Видатні жінки української культури

Опорний  заклад

«Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Охтирської міської ради Сумської області»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Українська література

Урок позакласного читання

 

Видатні жінки української культури

 

Форма проведення уроку: рольова гра

 

 

 

2 год.

 

 

 

 

 

 

 

 

Шейко Наталія Віталіївна

учитель української мови і літератури опорного закладу  «Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Охтирської міської ради Сумської області»

 

 

 

 

 

 

Матеріал, необхідний для уроку:

 

І. Катерина Білокур

 

1. Ж-л «Умл» № 10-91, с. 10-22.
2. Ст. «Хрест Катерини Білокур»
3. Ст. «Оригінальність почерку К.Б.»
4. Ст. «Твори-описи за картинами К.Б.» № 1-81.
5. Ж-л «Жінка» №2-94 р.
6. В. Яворівський, роман «Автопортрет з уяви» К. -82.
7. Книга «Наодинці із совістю» (к.: Р.п., 1988), там стаття Миколи Кагарлицького «Квіти мої, діти».
8. О. Гончар Скл. «Чарівниця».
9. Катерина Білокур, ж-л «Соняшник» № 7-9, 93.
10. К. Білокур: Альбом. К. – 1975.
11. С. «Квіти її життя» УМЛ № 1 – 1983.
12. Література по Білокур (жу-ли «Нар.тв. та етнографія «Образотворче мистецтво») УМЛ № 5-91.
13. Поезія І. Жиленко, присвячена К.Б.

 

2. Марія Приймаченко

 

1. Книга О. Данченко «Народні майстри» К.: «Р.ш.» 1982
2. Ст. в г-ті «Літературна Україна»
3. Ст. в г-ті «Независимость» за 16.02.1994

 

3. Ніна Матвієнко

 

1. Ж-л «Соняшник» № 7-9, 93.
2. Ж-л «Україна» № 14-90.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема уроку: «Їх гіркий і солодкий хрест»

 

Форма проведення: урок-есе у формі рольової гри.

Мета уроку: Познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом талановитих жінок України – К. Білокур, М. Приймаченко, Н. Матвієнко.

Сформувати пізнавальний інтерес під час знайомства з світоглядом героїнь

уроку. Формувати естетичні смаки у мистецтві, музиці, співах. Вчити                       співпереживати чужій долі, не бути байдужим, виховувати кращі категорії                       загальнолюдських цінностей – доброту, порядність, скромність,                        цілеспрямованість, терплячість та інші.

 

«Озвітесь через многії літа…»

 

Обладнання дошки:

 

Тема: Їх гіркий і солодкий хрест.

 

«Коштовні імена на бархаті сторіччя!

Немеркнучі зірки на обріях землі»

                           Ліна Костенко

 

Ваш дух, Ваш труд і Ваше вміння –

Святе, величнеє знаміння,

Що робить всіх людей Людьми!

                         Г. Аврахов

 

1. «І я не художник, а попелюшка…»
2. «А за духом – княгиня»
3. «Не просто Марія»

 

Обладнання класу:

 

1. Портрет-календар Ніни Матвієнко.
2. Маленький портрет К. Білокур.
3. Репродукції картин К. Білокур.
4. Столи накриті білими скатертинами, на них букетики весняних квітів.
5. На столі рушник, підсвічник з 3 свічками, тарілочка з писанками, вишита жіноча сорочка.
6. Білий і чорний рушники.
7. Ваза з соняшниками.

 

Рольова гра.

Учасники:

 

1. Жіноча Доля.
2. Катерина Білокур.
3. Марія Приймаченко.
4. Ніна Матвієнко.
5. Групи: прихильники творчості К. Білокур

 прихильники творчості М. Приймаченко

 прихильники творчості Н. Матвієнко

6. Людські вади: заздрість, людиноненависництво, підступність, підлість, жорстокість, байдужість.

 

1. Жіноча доля – формує проблемні питання, запалює свічки істини, розвішує чи викладає рушники, є ведучою (веде сторінки уроку 1,2, 3).
2. Основні героїні розповідають про себе.
3. Людські вади – викликають на дискусію прихильників.
4. Прихильники – відстоюють добре ім’я своїх героїнь, розповідають про творчість, висловлюють власну думку.

 

Хід уроку

1. Вступне слово вчителя.

У великому і світлому сузір’ї діячів культури рідного народу пломеніють незгасним вогнем кілька яскравих зір. У різні часи спалахували вони на українському небозводі, багато туманностей відділяли їхнє світло від грядущих поколінь, тож не дивно, що воно не дійшло до більшості юних сердець, хоч може дати їм сильний заряд поваги до духовного спадку свого народу і любові до тої землі, на якій живуть.

Згадаймо сьогодні мужніх і талановитих жінок-українок, які лишили слід у скарбниці загальнолюдської культури.

Це дивовижна русинка Роксолана, що ніжною тендітною рукою відводила храми завойовників від очного краю, це Емуавета Гулевичівна, що опікувала першу Братську школу в Києві, це безсмертна Марія Заньковецька, яка піднялася до найвищих вершин театрального мистецтва, це славетна Соломія Крушельницька, чий голос лунав у кращих театрах Європи й Америки, це незборима, як квітка ломикаменю, Леся Українка і її посестра наша сучасниця Ліна Костенко, що провела нас  трагічними шляхами легендарної Марусі Чурай й нашого багатостраждального народу.

