Відкритий урок з філософії на тему:" Філософія та медицина в епоху Нового часу та Просвітницва"

Комунальний заклад

«Бериславський медичний коледж»

Херсонської обласної ради

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція

на тему: «Філософія в епоху Нового часу »

 

 

 

 

Викладач: Запорожець Р.М.

 

 

 

 

                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Берислав

Хід лекції

 

І. Вступна частина

1. Організація студентів

2.Мотивація студентів до навчання

Притча « Цвіркун у Нью – Йорку»

      Один американець йшов зі своїм другом-індіанцем по людній вулиці Нью-Йорку. Індіанець раптово вигукнув:

- Я чую цвіркуна.

-Ти з глузду з'їхав, - відповів американець, кинувши поглядом на переповнену людьми в годину пік центральну вулицю міста.

Всюди снували автомобілі, працювали будівельники, над головою літали літаки.

- Але я правда чую цвіркуна, - наполягав індіанець, рухаючись до квіткової клумби, розбитої перед химерною будівлею.

       Потім він нахилився, розсунув листя рослин і показав своєму другові цвіркуна, котрий безтурботно стрекотав і радів життю.

- Дивно, - відгукнувся друг. - У тебе, мабуть, фантастичний слух.

- Та ні. Все залежить від того, на що ти налаштований, - пояснив він.

- Мені важко в це повірити, - сказав американець.

- Ну дивися, - сказав він і розсипав по узбіччю тротуару жменю монет.

Тут же перехожі закрутили головами і полізли в свої кишені перевіряти, чи не у них посипалися гроші.

- Бачиш, - блиснули очі індіанця, - все залежить від того, на що ти налаштований.

Дейв Морі

 

2. Повідомлення теми ,  мети та актуальності теми

- Тема нашої лекції сьогодні « Філософія в епоху Нового часу»

Мета заняття

Навчальна мета: засвоїти як у філософії Нового часу відбувалося формування головних понять та принципів, підгрунття нового наукового світорозуміння, відбувалося становлення та розвиток класичної форми європейської філософії, а також сформувалася нова парадигма філософського мислення і світоглядно-методологічні підвалини розвитку новоєвропейської науки та культури  у цілому.

Виховна мета: усвідомити значення філософії Нового часу для розуміння сучасних проблем розвитку держави, громадянського суспільства, формування життєвої позиції і відповідального відношення до професійної діяльності.

Розвивальна мета: розвиток і тренінг якостей критичного мислення, розумових умінь та навичок, культури філософського мислення, стимулювання самоактуалізації та самореалізації особистості, виявити універсальний, методологічний характер категорій, принципів філософії і їх значення для  діяльності медичного працівника.

 

Актуальність теми

Доба Нового часу є визначальною, конституюючою для європейської культури, тож розуміння того, ким ми є сьогодні, національна ідентифікація українця як європейця неможлива без розуміння підвалин європейської ментальності, коріння якої сягає саме зазначеного історичного періоду.     Філософія Нового часу як рефлексія стану суспільства виразно відбиває нові тенденції, пов’язані із зародженням проекту епохи Просвітництва, «новим курсом» на раціоналізацію, сцієнтизацію, технізацію, що дотепер визначають обличчя так званого «сучасного, розвинутого світу».

3. Визначення очікуваних результатів.

- Що ви очікуєте від сьогоднішньої лекції

4. Запис теми, плану, бібліографії.

Тема: Філософія в епоху Нового часу

План:

1.Емпіричний напрям у філософії Нового часу (Френсіс Бекон, Джон Локк).

2.Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу (Рене Декарт, Готфрід Лейбніц).

5. Актуалізація знань студентів.

 « Мозковий штурм»

 - Розгляньте хмару слів та дайте визначення термінам

Філософія (з давньогрецької – любов до мудрості) – теоретична форма світогляду, особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.

 

Наука – сфера діяльності людини, спрямована на отримання (вироблення і систематизацію у вигляді теорій, гіпотез, законів природи або суспільства)  нових знань про навколишній світ.

 

Релігія – особлива система світогляду та світосприйняття конкретної людини або групи людей, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

 

Закон – форма прояву необхідності у природі, об’єктивний, сталий повторювальний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності або всередині них.

