділів УПА і функціонерів ОУН).  Незважаючи на важкі втрати, керівництво українським збройним підпіллям не складало зброї [4, с. 460].

В 1945 р. для розшуку В.Кука завели оперативну справу «Бурсук». Тільки талант конспіратора дозволяв розпізнавати спроби вивести його з підпілля з допомогою перевербованих соратників. Він ледве вцілів, отримавши через агентуру тюбик із поштою, начинений отруйним газом. Безпосередньо  розшук  і  затримку  В. Кука  (операція «Пастка») поклали на 1-й відділ секретно – політичного управління КДБ УССР на чолі з молодим офіцером Петром Свердловим [46, с. 22-29].

У Іванівському лісі Львівської області для зустрічі Леміша підготували один зі знайомих йому бункерів поселивши трьох – бойовиків, яким раніше В.Кук довіряв. 23 травня 1954 р., не запідозривши лиха, він прибув туди з дружиною. Агенти роззброїли і зв’язали «гостей», що заснули після тривалого переходу. Оперативна група, яка прибула потому обшукала затриманих, відібравши отруту.

Збройні сили визвольного руху були підірвані. Боротьба почасти перемістилися в табори ГУЛАГу, куди було ув’язнено десятки тисяч українських підпільників і повстанців [23, с. 3-8].

Захоплення В. Кука (його закодували як ув’язненого «300», дружину – «88») тримали у суворому секреті. Офіційно продовжувався пошук, проводилися оперативно-військові дії. «Леміш» запропонував домогтися об’єднання націоналістів у єдиний політичний центр за кордоном, а на чолі його поставити В. Галасу.

«300-й» не залишав можливості відстоювати свої права – писати мені тяжко, в тюрмі я морально розбитий, прошу поліпшити умови утримання. Зимою 1955 р. В. Кука перевезли в столицю СССР. В Москві Василь Степанович «гостював» з 8 лютого по 14 березня 1955 р.

4 травня 1955 р. В. Кук написав «Декларацію» про політичне визнання перемоги радянської влади. «Леміш» зумів добитися звільнення від спец поселень і таборів своїх і дружини родичів. Із Москви повернулись у рідне село батько, мати – із Іркутської області [25, с. 168].

На утримання «300» і «88» виділили гроші на одяг, їжу. Подружжю надавали кваліфіковану медичне допомогу, показували «ідейно витримані» фільми і хроніку, водили в музеї Леніна і Шевченка, і в зоопарк, возили на підприємства і розвинуті колгоспи, для перевиховування. В. Кук відвідав всі регіони України і навіть заповідник Асканія – Нова [25, с. 168]..

В 2002 р. у Москві вийшла книга “Велике полювання”. Спрямована вона проти українського національно-визвольного руху. Її автор – колишній офіцер МДБ-КДБ Георгій Санніков, учасник боротьби проти “националистического подполья” в Західній Україні на початку 1950-х років. Свого часу Санніков був призначений куратором в’язня Василя Кука. Мав завдання «перевиховати» його. Не дивно, що Василеві Куку у книзі присвячено чимало сторінок [55].

Георгій Санніков шанобливо пише про «ідеологічну стійкість» Василя Кука, що це був «останній із могікан, суперник, який дійсно викликає повагу», з яким «упаси, боже, ни о каком сотрудничестве и речи быть не могло» [25, с. 168-169].

Найбільше чуток ходило і ходить довкола звільнення Василя Кука з ув’язнення. Микита Хрущов наполягав на розстрілі, але «українські чекісти просили Москву не підганяти події, намагались довести, що живий Кук політично більш вигідний, ніж мертвий». Адже його розстріл призвів би до небажаного резонансу, дав би підстави до нового вибуху антирадянської пропаганди на Заході. «Таких, як Кук, слід було знищити набагато раніше. Саме такі керівники ОУН надзвичайно небезпечні», – так висловився після зустрічі з ним перший секретар ЦК компартії УССР Олексій Кириченко [54].

Указом Президії Верховної Ради СРСР №139/82 від 11 липня 1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності: «Беручи до уваги бажання колишнього керівника «Організації українських націоналістів» Кука спокутували свою вину перед Радянською державою патріотичною діяльністю на користь Батьківщини, задовольнити клопотання Комітету держбезпеки України про поширення» на нього і на дружину амністії 1955 року [25, с. 170].