Та як часто ми про них забуваємо зовсім, забуваємо, що саме вони є тим життєдайним корінням, з якого починаємося ми як народ. Адже В. Самійленко ще в 1893 році сказав:

Ми раді за прогрес, і от од всіх країн

Ми на вистави йдем з культурністю своєю

Коли ж той буде час, що більше ніж машин

Ми виставим людей з високою душею?

Саме про таких жінок з високою душею і поведемо ми сьогодні розмову. Про талановитих і прекрасних жінок нашого часу, які жили іф живуть з нами, мовчки несли і несуть гірко-солодкий хрест своєї долі і не знають, що вони коріння народу.

 Зустрітися з Катериною Білокур, Ніною Матвієнко, Марією Приймаченко нам допоможуть: наша уява, самі героїні уроку – Катерина Білокур, Ніна Матвієнко, Марія Приймаченко – щирі прихильники їх творчості людської вади.

 А поведе нас у чарівний світ Катерини Білокур, Ніни Матвієнко, Марії Прйимаченко Жіноча Доля адже кому, як не їй знати найпотаємніші стежки в житті кожної людини.

 

Виходить до столу дівчина

 

Я – Жіноча Доля.

В людини доля, як зоря,

У кожного з нас – власна.

Була зоря – скажи: чия? –

Була зоря і згасла.

А загорілася нова –

Хтось народився в сіті,

І шелестить йому трава,

І ранок сонцем світить.

Одна зоря лиш спалахне,

А інша довго в небі.

І щось тривожить знов мене,

Відгонить сни вишневі.

Сповза задума по лицю,

Як дві сльози, поволі,

Бо вірю я в легенду цю

Про зорі про долі.

В. Крищенко

 

 Життєві зорі Катерини Білокур, Ніни Матвієнко, Марії Приймаченко мають незвичайний блиск. Це блиск таланту, який проривався до нас через морок людської байдужості, заздрощів і жорстокості. Їх долі мають два кольори, - як ці рушники – білий і чорний. Чогось так виходить, що чорного кольору в долях цих жінок трошки більше, ніж білого. Чого так виходить? У творах, піснях, які створили ці жінки навпаки багато сонця, квітів, яскравих фарб. У них багато таланту. Таланту, який ми не вміємо поцінувати належно за життя, а іноді буває занадто пізно і після смерті. То ж хай зараз не буде пізно.

 

Запалює свічку

 Свіча істини їх горітиме три. Ця перша – Катери Білокур.

 «І я не художник, а попелюшка». Так хочу назвати першу частину нашої розмови.

 Катерина Білокур – легенда і дійсність наших днів. Можливо, єдина в світовому живопису неосвічена жінка – селянка, яка самотужки сягнула воістину  фантастичних висот у малярській справі, а своїми чистими, як материнська сльоза, щемними, як звуки скрипки Страдиварі, листами, якими, мов зорею, засвітилася, внесла значний вклад і в українську літературу.

 Справді Катерина Білокур – явище унікальне в українській культурі. Та, на жаль, художниця гідно не поцінована не тільки за життя, а й по смерті. Пабло Пікассо, був зачарований картинами на міжнародній виставці в Парижі 1954 р. «якби в нас, у  Франції, була такого рівня художниця, - мовив геніальний митець. – про неї знав би весь світ.

 І фільмів по-справжньому талановитих про неї не створено . І мистецтвознавчих фундаментальних праць не написано. А життя її, драматичне, сповна віддане святому малюванню, заслуговує на романи й повісті.

 Вона з’явилася на світ у день святої великомучениці Катерини, аби залишити народові диво-картини. Ми -  сучасники, перед нею у великому боргу, бо й альбомів, гідних її мистецтва, не видали, і листи її, зібрані нелегко і непросто, і досі невидані, волають на людей, аби ті почули драму життя художниці, аби зрозуміли, як високо шугала її велетенська душа (із богом забутої Богданівни обіймала Україну, всесвіт).

 У розмову вступають людські вади (2 учні, які ведуть почергово дискусію з групами прихильників, самими героїнями уроку:

Л.В. – Зачекайте, щось я не дуже розумію, хто вона така Катерина Білокур, звідки взялася?

 

Ж.Д. – А хай про це розповість вона сама.

 

К.Б. – Я народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівні Колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Київська область) у селянській сім’ї. Родина наша жила вбого і мене не посилали до школи. Мені подарували букваря, і за ним я вже сама навчилася грамоти. На цьому моя освіта початкова, середня, вища, закінчилася. Але я продовжувала тягнутися до книжки, до творчості. Любила вишивати і шити. А одного разу мені захотілося щось намалювати. Сажею на полотні я намалювала «якихось видуманих птиць». І тоді  мені мої твори таі чудові здавалися. Було так радісно на душі, що я так зуміла видумати. І дивилась я на той малюнок і сміялась, як божевільна. Але затуркані, темні батьки не розуміли мого малярства. Мене чекала цілоденно важка робота селянки, під час якої дуже важко було вирвати хоча б хвилинку для малювання. Тільки у свято, після обіду я могла малювати… Та на моєму життєвому шляху зустрілися люди, які допомогли мені у самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав мені читати книжки зі своєї бібліотеки. У його гостинній хаті я ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської  картинної галереї. Ніщо на мене так не вдіяло такого враження як Кобзар. Як взяла я  того «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу. От як засіяло мені в голову те велике слово художник.

 Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, зеленого руна трав стали для мене академією мистецтв. Я самотужки осягла таємниці техніки живопису. Милуючись кожною квіточкою, листочком, травинкою, кольоровою гамою сутінків і  світань, блакитним небом, небом погожого дня я у природі навчилася поєднувати кольори і їх відтінки, Мої перші твори, намальовані вугіллям, рослинними фарбами на полотні не  збереглися. Олійними фарбами почала малювати портрети рідних і односельців. Найбільше мене захоплювали квіти. Вони вабили мене у квітнику, на городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами, вздовж вулиць Богданівни. Може хто й не задоволений, що я малюю лише квіти. Та як же їх не малювати, як вони такі красиві. А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім квіти зацвітуть. Ой боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене та як промовлять: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знов малюю квіти.

 Було мені років 14, я щось таке малювала і при тім стратила чимало паперу, і коли батько побачили моє «творєніє» то одпороли мене, як Сидорову козу, як ото кажуть, і приказали, щоб я більше не малювала. І я не малювала, хіба коли крадькома. У 1923 році в календарі вичитала, що в Миргороді є художній технікум кераміки. Що то за кераміка я не знала, аби було там слово «художник», то певно це там учать малювати і закінчивши ту школу, можна бути художником, а це для мене все. Але до технікуму мене не прийняли, бо я не мала ніякої освіти. У тих же 20-х роках у нас був хороший драмгурток. Попиталась я в батькам та матері , чи можна мені ходити в драмгурток. Позволили. Ой, як мені сподобалась робота хоч і маленького театру. А в 1924 році мені запропонували поступити до Київського театрального технікуму, алей тут все перекреслило те: що я не маю освіти. Батьки були проти малювання, вони вважали темна, неосвічена баба-селянка не може стати художницею.

 Визнання до мене прийшло у другій половині 30-х років. Моїм живописом зацікавились Полтавський обласний і Київський центральний будинки народної творчості. Цьому сприяла видатна співачка О. Петрусенко. Мої картини стали експонуватися на виставках. Під ас війни музей і картини мої згоріли. Залишилось лише декілька картин, які були у мене вдома: «Жоржини», «Польові квіти», «Квіти в тумані». Під час фашистської окупації малювала дуже мало. Лише після війни я знову, з повною силою взялася за малювання. Намалювала «Цар колос», «Буйна», «Сніданок», «Колгоспне поле».

 В останні роки життя писала акварельними фарбами пейзажі, які відтворюють її замилування красою природи рідного краю в різні пори року «За селом», «Гай», «Напровесні». Мої картинки експонувалися на виставках у багатьох містах, зокрема Парижі.

 Я раділа овочам і плодам землі, з гідністю оспівувала хліб, передала поезію родючості. Свіжість вранішньої росинки, найтонші переливи неба і просте, добре людське обличчя – в мені викликало настрій творчого піднесення.

 Померла в 1961 році від важкої хвороби. Похована в центрі села Богданівни. На могилі споруджено пам’ятник, у хаті відкрито музей.

 

Л.В. – Звичайна, безграмотна тітка. Який талант? (з скептицизмом).

 Якби була талановита, ілюстрації її картин були б у наших підручниках. А я, за 10 років навчання в школі, щось не дуже їх бачив.

 

Ж.Д. – Ну ми ж знаємо, що далеко не завжди в нашій країні справжні таланти займали належне місце на сторінках підручників.

Прихильниця І. Так, ми прихильники таланту Катерини Білокур ще не бачили справжніх картин К.Б., але ми знайомі з численними ілюстраціями, надрукованими в журналах. Я, наприклад, знаю, що в Києві, в Києво-Печерській лаврі при дзвіниці, є музей  українського народного декоративного мистецтва. Там сьогодні зберігаються картини Катерини Білокур. Я не була там, але дуже мрію побувати. І думаю, що моя мрія здійсниться.

 

Л.В. Та вона себе художником не вважала. «І я не художник, а  попелюшка» Так ти говорила? (звертається до К.Б.).

 

К.Б. – Я знаю, що люди тих поважають, хто нікому ні на що не скаржиться, а стисне вуста і йде мовчки своїм шляхом життєвим… Та і я мовчала б, не докучала б людям, якби мені була можливість хоч годин 2-3 у день помалювати, то я б лічила за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці, роки, а я Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори. А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а  я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла – от так і  проходять мої дні. Та і сама хвора і я не художник, а попелюшка.

 

Прихильниця 2. Ні, вона була справжнім художником. Погляньте на ілюстрації. І хоча на них одні квіти, але які! Вона наносила квіти на полотно не за порою і місцем їх  цвітіння, а за гармонійним сусідством квітки з квіткою.

 

 Майстер пейзажів і натюрмортів Матвій Донців згадував: « Її обриси такі прекрасні, а барви такі ніжні, тремтливі, що реально відчувається поетичність української квіточки. Легко прокреслені лінії на пелюстках і на листочках заледве помітним колірним малюнком дають зримість своїх форм, що підкреслює красу і життєвість квітки. Її картини з квітів сприймаються мовби живими квітами: на них відчувається волога, а іноді й полиски вранішньої роси. Дивлячись на них, ви мовби відчуваєте їх запах, свіжість повітря. До них хочеться доторкнутися рукою, злегка гойднути.

 Музикальною майстерністю Б. навіть перевершила голландців, оскільки колірна гармонія в неї переходить у музику життя. А це найвище мистецтво живопису. У листі до художниці Донців писав: «Вітаємо Вас, дійсно народного українського майстра чудових картин-натюрмортів, таких тонких і високих, як мистецтво голландців, з картин яких летять бджоли, капає роса і маточки на квітах виділяють пилок».