 

Субстанція – одне із центральних понять новоєвропейського світо мислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювала та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин.

 

Антропоцентризм – логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макросму та мікросму: оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосередженні в людині, а й через людину виходять у виявлення, усвідомлення; тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.

 

Культура – сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії, історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації.

 

Світогляд – сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

 

Моральність – це внутрішня установка індивіда діяти відповідно до своєї совісті і свободи волі, визначає відношення людини до світу взагалі.

- На уроках світової літератури, всесвітньої історії  та художньої культури ви знайомилися з уявленнями людей  епохи  Нового часу (XVII—XVIII ст.) про світ, людину, космос. Хто може охарактеризувати дану епоху?

Виступи студентів

Історичні рамки епохи Нового  Часу – 16 – 18 ст.

Термін « новий час» запропонували італійські мислителі, стверджуючи, що в історії Європи розпочалася нова доба.

Великі географічні відкриття стали поштовхом для далекосяжних зрушень, змінивши життя всього світу.

Основним центром формування нового суспільства були країни Західної Європи - Італія, Англія, Нідерланди, Франція, Німеччина. Саме тут зароджуються нові ідеали  і суспільно- політичні рухи, змінюється форма державного устрою, складаються нові ринкові відносини та з’являються нові  верстви населення.

За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Перемагає буржуазна революція у Нідерландах та Англії.

Населення Європи стрімко зростає. Відбувається процес урбанізації – тяжіння людей до великих міст.

Жахливі санітарні умови, особливо в містах, сприяли поширенню хвороб і епідемій. В цей період окремі райони  Європи неодноразово вражали епідемії чуми.

В епоху Нового Часу у Західній Європі  відбувається перша промислова революція, що зумовила перехід від ремісництва до машинного виробництва. З’являються перші мануфактури.

Даний період характеризується й релігійною  революцією – релігія не спричиняє тиску на світську працю і життєвий шлях людини, вона дає людині внутрішню свободу і можливість вирішувати свої завдання.

Розпочинається наукова революція, відживають алхімія та астрономія, провідною наукою стає механіка. У створені науки видатне місце належить чотирьом великим особистостям: Миколі Копернику, Йогану Кепперу, Галілео Галілео та Ісаку Ньютону.

Відбулися суттєві зрушення і в  сфері духовного життя:

- з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське автономне у своєму розвитку;

- народжується роман, як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національній Академії Наук, з'являються перші газети та часописи у тому числі і наукові з'являється міський транспорт.

Можна сказати, що епоха Нового Часу стала періодом формування і становлення новоєвропейської цивілізації, що динамічно розвивалася.

Медицина Нового часу

Послаблення церковного контролю   в епоху Нового Часу дало цілу низку фундаментальних відкриттів не лише для медицини, а й для всього комплексу наук про людину.

Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючий.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини після праць Андреса Везалія та його методики наукового викладання анатомії значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

В Лейденському університеті (Нідерланди) професор Альбінус збагатив анатомію людини малюнками виконананими виключно з художньою довершеністю створив анатомічний атлас.

Чеський науковець Їржи  Прохаска вийшов на концепцію рефлекторної дуги. Було зроблено низку нових діагностичних методів: Леопольд Ауснбруггер  розробив і застосував метод перкусії, а Рене Лаянек – метод аскуляції, для якого використав розроблений ним стетоскоп.

У Новий Час закладають підвалини окремих галузей медичного знання. З’являється окрема природничо-наукова дисципліна – психіатрія. До цього часу психічна хвороба вважалась «Божою карою» або ж результатом дії  дявольських сил, через що психічнохворих ізолювали не в лікарнях, а в спеціальних закладах на зразок тюрем.

Фундаментальну роль в розвитку медицини та її окремих галузей зіграли три відкриття природознавства – відкриття клітини, яка має в усіх живих організмах однотипну структуру (Шлейден, Швана) теорія еволюції Чарльза Дарвіна та закон збереження і перетворення енергії (Лувуазьк, Ломоносов). Дані відкриття дозволили зробити висновок про матеріальну єдність світу та живих організмів зокрема, вони дозволили вийти медичній науці на новий рівень.

