Вечір – реквієм «Криваве сонце 1941…»

Вечір – реквієм «Криваве сонце 1941…»,

присвячений пам’яті жертв Кременецької в’язниці, замордованих  літом 1941 року органами НКВС

Мета:вшанувати пам’ять жертв політичних репресій; привернути увагу громадськості, учнів  до трагічних подій в історії рідного краю, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології; сприяти формуванню національної пам’яті, утвердженню нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності.

Завдання:

- на прикладі подій нашого краю розкрити причини масового знищення радянською владою політичних в’язнів;

• повертати із забуття імена кременчан, котрі стали жертвами тоталітарної радянської системи в 1939 – 1941 рр.;
•  показати трагізм ситуації, в якій опинилось населення західноукраїнських земель перед наступом німецької армії.

Наочне оформлення: національна  символіка, вишиті рушники,  плакати із написами заповідей свідомого українця:

 «Люби свій народ і ніколи його не зраджуй; працюй для нього і заступайся за нього в потребі; жертвуй за його добро все, бо добро народу, то твоє добро і твоїх дітей. Старайся сам стати свідомим і других освідомлюй, багато читай, черпай світу з книжок, бо свідомість і освіта доведе тебе і твій народ до добра. Всюди поводься добре і не принижуй себе ні перед ким, бо раба ніхто не шанує».

Музичне оформлення: Моцарт В. А.  Реквієм «День плачу і сліз»,

 Бетховен Л. «Місячна соната».

Технічні засоби: мультимедійна установка.

Форма проведення: вечір – реквієм.

Хід заходу:

Звучить реквієм «День плачу..» Моцарта, на екрані демонструється презентація «Криваве сонце 1941…» (фотоматеріали з екскурсії старшокласників до Музею пам’яті жертв тоталітарних режимів, що знаходиться на території Кременецького професійного ліцею, світлини політв’язнів Кременецької в’язниці 1939 – 1941 рр.)

І читець декламує вірш Тетяни Чорновол.

На цьому дні відзнака чорна,

Щоб нагадати нам щемливо

Про літ страшних жорстокі жорна

І людських доль нелюдське мливо.

Вусатий повелитель часу

В живій ще крові по коліна

Знаходив списки жертв щоразу,

Щоб жорна рухались невпинно,

Всі ті, з клеймом «антирадянські»,

Вже права вижити не мали.

Лише могили Биковнянські

Тіла знівечені приймали…

Вступне слово вчителя. Щороку в третю неділю травня по всій Україні, проводяться різноманітні заходи, присвячені пам’яті жертв політичних репресій. Які б болісні почуття не викликали у нас ці  страшні події далекого минулого, ми повинні про них пам’ятати заради нашого ж майбутнього, щоб не дозволити їх повторитись знову. Зверніть увагу на плакати, тут написані заповіді свідомого українця. Поміркуйте, чого вони нас навчають? Молоді кременчани, що пройшли крізь застінки в’язниці  літом 1941-го  були саме з таких.  Вступне слово вчитель завершує постановкою проблемних запитань до слухачів (учнів 10- 11 класів), які записані на дошці або плакаті:

1. Чому у Кременці та інших містах Західної України з початком Другої світової війни здійснювалось масове знищення радянською владою політичних в’язнів?

2. Який урок з цих трагічних подій ми маємо зробити?

1ведучий.Всі позитивні зрушення від воз’єднання Західної України з УРСР були затьмарені безпрецедентним терором і репресіями, що розпочалися з приходом радянської влади.

Кременецька тюрма, збудована в 1852 р., існувала за різних режимів аж до 1953 р. З 1939 по 1953 рр. через застінки тюрми пройшло не одне  покоління патріотів,» ворогів народу « жертв антинаціональної політики режимів. Для Кременця  давно вже не таємниця, що колищня тюрма, нині приміщення професійного ліцею і цвинтар Калантир – це ще два місця його території, які своїм трагічним минулим  не поступаються ні перед Хрестовою горою, ні перед  Якутським тиром.