 

Прихильниця 3. Мені подумалося, що і в природі, і в  житті потрібна і яскрава краса, яка відразу впадає в око, і така, яку треба вміти розглядати. Є люди, що завжди на виду, а є непомітні, до яких треба придивитися, щоб побачити їхнє духовне багатство, зрозуміти, що без них не було б і значних зрушень у житті. А може, вони і є основою життя? На картині Білокур незабудки намальовані так ніби з них виростає яскравий букет півоній, троянд, лілій. Картина Катерини Білокур переконує в необхідності уважно придивлятися до життя, бо повноцінність його забезпечується поєднанням різноманітних компонентів.

Коли дивлюсь на їх картини слова складаються у вірші:

Троянди, маки і жоржини

Зеленим листом тут сплелись.

Красоля з келихом лілеї

В вечірніх чарах обнялись.

А синій кручений панис

Голівку клонить до берізки.

І в сутінках застигли мальви,

Немов на площах обеліски.

 

Л.В. – Тх, велике діло, квіточки малювати.

 

Прихильниця 4. Ні, ти неправий. В основі картини Катерини Білокур – дійсність, добре вивчена спостережливістю, чутливою, безмежно закоханою в рідну землю людиною. Художниця знає, як проростає, набирає сил і цвіте кожна рослина, особливо квітка. Та й дивитися на них треба не з гори, з висоти свого зросту, а як казали К.Б., треба сісти на низенькому ослінчику, або просто на землі під тинами, і тоді відкривається диво. Ти, наприклад, багато знаєш про соняшник. А вона знала. Ось послухайте, як про це розповідає В. Яворівський у своєму романі «Автопортрет з уяви»). А ти говориш просто квіточки малювати.

 

К.Б. – Ні це було непросто. Закохана у дивосвіт квітів я ходила пішки за 30 км. Під Пирятин, аби там у лісі побачити, як цвіте конвалія.

 

Прихильниця 4. – За творчим натхненням Катерина Білокур ходила пішки аж у Канів до могили Шевченка. Про це я прочитала у її листах:

 … А ось і він, він Дніпро!... Ой матінко, і якого тільки дива я побачила на його  великих водах!... Підійшов пароплав той, яким я попливу до Канева. Господи, як мені страшно було сходити  та той пароплав! Та дивлюсь, що люди так сміло ідуть, ну, і вже я пішла.

 Ой, а між якими мальовничими берегами тече той дужий Дніпро, то ні в казці сказать, ні пером написать! Підплив пароплав до канівської пристані тоді, як сонечко зайшло, а  місяць зійшов. А гори які! Мені, мешканці чистого рівного полі, вони здались такі високі, що нібито аж до місяця достають. Аж ось та висока крутая гора, що в собі схоронила навіки-віків Кобзаря. Мені було і радісно, і сумно, і страшно… Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого.  І мені така вже воля була – скільки хотіла, стільки й плакала! Так як живому Шевченку розказувала, що як я хочу стати художником, але на цих доріженьках як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то може б, ви і допомогли мені тати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, І я між ними, як чужа…

 Почало заходити сонечко. Я помолилася Богу, поклонилась тій землі, що схоронила в собі велику і всім дорогу людину, та й повернулась на Полтавщину…
(1954 р.)

 

Л.В. – То що, справді їй так важко жилося?

 

Ж.Д. – надзвичайно. Про це свідчать її листи до Юлії Олександрівни Бєляєвої, заслуженого працівника культури України, яка брала участь в долі К.Б. Інно, тобі слово:

 

Прихильниця 5. Друзі вслухайтеся в ці рядки (читає уривки з листів).

 Друзі, вслухайтеся в ці рядки.

 І ще відносно семінару дякую вам, шановні товариші, що ви звете  й мене і горджусь цією пошаною. Але приїхати не приїду. Ви якби бачили, в яких обставинах живу, то сам біс би на моєму місці сказився. А я якось приміряюсь і живу. Перш те, що в мене вже 6-й рік хворіють ноги і я нікуди не можу і не їздю. А друге, хоч і  прикро мені, що правду говорити, та щоб ви не подумали, що я начала вже чванитися моєю роботою, щоб поїхати куди в мене нема та те ні в шо обутися, ні вдягнутися, а ні  запнутися. Старчиха, жебрачка краще вдягається, а ніж я, творець тих чудових картин, які пройшли перед вами і ще чудовіших, які в мене залишились вдома, тільки що вони незакінчені. І чого воно таким людям не везе в житі. І все життя гонили мене мої рідні за якусь прос тупицю, за це велике, дороге, любе, чудове моє малювання. І почала я його малювати і вчитись майже на старості літ вже в 1934 році і тоді мені було 34 роки віку. І вчилась я малювати, і прала, і ткала, на болоті очерет жала, щоб було чим хату топити, і полола, і всіх обшивала, всім догоджала, щоб хоч з хати не вигнали, щоб було мені де малювати. А вони все ж лежнючою звали і дорікали, що я не заслуговую і ложки борщу виїсти, казали, що подалась Катря, з великого розуму з глузду з’їхала, де таки видно, та де ж таки чувано, щоб баба, селянка темна, неосвічена, та стала художницею. От і уявіть яка то гірка доля старої дівки в селянській родині, скільки образ, насмішки і просто зневажливого ставлення як до неповноцінної людини. І це при її величезному обдарованні.  Якесь провидіння вселилося художнім генієм в селянську дівчину, прирекло її на нестерпні муки самотності, змусило все ж відмовити собі в усьому вести важенний хрест виняткового таланту.