Про тісний зв'язок медицини та філософії Нового часу говорить той факт, що піонери філософії модерну Беккон та Декарт значну увагу приділяли проблемам медицини. Так Беккон вважав що суть медицини має реалізовуватися в 3-х основних завданнях: підтримка здоров'я, лікування хвороб, продовження життя.

У цьому контексті обов’язок лікаря, на думку Беккона, не тільки  у відновленні здоров'я, а й у полегшенні страждань хворого, тому він позитивно ставився до евтаназії.

 

ІІ. Основна частина

1. Постановка проблемного питання

• Як відобразився розвиток науки на змісті філософії Нового часу?

2. Виклад нового матеріалу

Ось перед нами — яблуко. На основі органів відчуття, що ми можемо сказати про цей предмет? Воно жовте (зорове враження), гладеньке (на дотик), запашне (на нюх), солодке (на смак) і хрустке (на слух). У нас є п'ять органів чуття (так ми влаштовані), і тому нам здається, що предмет спостереження має п'ять названих якостей. Але якби в яблука було не п'ять якостей, а, скажімо, десять, то скільки б якостей ми сприймали? Однаково п'ять, тому що в нас немає тих органів чуття, якими ми могли б сприйняти решту якостей. А якби яблуко мало тільки одну якість, то скільки ми в даному випадку сприймали б якостей? Усе одно п'ять, бо кожен орган чуття цю одну якість подавав би по-своєму. І навіть якщо б у яблука взагалі не було жодних якостей, ми все одно сприймали б п'ять, оскільки кожен діючий орган чуття малював би нам якусь певну реальність. Отже, ми взагалі не в змозі сказати, яким предмет є насправді, але тільки можемо знати, яким він нам здається залежно від наших відчуттів. Ми сприймаємо світ не таким, який він є сам собою, а таким, яким можемо його сприйняти своїми органами чуття.

Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Виступ студента (біографія)

Френсіс Бекон  - англійський  політик, державний діяч, вчений та філософ, народився в Лондоні 22 січня 1561 року. Він жив в епоху загального наукового і культурного піднесення, яке розпочалося в країнах Європи у XVI сторіччі. Його сучасниками були М. Сервантес (1547-1616), Дж. Бруно (1548-1600), Г. Галілей (1564-1642), В. Шекспір (1564-1616).

Девізом всього його життя став афоризм «Знання – сила»

Батько Ф.Бекона більше 20 років був лордом-охоронцем великої королівської печатки при королеві Єлизаветі І. Сучасники вважали його другою людиною при дворі після лорда-скарбника. Мати Френсіса Анна була дочкою А.Кука, наставника короля Едуарда VI . Вона отримала блискучу для свого часу освіту. В сім'ї панувала атмосфера інтересу до політики і науки. Батько дав дітям перші уроки в царині політики, права, ораторського мистецтва. Мати вчила дітей давньогрецької, латини, французької. Уже в дитинстві Френсіс виявив виняткову обдарованість – у 12 років вступив у Трініті-коледж Кембриджа, і за три роки пройшов весь курс "вільних наук". З метою підготовки Ф.Бекона до політичної кар'єри батько відправив його у 1576 р. до Франції у почті англійського посла. Це було через чотири роки після Варфоломіївської ночі. Під враженням сумного досвіду Франції у Ф.Бекона з'явилася думка про релігійні війни як про велике лихо і необхідність віротерпимості. У зв'язку з раптовою смертю батька Ф.Бекон покинув Францію і  у 1579 р. та почав навчатися в юридичній школі Грейз-Інн.  У 1582 р. став адвокатом і швидко набув популярності юридичною практикою і трактатами в галузі права.

У 1584 р. Бекона вперше обрали в палату громад британського парламенту. Тут він виступав за впорядкування мір і ваг, на захист віротерпимості, реформи права і завоював значний авторитет.

У 1603 р. після смерті  Єлизавети I, королем Англії став Яків І. , за  правління якого почалося політичне піднесення Ф.Бекона. У 1603 році він отримав лицарське достоїнство, в 1607 став генеральним  представником короля в судах, а  в 1613 – отримує найвищу посаду у сфері юстиці -  атторнея . У 1617 р. Ф.Бекон став лордом-хранителем великої королівської печатки, у 1618 р. він – лорд-канцлер Англії. У 1618 р. отримав титул барона Веруламського, у 1620 – віконта Сент-Олбанського. Як бачимо кар’єра його стрімко йшла вгору.

