Велике інтерв’ю «Особистість і нація – від « А» до «Я»» (до 80-річчя з дня народження І. Драча, М Вінграновського)

Анотація

Захід є підсумком пошукової діяльності студентів з теми: громадсько-політична і творча діяльність І Драча, його співпраця з Миколою Вінграновським.  В інтерв’ю використано спогади поета, уривки з його виступів, коментарів, публіцистичних статей, інтерв’ю в різних ЗМІ, які висвітлюють прогресивні погляди митця, на події, що відбуваються. У кластері взяли участь студенти Херсонського музичного училища, які переспівали відомі твори Вінграновського у виконанні Ніни та Антоніни Матвієнко, музичних гуртів  «Піанобой», «Антитіла». Використано уривки з кінострічок «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», « Камінний хрест», «Повість полум’яних літ».

Велике інтерв’ю «Особистість і нація – від « А» до «Я»»

(до 80-річчя з дня народження І. Драча, М Вінграновського)

Іван Драч - неоднозначна фігура українського культурного простору. В літературі доби «шістдесятників» його поезія наробила чимало шуму. Водночас, письменнику часто дорікають надто рівними взаєминами з будь-якою владою. За СРСР Драч отримав дві державні премії - премію УРСР імені Тараса Шевченка та Державну премію СРСР. За доби правління Кучми - орден князя Ярослава Мудрого, а за Ющенка - звання "Герой України". В сучасному контексті широко обговорювали участь Драча та інших митців у Гуманітарній раді при уряді Януковича.

Сьогодні у нашому умовному Великому інтерв’ю, яке ми назвали «Особистість і нація – від « А» до «Я»» ми поставимо Івану Драчу багато запитань, аби помандрувати в часі та спробувати розібратися в усіх цих парадоксах. Вслухаймося в аргументи Драча, і ми наново відчуємо безсмертя української нації, яка за винятково гибельних умов існування упродовж тисячоліть не лише вижила, а й зберігає енергію розвитку попри пекельні випробування.

Читець 1:

Зелена брамо, відчинилась ти,

І вийшов я, годований вітрами.

Ще тьму вітрів лишилось перейти

Й вернути, як до мами, знов до брами.

Зелена брамо, ти з трави й води.

Земля зелена - ось зелена брама!

І кожен з нас йде звідти, йде туди,

Людина й лист - одна зелена драма...

Тож йди шляхетно і тримай свій стяг,

Лише добром ти нарихтовуй човни.

Мізерну мить ти вдома, не в гостях,

Тож мить мізерну вічністю наповни.

Зелена мить судилася тобі –

Тож дихай буйно, тож світися ясно!

Свій чистий карб вкарбовуй у добі,

Свій чесний скарб клади Вітчизні вчасно.

А буде світ, яким його складем –

Чи витворим, а чи спородим в муці!

Цей світ пекельний, звісно, - не Едем,

Та ж він живий озоном революцій.

Він твориться! По граму! Скільки драм!

З піску життя ці золотаві грами...

Тож не зрони, а сотвори свій грам,

Йдучи від брами і йдучи до брами...

А

Авторитет

Як вам вдалося здобути авторитет влади і за Радянського Союзу, і за незалежної України? Як зуміли знайти з усіма спільну мову? Маєте особливий дипломатичний талант?

– Справа не в дипломатії. Просто я завжди знав, що є певний час і певні люди, а я маю робити свою справу для української культури. Намагався в кожній ситуації, за кожної влади шукати шляхи для реалізації своїх задумів. Бо я повинен або боротися з владою (а це значило б позбавити себе мистецьких виявів і йти в політику, очолювати якусь партію, ставати дисидентом), або шукати свій легальний шлях самореалізації.

Б

Бажання

Яке ваше заповітне бажання?

Хотілося б, щоб український народ, українська нація, український етнос більше

відповідав би своїй суті як народ, як нація - як поляки, росіяни, німці, французи.

То нація тотожна етносу? Тоді що розуміти під "етносом"?