 Вона розповідала, що був у неї парубок, кликав заміж. А вона все відмовлялась: «Почекай ось вивчусь краще малювати, ось ще одну картину помережу». І вдома на неї гримали, дівці треба посаг складати, а вона все малює. З тяжкими сльозами терпіла той глум. Либонь знала – піде заміж хіба зможе за хатнім клопотом малювати. І як тяжко відстоювала свій талант.

 На виставці в Парижі 1954 року успіх її творів приголомшив французів. Одне з полотен навіть викрали. У 1956 році Катерині Білокур присвоїли звання народної художниці УРСР. Це їй коштувало 4 роки тяжкої тяганини.

 

Л.В. – То перебралася б до столиці, якщо була знаменитістю. Їй би не відмовили.

 

Ж.Д. – Помиляєшся, друже. Саме їй і відмовили.

 

Прихильниця 5. Саме їй і відмовили, про це ми дізналися з спогадів Юлії Олексіївни: «Нас не полишала надія, що зможемо якось допомогти художниці перебратися чи до Києва, чи до передмістя, щоб тільки був будинок з пристойним опаленням, щоб не морочиться їй щодень із опаленням, дровами і попелом. Але як це зробити, коли Київ тільки-но відбудувався після війни. Але для бюрократичного апарату, що розростався, такої проблеми не існувало. Може знайдеться можливість і для видатної художниці. Під час однієї з виставок автор з Катериною Білокур підійшли з таким проханням до Голови Президії Верховної Ради УРСР М.С. Гречухи. Той навіть не обернувшись  відповів: «Хай сидить, де сидить». Ото поки живе у Богданівні, то вона Білокур». І все Катерина Білокур пополотніла. Її підхопили під руки.

 

Л.В. – То що, не пізнала визнання і перед смертю?

 

Ж.Д. Про це писала у своїх листах. Інно прошу.

 

Прихильниця Інна. «Ой рученьки мої золоті, дорогі, та яку б ви красу створили та скільки б ви чарівних картин створили, а ви клубитесь у попелі та бовтаєтесь у брудній воді, та так напекло, та так жаль часу дорогого, що ще б я могла що-небудь створити. От і жаліюсь і колгосп, в район, щоб допомогли, щоб знайшли таку людину, щоб вона хоч 2 рази на тиждень  приходила на допомогу чи дров нарубати, чи в хаті прибрати, сорочку випрати, а влітку пополола б, а я щоб таки хоч трохи малювала. Та на моє прохання ніхто не звернув уваги. Та й поплакалась над своєю гіркою долею, що заболіло у мене в животі. Це ще був сніг, так наче і дуже, а тепер уже так болить, що й хати не перейду, і ніде не лікуюсь, бо нема на кого кинути хату, а також хвору стару матір, і так ми вдвох і лежимо, город бур’яном заростає, а я лежу. Ой нема в світі нічого радіснішого і багатшого як здоров’я» (1961).

 Через 10 днів після написання листа Катерина Білокур померла.

 

Ж.Д. Це було в 1961 році через 10 днів після написання листа її не стало.

 

Прихильниця 6. (піднімає руку). Її не стало, але наскільки біднішими ми були б без неї.

Я тримаю в руках книгу О.Г. В ній є сторінка про Катерину Білокур «Чарівниця». Письменник сказав: «Рідкісним був хист цієї жінки, володіла вона винятковим чуттям краси життя. Подвигу гідна мистецька одержимість богданівської художниці, здатність її проникати у світ природи, слухати мову вітрів і дерев, вловлювати в природі найтонші нюанси настрою. Твори Катерини Білокур увійшли в золотий фонд української культури, а найкращі з них, сміливо можемо сказати, збагатили й скарбницю світового мистецтва.»

 

Ж.Д. – включає платівку, звучить «Веснянка», вам знайомий це голос (У виконання Ніни Матвієнко).

 

Л.В. – О ну звичайно. Його ж майже щодня можна почути по радіо УТ. Ніна Матвієнко, заслужена артистка України, солістка українського державного хору ім.. Верьовки, одна з прекрасного тріо «Золоті ключі», лагідна мати трьох дітей і просто жінка.

 

Ж.Д. – Свіча істини Ніни Матвієнко. Їй мабуть зоріти сьогодні найважче. Не початок  життєвої долі і не кінець. Якраз середина. «Хоч за духом вона і княгиня…» (показує на дошку).

 

Л.В. Зачекайте, а можливо ще й рано про неї говорити. Почекаємо…

 

Прихильниця Ніни Матвієнко – Чого? Чого чекати. Можливо, зараз найзручніший момент роздивитися грані таланту, щиро порадіти за прекрасну жінку, з якою живемо поруч, з якою при великому бажанні можна зустрітися і навіть поговорити. Невже це не прекрасно?

 

Л.В. А чому нас повинна турбувати її доля. На мою думку, у цієї жінки все прекрасно. Погляньте лише на її портрет. Повне задоволення.