19 вересня 1960 р. Василь Степанович зачитав звернення по радіо до українців в еміграції, опубліковане а газеті «Вісті з України» для поширення в діапазоні і тоді ж близько 300 колишніх членів ОУН виступали у ЗМІ з «покаянними» заявами [30].

До кінця 50-х рр. КДБ ліквідувала майже всі націоналістичні групи, що використовували зброю. На 1959 р. було викрито 183 націоналістичних та антирадянських груп і організацій. До кримінальної відповідальності були притягнуті 1979 чоловік, профілактовано 1300 чоловік. Велися і відкриті судові  процеси над  51 чоловік, з них 24 були засуджені до смертної кари [42, с. 36].

В. Кук у листі до В. Охримовича вже не бачив умов для розгортання широкої масової збройної боротьби в Україні на випадок війни, бо більшовики зуміли розправитися з українським та іншими визвольними рухами, які розвивались у вкрай несприятливих міжнародних обставинах. «Та грунт для боротьби залишається. За десять років зроблено неймовірно багато. Свій обов’язок ми виконали чесно, – писав він, – і створили грунт для майбутньої незалежної України» [41, с. 390-391].

Завдяки понад 10-літній боротьбі під керівництвом генерала Р. Шухевича та полковника В. Кука дали грунт для народження невмирущої віри,  якою  живе  молоде  покоління  –  набирає  масового  характеру  [20, с. 287].

Позитивну роль у долі «розконвойованої» сім’ї В. Кука відіграли саме чекісти. Вони дали в липні 1960-го року квартиру на вулиці Речицької, 2, виділивши 1000 рублів на заведення господарства, а також охорону «в цілях недопущення можливості здійснення націоналістичних елементів, провокаційних дій»             [25, с.171].

Допомогли синові здобути рідкісну тоді освіту кібернетика, вступити в аспірантуру. Оскільки радянська бюрократія сама навряд чи дала б дорогу нащадкові «банд ватажка».

Довгі роки В.Кук був обкладений різними специфічними методами слідкування, бувало, доставляв багато клопоту чекістам самовільним від’їздом в Ленінград, або ж псував настрій «семірці» (зовнішнє спостереження).

Хоча Василь Степанович мріяв закінчити юридичну освіту, йому дали можливість отримати заочно університетський диплом історика. В 1964 р. закінчив історико – філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Володіючи польською, англійською, німецькою, грецькою, латинською і старослов’янськими мовами, В.Кук з 1961 р. працював старшим науковим працівником в Центральному державному історичному архіві, збирав документи про історію державності і культури козацько-гетьманських часів [26, с. 21].

В 1969 – 1972 рр. В.Кук працював старшим науковим працівником відділу історіографії і джерелознавства Інституту історії АН УССР. Тут відкрився його талант ученого – історика [25, с. 173].

Починають виходити статті написані ним по історії державного устрою Гетьманщини, освіти в Україні, персоналіях видатних діячів національної культури, багаточисленні статті в «Українській радянській енциклопедії». Підготував кандидатську дисертацію «Роль селянського пореформеного банку в проведенні аграрної столипінської реформи на Україні», яку все ж не вдалося захистити за вказівкою ЦК КПУ [25, с. 173].

У червні 1972 р., коли розпочалися арешти українських дисидентів у справі «Блок» В. Кука звільнили з інституту історії АН УРСР. Закрили і наукову тему – «Українське національне питання і українські політичні партії на західноукраїнських землях в 1918 – 1941 рр.», авторський розділ монографії «Марксизм – ленінізм про українське національне питання». Аж до виходу на пенсію в 1986 р. перебував під наглядом КДБ [46, с. 21].

Незалежність України стала морально – політичною перемогою справи всього життя Василя Степановича. Незважаючи на похилий вік, він очолив науковий відділ Всеукраїнського братва ОУН і УПА, вів активну лекторську роботу, публікував спогади про соратників. Не запобігав перед сильними світу цього – і не дозволив собі прийняти звання Героя України доти, доки держава не визначиться із статусом воїнів УПА. Не бажав бути «балакучою головою» для передвиборних роликів та мітингів. Свої переконання відстоював твердо, але й не був у захваті від «демократії і прогресу в Україні», а по суті – дикого капіталізму [57].