Коли казати про етнос, то цей час вимагає щось і від етносу. Ми бачимо, що Меркель, яка думала зібрати докупи всіх німців, турків і сербів, не вдалося цього зробити. Тепер вона закликає, що всі, хто хоче бути в Німеччині, мають шанувати німецьку мову та культуру. Французи почали говорити про це ще раніше. Поляки взагалі можуть бути взірцем у цьому аспекті. Тому найбільше важить мова та духовна наповненість - культура, відчуття своєї приналежності до України. Ще Леся Українка писала: "Послухаєш, як вони по-українськи говорять - то ліпше б вони говорили по-китайськи"

В

Влада

Як ви ставитеся до вислову «Де два українці – там три гетьмани»?

– А в Ізраїлі хіба не так? Згадайте, хто вбив прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина? Ізраїльський студент. Вони теж не миряться між собою. Та коли доходять до якихось важливих кардинальних питань, до сонячного сплетіння проблеми, то неодмінно об’єднуються. У цьому розумінні вони мудрі й організовані люди.

Серед ваших поезій є вірші про президентів. Не було проти вас гострих випадів за це?

 – Я писав ці вірші за часів їхнього перебування при владі.

Кравчучка" стала "кучмовозом":

Іде вперед наш рідний край.

Або про Ющенка:

 Славні мої діти, ми гермафродити,

 А наш вождь-бухгалтер все ж носить бюстгальтер,

 Любить міфи й міфчики і міняє ліфчики

У мене є вірш, присвячений Порошенкові: «Розпороши, Порошенку, ворогів на порох – хай на кутні засміється наш заклятий ворог!.. Годі буть солодким! Будь солоним, будь перченим, будь нам стовідсотковим!».

Г

Громадська гуманітарна рада

Ви працювали в гуманітарній раді в часи президенства Януковича, чому?

 Там я  намагався зберегти все, що можна зберегти. Зараз є багато речей, які треба захищати.

Які конкретно?

Музеї в Києво-Печерській Лаврі - це речі дорогоцінні. Києво-Печерська Лавра не повинна бути осередком тільки релігійної духовності. Вона має бути осередком духовності взагалі - все ж змінилося.

Зараз інші релігії, наприклад, католики в Ватикані, намагаються впускати якомога більше людей до своїх пам'яток. А ми ніби намагаємося заховати те, що в нас є - Катерину Білокур, Марію Приймаченко. А хай би ті, хто прийшли молитися, подивилися б і на живопис Білокур. А хто прийшов до Марії Приймаченко, помолилися.

Крім музеїв, які ще проблеми гуманітарної сфери бачите?

Гуманітарна сфера не активна. Вона цікава, але розпорошена.

Треба підняти український спів.

Спів і хори - велике багатство українського народу. Педагогічний університет ім. Драгоманова виношує ідею про тезу "Заспіває школа - заспіває Україна". Все це робитимуть майбутні вчителі, які там вчаться. Анатолій Авдієвський був центром  цього руху. Євгенія Мірошниченко колись мені жалілася, що виховує співаків і співачок, які їдуть у Москву, Варшаву, в Італію. Вона носилася з ідеєю Малої опери в Троїцькому домі на Лук'янівці. Зараз я маю порозуміння з Новохатьком - і ми хочемо зробити Музичний дім саме там, на Лук'янівці.

А ще є музей Бориса Гмирі. Раніше таких людей набагато прицільніше шанували... І Козловського, і Гмирю, і Петрусенко...

Серед молодшого покоління українців є думка, що в сфері культури надто часто звертаються до минулого, що бракує погляду в майбутнє. Що про це думаєте?

Думаю, що вони мають рацію. І тому треба велику та прицільну лінію вести на освоєння англійської мови. Саме завдяки англійській мові піднялися Індія, Китай і Латинська Америка. Мусять англійською вести діалог німці з французами, а іспанці з італійцями. Мусимо і ми.