 

Прихильниця 2. А мені здається, у неї сумні очі. Придивіться. Адже і цій жінці нелегко носити хрест виняткового таланту. Це вона сповна пізнала на собі у 70-80-х роках: її замовчували, грубо втручалися у репертуар, нав’язували естетичні смаки і уподобання, принижували. Це вона скаже зболеним голосом: «Чому так багато видатних майстрів Вітчизняної культури шукали й шукають щастя десь по закордонах? І які імена: Нурієв,  Макарова, Растропович, Вишневська, Баранникова, Годунов, Лієпа, Кандрашин, Ашкеназі, Криса… художники… письменники… кінематографісти… шахісти…Талант має потребу зростати вільно, суверенно, незалежно від когось, а тим паче – чогось. Від якогось, скажімо, карбованця. Ви дивіться, як велось донедавна на кіностудіях: артиста не знімали в кіно, й він змушений був голодувати і бідувати. Тому й одружувалися на жінках, які не були зайняті у кіно 1 справно приносили додому зарплату. Хіба це нормально? Хіба від цього не страждав Іван Миколайчик?

 А держава, здавалося б, усе повинна зробити, щоб підтримати, оберегти талант. Де там! Байдужість до таланту просто видатна. Світ не перестає дивуватися: треба ж отак уміти!

 

Л.В. А може й вона хотіла покинути Україну?

 

Ж.Д. Запитайте її саму.

 

Н.М. – Ні, це не для мене. Без України я не Ніна. Правда, після першої поїздки до Канади ті, що проводять інструктажі, мене попередили: от ви хотіли залишитися в Америці, пам’ятайте від так, що Франція – ваша остання поїздка. А чистісінька провокація! А сокирна робота! Мене не викликали до КДБ, усе відбувалося в хорі – лиш зрідка надавали сцену, замовчували, а одного разу навіть не спустили до палацу культури «Україна», де була здача «урядового концерту»: мені забули вручити перепустку. Можете собі уявити мій тодішній стан. На межі потрясіння…

 

Л.В. – Але пам’ятається, й тоді на фотовітрині АПН у Києві з’явилося ваше фото з написом «Заслужена артистка України». А указ про звання заслуженої народився ще не скоро. Це я до того, що і в найгірші для Вас часи народ мав вас за співачку заслужену й справді народну. А якщо так, то чому ж не протестувати проти приниження талантів?

 

Прихильниця 3. Чому не протестувала? Протестувала. Її перший відкритий протест проти насилля над творчістю був таким. Їй запропонували розучувати пісні Якова Цегляра. Але тоді вони були примітивні, що Н. Матвієнко категорично відмовилася їх співати. Обурювалися і дівчата з колективу. А Цегляр день у день ходив і вимагав: мовляв, ім’я, член Спілки композиторів – а тому не нявкайте. Тоді вона пішла до Авдієвського, а в нього – Цегляр. З порога і почала: це сором – нині вчити такі пісні, про золоті колосочки, щасливе сільське життя, молочні ріки, ми повертаємося назад, дуримо людей. І перестаньте нам, Якове Самойловичу, носити пісні низького рівня. Цегляр полотнів. Та Анатолій Тимофійович за нього вступився. Та Ніну підтримали в колективі.

 

Л.В. Якщо Вам не до вподоби пісні про золоті колосочки, щасливе сільське життя, то яких пісень співаєте ви?

 

Н.М. Зараз заспіваю. Дівчата підтримайте. Тріо виконує «Вечірню пісню».

 

Ж.Д. Ви бачили, їх співало троє, саме такий союз під назвою «Золоті ключі», я звела Ніну Матвієнко, Валентину Ковальську і  Марію Миколайчук (дружину славнозвісного автора Івана Миколайчука) Бачу у Вас трьох різні костюми.

 

Прихильниця 4. А це тому, що вони хочуть, щоб усе було справжнім. І костюми теж. Вони ті костюми по всій Україні збирали. Марічка на Буковині, бо сама родом з берегів Карпатського Черемоша, Валя – на Рівненщині, Ніна Матвієнко носить київські сорочки.

 «Наші вишиванки, намітки, спідниці, хустки – з сонця зіткані, космічною енергією закодовані, знаками зцілені. А ми замість оберегів нейлони понатягали. Де наш смак? Чому цураємося такого багатства?» - Говорить вона.

 

Л.В. – А чому київську?

 

Н.М. – Бо народилася я в с. Неділиме на Житомирщині, біля невеличкого древлянського озерця поблизу Київщини. Там вишивають саме Київські візерунки.

 

Ж.Д. Згадуючи про Неділиме, пам’ятаєте про дитинство?

 

Н.М. У наших тата з мамою нас було аж одинадцятеро, з поміж котрих я була п’ятою дитиною – маминою доцею.

 

 А держава, здавалося б, усе повинна зробити, щоб  підтримати,  оберегти талант. Де там! Байдужість до таланту просто видатна. Світ не перестає дивуватися: треба ж отак уміти!

 Я навіть піснею сама про себе співаю: «Ой мала я, мала». Чому? За мною оте «мала я, мала» надовго приклеїлося. Бо таки невисока.

 

Ж.Д. включає програвач з платівкою «Ой мала я, мала».

 

Л.В. Ну та після консерваторії і я б не так заспівав.

 

Прихильниця 5. На жаль, не має Ніна Матвієнко вищої музичної освіти. Деякі твори важкі для виконання, сприймає тільки душею, інтуїтивно. А найкращою школою мистецтва стали для неї пісні. Наприклад, такі, як ось ця. Прошу дівчата.

 Тріо виконує пісню з репертуару Ніни Матвієнко «Ой піду я собі…»

 

Л.В. А як ви сьогодні ставитеся до України? Чи болить вона вам сьогодні?

 

Прихильниця 6. Колись Н. Матвієнко у Словаччині запитали: «Чому у вас такі сумні очі? Ніна Матвієнко відповіла: «Болить мені моя земля. Мій народ заслуговує кращої долі й прямішої дороги».