Та у  1621 р. Бекона звинуватили в отриманні хабарів, засудили до штрафу в 40000 фунтів стерлінгів, ув'язнення в Тауер на термін "на розсуд короля" і заборонили обіймати будь-які державні чи громадські посади. Треба сказати, що у в'язниці Бекон пробув три дні, король звільнив його від штрафу, а три роки по тому дарував повне прощення, проте до політичної діяльності не допустив. Відійшовши від політики, Ф.Бекон займається написанням філософських та історичних праць.

Після 60 років Бекон багато хворів, а коштів на лікування ніколи не вистачало. Він постійно писав листи королю, просячи гроші, так як звик жити на широку ногу.

Холодної весни 1626 року, невгамовний і невтомний геній Бекон вирішує виконати фізичний дослід із заморожуванням курки. Він намагався з'ясувати, наскільки сніг здатний зберегти м'ясо від псування.

Власноруч займаючись цим питанням, він ретельно "заправив" курку снігом і... застудився.

Через тиждень 9 квітня 1626 р на 65 році життя видатний англійський діяч помер. Відчуваючи наближення смерті, він урочисто написав своєму другові лорду Еренделу наступне: "Поспішаю повідомити вам, що досвід з заморожуванням м'яса вдався дуже добре".

 

Ф. Бекон виклав свою систему знань в праці "Велике відновлення наук. Про достоїнство і примноження наук" (1623), в якій гостро критикує лженауку середньовічних схоластів, яких він називав "ідолами". Сучасник Шекспіра і Галілея, Ф. Бекон прагнув до відродження наук, що підкреслив назвою своєї праці.

У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

Ф.Бекон розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання.

Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь,

Світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання.

До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий.

Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли» пов'язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю людини.

В процесі пізнання людині перешкоджають "ідоли":

"ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття

"ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення

"ідоли ринку" - це омани, пов 'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища)

"ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям (звучить дуже своєчасно!)

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання.

Індукція-це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

Існують три шляхи пізнання:

1. "шлях павука" - спроба людського розуму виводити істини самого себе;
2. "шлях мурахи" - нагромадження голих фактів;
3. "шлях бджоли" - перетворення емпіричних фактів на наукову істину.

 

Англійський філософ Дж.Локк (1632— 1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу.

 

Виступ студента (біографія)

Джон Лок  - філософ, педагог, політичний діяч, вчений  - народився 29 серпня 1632 року в невеликому містечку Рінгтон на заході Англії, поблизу Брістоля, в сім’ї провінційного адвоката. У 1646 році за рекомендацією командира його батька  був зарахований до Вестмінстерської школи. У 1652 Локк, один з кращих учнів школи, вступає до Оксфордського університету, під час навчання в  якому , наполегливо займається медициною і працює з такими видатними вченими – Робертом Бойл, Томасом Віллісом, Робертом Хуком і Річардом Лоуері  У 1656 році отримує ступінь бакалавра, а в 1658– магістра цього університету. Попри те, що був здібним студентом, з огидою ставився до навчальної програми і вважав праці сучасних йому філософів, таких як Рене Декарт, цікавішими, аніж матеріал, який викладався в університеті . У 1667 року Локк приймає пропозицію лорда Ешлі (згодом графа Шефтсбері) зайняти місце домашнього лікаря і вихователя його сина і потім активно долучається до політичної діяльності. За дорученням графа Шефтсбері Локк брав участь у складанні конституції для провінції Кароліна в Північній Америці ( «Fundamental Constitutions of Carolina»). 1668 рік – Локка обирають членом Королівського товариства, а в 1669 році – членом його Ради. Головними областями інтересів Локка були природознавство, медицина, політика, економіка, педагогіка, ставлення держави до церкви, проблема віротерпимості і свобода совісті.  В 1671 році Локк вирішує здійснити ретельне дослідження пізнавальних здібностей людського розуму. Це був задум головної праці вченого – «Досвіду про людське розуміння», над яким він працював 16 років. 1672 та 1679 – Локк отримує різні визначні посади в вищих урядових установах Англії. Але кар’єра Локка безпосередньо залежала від злетів і падінь Шефтсбери. З кінця 1675 року до середини 1679 року через погіршення здоров’я Локк перебував у Франції. 1683 року Локк слідом за Шефтсбері емігрує до Голландії. У 1688-1689 роках наступила розв’язка, що поклала кінець поневірянням Локка. Відбулася Славна революція, Вільгельм III Оранський був проголошений королем Англії. Локк брав участь в підготовці перевороту 1688 р. знаходився в тісному контакті з Вільгельмом Оранським і чинив на нього великий ідейний вплив; на початку 1689 року він повертається на батьківщину. У 1690-х поряд з урядовою службою Локк знову веде широку наукову і літературну діяльність. У 1690 р. видаються «Досвід про людське розуміння», «Два трактати про правління», 1693 р – «Думки про виховання», в 1695 р – «Розумність християнства».