Сам Бог каже, що треба зосередитися на майбутньому. Треба вчити і російську, і англійську - це не заважатиме патріотизму. Та особливо треба зосередитися на англійській. Російськомовний Юрій Іллєнко в Канаді та США одночасно вчив на кінофестивалі обидві мови. Зараз мені важко уявити більшого націоналіста.

Д

Дружба

Звучить «Величальна колискова»

Наскільки важливе для вас це слово?

Особливо сьогодні – дуже важливе!  Дружба – це пароль у творчих і людських стосунках з моїм славним товаришем М. Вінграновським. Ми обидва дебютували одночасно і приголомшливо гучно. У житті стали друзями. Хто знає, якими були б  наші стосунки , якби ми зустрілися по-іншому (Микола Степанович приїхав з Москви до Києва вночі, ночувати було ніде). Незважаючи на широке визнання та славу, Микола Степанович завжди був людиною сердечною та щирою, і куди б не заводили його життєві дороги, ніколи не забував свого коріння.

Е

Енергія

На все про все енергії вистачає?

Мені вистачає енергії. Як казав Сталін, посилаючись на Антея, можна притулитися до землі - і буде енергія.

Я можу навіть підзаряджати інших - я люблю своїх людей. Люблю також своє село, де черпаю енергію. Люблю місто, в якому живу, попри те, що воно до мене жорстоко ставиться, попри те, що воно вбило мого сина. Я люблю Київ-убивцю. Намагаюся зрозуміти, за що. Це трагічно і боляче.

Ж

Життя

У вас є життєва ціль, сенс життя?

Це саме життя. Бо ж так багато прекрасних речей навкруги. Я тішуся, що живу.

Щодня я оточений радостями та печалями. І радості, і печалі - це величезні крила. В мене великий розмах крил - і в трагізмі, і в радощах.

З

Зміни

Що б ви за можливості змінили у своєму житті?

Змін потрібно багато: і в освіті, і в культурі, і в громадському житті.. та і в багатьох сферах життя України. Але особисто в своєму, не міняв би нічого.

І

Інтелектуал

В Західній Європі «інтелектуалами» називають людей, які є публічними представниками інтелігенції, своєрідними рупорами. Ви безперечно відіграєте цю роль. Як вам у ній живеться?

• Я не щодня задумуюся над усім цим. Я не думаю про те, як має себе почувати

інтелектуал. Хоча, безперечно, я тішився, коли мої друзі Мирослав Попович і Сергій Кримський покликали мене писати разом з ними книжку про Сковороду. Кожен писав свої розділи. Думаю, вони не взяли б до себе найдурнішого письменника.

Л

Література

Ви живий класик літератури?

Ніколи про це не думав. Завжди звертаю на жарт, кажу, що я "клацик", клацаю на машинці..

Чи справедливо, що у школах не вивчають Павла Тичину, деяких інших класиків?

 – Ні. Це ж історія. А куди від неї?! В історії української літератури після 1917-го більш обдарованого поета, ніж Тичина, не було. Я так думаю.

А Микола Вінграновський?

 – Серед покоління шістдесятників Вінграновський був найталановитішим. Я казав йому, що Господь його поцілував у чоло.

Коли український письменник стане нобелівським лауреатом?

 – Мені здається, що нині міг би бути найбільш готовим до цього Василь Голобородько. По-перше, з Донбасу, а це було б дуже цікаво для деяких кіл, по-друге, його твори найбільше перекладають з усіх сучасних українських поетів. І вірші прекрасні.

К

КІНО

Хочу запитати, яким чином ви потрапили в кіно?

Коли мене практично змусили піти з університету, Сергій Параджанов і Микола Вінграновський переконали мене спробувати себе в кіно, бо тоді кіно це було все! Тож я поїхав до Москви вчитися на кіносценарних курсах.

Тож Ви один із творців українського кіно, яким чином виникло явище українського поетичного кіно і українського кіно як такого? Це був поштовх?