 

Л.В. Я бачу творча доля Н.М. у злеті? Хочу запитати «Чого вам хочеться в житті?».

 

Н.М. От би написали з мене ікону…

 

Прихильниця 5. Тому що на іконі залишає своє біополе віруючий, одухотворений чоловік. У фарбі він загодовує власне світло, своє бачення й розуміння всесильності душі, пам’яті й таланту. І коли фарба заговорила б, то вона розповіла б все-все про Ніну Матвієнко через багато-багато років.

 

Ж.Д. Запалю останню свічку. Свічу Марії Приймаченко. Як би хотілося мені саме про неї сказати: «Просто Марія».

 

Л.В. О, ну знову Марія, як в кіно.

 

Марія. Ні, ні, ви помиляєтеся, я звичайнісінька українська жінка, знову ж таки безграмотна селянка. Я народилася на початку ХХ століття в тихому поліському селі Болотні в родині теслі Овксентія і вишивальниці Параски Приймаченків. Мене нарекли світлим ім’ям Марія, на честь пречистої Діви. Діва Марія взірець Богородиці, яка  пройшла подвижницький путь. З усіма  злетами Духа і мучеництвом, нездоланним подвижництвом і добродіянням. Не заради слави, людям на радість!

 А в далекому дитинстві на піску біля річки малювала чудернацькі квіти, а потім синюватим глеєм розфарбовувала рідну хату. І тоді малювала, коли молот війни відібрав у мене доброго чоловіка Івана, і страшного 86-го року Чорнобильського Апокаліпсису, і тепер, коли щоденна праця множить сили в двобої з віком, вона завжди перебувала в захваті творення.

 

Л.В. Нарешті, думаю, мова піде про визнаний талант, людину оточену державною шаною і увагою. Чи не так?

 

Прихильниця 1. На жаль, не так. Марія Приймаченко і сьогодні живе в Болотинці. Це старенька, немічна жінка. Її життя впродовж 40-60 років було драматичним: загострилася давня – з дитинства хвороба, суворі випробування війни, загибель чоловіка, піклування про сина (Федір Іванович пішов шляхом матері і став майстром декоративного живопису. Його твори зібрані на виставці під гостинним дахом «Українського дому»). Але найтяжчим була зневага до її мистецької особистості. Про неї в києві ніби забули. Чверть століття тривала Болотнянська Голгофа. І лише на початку 60-х років  відбулося друге народження майстрині завдяки клопотанню журналістів і художників. Її було прийнято до Спілки художників. Подальшому розвиткові творчості художниці активно  сприяли Касіян, Дерегус, Глущенко, Кальченко, Яблонська, письменники М. Стельмах, М. Бажан, Б. Олійник.

 Персональна виставка її у 1963 році у Києві, яка дістала назву «Людям на радість», перетворилася на справжній тріумф. 1966 року – було присуджено Державну премію
ім. Шевченка.

 

Л.В. А сьогодні її знову забуто. Я не помиляюсь?

 

Прихильниця 2. Не зовсім так. Якщо до реформи 1961 року картинка Марії коштувала 10 крб., то довгий час після реформи 1 крб. А зараз – не менше 500 доларів і то, кажуть спеціалісти, навіть дешево для такої європейської знаменитості як Марія Приймаченко.

 

Л.В. Щось я нічого не знаю про її картинки. Розкажіть.

 

Прихильниця 3. Марія Оксентівна Приймаченко – видатний майстер народного живопису, лауреат Державної премії Української РСР ім.. Т.Г. Шевченка, народна художниця УРСР.

 Твори Марії Приймаченко можна побачити у багатьох музеях республіки, вони неодноразово експонувалися на республіканських і персональних виставках.

 Картини М.О. Приймаченко – це зображення яскравих, незвичних квітів, що завжди прямо-таки архітектурними спорудами піднімаються з мальованих ваз («Букет»), і малюнки якихось дивовижних, небачених істот, схожих чи то на звіра, чи то на птаха («фантастичний звір»). Це і аркуші з сюжетними зображеннями, створені здебільшого на теми народних пісень або ж надихнути народними звичаями та обрядами – весіллями, сватаннями, роботами в полі тощо. У цій групі робіт сюжет і зміст твору, його  зображальний і смисловий ряд досить легко розкривається перед глядачем. У цих вторах, основу композиції яких становлять зображення квітів, птахів і звірів, зміст того чи іншого малюнка допомагають повніше зрозуміти тексти, написи, що їх робить Марія Приймаченко . Коли прочитаєш ці написи, зрозумієш, який великий таланту Марії Оксентівни, родоначальниці цілком нового типу українського народного живопису, людина великої краси, доброти сповненої народної мудрості.

 Виявляється, що Марія Приймаченко нічого не малює просто так, заради гарної лінії, плями, квітки. І несподівано дізнаєшся, що в художниці, яка за своє життя намалювала безліч квітів, кожен букет – подарунок, присвята, побажання щастя людям.

 Звертаючись у своїх картинах до тих жінок, що як і вона сама, втратили на війні своїх близьких, Марія Приймаченко пише («Зорі даю жінкам, котрі осталися самі. Нехай вони не забувають літа молодії, що їх покрала війна» (1961). І як продовження цієї антивоєнної мети, чудовий букет («Дорогі жінки, поздоровляю по всій землі всіх хороших жінок, будьте здорові, як вода а багаті, як земля. Щоб був мир на землі» (1971 р)). У таких зворушливих  у своїй щирості  й безпосередності написах часто всього написані звичні, чисто пісенні звороти й вирази. Художниця переосмислює природні форми.
(У передвоєнні часи Марія Приймаченко виїздила до Києва, провела 3 роки).