28 жовтня 1704 помер від астми в заміському будинку своєї подруги леді Демеріс Мешем. За все своє життя він жодного разу не був одружений.

 

Значну увагу він приділив запереченню існування «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаЬиlа rаsа" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями.

Основні погляди Джона Локка

• Критикує теорію "вроджених ідей". "Вроджених ідей немає", а людський розум на початку – tabula rasa (чиста дошка, на якій досвід пише свої письмена);
• усі людські знання мають досвідне походження;
• усі чуттєві якості поділяються на первинні та вторинні.

   первинні - об'єктивні якості (протяжність, фігура, рух, вага тощо),

   вторинні - суб'єктивні (колір, запах, смак, звук тощо);

• людині притаманні природні права, які є даром Божим усьому людству, - право на життя, свободу і власність;
• власність - результат особистої праці людей;
• саме власники становлять основу суспільного життя й держави;
• головною метою вступу людей до суспільства є прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони.

В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

 

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом
і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Проблема пізнання хвилює і Рене Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію.

 

Виступ студента (біографія)

Народився Рене Декарт 31 березня 1596 в французькому місті Лае в сім’ї з дворянським корінням. Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та подорожам. Рене Декарт після смерті матері виховувався бабусею. З 1604 по 1612 роки навчався в єзуїтському коледжі, де отримав хорошу гуманітарну та математичну освіту. Також він проявляв великі здібності до філософії, фізики та психології. Через слабке здоров’я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися у ліжку до полудня — звичка, яка збереглася у Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові години були для нього особливо продуктивними у творчому відношенні. У 1618 році почав вивчати юридичні питання, також займаючись математикою.

Після закінчення освіти Декарт проводив у Парижі безтурботне життя, повне насолоди. Але врешті-решт такий спосіб життя став тягарем для нього і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли йому виповнився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та Угорщини. За цей час він набув непоганих військових навичок, а також деяких авантюрницьких рис характеру. Йому подобалося брати участь у балах та азартних іграх — при цьому гравцем він був дуже хорошим, в чому велику роль зіграв його математичний талант. У 1629 році переїхав до Нідерландів

Ніщо людське не було чужим для нього — правда, єдиний його любовний роман тривав всього лише три роки. Коханою Декарта була якась голландська жінка, яка в 1635 році народила йому дівчинку. Декарт обожнював дитину і був сильно вражений раптовою смертю дочки у п’ятирічному віці. Він завжди казав про цю втрату як про найбільше нещастя у своєму житті.

Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким чином можна зберегти волосся від посивіння. Він проводив також деякі досліди з кріслом-гойдалкою.

Одного разу під час служби в армії Декарту наснився сон, що мав велике значення для всього його життя. Весь день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими та математичними проблемами. Це було в старовинному баварському будинку, де кімната зігрівалася великою дерев’яною піччю, що, мабуть, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому наснилося, як він у майбутньому розповідав, що перед ним з’явився “дух правди” і почав докоряти йому за лінощі. Цей дух повністю оволодів свідомістю Декарта і переконав його в тому, що йому в житті необхідно довести придатність математичних принципів для пізнання природи та їхню велику користь, оскільки вони надають науковим знанням строгість та певність.

Для продовження занять математикою Декарт повернувся до Парижа, але столичне життя знову швидко набридло йому. Він продав маєток, який отримав від батька і переїхав до самотнього сільського будинку в Голландії. У ті часи багато часу приділяє науці.