Василь Кук – «Коваль» віддавши майже чверть століття свого життя збройній боротьбі за свободу Батьківщини, він таки дочекався проголошення незалежності Української держави. І прожив у цій державі повних 16 літ [29, с. 6].

З січня 1997 р. Василь Кук взяв участь в Установчій конференції Історичного клубу «Холодний Яр», став його почесною головою. Відтак неодноразово виступав на вечорах пам’яті клубу [29, с. 6].

Характерна риса Василя Кука – він був відкритий для інформації, готовий вчитися навіть у 90 років. Коли постала потреба писати статті та книжки, виявилось, що для сучасної поліграфії потрібен комп’ютерний набір – він навчився цього і писав свої праці сам. Для комуніфікації виявилось, що електрона пошта ефективніша від звичайної – він і цим навчився користуватися [45, с. 6].

Василь Степанович помер 9 вересня 2007 року у столиці держави, за незалежність якої він самовіддано боровся в безнадійних умовах. За заповітом останнього Головного Командира УПА було поховано в рідному селі Красне          [39, с. 2].

 «Будь свідомий того, що Ти є відповідальний за долю цілої нації» – цей мотив було видно у кожному вчинку Василя Кука [43, с. 5].

Він був пунктуальним, ніколи не спізнювався, завжди встигав і до того ж привчав інших. Залишив по собі й неабиякий творчий спадок, який варто вивчати.

У 1960-1980-х роках Василь Кук збирав архівні матеріали і писав статті про історію української культури. Зокрема він написав такі праці: «Професійні освітні установи Міністерства фінансів в Україні» (розділ до книги “Державні установи в Україні до 1917 р.”. – Київ, 1966), “Документальні матеріали фонду Генеральної Військової Канцелярії та особливості їх каталогізації” (1966), “Листи О. П. Мишуги” (1967), “Композитор, диригент, співак (А. Ведель)” (1967), “З минулого (про Артема Веделя)” (1968), “Канцелярський курінь у Глухові” (1969), “Нові дані про Артема Ведельського-Веделя” (1969), “М. П. Ділецький та його музична спадщина” (1969), “Нові документальні дані про життя Артема Ведельського-Веделя у Харкові (1796-1798)” (1970), “Харківські школи. Колегія та додаткові класи” (1970), “Уточнення життєпису (до 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди)” (1971), “Видатний український архітектор (нові дані про смерть Івана Григоровича-Барського (1713 – 10/21 вересня 1791 р.)” (1974), “Його згубили талант і рабство (Про українського композитора Степана Дехтярова-Дехтяревського)” (1989) [55].

Писав Василь Кук і розділи до Української радянської енциклопедії (1969-1970): “Азовська провінція”, “Волоське право”, “Галицьке намісництво”, “Гетьман Великий Коронний”, “Єлисаветградська провінція”, “Казенна палата”, “Катеринославська провінція”, “Катеринославське намісництво” [54].

У 1990-х роках тематика суттєво змінюється. З’явилися такі праці: “Відновлення Української Держави (до 50-річчя Акта 30 червня 1941 р.)” (1993), “Рукописна партитура творів Артема Веделя” (1995), “Кирило Осьмак (1890-1960)” (1995), “Головне – своя держава” (1995), “Отець Микола Хмельовський”, “У річницю смерті Головного Командира УПА ген.-хорунжого Романа Шухевича (Спогад)” (1996), “Ми боролися проти всіх окупантів” (1996), “Генерал Роман Шухевич – Головний командир УПА” (Київ: видавництво “Бібліотека українця”, 1997. – 110 с.), “Військовик за покликанням (Дмитро Грицай-“Перебийніс” (1997), “Степан Бандера – його державницька діяльність”, “Ярослав Старух – Провідник ОУН і керівник національно-визвольної боротьби на Західно-Окраїнних Землях України” (1997), “Слово про національного героя Дмитра Мирона – “Максима”, “Орлика” (1997), “Разом із велетами ОУН і УПА: спогади і роздуми... (Київ, 1997. – Записи Григорія Дем’яна) та інші [55].

Від 1990 р. працював Василь Кук у різних архівах, збираючи матеріали з історії Національно-визвольної боротьби 1930-1950-х років для публікації у збірниках документів. Тісно співпрацював з редакцією “Літопис УПА”. Брав активну участь у діяльності Головної булави Всеукраїнського братства ОУН і УПА та Київського братства ОУН і УПА. Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Часто виступав з лекціями і статями про історичне минуле. Давав також чимало інтерв’ю на радіо та телебаченні [54].