- Виникло від Довженка: "Я принадлежу к лагерю поэтическому". Це навіть одна з його публіцистичних книжок так називається. Тобто це вже в продовження цього поетичного кіно такими людьми, як Параджанов, який вчився у Довженка і Савченка, а вже за Параджановим в тій чи іншій мірі, хто його вважав колегою, хто учнем, такі як Осика, Іллєнко, Артур Войтецький і так далі.

Але, на мою думку, більше б цьому періоду кіно пасувала би назва "незалежне кіно". Це було кіно, яке боролося за незалежну Україну. І сама історія з тим першим кіномітингом у кінотеатрі "Україна" - це також свідчило, що там не стільки йшлося про поетичне кіно, скільки про те, що це протести чисто політичні.

Фільм «Криниця для спраглих» знятий за вашим дебютним сценарієм. Іллєнком, він вам допомагав?

– Ми з ним зустрілися як великі вороги, бо я любив Параджанова, і той мені справді допомагав. А коли на зйомки «Тіней забутих предків» прибув Іллєнко, то я подумав: от приїхала банда московська у наші Карпати і зіпсує нам тут життя. Параджанов був тоді хворий, десь ходив на уколи. Я носив за ним плаща, співчував йому. А з Іллєнком ми дуже сварилися. Та коли «Тіні забутих предків» вийшли, то вони обидва помирилися: всі визнали, що Параджанов – славний режисер, а Іллєнко – славний оператор.

І вже після того Юрій Герасимович прочитав мій сценарій «Криниця для спраглих». Він був написаний російською мовою, бо то була моя дипломна робота на Вищих сценарних курсах. І таким чином почалися зйомки.

– Як складалися стосунки з Іваном Миколайчуком під час фільмування «Пропалої грамоти»? Адже він сам добре писав і любив переробляти чужі сценарії?

– Іван ніколи не стояв мені на заваді. Знаєте, сценарій «Пропалої грамоти» був для мене справжньою мукою. Я сім чи вісім разів його переробляв, бо за нього бралися різні режисери і просили щось додати-прибрати. Над фільмом працювали чудові актори Іван Миколайчук і Федір Стригун. А ще знімалася дивовижно красива актриса Земфіра Цахілова. Однак усе відбувалося дуже ліниво.

Аж раптом я дізнаюся, що намічається зміна влади в Україні , я біжу на кіностудію й кажу Миколайчуку: «Робіть із моїм сценарієм що хочете, але швидко завершуйте зйомки, бо за кілька місяців вас прикриють як творчу групу. Ніхто не дозволить фільм про козаччину». І швидко все зняли. Та головне – вони були вільні творити все, що хотіли. А екстремальна ситуація допомогла швидко завершити зйомки. У цьому були свої плюси, бо хлопці створили легкий і органічний фільм – із куражем, із гумором.

А як писався сценарій до фільму Леоніда Осики «Камінний хрест»?

Осика запитав, чи можу я зробити для його фільму сценарій за Стефаником. Я погодився, і через певний час за двома різними новелами написав сценарій «Камінного хреста». І він усе це зняв.

Якщо говорити про сучасне кіно, сучасну літературу, Ви слідкуєте за цим?

- По-перше, я кілька фільмів дивився на кінофестивалі "Молодість", Нещодавно був на перегляді в театрі "Франка" - на "Лісі", Богомазова постановка. Мої улюблені актори, я дуже люблю Наталю Сумську і Анатолія Хостікоєва. Але мені здається, що ця вистава не вдалася. Я навіть почав подумувати, що руйнується театр як такий. Після Ступки якось вони не можуть дати раду між собою.. Публіці ніби подобається, але не серйозно це. Це ж "Лєс" Островського, "Русский Лєс" Лєонова, лєс как Россия, взагалі, як щось таємниче, велике, там можна було щось неймовірне відшукати, на жаль, цього не вийшло.

Тобто я намагаюся стежити за тим, що відбувається.

Ви торкнулися теми Росії. Згадали Островського, Лєонова. Зараз у нас з Росією, по суті, стан війни. В культурному плані – це для нас плюс, мінус? Нам треба якось звідти виходити? Як виходити?