Його любов до самотності була настільки великою, що потягом двадцяти років він змінив 24 будинки в 13 різних містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих друзів, з якими підтримував постійне листування. Його єдиними і незмінними вимогами до нового місця проживання були невелика відстань до католицької церкви та університету.

У 1637 році була надрукована праця Декарта «Міркування про метод». Слідом вийшли роботи: «Роздуми про першу філософію», «Начала філософії». Багато років праці Декарта не визнавалися.

Декарт захворів на запалення легень і помер 11 лютого 1650 року.

Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, яка віддала багато сил вивченню взаємодії тіла і душі, може послугувати історія його власного тіла після смерті. Через 16 років після його смерті його друзі вирішили, що тіло має знаходитися у Франції. Але труна, яка з цього приводу була надіслана в Швецію, виявилась занадто короткою. А тому шведська влада, не довго думаючи, вирішила відділити голову Декарта від тіла і поховати її окремо — до того часу, поки не будуть отримані розпорядження з Парижу.    Поки залишки філософа готували до відправки у Францію, французький посол вирішив, що непогано було б мати яку-небудь пам’ятку про великого співвітчизника. А тому він відрізав вказівний палець на правій руці Декарта. Тим часом тіло без голови і пальця, було з великими церемоніями переховано в Парижі. Через декілька років один армійський офіцер викопав череп Декарта, як сувенір, який потім протягом 150 років подорожував від одного колекціонера до іншого, поки, нарешті, не був похований у Парижі.

Усі власні папери та рукописи Декарта були зібрані і після його смерті морем відправлені до Парижу. Проте корабель потонув, не діставшись до причалу. Папери протягом трьох днів знаходилися під водою. Сімнадцять років знадобилося для того, щоб в майбутньому відреставрувати їх і зробити придатними для друку.

 

Основні твори: "Міркування про метод", "Основи філософії"".

Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

 Правило перше — наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге — вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків:

• перший — внаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю;

• другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

Правило трете — скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися сокровенні істини».

Правило четверте — передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

Процес пізнання залежить від наявних в розумі трьох видів ідей	■вроджених —> ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять  —> сюди входять аксіоми логічного судження: ♦"не можна одночасно бути і не бути" ♦"з нічого не буває нічого " ♦"ціле більше від своєї частини ♦"будь-яка протяжність є подільною " ♦"лінія складається з точок " ♦"у будь-якої речі є причина " ♦"сумнів є актом мислення
	■тих, що виникають з чуттєвого досвіду
	■тих, що формує сама людина

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними. Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування.

За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа - "Мислю, отже існую".

Виголосивши тезу "Мислю, отже існую" Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

Основні погляди Р. Декарта

• Джерелом достеменного знання є розум;
• сходження істини починається із сумніву;
• сумнів - це мислення, звідси: "Я мислю, отже я існую";
• субстанція - це річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе;
• вищою субстанцією є Бог:
• Бог створив дві субстанції - матеріальну і духовну. Існування духовної субстанції не залежить від матеріальної, і навпаки. Звідси – дуалізм Декарта;
• вроджені ідеї існують завжди у розумі Бога і людини, передають покоління до покоління. Такими ідеями є: "Бог існує", "число існує, "душа існує" тощо;
• методом пізнання є дедукція - перехід від загального до конкретного.

 

Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький філософ, учений, енциклопедист.

 

Виступ студента (біографія)

Готфрід Вільгельм Лейбніц -  провідний німецький філософ, логік, фізик, математик, мовознавець та дипломат..Ннародився 1 липня 1646 року в Лейпцігу в сім’ї професора філософії. В 6 років помер його батько.

У віці 12 років Лейбніц уже був знавцем латині; у віці 13 років він за один ранок склав триста гекзаметрів латинського вірша для спеціального заходу в школі. У віці 14 років, Лейбніц вступив до Лейпцизького університету, де на нього вчинив великий вплив філософ і математик Ерхард Вейгель. Через 2 роки  він  отримав ступінь бакалавра, з дисертацією «De Principio Individui», з якої бере початок його пізніша теорія монад.