 Використовує художниця у своїх творах і популярний у народному мистецтві дуже давній мотив попарних птахів. (Напис «Красні птиці стоять на границі, хотя приходиться горко, но стережуть зорко»).

 Марія Оксентівна розповідала, що завжди дуже уважно слухає радіопередачі, любить пісні, часто записує їх, а коли пісня сподобається – іноді малює на слова якусь картину. Серед її творів є чимало аркушів різних років, створених на слова народних пісень, приказок, невеличких віршиків та оповідок, вільно переказаних чи доповнених нею. Так наприклад, маленький шедевр – чудовий аркуш «Мені 13-тий минало», створений на слова відомого Шевченкового вірша, але разом з ти і глибоко  автобіографічний, бо мала Марійка у дитинстві теж була пастушкою, знайшли своє місце у музеї.

 30 січня 1969 року була створена картина за мотивами відомої народної пісні «Ой верніться, літа мої». Напис на аркуші Марія Приймаченко зробила такий  («Літа мої молодії, зупиніться хоч на калиновім листі. І прийдіть до мене в гості»). Ця картина була написана через місяць після 16-тирічного ювілею). Були ще й такі чудові картини, як: 1968 р. («Маруся мичку пряла, та Івана Дожидала», «Дують сім вітрів, а  солдат стоїть, не ворухнеться на посту…», 1972 р. – «Велика слава невідомим солдатам!», 1979 – «Звір хитрий, а мавпа ще хитріша – менша, а запрягла. І він її везе, аж дим із нього йде», 1973 р. – «Левина сіда собі на ослоні та фізкультуру робить, убереться та гарнесенько ходить, а діла не робить». 1971 р. – «своє молоко має», а на чуже рота роззявляє», 1972 р. – «Яка лисиця хитра, а люди хитріші. Не могла вона украсти нічого в колгоспі і сказала: досить у людей красти, треба своїх качечок звести», 1979 – «Цирк п’яниць». (Велику групу композиції Приймаченко, майже третину її творчості, становлять малюнки різних дивовижних звірів). Поштовхом до появи її найбільш «загадкових» творів завжди були враження від світу, що оточує її, а це не тільки рідне слово, пісні, твори народного мистецтва, а й уся та повінь інформації, що дає людині другої половини ХХ століття радіо, телебачення, преса. Картини (1980 р. – «Цей звір багато голів забив», «Міль’ярд років, як цього звіра немає», 1978 р. – «Корова отака дасть 5000 літрів молока», 1980 р. – «Атомна війна», 1978 р. – «Атомна війна, будь проклята вона. Все пожере і сама пропаде. З рота вилазить гад, а з черева яд».

 Як же працює Прйимаченко, як задумує свої твори, а коли малює, то чи виходить так, як задумалось? Увесь твір вона виконує в думках, у «мріях», як сама пояснює ніяких начерків, попередніх ескізів, підготовчих малюнків. Коли картина в усіх подробицях вирішена в уяві, «складає план» - так художниця називає малюнок олівцем. Цей етап роботи найскладніший, він вимагає великого зосередження і відповідного настрою. Після цього художниця  береться за фарби, якими швидко працює, так що за день-два аркуш буває готовий. Марія Приймаченко вважає, що він виходить такий, який постав в уяві, виношувався в думках, тому робота приносить їй велику втіху, задоволення і радість. І цю радість вона охоче  дарує людям.

 У 1963 р. Приймаченко організувала у Болотні гурток-студію. Багато років до неї входили діти, які любили малювати. Своїх учнів Марія Приймаченко вчила малювати так, як сама малює. Учнем у неї був її син – Федір Васильович Приймаченко.

 

Л.В. А як сьогодні називають цю Марію?

 

Ж.Д. Сьогодні її шанобливо називають нашою живою легендою. Так називав її міністр культури І. Дзюба. В кінці 1993 року  в «Українському домі» відбулася  персональна виставка творів.

 

М.П. На її честь зал проспівав колядку «Ой радуйся, земле». Радуйся, земле, що у нас є такі жінки.

 

Ж.Д. Затушує свічки.

 

    Вірш «Жіноча доля»

 

Я чорна доля, біла доля.

Я щастя й біль, я сонце й моряк.

Темніш безодні, та ніколи

Не бачив світ й таку прозору.

 

Я  материнською сльозою,

Мелодією «Страдиварі»

Скочуся ніжною щокою

І дзвонами вам заспіваю.

 

Я схочу – навіть завірюху

Вам серед літа закружляю,

Бо холод – т о мій брат по духу,

А сонце – то сестра в уяві.

 

Я плачу й зараз же сміюся,

Жалію й зараз проклинаю,

Весь час перебуваю в русі,

Поки у вічність не зникаю.

 

Заключне слово вчителя

 

 З стихії з надр народної творчості з’явилося  мистецтво Катерини Білокур, Ніни Матвієнко, Тетяни Пати, Ганни Собачко, Марії Приймаченко, Ганни  Василищук, Ганни Верес. Це не просто мистецтво, це наше коріння. То ж хай його буде більше, хай ніколи не пориває воно зв’язку з рідною землею, рідним народом, без яких ми фактично ніщо, пил.

 Ансамбль дівчаток виконує пісню «П’є коріння сік землі».