Вектори зовнішньої політики Гетьмана Юрія Хмельницького

ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ГЕТЬМАНА ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Приймак Володимир, студент 3 курсу Волинський національний університет імені Лесі Українки

Науковий керівник: к.і.н., доц. Кінд-Войтюк Н. В.

Постановка проблеми. Доля Юрія Хмельницького дивовижна і переповнена надзвичайними поворотами, які не могли бути очікуваними навіть для сина засновника української козацької держави. Особистість гетьмана зацікавила своєю складною, життєвою долею [3,89]. Не до кінця дослідженою в українській історіографії є тема зовнішніх векторів політики Юрія Хмельницького.

Мета дослідження – охарактеризувати зовнішню політику гетьмана Юрія Хмельницького.

Результати дослідження. Після зречення Івана Виговського у другій декаді вересня 1659 року козацька рада біля містечка Германівка, що під Києвом, гетьманом одноголосно обрала Юрія Хмельницького. Через місяць його повноваження були підтверджені від імені царя Олексія Михайловича на Генеральній військовій раді у Переяславі ціною укладення з Москвою вкрай невигідної для Гетьманщини угоди. Згідно з нею, гетьманський уряд не міг без дозволу царя воювати чи надавати військову допомогу сусіднім правителям, а натомість був зобов’язаний за царськими наказами йти в походи. Договірні статті зобов’язували Юрія Хмельницького вивести козацькі залоги з білоруських земель і передати Старий Бихів «государевим людям». Надалі жителі Білої Русі не мали права величати себе козаками. Тобто козацький устрій на білоруських землях було ліквідовано. Суттєво обмежили владні повноваження козацької адміністрації російські залоги на чолі з царськими воєводами, введені, крім Києва, до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі, Брацлава та Умані - на Правобережжі [2, 163].

У 1660 році розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, у якій узяли участь і українські війська, очолювані Ю. Хмельницьким. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметева, до яких, за наказом Ю. Хмельницького, приєднався козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом.

У світлі таких подій 27 жовтня 1660 року гетьман Ю. Хмельницький оголосив про свій перехід на бік поляків та уклав з Польщею Слободищенський трактат.

Слободищенський трактат. 27 жовтня 1660 року між гетьманом України Ю. Хмельницьким і Польщею в містечку Слободищі біля м.

Чуднова був підписаний Слободищенський трактат. Провідну роль у виробленні його умов з української сторони відіграли козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький та митрополит Д. Балабан, а з польської — коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський.

Цей договір скасовував невигідні для України Переяславські статті 1659 року. Згідно з його умовами:

•    Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року;

•      залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення — Речі Посполитої;

•         українські землі, що були у складі Московської держави, одержували тільки автономію з гетьманом на чолі;
•      українські війська зобов'язувалися брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства й не нападати на Кримське ханство. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат [1, 11], але лівобережні полки (Ніжинський, Чернігівський та Переяславський) на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами договору й висловилися за збереження союзницьких відносин з Москвою. Це започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини. Кілька походів Ю. Хмельницького в 1661-1662 pp. на Лівобережжя з метою домовитися завершилися невдачею. Лівобережні полки зберегли вірність Москві й обрали навесні 1662 року наказним гетьманом переяславського полковника Якима Сомка (За «Довідником з історії України»).

Україна поділилася на дві частини: Правобережну, де старшина була налаштована пропольськи, та Лівобережну, де козацька верхівка визнавала зверхність Москви. Це неминуче призвело до міжусобиць серед прибічників двох гетьманів.

Подальша доля Ю. Хмельницького. У січні 1663 року, відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацію, Юрій зрікся булави й постригся в ченці під іменем Гедеона. Деякий час він жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли й Чигирина.

Упродовж 1664-1667 pp. був ув'язнений у Марієнбурзькій тюрмі за наказом польського уряду. Після звільнення жив в Уманському монастирі.

На початку 70-х pp. Юрія захопили в полон кримські татари й відправили до Стамбула, де його утримували в Едичкульській в'язниці, а через якийсь час — в одному з грецьких монастирів, де колишній гетьман був архімандритом.

Точних відомостей щодо того, де та як Юрій Хмельницький загинув чи помер своєю смертю, нема. За одними даними, турки вивезли його до Стамбула і стратили. За іншими - ніхто його в Стамбулі не страчував, а він визнав іслам і помер там через кілька років від власних хвороб. Ще одну поважну версію потрактовано в "Історії русів", в якій мовиться "...Наказний гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав ханові кримському, який заслав його до Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Едикулі, або в Семібаштовому замку, де утримувало чотирнадцять років, після чого заслано на один грецький острів, де він і помер паламарем у грецькому монастирі".

