Виховна година на тему для учнів 7-11 класів «Голодомор 1932 – 1933 рр. – геноцид українського народу»

«Голодомор 1932 – 1933 рр. – геноцид українського народу»

 

 

(Виховна година до дня пам'яті жертв Голодомору)

Мета: ознайомити учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки; виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

 

Обладнання: на столі, застеленому скатертиною, букет із пшеничного (житнього) колосся, хлібина, калина, засвічена свічка; виставка книг, інших матеріалів про голодомори в Україні.

 

Хід заняття:

Учитель. (Горить свічка)

Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і  життя людини, і життя країни. Там багато сторінок вписано кривавими і чорними кольорами. Та, мабуть, найтрагічнішою сторінкою в пам'яті українського народу є страшні чорні дні Голодомору, який знищив мільйони українців, народжених і ненароджених 1932-1933 року.

 

Із чорної далини чутно голоси очевидців про страшну трагедію українського народу. Охоплюють спазмами болю душі живих. Та в цих голосах немає крику, немає розпачливої жалоби - є тихе, скорботне висповідання баченого, пережитого. Слова роками німіють - нема вже душевних сил для виплакування цього горя. Це горе - за межами болю. Люди не хотіли вірити, що це могли творити... люди. Приречені на голодну смерть вважали, що це чинить диявол, а воно ж було витвором комуністичної радянської системи.

 

Ми не навчені забувати багатостраждальну іторію свого народу.

 

Чи знаєте ви, як пахне життя? Давайте на хвильку відчуємо цей запах...

Це пахне хліб! Неповторний запах робить хліб живим, частиною душі кожного з нас. Початком хліба є маленька зернина. Зернятко хліба нагадує дитину в сповитку. Немовлятко – це  іскрина життя, джерельце життя у згорточку. Так і зернятко починає колос, безмежний хлібний лан.

 

Здавна хлібові надавали круглої форми, ототожнювали його з сонцем.

Якщо в домі пахне хлібом- тут злагода і щастя. Якщо в державі колосяться хлібні поля - тут мир і достаток. Хліб - це честь. Хліб - це рука допомоги. Хліб - сила, могутність держави. Хліб - це святиня.

 

Як важко прожити людині без хліба!

1

В народі кажуть як буде хліб, то буде й пісня. Затихла в Україні ніжна і чарівна пісня, перестав лунати сміх, навіть посмішка зникла з людського обличчя. Рот кривився від страшної муки від голоду. Люди пухли без їди і вмирали: старі і малі, бо не було хліба на такій родючій українській землі.

Чорний 1932-1933 рік. Українців хотіли винищити голодом. Цілими сім'ями, цілими селами вимирали люди страшною, лютою і повільною смерттю від  голоду.

 

І ніякої думки більше не могло бути у головах людей, окрім як аби щось поїсти. Ні про що тоді людина не може думати, ні мріяти, ні мислити - лише про хліб. Це була людська трагедія, ім'я якій Голодомор.

 

Це був прекрасний спосіб без війни, без вини знищити український народ.

 

Великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей…

А люди біднії в село,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися в хатах,

Та й мруть….

Сумують комини без диму,

А за  городами за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочуть трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини.

Дні минають,

Минають місяці.

Село навік замовкло, оніміло,

Кропивою поросло.

 

Учитель. Однією з причин голоду була колективізація «по-сталінськи». До кінця 1932р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств. Але як колективізовано? 

 

Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Починаючи з лютого 1930р. у людей почали масово відбирати корів, коней, дрібну худобу й птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15млн. голів. 

 

Крім того, план здавання продуктів колгоспами був такий високий, що людям майже нічого було видавати. Колгоспники жили за рахунок своїх

2

присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928-1931рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилось на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932-1933рр., під час голоду. 

 

На початку жовтня 1932 р. в Україні існувало понад 23 тисячі колгоспів, а з них тільки 1403 виконали заготівельний план.

 

Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване «розкуркулення» коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. Їх оголошували «куркулями» і виселяли на Північ або Сибіру. 

 

Важкою була доля тих селян, що залишилися у своїх домівках. Введення 1932р. в дію «внутрішнього паспорта» забороняло без дозволу влади залишати село і фактично людей закріпачувало. 

 

Влада почала насильне вилучення всіх продовольчих припасів.