Таким чином, починаючи від 1944 р. проводилось полювання на останнього командир УПА Василя Кука, якого було захопило у полон КДБ 23 травня 1954 р. Перебуваючи у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960 р. Був звільнений у зв'язку з новим курсом політики М. Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.

До останнього подиху свого життя Василь Кук жертовно працював в ім’я становлення і розбудови Незалежної Української Держави, вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

Отже, Василь Кук – непересічна особистість, в житті якого переплелися героїка і трагедія. Життя і творчість Кука відбили складну та драматичну суспільно-політичну та духовно-культурну атмосферу того часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                      Висновки

Феномен Василя Кука у тому, що він чітко знав чого хоче і докладав усіх зусиль для досягнення мети. Чітка спрямованість дій, незважаючи на перипетії життєвого шляху, яскраво проявляється у всій його біографії. Простий сільський хлопець, син залізничника із багатодітної сім’ї став студентом юридичного факультету, промінявши навчання і перспективи юриста на життя революціонера. Ставши на цей шлях, Кук ішов до кінця – він не від’їхав на еміграцію в момент небезпеки, а перейшов у підпілля, став творцем першої підпільної друкарні «Мандоліна», за якою були створені десятки інших.

Із початком Другої світової війни Василь Кук разом з іншими провідними діячами підпілля створив координаційний центр у Кракові, що готував підпільників до розгортання збройної боротьби. 1941 р. на Другому Великому Зборі ОУН його обрали до складу Проводу Організації, який очолив Степан Бандера. Кукові доручили одну з найважливіших ділянок роботи – організаційну референтуру. Фактично Василь Кук став другою після Бандери особою в організації.

В рамках підготовки до війни Кук очолив штаб Похідних груп – спеціальних груп націоналістів, які мали розгорнути свою діяльність на теренах Центральної, Південної та Східної України. Бурхлива діяльність ОУН спричинили репресії з боку німецької окупаційної влади, за ґратами опинилися сотні націоналістів. Серед заарештованих гестапо – і Василь Кук. Проте досвід підпільників дозволив йому втекти під час епатування з Василькова біля Києва до Львова.

1942-го Кук потрапив до Дніпропетровська, де перебрав на себе керівництво місцевим підпіллям. У лавах його організації були не тільки члени Похідних груп ОУН, які прийшли з Галичини, а й місцева молодь навіть колишні комсомольці. Одна з місцевих дівчат, колишній комсорг Дніпропетровського університету Уляна Крюченко стала його дружиною.

1944 р. Василь Кук очолює новостворену УПА – Південь. У квітні того ж року як командир частини він приймає один із найбільших боїв в історії УПА під Гурбами.

Протягом 1950 -1954 рр. Кук очолював усі структури визвольного руху: Провід ОУН, Генеральний секретаріат УГВР і головою командування УПА. Це були найважчі роки боротьби, коли проти повстанців зосередили величезні сили каральної системи. Попри це, командирові вдалося координувати їхню діяльність, завдавати окупантам несподіваних ударів.

24 травня 1954 р. органам МГБ удалося таки захопили в полон свого невловимого ворога – Василя Кука разом із дружиною внаслідок провокацій. Після цього довгі роки допитів, спроби залучити до співпраці, обіцянки, погрози. 1960 р. Василь Кук вийшов «на волю», перебуваючи під постійним контролем КДБ, і так аж до 1991 р. Незважаючи на це, Кук намагався знайти себе на науковій ниві, – почав працювати в інституті історії АН УРСР.

Таким чином, не маючи можливості боронити українське зі зброєю в руках, він намагався відвоювати вкрадену в українців історію пером. Повністю проявитися талант Василя Кука  як історика зміг лише після відродження незалежності України. В 1991 р. він розгорнув бурхливу діяльність із віднайдення документів, запису спогадів, публікації книг про боротьбу своїх побратимів. Він зібрав справжній архів цих матеріалів, видав книги про Степана Бандеру, Романа Шухевича, державотворення ОУН і багато інших.

Василь Кук незалежно від обстановки завжди йшов синхронно із часом, він вільно користувався Інтернетом та електронною поштою, стежив за подіями політики, економіки і історії. До останніх днів читав новітні історичні, психологічні, філософські світові дослідження мовою оригіналів. Кук вільно володів сімома іноземними мовами.