- Чи плюс чи мінус? Що ти скажеш... Це велика біда для нас. Я не міг би уявити своє життя без якоїсь російської літератури: без Чехова, Достоєвського, Толстого. Я починав свою кар’єру з вчителя російської мови і літератури. Тобто я в такому аспекті я русофіл, мені важко дуже, боляче чути цю реакцію якихось провідних акторів російських на ці наші справи – це велика наша біда і велика наша проблема. Але мені здається, що дуже неправильно там забороняти якісь там книжки, казати, що це не годиться. Як же можна заборонити якогось Дугіна, а Гітлер дозволений всюди -  і в Росії. Забороняти – це не справа демократії. Ми ж хочемо жити демократично?

Нині підтримуєте стосунки з московськими друзями?

– Чого ж ні? Підтримую. Є там і нормальні люди. Наприклад, я був у Баку на запрошення голови Спілки письменників Азербайджану. Ми там дуже сварилися з москвичами й ленінградцями з приводу ситуації в Україні. Але мене підтримав мій давній московський приятель Євген Сидоров – професор Літературного університету імені М. Горького, колишній міністр культури Росії. Він сказав: «Драч має право заявляти, що вважає за потрібне, а всі інші повинні його підтримати, бо він знає більше, ніж росіяни». Тож різні є москалі.

Українське кіно якось змінилося?

– Змінилося в одному напрямку – тепер роби, що хочеш, тільки грошей на те немає. А раніше гроші були, але знімати треба було за вказівками зверху, бо існувало ідеологічне спрямування. От і вся різниця

М

Мова

Як гадаєте, чи є насправді мовна проблема в Україні, чи це тільки штучно надумана політиками проблема?

Чим гостріше будуть заводитися політичні ігрища, тим частіше це викликатиме неконтрольовану розумом напругу. Це залежатиме від розвитку нашої політичної структури. І якщо вона розгортатиметься гостро, то мовне питання буде виникати ще і ще. Ця проблема існує, вона не може не існувати, коли одна частина суспільства сконцентрована на українській мові, інша – на російській. Зрозуміло, що проблему треба розв'язувати, але тільки при делікатному, розумному та толерантному ставленні до проблеми. До речі поезія  Вінграновського брала вельми активну участь у суспільних подіях останніх років: зокрема, звучала на мітингу на захист української мови біля Українського дому. (тоді особливо актуальним виглядав текст 1986 року:

Слово

Вночі, серед ночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо – Час прийшов.

Прийшов і став. І вже нікуди

Не заховатись, не втекти,

Не загубитись поміж люди,

Не замінити серце в грудях,

Нікого в світі – Час і ти.

Прийшов і став. І я побачив:

У погляді його сухім

Ніхто не любить і не плаче,

І не біжить ніхто, й не скаче, –

У ньому – однаково всім.

Усім однаково: і сущим,

І тим що будуть, що були,

Однаково морям і пущам,

Словам безсмертним і вмирущим –

Нікому слави чи хули!..

Та я сказав що хочеш,

Часе, усе віддам тобі по край –

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

Не зачіпай його, малого,

Не бий його і не пали,

Бо перед ним іще дорога,

Бо перед ним багато й много,

І ми із ним ще не жили!

Ще все нам з ним – передсвітання:

І перші сльози перших снів,

І перший сніг з усіх снігів,

І перший берег з берегів,

Й любов ота, що є остання!

І очі молодої зливи,

І тьохкіт серця уночі,

І білий цвіт, і камінь сивий,

Солодкий сон оси і сливи,

Й сови у присмерку сплачі.

Ще все нам з ним – сама тривога,

Ще все нам з ним не відбуло,

Ще все нам радісно і довго.

Ще все нам з ним, – як перед Богом

Кажу тобі, – не перейшло!..

Все те, що хоче, – обіймає

У неодмінності своїй,

І Слово серцем напуває,

І Слово більше не вертає...

Моє ж живе ще – пожалій!..