 

Липень 1932 р. ухвалено завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель.

 

Серпень 1932 р. – прийнято закон «Про п’ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях.

 

З метою забезпечення виконання плану у жовтні 1932 року до республіки було надіслано хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Молотовим. Діяла вказівка: конфіскувати також незернові харчові припаси селян, одержані з присадибних ділянок.Санкціонували масові обшуки, вилучення продовольства, аж до фруктової сушки.

 

Листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян.

 

В Україні запроваджується система голодних гетто – «чорних дощок». Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на «чорну дошку» було занесено до третини сіл України.

 

Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

 

Відбувається блокада мешканців окремих територій та всієї України.

3

Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УСРР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними законами для блокування виїзду селян «за хлібом» в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.

 

У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

 

Радянській Україні (у якій, на щастя, в цей час не була західна Україна) потрібно було виконати дуже великий план по заготівлі зерна, щоб показати перед іншими державами, що ми багата держава, що хлібом ми можемо забезпечити не тільки колишній Радянський Союз, а ще й капаталістичні держави.

 

Керівництво України добре знало, якщо не виконають наказ, то не минути їм страшної кари. Тих, котрі приховали зерно, щоб мати на посів, було страчено.

Інші, на догоду владі, забрали зерно із колгоспних комор, і усі їстивні продукти з селянських погребів, прирікаючи людей на голодну смерть.

 

Із розповідей очевидців тих подій: представники радянської влади ходили по хатах та забирали все: зерно, скотину. У 1932 був добрий урожай, але людям нічого не залишали. Люди вимушені були голодувати, ходили збирали гриби, ягоди, їли траву - варили її, пекли з неї коржі. Люди їли товчену кору дерев, солому, щурів, котів, собак, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву. І вмирали від тяжких шлункових захворювань. Гинув скот. Люди закопували його, а вночі розкопували та їли те мясо.

 

Безпосереднім свідченням голоду є статистичні відомості про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. Відомо, що представники радянської влади змушували секретарів сільських рад, ЗАГСів знищувати метричні книги, фальсифікувати відомості про смертність. За владними вказівками та негласними інструкціями лікарі теж старанно приховували істину смертності та її чисельність.

 

Об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду нині відсутня. До 1 грудня 1932р. облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велася до 15 квітня 1933р., а потім її за командою Постишева припинили. До того ж всі дані про смертність суворо засекречувалися. 

4

Саме тому не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв голодомору. Різні джерела називають різні цифри жертв голодомору в Україні - від 531 тис. осіб до 7 млн. 200тис. жертв. Не так давно дослідник Василевський дійшов висновку, що від геноциду по відношенню до українського народу у роки голоду 1932-1933 рр. загинуло 7 млн. 125 тис. 850 осіб. А одна з міжнародних конференцій на тему голодомору в Україні 1932-1933рр. дійшла висновку, що жертв було близько 10 млн. 

 

Скільки жителів забрав голодомор, і до сьогодні невідомо. Штучний голодомор в Україні визнано одним з найбільших актів геноциду, яке знало людство. 

 

Третина всіх померлих від голоду - це діти. А до якої статистики віднести тих, кого сталінські підопічні розстріляли за кілька колосків, чи які померли, засуджені за ці ж колоски до тривалого ув'язнення у в'язницях чи таборах? 

 

А - це знову таки в першу чергу діти! А куди віднести тих, хто зумів виїхати таки з голодних сіл, але прожити в місті так і не зміг, адже там була карткова система? І селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені і в містах на голодну смерть, їх трупи регулярно збирали на вулицях українських міст і або ховали у братських могилах на цвинтарях, або складали у моргах лікарень для медичних експериментів.

 

Здається, тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі «сліпі» були. І ці «сліпі» свідомо заявляли всім, що в Україні ніякого голоду не було й немає. 

 

Ніяких документів на сьогоднішній день не збереглося, лише по декілька сторінок у книгах місцевих істориків - краєзнавців, котрі по крупинках збирали матеріали. Скупі сторінки правди, за якими мільйони знівечених душ, украдених життів, зруйнованих сімей. 

 

Свідчення очевидців.

(Учні читають свідчення очевидців).

Учень.

 «У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти…»

Микола Піскун, 1926 р. н., смт.Сиваське, Херсонська область.

Учень.

«Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забрали під мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати».