2 вед. У ніч з 21 на 22 червня НКВД проводило останню чистку неблагонадійних. В перші дні війни тюрми Тернополя, Бережан, Чорткова, Заліщиків, Кременця та інших міст і сіл  були залиті кров’ю та застелені трупами в’язнів, знищених перед відступом  Червоної Армії - не лише українських патріотів – членів молодіжних організацій «Луг» «Пласт» «Сокіл», й товариства «Просвіти», а й просто грамотними, свідомими людьми,котрі ніколи не були якимись політичними  діячами.

Звучить фрагмент «Реквієму», музика поволі стихає, далі розповідає 3-й читець.

3 вед. Чого вартий один лише травень 1941-го…

  На десятий день було заарештовано десять учнів 10 класу Кременецької СШ №1, три учні – середньої школи №3, учні лісотехнікуму…

  Діти, які вже в юному віці відчули, що таке допити, тюремна камера, карцер у два метри довжиною, ні нар, а лиш квадратик світла, що падає з вікна, протинаючи могильну тьму, тишу…»

Взято із статті Тамари Сеніної «Кременецька Тюрма. Червень 1941року». Кременецький вісник.6.07.2001.

4вед. В перші дні окупації німці відкрили ворота тюрми для кременчан. Михайло Данилюк «Повстанськими Дорогами» згадує:

« Як відчинили брами в’язниці, люди кинулись шукати своїх рідних. Попід в’язничними мурами, попід деревами і кущами – свіжа земля. Там були давні, недавні і свіжі трупи, ретельно пересипані хлорованим вапном. Тіла із зав’язаними назад руками, дротом. З розбитими черепами. З вибитими очима. З поламаними носами. Люди збігались з усіх-усюд дивитись на дію сталінської конституції. Бігли з міста, передмість, бігли із сіл. Ану своїх впізнають. Люди гуртом обмивали трупи. Серед молодих хтось упізнав Антона Сторозума. Кажуть, він був з обрубаними пальцями, виколитими очима, із вбитими у вуха дерев’яними кілками…»

1 вед. А ось що писав у 1942 році журнал «Голос України»: «Ріками крові спливли села і міста української землі залишені більшовицькими катами під натиском німецької армії.Кількість закатованих на Станіславщині доходить до 10 тисяч осіб. У Кременці замордовано  1500 українців. Між ними 8 священників,з яких відоме тільки ім’я Зубицького Олексія і мученою смертю погиблого єпископа Симона.»

2 вед. Згадує очевидець:«Як тільки німці перейшли кордон, у Тернополі загорнули всю інтелігенцію-і студентів,і докторів,і директорів, і адвокатів. Напакували повну тюрму і в першу ж ніч завели два трактори на подвір’ї почалося «масове гуляння» - до ранку не стихали автоматні черги…Отак було до 1-го липня. У камерах залишилося приблизно четверта частина людей.

Звучить «Місячна соната» Бетховена.

2 читець декламує вірш В. Симоненка «Гранітні обеліски»:

...Мільярди вір зариті в чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить.

 Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б, репнуло

від сорому й хули.

3 вед. Кременецька тюрма наповнилась людьми із середовища української інтелігенції,частина з яких повернулась із польського концтабору Береза Картузька, і просто тих, хто щось сказав «не так» . А оскільки таких було дуже багато , то більшовицька влада дуже швидко показала своє істинне обличчя, і тюрма, розрахована ра 150 чоловік, завжди була переповнена й непорожнілавантажна рампа на залізничному вокзалі,з якого у закритих «товарняках» вивозили в’язнів і депортованих.

4 вед. Cвідчення: «Я, підсудна процесу від 25.05.41р. Сорока Олена Степанівна(дівоче прізвище Нікончук) засвідчую , що в крем’янецькій в’язниці в травні 1941 року відбувся суд над 35-ма студентами «ворогами народу».

1 вед. До смертної кари були засуджені:Сторозум Антон ,Богуславський Микола, Глоба Юрій, Заведюк Костянтин, Кравець Іларіон,  Стіопа Євген,  Романюк Кузьма, Мудринець Яків, Потій Петро.

2 вед. На 10 років табірних робіт, позбавлення прав громадянина СРСР засуджені:Боришкевич Ірина, Глоба Віра, Нікончук Олена, Дацюк Микола, Дмитрук Федір, Заведюк Олексій, Сандецький Михайло, Сапіга Юрій, Сидорук Володимир, Комаревич Юрій, Кошель Сергій, Іващук Мефодій, Чухач Сергій, Мерещук Іван, Шандрук Олексій.