Я знаю, ти в своєму плині

Нікому спуску не даєш,

Ані державі, ні дитині,

Ні сивині, ані дружині!

Безсмертне сієш, смертно жнеш!

І з невблаганними очима

Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,

І темінь в тебе за плечима,

поперед тебе мла-темнина,

Й тобі нічого не болить!

Чи солодко, а чи солоно

Тобі дарма – нема чи є...

А тут – і трепетно й шовково! –

А тут животворяще Слово

Мого народу і моє!

Це слово людської надії,

Це слово крізь хрести і прах,

Крізь пил віків, усе в сльозах,

Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах!..

Вночі, середночі хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо.

Так ходить лихо – Час прийшов

Н

Народ

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі.

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,

Як хрест і плоть мого життя і віку,

І тому доля моя, щастя, біль

Йому належать звіку і довіку!

У битві доль, політик і систем

Мої набої — у його гарматах.

Я не слуга його, я — син його на чатах,

Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я — син його по крові, і кістках

І по могилах, і по ідеалах.

Не вам з оскіпленими душами в забралах

Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально

— Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст!

Та де вже дінешся, раз мир заколосив

Пустоколоссям вашим в сиві ночі,

Жаль одного, що в леті до краси

Народу ніколи і плюнуть вам у очі!

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

Пізнаєте, звичайно, цю річ?

 Так. Звичайно. Знаковим і болючо-символічним виглядає той факт, що через 54 роки після відчайдушного виступу Вінграновського проти «формального» існування всього українського в рамках СРСР ця поезія пролунала знову на Євромайдані – з уст іншого полум’яного декламатора Євгена Нищука, однак – у тому самому пориві боротьби проти «формального» виміру існування людських прав, свобод і гідності.

До речі, Євген Нищук є найбільш «вінграновським» із сучасних українських акторів: на його рахунку дві вистави за мотивами поезій Вінграновського, де він грає головну роль – самого поета (це вистава «Заповітне» у постановці театру «Мушля» та хореодрама «Прекрасний звір у серці», що досі йде а театрі «Сузір’я»).

О

Особистість

Ваше обличчя було на обкладинці одного часопису із заголовком "Провідники українських поразок". Чому?

Я не бачив того часопису, але якщо там серед авторів поразок є Грушевський, то я радий бути в такому товаристві. Я шаную Грушевського, Винниченка, Петлюру – це особистості, які зробили, що могли. Я не приймаю їхньої суцільної критики.

За що вас зарахували до цієї категорії?

Думаю, за те, що Україна не приведена до того стану, в якому мала би бути. Можливо, також через те, що гуманітарії, як Грушевський, довели Україну до такого стану. Але ж гуманітарії з'явилися в політиці тільки через те, що не було інших. В 1990-ті роки в Україні письменники мали певні знання історії... Вони поєдналися з дисидентами, що прийшли з тюремного світу, і створили Рух, створили незалежність.

Часто вас не люблять за певний опортунізм. Рух, потім Ющенко, потім Тимошенко, потім Янукович, можливо зараз і Порошенко. Таку поведінку асоціюють зі зрадою.

Я не можу собі в цьому дорікнути.  А хто мене називає опортуністом чи конформістом... то його справа. Я вважаю, що повинен робити те, заради чого живу - живу заради української культури та української мови. Мені байдуже, як хто мене називатиме.

Бертольд Брехт казав: "Правди на світі рівно стільки, скільки кожен винесе її на своєму горбі".

П

Покоління

Мойсей водив людей сорок років. У нас пройшло всього двадцять п’ять. Треба ще п’ятнадцять. Яке буде покоління через п’ятнадцять років?

Воно буде цікавішим за моє покоління, що виросло при каганці чи при свічці. Це буде покоління, що може краще сприймати світ у всіх його проявах, користуватися новими набутками. Хоча і старше покоління цікаве, бо нові покоління ніколи не знатимуть, що таке земля під босими ногами, що таке вітер в полі - вони не матимуть цього особливого досвіду. Нове покоління буде більш раціональне, буде перегущене інформацією, що нам ніколи навіть не снилася.