Серце Василя Степановича перестало битися вранці 9 вересня 2007 р. За заповітом останнього Головного Командира УПА було поховано в рідному селі Красне.

Отже, є підстави твердити, що Василь Кук — справжній Герой України, який усе життя своє поклав на вівтар українського визволення. Він мав толерантність, світлий розум, виняткову ерудицію, ясну пам’ять.

«Я хотів би побажати молоді бути справжніми патріотами України, будівниками держави, пишатися належністю до шевченківського роду», – говорив генерал – повстанець. Чи прислухаються нащадки до його заклику?
                       Список використаних джерел та літератури

Не опубліковані джерела

1. Державний архів Івано-Франківської області. – Ф. – 1-П. – оп. 2Ч. – спр.126. – 186 арк.
2. Державний архів Івано-Франківської області. – Ф. – 2-П. – оп. 3. – спр. 68. – 132 арк.

Опубліковані джерела 

3.                           Літопис УПА. Нова серія. – К.; Торонто, 2002. – Т. 4. – 598 с.
4.                           Літопис УПА. Нова серія. – К.; Торонто, 2002. – Т. 5. – 652 с.
5.                           Літопис УПА. Нова серія. – К.; Торонто, 2003. – Т. 7. – 716 с.
6.                           Літопис УПА. Нова серія. – К.; Торонто, 2008. – Т. 8. – 1448 с.
7.                           Літопис УПА. – Торонто, 1984. – Т. 10. – 436 с.
8.                           Літопис УПА. – Торонто, 1995. – Т. 24. – 592 с.
9.                           Літопис УПА. – Торонто, 1995. – Т. 26. – 658 с.
10.                       Літопис УПА. – Торонто, 2001. – Т. 28. – 600 с.
11.                       Літопис УПА. – Торонто-Львів, 2007. – Т. 45. – 576 с.
12. Мірчук П. УПА 1942-1952. Документи і матеріали. – Мюнхен, 1953. –  448 с.
13. Сергійчук В. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944 – 1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1998. – 941 с.
14. Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939 – 1955. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 840 с.
15. Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина. 1939 – 1955. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 836 с.
16. Сергійчук В. Український здвиг: Поділля. 1939 – 1955. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 840 с.
17. Сергійчук В. Український здвиг: Прикарпаття. 1939 – 1955. – К.: Українська видавнича спілка, 2005. – 840 с.
18. Україна у ХХ столітті (1900 – 2000): Збірник документів і матеріалів / Упоряд. А. Г. Слісаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 351 с

Спогади

19. Борець Ю. У вирі боротьби ( Передумова В. Кука). – К.: Наукова думка, 1993.  – 204 с.
20. Галамай С. Боротьба за визволення України 1929 – 1989. – Торонто, 1991. – 344 с.
21. Галамай С. У боротьбі за Українську державність. Спогади. – Львів: Видавництво «Мс»,  2003. – 458 с. іл.
22. Галаса В. Наше життя і боротьба. Спогади. - Львів: Видавництво «Мс», 2005. – 272 с., 16 с. іл.
23. Шумук Д. Із Гулагу у вільний світ. – Торонто – Канада: Новий шлях, 1991. – 260 с.