3 вед. Засуджені на 8 років табірних робіт та на 3 роки позбавлення прав:

Андрійчук Григорій. Останні 11чоловік, прізвищ не пам’ятаю,засуджено на 10 та 5 років позбавлення прав».

Пізніше при допомозі органу Служби Безпеки, ці імена були встановлені:

Чирватий Степан, Яремчук Володимир, Мартинюк Василь, Каменецький Степан, Дацюк Макар, Кондратюк Микола, Горобець Павло, Козловський Іван, Качор Степан.

Звучить «Реквієм»

4 вед. Вони пройшли крізь пекло Кременецької в’язниці  у 1941 році:  учитель Леонід Микитович Смакоуз, працював вчителем у с. Будки, заарештований у 1940, 26 червня 1945 замордований; Іван Сойко – працював учителем у ЗОШ № 3, згодом – гімназії, пройшов тюремні тортури Кременця, Бердичева, у 1944 році опинився на фронті, помер у 1946 році; студенти першого набору учительського інституту, що їх тіла поховані на Монастирському кладовищі: Іван Козловський, Костя і Льоня Заведюки, Сергій Чухач, Сергій Кошель, Юрко Сапіга, Птро Потій, Боришкевич Ірина, Кравець Іларіон, Юрій Глоба. Його дружина Віра померла на шляху пересилки в’язнів до Ямполя, знесилена пологами і переживаннями.

3 читець декламує вірш Тодося Осьмачки, звучить «Місячна соната».

  Як купала мене мати

  у любистку,

 трусив зорі Див із лану

 у колиску.

 Схиляв голову весняну

 Голий місяць

до маленьких моїх ніжок

 в купіль свіжу.

 Вода з місяця збігала

 на малого,

 ніби сріблом полоскала

 тепле лоно…

1 вед. Гімназиста Миколу Дацюка з Ланівців поховали у Кременці, батьки вважали його пропавшим безвісті. Тіло сина впізнали  по ремінцеві.

Ведучі запалюють свічі пам’яті, музика затихає, вчитель оголошує хвилину мовчання.

1 читець. Невинних жертв репресій гори

Ледь-ледь встигали закидати.

Тож приспустіть в цей день прапори,

Щоб про катівню нагадати.

Бо час хоч пам’ять захистити

Про них, розстріляних по списку!

Жаль, епітафій не вмістити

Всіх на одному обеліску…

Далі учитель веде заключне бесіду по запитаннях, поставлених на початку заходу.

2 читець («Гранітні обеліски» В. Симоненка)

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

3 читець (вірш Тетяни Чорновол)

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.

Заключне слово вчителя. Сталінські репресії — одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Ті страшні лихоліття чорною хмарою прокотилися у нашому краї. Чому так відбувалося? Чи можна було уникнути цих масових репресій? Якими були наслідки репресивної політики комуністичної влади для України?   Один з дослідників політичних репресій Ю. Шаповал стверджує, що тема «Україна як об’єкт політичного терору» все ще належить до кола недостатньо досліджених у більшості своїх аспектів і найменш опрацьованим є регіональний вимір проблеми. Ярослав Грицак у своєму нарисі історії України зазначив, що  «... у випадку з інтелігенцією радянській владі йшлося не лише про те, щоб схоронити її перед наступом німецьких військ, ф й пор те, щоб виключити її можливість перетворення на антирадянську політичну силу в тилу ворога… Швидкий німецький наступ відкрив ще одне злодійство НКВС: при відступі радянських військ з України у місцевих тюрмах відбувалося масове знищення політичних в’язнів». Наслідки репресивної політики були  страхітливі: людські втрати, нехтування законністю, моральними принципами. Врешті, слід пам’ятати, що репресивна політика поставила під загрозу існування самої української національної спільноти.

Література.

1. Я. Й. Грицак. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К.: Генеза, 1996 – 360с.

2.  Нескорена Кременечина (Бережецький підрайон). - / упоряд. В. Олійник. -   Кременець: Просвіта, 2016. – 200 с.

3. Тамара Сеніна Кременецька тюрма, червень 1941року // Кременецький вісник. - 2001