Як можна виховати це нове покоління?

Про це не треба думати. Їх виховає саме життя. Молодь має цікавитися всім життям - концертами у Філармонії, виставками... і бути патріотичною. Патріот – це робоча бджола. Це людина, яка постійно працює, постійно вишукує якісь можливості для того, щоб, жила, була твоя держава. Віра людини саму  в себе, і це найголовніше, що нас має врятувати. Завжди, коли є любов до чогось, до когось, до таких речей, які кличуть тебе емоційно, наснажують тебе, то ти перевертаєш гори, і робиш цю велику справу, і ти стаєш цікавим – не  тільки для себе, а й для цілого світу.

Р

Рух

А як ви прийшли до Руху?

Тоді існував всеєвропейський рух. Він ішов з Європи через Берлінську стіну, через польську "Солідарність", через прибалтійські рухи. Москва тоді теж ворушилася - там був Афанасьєв, який керував московським рухом. Ясно, що все те мало бути і в Україні.

Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив "рухівців". Мабуть, через те, що був першим секретарем київської організації Спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу.

Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати. Я пам'ятаю, як у залі Спілки письменників, де є 167 місць, сиділи представники Інституту математики, сиділи представники заводу "Більшовик" і заводу "Ленінська кузня".

Були перемішані вчені з письменниками та робітниками. І всі вони вимагали: "Іван, скільки ти будеш сидіти в тому кабінеті? Веди нас! Щось роби!".

Амбіцій вождівських у мене ніколи не було. Я мав амбіції чисто письменницькі... Досі в мене дуже багато ненаписаного та несодіяного.

Але це сталося.

С

Спілка письменників України

Найприкріше те, що Спілка перестала бути важливим культурним явищем.

Чому так сталося?

Її вбила заполітизованість.

Це особиста провина Володимира Яворівського.

Має прийти нове покоління - хтось типу Василя Шкляра чи Марії Матіос. Вони прийдуть і багато що поміняють.

Якщо раптом прийшли ви, то що б поміняли?

Десять років назад я вже хотів прийти. Я б не дозволив того, що Спілка розбилася на саму Спілку та на Асоціацію письменників. Навіть якби ті різні гілки були, то всі вони існували б разом, в одному приміщенні. Ну а ще я б урізноманітнив творче життя Спілки. Треба робити творчі вечори, цікаві зустрічі з ученими, бо зараз те, що відбувається - це животіння.

Т

Теліженці

Там похований мій син і мої батьки. Я народився в Теліженцях і я хочу туди повернутися після свого життя.  Багато речей походять саме з Теліженців. Коли в Теліженці прийшов комп'ютерний клас, то я привітав тодішнього міністра освіти Креміня.

У

Українська справа

Це утвердження мого народу в гуманітарному та гуманістичному контексті світових націй. Моя мрія про утвердження вільної української людини у вільній українській державі ще не збулася.

Вільна людина - це як?

Ну, ми з вами вільні люди. Ми можемо цитувати "Свободу" Поля Елюара як основу основ і розуміти, що свобода дуже багато значить у житті людини. Найбільше.

Ф

Фінансування

А як мають фінансуватися усі культурно-освітні проекти?

На жаль, держава не може всього фінансувати. Чикаленко колись казав, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені. На жаль, у нас дуже мало таких меценатів, які люблять Україну до глибини кишені

Меценати повинні вкладати гроші не лише в Донбас-Арену, не лише в арт-центр Пінчука, але й у кіно, літературу, малярство.

Дайте декілька ідей для меценатів - можливо, їм просто бракує креативності.

Треба фінансувати кіно - найкраще та найталановитіше. Треба, щоб виходило сто фільмів - тоді серед них буде п'ять хороших фільмів.

Х

Хрестоматія

Кого ще можна було би додати в коло обов'язкового читання старшокласників?