Постать Юрія Хмельницького привернула увагу французької дипломатії одразу після появи того на політичній арені. Так, про його діяльність повідомляв у 1657–1659 рр. П’єр де Нуає (1606–1693 рр.). Цей чиновник виконував функції особистого секретаря польської королеви Марії-Луїзи, і принагідно постачав інформацію про події в Речі Посполитій французькому уряду та своїм колегам із дипломатичних місій [4, 144].

Нарешті, існує версія, що до Стамбула його не довезли. "Зробившись гетьманом, - викладає іншу версію М. Аркас, - Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможного турецького підрядчика, жида Оруна, котрого добре знали всі турецькі власті, він і не думав, що мусить теж питатись дозволу гетьмана. Коли почув про той непослух Xмельниченко, то вскочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої здерти шкіру. Орун кинувся жалітись паші. Хмельниченка судили у Кам'янці, і суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку". Приводом для усунення "сарматського князя" з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи: скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і вигідно потім продавав їх. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину, її Юрій Хмельницький і наказав закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам'янецького паші, а потім і до самого султана Юрія заарештували (1681 р.) і привезли до Кам'янця-Подільського. Після спалаху в наступному році воєнних дій Османської імперії проти Російської держави турецький уряд вирішив утворити тут "Руське князівство" на чолі з Ю.Хмельницьким. У підписаному в квітні 1678 р. із Польщею Константинопольському трактаті

(він становив, по суті, ратифікацію Журавнинського договору) зазначалося, що ця територія відходить козакам: "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею" [5, 171].

Тут після короткого розслідування винесли вирок: шибениця. Вислухавши присуд, Юрій Хмельницький став "білим як хустка, і не сказав ні слова". Де і як було виконано вирок, невідомо. За одними даними, його задушили на Турецькому мості в Кам'янець-Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі. Але на тому закінчилося нещасливе для України гетьманування молодшого сина великого Богдана... Час, місце та обставини смерті Ю.Хмельницького до нашого часу залишаються дискусійним питанням в історіографії. Здебільшого зазначається, що він пішов з життя між 1681 і 1685 рр., а місцем загибелі називають Кам’янецьПодільський і Стамбул. Найчастіше зазначається, що гетьман-невдаха був страчений турками [6, 112; 7, 379]. Т.Чухліб обережно припускає, що той «помер дорогою до Стамбула чи був страчений». Утім, якщо розглянути останнє припущення, можна визнати, що воно повністю узгоджується зі словами Божо про отруєння Ю.Хмельницького, раптову смерть якого туркам досить легко можна було пояснити природними причинами. Незважаючи на те, що свідчення французьких дипломатів проливають певне світло на долю Юрія Хмельницького, вона все ж залишається такою ж загадковою та малознаною, і є потенційним об’єктом для серйозних наукових студій, що могли б дати краще уявлення про цю суперечливу постать української історії [4, 147].

Роком його смерті досить умовно вважають 1685. Що вдієш, народ, який лінується вести життєпис навіть своїх правителів, мусить укладати історію з чужоземних чуток.

Висновок. Гетьман Юрій Хмельницький проводив досить мудро зовнішню політику: зокрема уклав 27 жовтня 1660 року з Річчю Посполитою так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Річчю Посполитою й гарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з військом Речі Посполитої проти Московського царства. Але, нажаль, Юрій Хмельницький виявився недосвіченим політиком, який вагався між власним духовним світом і бажанням бути правителем України у союзі з Московським царством, Туреччиною та Річчю Посполитою.

ДЖЕРЕЛА

1. Величко С. “Літопис” / упоряд. Г. Боряк, Т. Таїрова-Яковлева. Київ: Кліо, 2020.

2. Горобець В. “Волимо царя східного…”. Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К.: Критика, 2007.
3. Дашкевич Я. Клан Хмельницького: легенда чи дійсність ? Україна в минулому. К.; Львів, 1992. Вип. 2.
4. Луняк Є. М. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини ХVІІ ст. Український історичний журнал. 2012. № 1. С.143–152.
5. Смолій В., Степанков В., Горобець В., Чухліб Т. Дипломатія на

«межі світу»: міжнародні відносини та зовнішня політика Української держави (XVII ст. – 1750-ті рр.): посібник для університетів. Київ, 2016.

6. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / упоряд. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. К.; Львів: НТШ, 2004.
7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-е вид., переробл. та розшир. Київ: Критика, 2005.