З 1663 по 1666 роки навчався в Йеннском університеті на юридичному факультеті, під час навчання опублікував першу роботу з питань освіти юристів. Цю роботу оцінив барон і архієпископ Бойнебург, який взяв Лейбніца до себе на роботу. Щоб той займався питаннями щодо врегулювання світу в Римській імперії і між сусідами Німеччини.

Так Лейбніц взявся за пошук обґрунтування християнства, яке було б прийняте обома його гілками – протестантизмом і католицизмом.

Незабаром Лейбніц розробив план по взяттю Єгипту для Людовіка Чотирнадцятого, для чого в період з 1672 по 1676 роки жив у Парижі. В Парижі він познайомився з багатьма відомими вченими того часу.

Після Парижа він винайшов прообраз сучасного калькулятора – рахункову машину, яка вміла добувати корінь і зводити в ступінь, а також всі інші звичні дії. Винахід цієї машини поставило Лейбніца вище Паскаля, чия машина виявилася недосконалою.

У 1673 році Лейбніц представив свій винахід в Королівському суспільстві і був прийнятий у його члени Бойлем і Ольденбургом.

Лейбніц надавав надзвичайну увагу питанням зручної наукової нотації, і в рукописі від 21 листопада 1675 р. він уперше використав нині загальновизнанний запис  для інтегралу функції.

 ()

 

У 1676 році після смерті свого покровителя-архієпископа Лейбніц почав працювати в бібліотеці герцога Брауншвейгського в Ганновері, провівши до цього певний час в Амстердамі, де він читав праці Спінози і переконав їх надрукувати.

У 1700 році став ідейним засновником Берлінської академії наук, а незабаром кроль Пруссії подарував йому титул барона імператорського радника.

Після цього Лейбніц вивчав математику і став знаменитий своїми суперечками з Ньютоном, з яким вони одночасно вели вивчення математики, зокрема обчислення нескінченно малих величин.

Так як вчені вели свої вивчення одночасно, то Ньютон, як більш відомий вчений отримав право називатися першим у цьому винаході, а Лейбніц був незаслужено забутий.

У філософії Лейбніца також став відомий своїми працями – у 1686 році він написав Міркування про метафізику, у 1695 році праця про зв’язок душі і тіла, в 1704 році праця про досліди над розумом людини, у 1714 році праця Монадология.

У 1714 році до влади прийшов герцог Ганноверський, який усунув Лейбніца від науки, залишивши йому лише посаду бібліотекаря.

14 листопада 1716 року Лейбніц помер.

 

Основні твори: «Міркування про метафізику», «Теодицей», «Монадологія».

Як і для попередників Лейбніца, головною проблемою його філософії була проблема субстанції. Він заперечував картезіанський субстанцій - дуалізм душі й тіла. На противагу Спінозі, Лейбніц вважав, що кожна річ має бути субстанцією. У світі стільки окремих субстанцій, скільки і відмінних речей. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставив учення про індивідуальні субстанції - монади. Отже, філософ перебував на позиції субстанційного плюралізму.

Субстанція та її атрибут – сили, необхідно пов'язані з діяльністю активною дією. Не може бути субстанції без діяльності. Звідси діяльність - головний принцип метафізики Лейбніца, який тісно пов'язаний з іншим принципом - індивідуальності. Для Лейбніца всі істоти, всі сутності, лише різні види діяльності. Сама ж діяльність - основа індивідуалізації предмету чи явищ. Субстанція завжди одинична, індивідуалізована, а кожне одиничне буття - субстанційне.

Принцип індивідуальності, яким характеризується субстанція, Лейбніц пов'язує з логічним законом відмінності. Згідно з цим законом, усі речі відрізняються одна від одної. У світі немає двох безумовно однакових речей. Оскільки монади не матеріальні, а ідеальні начала речей, то філософію Лейбніца можна визначити як систему об'єктивного ідеалізму.