Чи канонізований письменник, чи не канонізований - все одно всі читають те, про що читають. Я б додав тих, хто вже відбувся - Жадана, Матіос, Андруховича, Шкляра...

Ц

Цілі

Чи багато, чи всього досягли, чого хотілося?

Я дуже мало досяг. Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, то вона дала б мені більше радості.

У мене багато недописаних кіноповістей і прози. Хіба що вірші писав, бо вірші можна писати на коліні. А от проза вимагає свинцю в одному місці.

Ч

 Час

Микола Вінграновський писав слово «Час» часто з великої літери. Час подарував йому рідкісний шанс лишитися в літературі мольфаром, чаклуном слова. Його поезію і прозу любили і люблять не тільки ровесники, а й молоді.

Це дійсно так, наші студенти також не могли залишитися байдужими. (пісня)

 Це ознака справжності. У випадку з творчим шляхом Миколи Вінграновського доля подарувала йому спробувати й розкрити свій талант у декількох галузях мистецтва. Він писав вірші, в його творчому доробку є майже два десятки ігрових та документальних фільмів. Миколі Вінграновському навіть пощастило знятися у ролі Івана Орлюка в картині «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка. Тому сміливо можна сказати, що Миколі Вінграновському пощастило виразити свій творчий геній у всеможливих іпостасях мистецтва.

Ш

Шевченківська премія

Весь час казали, що Шевченківська премія не справляється зі своїми задачами.

Я вже багато часу в Шевченківському комітеті. Це змушує мене пильніше ставитися до мистецького процесу. Тепер цих премій буде 5, а не 10 - це змушуватиме пильніше роздавати премії. Претензії будуть завжди.

Чи відображає Шевченківська премія стан сучасної української культури?

Частково. Не можна все відзначити, але можна найпомітніші речі виділити, до яких не мають претензій інші члени комітету. Треба ж, щоб співпали смаки. Але ж є різні точки зору.

Щ

Щастя

На ваш погляд, що таке щастя?

Це те, до чого людина постійно прагне. Це те, що попереду, міраж, дивне відчуття. Мати крихту щастя можна тоді, коли ти робиш добро і направду допомагаєш комусь.

Ю

Юність

Як згадуєте свою юність?

Я був щасливим піонером і щасливим комсомольцем. Босоноге дитинство, вчився спочатку в своєму селі, потім ходив у сусіднє село. Я був дитиною старших батьків - вони давали мені волю, аби лиш вчився. І я вчився та займався спортом - футбол, волейбол, біг...

Коли усвідомили, що почалося доросле життя?

Я готувався, що мені дадуть золоту медаль, але її дали доньці першого секретаря райкому партії.

Тоді я зрозумів, що життя дуже цікаве. Я відмовився брати атестат зрілості - мені його тільки потім передали.

Я

Я

Хочу побажати собі добра і щастя, здійснення того, чого мені ще не вдалося здійснити.

В «Анкеті Пруста» є таке запитання: що б ви сказали, якби зустрілися з Богом?

Я би вибачився за те, що я такий.

Своїм життям  Іван Драч доводить давню істину: «Поэтом можеш ты не быть, но гражданином быть обязан…» Його життя – це постійне поєднання творчості та громадянської позиції. Поет був і залишається одним із тих, до кого дослухається громадськість України.

До І. Драча мало хто наважувався називати українців великою нацією, ба більше – вони самі себе так не називають. Він додав до української самосвідомості тему, якої нам, сущим і прийдешнім, не оминути: що то бути українцем і на власній одвічній землі обітованій, і в воістину біблійному розсіянні по світах. Він довів , що спасіння наше в тих,у кому більше резонує струна національної гордості і впевненості – нам додасть снаги партитура громадянських думок і почувань цього митця. Наступним когортам нерозчавлених, нескорених українців можна порадити: читайте Івана Драча. Критикуйте його. Не погоджуйтеся з ним. Одначе для початку зробіть стільки як  Іван Драч. Інтелектуально. Політично. По-менеджерському. По-людському. По-українському. Зробіть більше.