Іван Приступній, 1916 р.н. с.Єгорівка, Одеська область.

5

 Учень.

«А мені згадався 1933-й.То ж таки був геноцид! Пів – Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата – коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, - сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська  біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то  довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…»

Письменник Олесь Гончар, 1918 р.н., щоденники, запис від 23.08.1980р.

 

Учениця

«Доходило й до людоїдства. В нашому селі знають, як мати ввідкопала свою дитину і з'їла. А в одній сім»ї з'їли двох дітей. У Оксани Натальченко комісія від сільради знайшла посуд з вареним людським м'ясом. Так з горшками її і вели до сільради. Вбила п'ятнадцятирічного сина»

                             Зі спогадів Марії Тростянської із села Стецівка

 

Учитель.

Помирало щодня - 25 тисяч людей. Щогодини - 1000 чоловік. Щохвилини - 17 чоловік.

У цей кривавий час наш народ не втрачав гумору. Хоч цей гумор був чорним

Батько Сталін, подивись,

Як ми в СОЗі розжилися;

Хата раком, клуня боком,

Три коняки з одним оком,

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

Ціле літечко робила,

Кіло гречки заробила,

Кіло гречки, два ячменю

Та й журюся , де я змелю.

Учень

Не шукайте домовину

Батько з'їв свою дитину.

З бичем ходить пригадир,

Заганяє у Сибір.

Пийте воду, Їжте січку,

Виконуйте п'ятерічку.

Учень

В 31 году вже пізнали ми біду

В 32 году їли люди лободу,

В 33 году помирали на ходу.

Як пішла я у колгосп,

Чоботи рипіли,

Як пішла я із колгоспу

6

Зуби цокотіли.

 

Учитель

Із пам'яттю народу нічого не вдієш, вона збегігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія, і ми повиння знати і пам'ятати її.

 

А зараз я прошу наших учнів зачитати вірші про ті лихі часи Голодомору.

 

Учень1 О, мій святий народ, понівечений катом,

    Зазнавши руйнувань  всіх воєн, що були,

    Ти витримав Сибір, і табори, і страти,

     І цей Голодомор…і ти іще живий?

Учень 2 Ми зараз живемо хоч бідно, хоч  у скруті,

     Рятуючи свій дім від  нових зазіхань,

     Та не Дай Боже нам часи безбожні, люті,

     Коли окрім їди – нема других бажань.

Учень 3 Свобода – вищий дар, за неї платять кров’ю,

     І чи ми власний борг сплатили до кінця?

     Згадай сьогодні всіх, хто заплатив здоров’ям

     Або в жертовник   той поклав свої серця.

Учень 4 Невже в головах наших туман,

               І розвіять його ми не в силі?

               Але пам'ять не вмерла, жива.

Учень 5 Ось дідусь промовляє слова

                Все згадав, а пройшло стільки років.

                Хай стоїть на могилі цей хрест,

                А на душах хай крига скресає,

                Хоч один відпоки на сто верст,

                Хай на ньому свіча не згасає.

 

Учитель

Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули найстрашнішою смертю голодомору 1932-1933 року присвячується ця хвилина мовчання.

( Хвилина мовчання)

 

Я хочу, щоб зараз ви всі вийшли до дошки і передали символічну свічку пам'яті з рук в руки і тим самим вшанували пам'ять загиблих від найлютішої смерті – голоду.

 

Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, балках, дворах, узбіччях доріг та на цвинтарях, де насипані великі могили або

7

колективні. Воістину говорять колективний голод, колективний холод, біль і страждання, колективна смерть, вони й понині кровоточать у серцях тих, хто пережив страшні роки, а тепер дістав таку можливість розповідати, свідчити, переконувати.

 

З 2008 року діє  Наказ Президента України В. Ющенка «Про пам’ять жертв Голодомору».

 

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією.

 

Нині доля Батьківщини в руках ваших батьків, завтра – у ваших. І щоб ніколи не повторилися трагедії народу, щоб ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними. Щоб знали, якими кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею.

 

На знак вшанування пам’яті невинних жертв Голодомору у суботу 25 листопада з 16 години приєднуйтесь всією родиною до всеукраїнської акції «Засвіти свічку!».

 

Із настанням темряви засвітіть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів наших співвітчизників.

 

Україна пам’ятає!

Світ визнає!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8