Монографії та статті

24. Баран В. К. Україна Новітня історія (1945-1991 рр.). Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – 670 с.
25. Веденеев Д. В. Одиссея Василия Кука. Военно-политический портрет последнего командующего УПА. – К.: [К.І.С.], 2007. –  208 с.
26. Веденеев Д. В. Останній із Могікан на смерть генерала – хорунжого УПА Василя Кука // Дзеркало тижня. – 2007. – 13 жовтня ( №38 ). – С. 21.
27. В’ятрович В. Рік без генерала ( Василя Кука ) // Шлях перемоги. – 2008. – 10 вересня. – С. 4.
28. Генерал-хорунжий Василь Кук – останній головокомандувач УПА // Мандрівець. – 2006. – №5. – С. 4-10.
29. Коваль Р. Василь Кук скінчив свій земний шлях // Шлях перемоги. – 2007. – 19 вересня. – С.6.
30. Кулиняк Д. Василь Кук. Життя, віддане Батьківщині // Голос України. – 2007. – 20 жовтня.
31. Кулиняк Д. Ми здобули моральну перемогу: Василь Кук (УПА) // Молодь України. – 1992. – 4 серпня. – С. 2.
32.                       Лосєв І. Полонені догми // День. – 2006. – 19 травня. – С. 5.
33. Матеріали наукової конференції ОУН і УПА ( Історія, уроки, сучасність). – Стрий, 1993. – 124 с.
34. Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968. – Том І.– 1939. – 642 с.
35. Муратов О. Про УПА – від першої особи «Про юнацьке загартування в Пласті». Гімназійний вишкіл і головне про боротьбу на чолі проводу УПА розповідає останній головнокомандувач УПА Василь Кук // Дзеркало тижня. – 2007. – 10 лютого (№5). – С. 14.
36. Нарис історії України ХХ ст. / За заг. ред. акад. Смолія. – К.: Генеза, 2002. – 472 с.
37. Новітня історія України (1900-2000): Підручник. / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
38. Політична історія України. ХХ століття: у шести томах / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. К.: «Генеза», 2002 – 2003. – Т. 4: Україна у Другій світовій війні. 1939 – 1945. К., 2003. – 584 с.
39.                       Помер Василь Кук // Галичина. – 2007. – 11 вересня (№134). – С. 2.
40. Рог В. Життєві уроки Василя Кука // Шлях перемоги. – 2008. – 10 вересня. – С.5.
41. Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії у 1940 – 50-х рр. – К.: Пульсар, 2002. – 520 с.
42. Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні середини 1950-х – початок 1990-х рр. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – 720 с.
43. Сватко Я. В. Кук: Міра відповідальності // Шлях перемоги. – 2008. – 10 вересня. – С.5.
44. Сватко Я. «Ну чому його не розстріляли?!» // Шлях перемоги. – 2007.  – 14 листопада. – С. 6.
45. Сватко Я. Спогад про Василя Кука // Шлях перемоги. – 2007. – 19 вересня.  – С.6.
46.          Сергійчук В. Велике полювання на останнього командира УПА // Пам'ять століть. – 2003. – №2. – С. 20-29.
47. Таранов С. ОУН: Минуле і майбуття. – К, 1993. – 304 с.
48. Тарасюк В. Головний командир УПА Василь Кук «Якщо хочеш мати державу мусимо її боронити» // Самостійна Україна. – 2003. – 8 – 14 грудня. – С. 5.

Інтернет-ресурси

49. Василь Кук: Ми були молодими і здобували свободу України кров’ю. – http: // hotine.net.ua/content/view/23041/35/
50. Василь Кук: «Тепер я один, але зберігаю найдорожче – пам’ять…». – http: //www.maidan.org.ua/static/mai/1189412366.html.
51. Генералу Василю Куку – Головнокомандувачу УПА – 90 років. – http: //www.maidan.org.ua/static/mai/1489518367.html.
52.                       Герої нації: Василь Кук. – http: //www.Pidyarkiv.io.ua.
53. Ключник В. Василь Кук: УПА закликала червоноармійців воювати разом. – http: // www.UkrNationalism.org.ua.
54. Коваль Р. Щастя і трагедія Василя Кука. – Незборима нація. - №1(203). – 2003. – http: //www.run.org.ua/content/view/121/33/
55. Помер Василь Кук. – http: //www.molod.if.ua.
56. Помер останній головнокомандувач УПА. – http: //cun/org.ua/ukr/
57. Соколовская Я. Последний Бандеровец. – http: //isvestia.ru/life/artile39649/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Додатки

Додаток 1

                                               Василь Кук, 1934 р. [ 57 ].

                                                Додаток 2

                                                Лісові хлопці із УПА [49].

 

                                                  Додаток 3

                                      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       

                                Василь Кук, 2007 р. [ 54 ].

  Додаток4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь Кук, 1939 р. [ 49 ].

Додаток 5

 

                                         Василь Кук, 2006 р. [ 52 ].

Додаток 6

                                           Василь Кук, 2004 р.  [ 51 ].

 

Додаток 7

Генерал-хорунжий Василь Кук. Головний Командир УПА в 1950-1954 рр.[ 55].

Додаток 8

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Василь Кук, 1932 р. [ 54 ].