Основні погляди І. Лейбніца

• Головним принципом філософії є діяльність;
• діяльною субстанцією є одиниця буття монада - найпростіша неподільна єдність, першопочаток предметів і явищ;
• монади наділені силою, тому вони є джерелом усілякого руху і саморуху;
• монади не можуть виникнути або зазнати руйнування. Вони створені Богом і тому вічні;
• кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" все буття;

• взаємозв'язок монад між собою відбувається за принципом "неперестановленої гармонії" (створюючи монади, Бог пристосовує до одної);

• за ступенем досконалості монади поділяються на три види: "голі монади", з яких складається неорганічна природа; "монади-душі", що становлять підґрунтя живої природи; "монади-духи", які наділені самосвідомістю і з яких утворюється моральний світ;
• намагався подолати прірву між емпіризмом та раціоналізмом. Досвідне, емпіричне знання неможливе без застосування розуму. В цілому Лейбніц залишився раціоналістом;
• формулу емпіризму "Немає нічого в інтелекті, чого не було б у відчуттях" він доповнив словами "крім самого інтелекту";
• розвинув концепцію про множинність можливих світів. Бог, на переконання, створив лише один із них, але це найкращий світ;
• лише у духів, як найвищих монад, характер дій набуває форми справжньої свободи.

 

ІІІ. Заключна частина

1. Робота в групах  з порівняльною таблицею

 

№	Питання характеристики	Емперізм	Раціоналізм
1	Що є головним у науковому пізнанні
2	Методи наукового пошуку
3	Головні філософські праці
4	Відношення до науки та культури
5	Відношення до ідей, як явища пізнання

 

2. Виконання тестових завдань

1. Який із шляхів пізнання не належить до поглядів Ф.Бекона?

А) «Шлях павука»

Б) «Шлях бджоли»

В) «Шлях метелика»

Г) «Шлях мурахи»

     2. Назвіть «ідола», який за твердженням Ф.Бекона , є помилками, які ми робоми виходячи з нашого рівня освіти і виховання?

                     А) «Ідоли роду»

                     Б) «Ідоли театру»

                     В) «Ідоли печери»

                     Г) «Ідоли ринку»

      3.  Шлях наукового пошуку в якому відбувається перехід від загального до конкретного називається?

                     А) індукція

                     Б) іраціоналізм

                     В) дедукція

                     Г) первентизм

     4. Кому належить вислів: «Я мислю отже я існую»?

                     А) Френсіс Бекон

                     Б) Готфрід Лейбніц

                     В) Джон Локк

                     Г) Рене Декарт

     5. Кому належить філософська праця «Монадологія»?

                     А) Френсіс Бекон

                     Б) Готфрід Лейбніц

                     В) Джон Локк

                     Г) Рене Декарт

      6. Як називається -напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом і достовірною основою пізнання й поведінки людини?

                     А) емпіризм

                     Б) схоластика

                     В) раціоналізм

                     Г) ірраціоналізм

2. Метод « Асоціація»

• скануйте інформацію  за допомогою qr - сканера та визначте який філософський напрямок вона представляє

4 Відповідь на проблемне питання

5 Рефлексія

• Чи справдились ваші очікувані результати?

6 Домашнє завдання та самостійне опрацювання

Вивчити конспект з теми «Філософія нового часу» та написати есе на тему «Основні засади пізнавального процесу в сучасному світі»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

Базова

1. Філософія: підручник / О.Л.Воронюк. – 2-е вид. випр.  - К.: ВСВ «Медицина», 2015. – 224 с.

2. Петрушенко В.П. Основи філософських знань: навч. посіб. — Новий світ, 2011.

3. Петрушенко В.Л. Практикум з філософії: навч. посіб. — Львів: “Новий Світ-2000”, “Магнолія плюс”, 2012.

4. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій: навч. посіб. — Львів, 2013.

 

Допоміжна:

1.Горський В.С. Історія української філософії: навч. посіб. — К., 2011.

2.Єрмоленко Є.М. Комунікативна практична філософія: підручник. — К., 2013.

3.Петрушенко В.П. Практикум з філософії: навч. посіб. — Новий світ, 2014.

4.Тарасенко Н.Ф., Русин М.Ю. Історія філософії України: підручник. — К., 2011.

5.Попов М.В. Філософія: підручник. — К.: Медицина, 2011. — 344 с.

 

Інформаційні ресурси

1.http://sophia.nau.edu.ua/2010-07-29-11-48-45/2010-07-29-11-54-18/2010-08-01-20-00-43

2.http://www.konspect.com/historyofphilosophy.html

3.http://subject.com.ua/philosophy/osnovi/index.html