                                                         Додаток 9

Зречення Василя Кука
У 1960-му році Василь Кук написав так званий «Відкритий Лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!» в якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзільні українські организації, котрі вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР. Так закінчується цей лист:
Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік.
Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустрінне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада.
Спроби активізувати підривну діяльність всередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом. Про це яскраво свідчить випадок з американськими літаками, про шо вам відомо з радянської та чужинецької преси. Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які в свою чергу приводять до ще трагічних наслідків.
Друзі! Не зв'язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність в еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину.
Зі щирим привітом і повагою – B. Кук [ 52 ].

Додаток 10

Лист-настанова командирові «Саблюку» в тактично-оперативних справах

6 березня 1944 р., М. П. 6. 3. 44

Д[р]. Саблюк!

1.               Вашу записку з 24.2.44 і бойовий звіт з 1.2.44 отримав. Дякую.
2.               За ваші успішні бої у с. Лисогорці 9.1.44. у с. Петриків 20.1.44. і у  с. Калівка 24.1.44 передаю цею дорогою вам і усім Вашим бійцям призначення і похвалу.
3. Ваше рішення відвороту аж у Бережанщину уважаю за неправильне і недоцільне. Неправильно також поступили Ви, що особисто не зголосилися у мене зо звітом про проголошення на СУЗ.
4.               Я згоден з вашим рішенням відходу на Схід.

Щирим привіт Вам і усім друзям. Бажаю Вам і надальше видержати на становищі.

С[лава] У[країні!]

/Ле/

Оригінал. Рукопис [ 6, с. 387 ].

Додаток 11

Від Бюра Інформації Української Головної Визвольної Ради

Бюро Інформації УГВР уповноважене поінформувати кадри підпілля та весь український народ про те, що після смерти с. п. генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича-Лозовського, Чупринки – пост Голови Генерального Секретаріату УГВР та Головного Командира УПА обняв полк. УПА Василь Коваль.

В Україні, 8 липня 1950 р.

Калькова копія оригіналу [ 10, с. 53-54 ].

Додаток 12

Г о л о в і

Президії закордонного представництва УГВР

Українська Головна Визвольна Рада в Україні та Головне Командування УПА оцим надають право Пленумові Закордонного Представництва УГВР надавати старшинські ступені УПА та підвищувати в цих ступенях усіх тих вояків УПА, які опиняються за кордоном.

В Україні.

 

Українська Головна Визвольна Рада

на Українських Землях

Головне Командування

Української Повстанської Армії

Вірно:

П. Полтава                                                              полк. В. Коваль

( власноручний підпис )                                    ( власноручний підпис )

В Україні 25 липня 1950 р.

Ч. І-3/50

Калькова копія машинопису [10, с. 54 ].

 

Додаток 13

Версія НКВС УРСР постанови Української Головної Визвольної Ради щодо присвоєння головному командиру УПА Василю Куку військового звання генерал-хорунжого

20 жовтня 1952 року

П О С Т А Н ОВ Л Е Н І Е

Украинский Главный Освободительный Совет постановил присвоить Главному Командиру Украинской Повстанческой Армии полковнику Василию КОВАОЮ воинское звание генерал-хорунжего с 14 октября 1952 года.

На Украине, 20 октября 1952 года

Украинский Главный Освободительный Совет.

ВЕРНО: ЗАМ НАЧАЛЬНИКА ОТДЕЛА 4 УПР МВД УССР

Капитан                         СВЕРДЛОВ

Копія. Машинопис [17, с. 752-753 ].

Додаток 14

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (30 червня 1941 р.)

1. Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна  Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок все сторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях твориться Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України – Києві з волі українського народу.

3. Визволена Українська держава Буде тісно спів діяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера тварить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава! Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

Ярослав Стецько. в. р.

Голова Національних Зборів [18, с. 129 ]

Додаток 15

Постанова політбюро ЦК КПУ «Про доповідну записку начальника УМВС Хмельницької області т. Руденка»

№ 23/3-3                                                                                   15 березня 1954 р.

(тт. Кириченко, Подгорний, Коротченко, Назаренко)

 

Доручити тт. Подгорному, Тарасову і Нікітченку розглянути доповідну записку нач(альника) УМВС Хмельницької області т. Руденка про причини провалу по ліквідації члена так званого центрального проводу ОУН «Леміша» і пропозиції подати Президії ЦК КП України до 1 квітня ц. р. [ 4, с. 536 ].

                                                        Додаток16

[ 10, с. 352 ].